Спогади Юрія Грицеляка з Перемишля

Спогади, 1939 – 1956 роки. Автор: (Грицеляк Юрій нар. 16.04.1932 р.)

Опубліковано 27 жовт. 2019 р., 05:16 Степан Гринчишин [ оновлено 27 жовт. 2019 р., 05:29 ]

1939 рік – війна Німеччини проти Польщі. Мені було 7 років, як почалася війна. Я закінчив перший клас на Засянні в школі імені Св. Миколая, де навчали сестри-служебниці і ходив у церкву о.о. Василіян. Ми мешкали в Перемишлі на вул. Владиче 22 в будинку, де господарем була єпископська консисторія, звідки було близько до церкви св. Івана Хрестителя. Напередодні війни, 1935-1939 роки, у нас проводився ремонт сантехніки. Старі керамічні труби діаметром 24 мм замінили сучасними чавунними і перепланували кухню, коридор, вихід на балкон, на сучасні ванну з підігрівом води, туалет і «спіжарню» (комірка для зберігання харчів). Мій батько, як канцлер єпископської консисторії, виступав в ролі замовника. Я пам’ятаю гори свіжого піску, який привозили і скидали робітники на подвір’ї, бо я мав де бавитися і будував чудові замки з піску.

В нашій хаті завжди було людно. Молодший брат батька (мій стрийко) Панько Грицеляк 1910 р.н. навчався в гімназії, потім в Краківському (Ягеллонському) університеті на медичному факультеті. Сидів один рік в концтаборі Береза Картузька за просвітянську роботу в рідному селі, потім рік служив у польському війську, відтак почав працю лікарем-хірургом в міській лікарні на Засянні, де і мешкав у черговому приміщенні для медичних працівників (таки в лікарні).У 1944 р. перед приходом радянських військ, як багато хто, пам’ятаючи 41-й рік, емігрував на Захід. Я дуже любив цього стрийка. Це було для мене «вікно в світ», бо коли він приходив, я спілкувався з ним і через нього довідувався хто ми, звідки походимо, «ким, за що закуті».

Брат мій Богдан, по домашньому Данко, на 9 років старший від мене, високий, дужий, в гімназії мав прізвисько Слонь (Слон) за фізичну силу і спокійну натуру. Відмінник в навчанні, брав участь в моделярстві літаків, цікавився вищою математикою, фізикою. Був переконаним радіолюбителем, як і його товариші-ровесники.

Жила у нас моя двоюрідна (тіточна) сестра Слава Гац з Крамарівки. Частими гостями були тітки і їхні чоловіки з усієї нашої великої родини. Тітку мою Іванку арештували ще поляки за просвітянську роботу. Під час війни її розстріляли.

З початком війни німці прийшли до Перемишля і тут же відступили місце радянським, тобто московським військам. Почались переслідування духовних осіб і їхніх сімей. З встановленням границі по річці Сян (1939р) і з приходом «визволителів зі Сходу» наше попереднє життя закінчилось. Помешкання нашої сім’ї сподобалось якомусь офіцерові і нам, як «буржуазним пережиткам», наказали переселитись в приміщення капітули, яке примикало до церкви св. Івана Хрестителя. Це був старовинний будинок, де колись за Австрії знаходився монастир Кармелітів, збудований чотирикутником, з довжелезними коридорами, з внутрішньої сторони квадрата, і з келіями 3м шириною і 6м довжиною та іншими приміщеннями з зовнішньої сторони. Ми отримали помешкання на третьому поверсі. Щоб зайти в туалет, треба було пройти коридором до кінця, повернути направо, пройти ще трохи і тоді наліво на балкон, де зліва знаходилося приміщення з старовинними туалетами. Воду набирали з криниці, що знаходилася за подвір’ям і сягала глибини 32 метри до води, яка була облаштована корбою з маховиком і кованою 20-літровою баддею. Там ми прожили до 1941 року, коли почалося німецько-російська війна. Стрийко Панько (лікар) і сестра Слава опинилися за кордоном (під німцями). Мій старший брат Богдан 1923 р.н. по закінченні гімназії, двох класів ліцею змушений був закінчувати 10-й клас в середній школі ім. Сталіна (так була перейменована гімназія в Перемишлі).У жовтні 1940 р. мого брата Богдана, у віці 17 років, забрали органи НКВД. Вони зробили у нас в домі загальний обшук, забрали і радіодеталі, які мали служити «речовими доказами» і нібито вивезли в Дрогобич.

Про тітку Іванку 1913 р.н., яка до війни сиділа в міській тюрмі за просвітницьку працю в Баричі і ми з мамою щотижня носили їй в тюрму передачі, ми ще нічого не знали, бо в’язнів кудись вивезли поляки. Пізніше довідались, що її вбив пострілом в живіт польський конвоїр десь у лісі біля Пшеворська, нібито через непорозуміння.

Так ми дожили до неділі 22 червня 1941 року. Напередодні мати моя, Софія, повезла передачу в тюрму братові Богданові, якого нібито мали повернути в Дрогобицьку тюрму (куди возили – не сказали). Вночі почалася стрілянина, вибухи бомб і снарядів. Відламки торохтіли по дахах, чути було дзенькіт розбитих вікон.

Ми з батьком поспішно зійшли вниз до пивниці, а коридори капітули почали наповнюватися втікачами з міста, а то і випадковими втікачами з інших місцевостей. Поволі перший поверх заповнився постелями, на яких лежали люди. Стало відомо, що це розпочалася війна і що німці наступають. Батько мій змушений був якось організувати людей, подбати про їжу. А я, хлопець 9-ти років від роду, користуючись «свободою» (без права виходити з будинку) цілими днями ходив між людськими лежанками і слухав новини, які приносили ззовні відважні люди. Так тривало до п’ятниці. Накінець вночі прийшли німці і наказали нам усім вийти (з речами, з хворими, з немічними) і під конвоєм повели нас до річки Сян. Автомобільний міст був зруйнований і нас повели до залізничного. З замкової гори нас освітлювали прожектори. Дорога вела через «жидівське» місто, де горіло 7 синагог і житлові будинки. Всюди стояв запах диму, паленого м’яса і нечистот. То тут, то там лежали вбиті і понівечені трупи совєтських військових і цивільних, та коней. Накінець нас зупинили біля якоїсь руїни, недалеко від залізничного мосту. Батько мій, як відповідальний за долю людей, що їх привели з капітули, запитав по-німецьки у офіцера, чому нас ведуть, чому нас зупинили і що від нас хочуть. На що той відповів: «Ведемо, щоб вас вберегти перед можливим поверненням більшовиків, а залізничний міст ще розміновують сапери». Як розвиднилось, то ми побачили, що на дорозі вздовж Сяну, метрів за 70 від нас, стоять дві гармати і німці ведуть вогонь кудись за місто. Накінець нас розпустили додому.

Десь зо два рази, може й більше, мені довелося обідати з єпископом Йосафатом і священиками, які гостювали у палаті. Пам’ятаю, що їжу привозили на тацах спеціальним ліфтом, що приводився в рух з допомогою ручної лебідки. А для зв’язку з кухнею, яка знаходилася внизу, існував «телефон», куди вставлявся свисток і служачий доставляв страви, а потім відправляв на низ до кухні.

Мама моя повернулася з Дрогобича за 10-12 днів, бо доїхати у воєнний час було проблематично, не було чим. Вона розповіла, що несла передачу тоді, коли вже летіли літаки і велася стрілянина. Вартовий їй сказав: «Женщина, уходите, это война». «Як війна?» – здивувалася мати, думаючи, що відбуваються маневри. «Настоящая война» – відповів він. Розповідала, як вона між першими людьми, поки ще не прийшли німці, увійшла в російську тюрму через розвалені ворота і побачила, що просто в камерах лежали вбиті і по-звірськи покалічені в’язні з повідрізуваними вухами, язиком, жінки – з відрізаними грудьми, з розпоротими животами. Бачила розіп’ятого на стіні чоловіка, якому садисти помістили в живіт на місце кишок ще ненароджену дитину. Але нашого брата не знайшла. Пізніше, десь за день-два, розпуклося свіжобетоноване покриття на подвір’ї. Там були закопані трупи людей, але залиті гашений вапном. Пізнати кого-небудь було неможливо. Як вдалося вияснити, в наші дні, через СБУ брат мій проходив по «справі 59-ти» у Львові, але був вилучений в окреме провадження.

Ми переїхали назад у своє помешкання, оскільки сім’я офіцера втекла від німців. На жаль, брата мого вже не було в живих. Я знов почав вчитися в школі ім. Св. Миколая у сестер-служебниць на Засянні, де ще в 1939 р. закінчив перший клас. Вдруге ходив у перший і другий клас у школі ім. Сталіна. А тепер мене зачислили відразу в 4-й клас, в якому вчилися мої товариші. Вчили нас все про Україну, а як приходив інспектор, то щось шварґотів по-німецьки, але ми того не розуміли і ніхто від нас цього не вимагав.

Батько як завжди, скільки пам’ятаю, рано вставав та йшов в єпископську палату, де відправляв Службу Божу, снідав, працював в консисторії, або їздив на візитації з єпископом, обідав і приходив додому десь о 15 чи 16 годині, щоб поспати годину.

Після цього знов спішив у палату, де супроводжував всюди єпископа Йосафата і тільки о 20-й годині приходив додому, де після вечері ще відмовляв часослов. Я, звичайно, вже засинав до того часу. І так було щодня, і в неділю, і в свято. Виховувала мене мати, а до війни ще й стрийко і брат, і двоюрідна сестра Слава. Духовна семінарія, яка знаходилася недалеко від нас на вул. Баштовій з приходом «совєтів» була переобладнана на військовий шпиталь (госпіталь) і так залишилося при німцях. Тому відкрився Богословський навчальний заклад у нашому житловому будинку, де батько мій отримав посаду викладача катехитики і педагогії, а «питомі» мешкали в кімнатах десь на третьому поверсі. Виклади проходили десь при Церкві. Це називалося Малий Семінар.

Час летить дуже швидко. Пройшов 1942, 1943 і наступив 1944 рік. Німці стали відступати. В липні 1944 року до міста ввійшли знайомі нам радянські війська, а з ними і військо польське, офіцери якого хоч носили на головах «рогативки» з орлом, але розмовляли чомусь по-російськи. Всі, хто пам’ятав 41-й рік, втекли з німцями. Бабця моя, селянка, в час, коли наступали совіти, а люди зі села переховувались в сусідньому с. Стібно, прийшла заглянути до каченят, «щоб коршун не побив», та тут налетіли літаки, бомбили переправу через р. Сян і бабці відірвало ногу. Поховати її прийшлося без труни і зробила це тітка Анастасія власноруч.

Прийшов 1945 рік. На вулиці стало небезпечно розмовляти українською мовою. Щоденно горіли українські села. На базарі появлялися фіри з поляками, які розповідали, що вони переселені з Радянського союзу, тобто з України, що отримали тут хати, але увечері прийшли озброєні українці і попросили їх зібрати речі, «бо ми будемо світити». Коли поляки збирали речі і виходили до фіри, українці палили обійстя. І так було щодня. Одночасно, через день-дна відбувалися похорони з музикою, де везли у відкритих трунах вбитих польських офіцерів, в т.ч. і жінок (росіянок), які брали участь у переселенні. Я ходив з похоронною процесією на цвинтар і слухав проповіді, які виголошував капелан-ксьондз, який нібито обурювався «братовбивчою війною». Перестала діяти наша гімназія, бо люди в т. ч. учні переселилися до СРСР і я майже рік не ходив до школи.

Я ходив усюди по місті аж до станції Бакончичі, де очікували місяцями документів на переселення наші селяни, зігнані з рідної землі і віковічних домівок і яких тримали під відкритим небом в суцільному болоті з хворими старенькими батьками, з дітьми і жінками. Нарешті коли похолодніло (це був 1945 рік) і почав падати сніг, вони поробили якісь примітивні покриття з кусків фанери і бляхи, яку з жалю до них повіддавали місцеві мешканці. Смерть майже щоденно відвідувала їх табір. У віці 13 років мій розум інтенсивно працював, я дивився на все це і запам’ятовував, думав, де правда, а де кривда. В результаті «добровільного виселенням» українців моїх товаришів у місті не стало. Я бачив епізод, як вулиця накинулася на хлопця, що приїхав з села у вишиваній сорочці. Чути було вигуки перехожих: «Бийте бандита!» Він розгублений не знав, що робити. Потім його забрали до «безпеченьства паньствовего» (тобто в КГБ). Жити українцям в Польщі стало небезпечно і нестерпно.

Щоби примусити нас до добровільного переселення до нас застосовували просто терор. Влада виловлювала хлопців під час облав і після короткої військової підготовки відправляли на фронт, який весь час звужувався, а концентрація зброї все зростала. І люди хоч-не-хоч, змушені були покидати рідну землю. Люди не хотіли покидати своїх прабатьківських маєтків, могили батьків. Тому молодь, аби не йти в армію і на фронт, тікала в ліси. Почалися бої повстанців в навколишніх селах і особливо біля Бірчі. По ріці Сян пливли трупи людей, коней. Нова влада – поляки-совіти (чи совітські поляки) оголосили про «добровільне переселення». Радянський літак розкидав всюди листівки з закликом добровільно переселятися в Україну. Переселення стимулювали терором. Ставало все менше українців і гімназію, в якій я вчився, закрили. Щоб я не дармував, батько записав мене на приватне навчання до гімназійного вчителя географії професора Івана Зайця (в сусідньому будинку). Ще я ходив 5 років на заняття музикою до піаністки Володимири Божейко і тепер продовжував. Одночасно служив в церкві разом з другими хлопцями, в тому числі з Павлом Василиком (нині вже померлий єпископ Івано-Франківська).

В кожному селі вбивали людей ні за що. Вбивали бандити польської національності. Були це т. зв. «Армія крайова (АК)», «Армія людова (АL)», «Вольносьць і неподлеглосьць (W і N)». Між поляками і українцями створилася атмосфера ненависті. Приходили до наших людей під прикриттям ночі зі зброєю в руках у військовій формі і без неї. Далі дійшло і до винищення цілих сіл. Так було знищене 03.03 1945р. село Павлокома 40 км на захід від Перемишля – 365осіб. Причому людей зігнали в церкву і постріляли усіх. Село Березка 11.04.1945 р. 25 км на захід від Перемишля, замордовано 187 осіб; Бахів 11.04.1945 р. 25 км від Перемишля вбито 95 осіб; село Малковичі у квітні 1945 року 10 км на північ від Перемишля розстріляно 152 особи; Пискоровичі 30 км на північ від Ярослава –358 осіб. Влітку 1946р, в с. Завадці Морохівській 15 км на південь від Сянока – польська військова частина розстріляла біля 80 осіб серед білого дня біля церкви тільки за те, що люди не захотіли «добровільно» залишати рідні землі і виїжджати на Україну.

Пам’ятаю жінку з Павлокоми, яка чудом залишилася в живих, перебуваючи тоді з сином 4-5 років в сусідньому селі. Після того якийсь час вона мешкала у нас. Крім того у нас в помешканні лежала кілька місяців дуже поранена п. Андця Войтович у віці 45 років. Це була братанка пароха з с. Негрибки під Перемишлем після того, як її знайшли поряд з вбитим вуйком, цьоцею і їх сином, який вчився в Малому Семінарі і приїхав додому на свята. Їй прострелили обличчя, шию, груди, руку і «для певності» прокололи багнетом груди біля серця. На наступний день її забрали у військовий шпиталь, що знаходився на вул. Баштовій біля нас, звідки виписали «досрочно» на доліковування «додому».

В будинку, де ми мешкали, на цей час створився «малий семінар», де офіційно вчилися на священників хлопці після закінчення гімназії, щоби не йти до війська на певну смерть, не сісти в тюрму з непередбачуваним наслідком. Я не мав права заходити в ті приміщення, де вони жили і не ходив туди, де вони мали заняття, де приходили священики-викладачі. Але я радо спостерігав, як вони («питомці») у нас на подвір’ї зробили волейбольний майданчик і грали сітківку (волейбол) ввечері у вільні години. Тоді я спілкувався з ними.

Не пам’ятаю, коли це було, чи весною, чи літом. Ми готувалися до приходу незваних гостей щовечора. Сторож нашого будинку (по теперішньому завгосп) зробив з грубих дощок щит, який закривав вхідні двері (ворота) і таким же щитом перегородив вхід з подвір’я. Щити ці, здавалось, надійно захищали нас від нещастя вночі. Біля виходу на горище повісив «гонг» (кусок швелера). Десь через день-два вночі прийшли до нашого будинку озброєні автоматами і, здасться, ручними кулеметами, люди і вимагали відкрити вхід в будинок. Було їх, мабуть, з 15-20 осіб. Представили себе як органи «безпеченьства» (тобто КГБ). Наші, мабуть, мій батько, відповіли, що в такий непевний час ми не відкриємо їм вночі. А якщо органам державної безпеки потрібно, то нехай приходять завтра зранку. Одночасно наші «питомці» стали бити в «гонг» і кричати «На допомогу!». Побудилися люди, стали перемовлятися з тими пришельцями. Тим часом мати зібралася як в дорогу і пояснила мені, 13-літньому синові, що треба приготуватися до найгіршого… ми клякнули, зробили «іспит совісті», помолилися і вже, наче спокійно, чекали на смерть.

За цей час, не знаю як назвати їх, бандити чи напівбандити, яких очолювала жінка, озброєні автоматами і пістолетами, увірвалися в наш будинок. Пізніше ми довідалися, що вони розломили розсувні ґрати на вікні у сторожа, застосували фізичну силу до нього і увійшли в наш «забарикадований» будинок. Перше, що вони зробили – це був обшук, при якому перебиралися всі речі: постіль, білизну, папери, книжки і т ін. Поки одні займалися обшуком, інші переслідували наших «питомців», які в паніці втекли на дах, а потім через дахи на сусідній будинок № 20, №18 і №16. Дальше ішов перепад висот з 3-поверхового на 2-поверховий будинок. І тут їх виловили і познущалися над ними. На щастя нікого не вбили, обійшлося просто побиттям. До світанку вони відійшли натякнувши, що нам треба переселитися в СРСР, на «родіну», де нас чекають.

Дійшло до червня 1946 року коли влада вирішила знищити керівництво греко-католицької церкви, тобто єпископа Йосафата Коциловського та інших, в т. ч. і мого батька, канцлера єпископської консисторії, примусово-добровільно переселити, тобто віддати в руки москалів. Ясна річ, що ніхто добровільно не хотів переселятися в Радянський Союз,

26.06.1946 року наш будинок оточили радянські військові, вдягнені в плащ-палатки і в шоломи, з автоматами в руках. Батько, як звичайно, пішов до палат єпископа. Пізніше повернувся і розповів нам, що єпископові Йосафату запропонували «добровільне» переселення. Він відмовився, тоді солдати винесли його в тапочках разом з фотелем і завантажили в якусь вантажну машину. «Мабуть і з нами зроблять так само» – сказав батько. Незабаром прийшли і до нас. Керували операцією два офіцери служби державної безпеки: один в «рогативці» з чорним околишем (поляк), другий – з малиновим (росіянин). Запропонували батькові добровільне переселення і сказали, що на збирання нам дається дві години. Батько сказав, що він відмовляється від переселення і ніяких рухів до приготування не робив. Тоді під’їхала під будинок (ми жили на другому поверсі) автомашина-полуторка і солдати почали виносити на балкон і скидати просто в кузов машини білизну з шафи. На шкарпі перед домом зібралися багато зівак, які реготали, коли солдати скидали білизну, розтрясаючи, як для забави, все поштучно. Нарешті мати вирішила, що настав час їй активно діяти і поспішно стала виймати цінності і речі, які можуть знадобитися, і заповнила плетені коші-комоди.

Так зібрали ми посуд для приготування їжі, продукти харчування, килими зі стін, одяг. Швидко минув час, який дали нам на збори. Зайшли солдати і вхопивши за руки і ноги батька, потім маму і мене та мою улюблену собаку Азу, кинули на машину з «лахами». Машина поїхала на залізничну станцію. Там на запасній колії на нас чекали три вантажні вагони (по 27 тонн). В одному з них нас розмістили. Тому, що вечоріло, нас закрили і залишили під конвоєм. На ранок таким же способом привезли ректора Духовної семінарії о. Івана Кузича з господинею, о. Василя Решетила з господинею і єпископа Григорія Лакоту теж з речами і старими господинями. Сам я їх не бачив, бо вагон був зачинений, а вікна були високо (так пояснював батько в розмові з матір’ю). На другий день ті ж офіцери прийшли оформляти переселенчі документи. Батько знов відмовився від добровільного переселення. На пероні поставили столик і крісло. Тоді вони самі заповнили документи, перекрутивши прізвище Грицеляк на Херцеляк і рік народження батька вказали не 1891 а 1892, підписали синім кольоровим олівцем і прибили печатку, яку мали з собою в кишені. Після цього нас загнали у вагон і зачинили двері. Ще оформили переселенчі документи на інших і пішли, але ми того не бачили. Вечором нас причепили до якогось товарного поїзда і ми рушили. Вже було темно і я, змучений переживаннями, заснув на лахах. Не пам’ятаю, як перевіряли документи на границі (в Медиці). Пам’ятаю, що зранку зупинили десь біля Городка і наказали вийти за потребою. Доїхали ми до Львова. Загнали наші вагони у вантажний парк на теперішній вул. Привокзальній і залишили під конвоєм (без туалету, з відром). Так під конвоєм тримали нас десь зо два тижні. Батько мій час від часу виходив надвір, вивчав обставини і потім, на 5-й день після приїзду, за півлітра горілки домовився з конвоєм (а це були російськомовні люди) і вийшов у місто. Зайшов до міськради, показав свій «переселенський лист» і вимагав надати якесь житлове приміщення. На що цей представник начальства покрутив головою і накінець написав резолюцію на кутку «переселенчого листа» – «Винники».

Батько не хотів їхати у Винники (8 км від Львова). Вернувся до нас і знов за пляшку горілки домовився, щоб нас відпустили, це після 5-ти чи 6-ти днів перебування в антисанітарних умовах і на своїх харчах (на кожній станції видавали безплатно тільки кип’яток). На якійсь випадковій вантажній машині ми виїхали з того «2-го парку» і поселилися приватно у татового земляка, залізничника з Сосниці (біля Барича), який овдовів, але мав 3-кімнатку квартиру в залізничних блоках на вул. Городоцькій біля кінотеатру «Рокс» зі страшною кількістю тарганів. Тут, на умовах тимчасовості, ми прожили один місяць. До нас приїхав стрийко Гнат Грицеляк і розповів, що наша родина з Барича і Крамарівки переселилася на Україну і живе в Козівському районі Тернопільської області в селах Драганівка і Хоросткові.

На той час прийшли представники НКВД, чи КГБ, попросили всіх показати документи. Першим, хто підвернувся їм під руку, був стрийко Гнат. І тут кагебіст, читаючи паспорт, заявив урочистим голосом: «Канцлер єпископської консисторії, ви арештовані, слідуйте за нами!». На що стрийко відповів, що він не канцлер, що він брат канцлера, селянин, який приїхав з Тернополя відвідати брата, що переселився з Польщі. Щоб вийти з положення, кагебіст вигнав стрийка і знов прочитав як заучену формулу, щоб батько збирався. Тата повели, а нам з мамою сказали, що ми живемо тут без прописки, отже незаконно, тому мусимо покинути Львів протягом 24 годин і переїхати у Винниківський район. Безумовно, ми виконали цю вимогу, бо міліція контролювала житло дуже ретельно.

Щодо батька, то його у віці 55 років посадили в тюрму на вул. Лонцького, відтак через пару днів вивезли до Києва. Не знаю, звідки мати довідалася про час відправлення, але пам’ятаю, що ми з мамою стояли на узбіччі дороги, коли над’їхала машина з трьома в’язнями у відкритому кузові і з конвоєм. В одному з них я побачив свого батька востаннє на 10 років. Після слідства у Києві на вул. Володимирській 33, яке тривало біля місяця, батька засудили на 6 років «виправно-трудових таборів» і 5 років висилки. Як пояснили татові, «чтоб ты нам не мешал». Пам’ятаю, що мати посилала мене до господині о. Івана Кузича (колишнього ректора Духовної семінарії в Перемишлі), яка поселилася десь в Козельниках. На її адресу приходили якісь вісті від о. Кузича і потім від мого батька о. Миколи Грицеляка. Тата повезли кудись в бухту Ваніна, відтак розмістили в таборі на ст. Средне-Белая Хабарівської залізниці в таборі з «битовиками», ув’язненими за злодійство та інші побутові злочини.

Ми поселилися в земляків Дзядиків в Козельниках Винниківського району. Речі розмістили в шопі, а спали ми на ліжку в хаті. Господарями були три сестри, які потіснилися заради нашого безвихідного положення. Одна з них була вчителькою і підготувала мене до вступу у 8-й клас середньої школи. А мама знайшла десь татового троюрідного брата Панька, який працював головним бухгалтером в промкооперації і який навчив нас, що якщо ми не хочемо їхати в Сибір, то треба ніколи і ніде не згадувати батька. Просто говорити і писати, що я походжу зі службовців, а на питання, де знаходиться батько, відповідати – «Не знаю». І не вимагати житла, а піти на приватну квартиру. Він влаштував мене в СШ №49 на вул. Вересаєва біля вул. Зеленої над Водоканалтрестом (нині вул. О. Басараб). Там я провчився три роки, не міняючи школи, щоб не писати легенди про походження, хоч мама міняла місце проживання, спершу біля дріжджеварні на вул. Леніна (тепер Личаківська), а відтак ми жили у Струка на Глинянському тракті «за стовпами». Це був переселений з Білгородщини інвалід війни без ноги, жінку мав росіянку. Відносився до нас зі співчуттям і зовсім по-людськи. Походив сам з Білгорайщини (Польща), отже, для нас був земляком і добре розумів, що відбувається. Жили ми на піддашші. Палили дровами, варили на малій пересувній кухоньці. Звідси треба було йти пішки 20 хв. до трамваю на вул. Личаківській, їхати до вул. Мечникова і далі пішки добиратися до вул. Маяковського (Левицького) і по вул. Студентській до вул. Зеленої до школи №49.

За порадою Панька Лаха моя мати влаштувалася в Львівський промкомбінат на вул. Пушкіна 58а (сьогодні вул. Чупринки). Там вона працювала художником по батику – творила жіночі хустки і шалики на шовку аніліновими фарбами. Заробляла мало, але створювала для мене умови для навчання. За порадою того ж родича, Панька Лаха, мама не зверталася, мабуть, зо два роки до влади з вимогою дати нам помешкання як переселенцям з Польщі, щоб «не нагадувати про себе». А коли звернулася, то їй відповіли, що вже запізно, що справа з переселенцями уже закрита. Так ми залишилися піднаймачами на довгі роки, на 24 роки для мене, а для батьків на цілих 30 літ!

Класним керівником у нас була вчителька російської мови і літератури Вєра Івановна. Я постійно повторював, коли питали про батька, що він нас покинув, а де є – не знаю. Така відповідь, видно, їх задовольняла. В тій школі я провчився 8-й, 9-й і 10-й класи. Директором школи був Борис Антонович Борковський, поранений фронтовик, танкіст, дуже вимогливий, але українець-східняк, сприяв «усім пригнобленим і бідним». Ходив у вишиваній сорочці, але жінку мав росіянку. Він викладав математику, і безумовно, вважав, що (так висловлювався) нам потрібно виховати народну інтелігенцію. Підручників не було, тому він на кожному уроці диктував якісь правила, аксіоми чи теореми і вимагав, щоби учні записували все і потім зшивали по чотири-п’ять звичайних зошитів і постійно зберігали. Ще він вимагав, щоби учень мав обов’язково т. зв. «кантичку», тобто записник, де були формули з алгебри, геометрії і тригонометрії. Директор привчав нас користуватися «кантичкою», під час написання контрольних робіт і навіть на екзаменах. Ще він знав напам’ять «Енеїду» І. Котляревського, цитатами з якої пересипав свої виклади, що придавало їм особливого чару. Ходив у військовій шинелі (1946-1947 роки), у військовому одязі без погонів в офіцерських чоботях. Для заохочення учнів директор організував ансамбль художньої самодіяльності. Він організував при школі хор, яким керував Олег Гасюк, бандурист. Він же очолював ансамбль бандуристів Львівського будинку вчителя, де солістками були Тереса Ваврик і її старша сестра Ліля Ваврик, дружина Гасюка. Згодом він організував в школі капелу бандуристів. Завдяки директору школи О. Гасюк замовив і закупив на інструментальній фабриці 20 бандур і заохочував усіх учнів брати активну участь в самодіяльності.

Починаючи з 9 класу я підключився до шкільного хору. І це мене захопило. Я відчув, що живу. Так я опинився в хорі і акуратно відвідував репетиції. В 1948 році я, як учасник самодіяльності, прийняв участь у республіканській олімпіаді в Києві, де нас відзначити серед переможців. Для мене це була перша поїздка в м. Київ, перше ознайомлення з Софіївським собором, з Печерською Лаврою, з Хрещатиком, який відбудовувався пісня війни, Подолом і місцем перепоховання героїв Крут і т.п. Про всі ці місця ми отримували подвійну інформацію: офіційну від екскурсоводів і неофіційну або «шептану», яка розповсюджувалась поміж нами всупереч офіційній. Там в Києві я довідався про Голодомор 1932-1933 років, проте, що церкву в Печерській Лаврі висадили в повітря самі «совєти», про бій під Крутами, що діялось після приходу військ Муравйова до Києва і т.п.

Керівником художньої самодіяльності СШ №49 був Олег Гасюк, а наші виступи підсилювали і прикрашали дві солістки-бандуристки – сестри Ваврик Ліля та Тереса. Одна чорнява, а друга з волоссям золотистого кольору. За задумом нашого директора Бориса Борковського, заповідаючий завжди оголошував, що в нашому колективі виступає внук Івана Франка і тоді з якимись словами чи фразами звучав голос Роланда. Публіка завжди сприймала це позитивно.

Треба сказати, що ми не розуміли того провалля, яке на нас чекало і спокійно виконували програми, що складалися переважно з козацьких пісень («Ой Морозе, Морозенку»), пісень на слова Т. Шевченка («Думи мої, думи…», «Реве та стогне Дніпр широкий», тощо). Як данину часові, або як перепустку на сцену ми співали одну-дві пісні про «вождя» («Ой з-за гір та з-за високих сизокрилий орел летить…») чи про «героїзм радянської армії» (Ой Дніпро, Дніпро»). А далі йшла програма старих наших національних пісень, трохи причесана в дусі часу.

Вийшло так волею долі (чи волею Творця, як я тепер розумію), що більш-менш національно свідомі учні в нашій школі зосередилися навколо художньої самодіяльності, яка формувалася в основному з учнів 9-го класу (1947 рік). Це нам давало стимул до доброго навчання. Треба було, аби хтось навчився грати на тих бандурах. За рівнем розвитку я підходив на кандидатуру в бандуристи, але сам навіть не мріяв про здійснення такого задуму. Ще колись в Перемишлі я слухав виступи бандуристів, мабуть, «при німцях» і вони викликали в моїй душі внутрішній трепет. Тим більше, що всі виступи бандуристів супроводжувались поясненням, що це наш національний інструмент, що в піснях і думах, які виконувались кобзарями, закодована наша історія, наша правда і наша кривда. Я знав, що бандуристів, які жебракували після революції, за вказівкою Сталіна, покликали на з’їзд чи то до Києва, чи до Харкова і всіх безслідно знищили як «ворогів народу»… А тут відкрилась така перспектива, що я можу фактично безкоштовно приєднатися до такого святого (на мій погляд) виду мистецтва…

А коли мені запропонував наш художній керівник Олег Гасюк участь в капелі бандуристів, я не те що зрадів, я, безумовно, погодився і став дуже наполегливо вчитися мистецтва гри на бандурі. Вчила нас молодша сестра дружини Олега – Тереса Ваврик. Як виявилось пізніше, дочка священика, який «підписав» православіє і відправляв служби на той час в селі Чернушавичах біля Великої Білки за Винниками. Було їй усього в 1950-му році 18 років. Як і мені… До речі, жила вона раніше в Перемишлі і вчилася в школі ім. Св. Миколая на Засянні, як і я, в чому можна було переконатися оглянувши фотографію (1939 р.), яку вона зберігала, а у мене така ж пропала під час переселення в Перемишлі.

Я просто ковтав усе, що говорила моя вчителька і за короткий час вже зміг виступати на сцені у складі капели. А членами капели бандуристів були: сліпий Юрко Данилів, Володимир Дичак, Володимир Проник, Падус, Богдан Жеплинський та інші, чиїх ні імен, ні прізвищ я згадати не можу, хоч обличчя їхні крутяться переді мною.

Колектив збирався на квартирі у Вавриків на вул. Короленка 7. Там жили ще їхня мати і сестра, дружина офіцера української дивізії, який загинув десь під Бродами та 10-літній брат Богдан. В цьому середовищі однодумців я сформувався як людина, як патріот. Я спілкувався з такими членами колективу, як Володимир Дичак, Степан Поломаний, Юрій Данилів. Володимир Проник та ін. Музику я знав, любив і розумів. Як уже згадував, я ходив до музичної школи, приватно вчив гру на фортепіано 5 років у вчительки, котра брала мене «перевертати сторінки нот» в театрі, де я спускався в яму перед сценою і таким чином я багато разів слухав «Наталку- полтавку», «Москаля-чарівника», «Запорожця за Дунаєм» та ін.

За цей час я навчився мовчати. Не виказував свого ставлення до тих чи інших подій. І тому довчився до атестату зрілості у 1949 році. Але ті події, що відбувалися з нашим народом, мене гнітили і в думках викликало безліч запитань, на які я не знаходив відповіді. На моє нещастя я формувався як патріот в умовах, коли батько сидів в тюрмі, родина була переселена на Тернопільщину, мої товариші роз’їхалися по різних містах переселення, вчителі теж. В той час людей ні за що, за необережний вислів, чи за доносом сексотів або через наявність привабливої квартири, виселяли в Сибір (1947р.). Радіо, голосники якого були на кожному кроці, весь час говорило про труднощі відбудови зруйнованого господарства під час війни (Великої вітчизняної), вчителі намагалися втягнути нас в комсомол (ВЛКСМ). Церква була заборонена, у всякому разі для нас молодих… На свята Різдва чи Великодня організовувались в школі так звані «суботники», на яких ми мусили «в наказному порядку» брати «активну участь» – приходили, працювали лопатами, копали землю і т п.

В школі ніхто про політику не говорив. Але в між часі все-таки ми хотіли зрозуміти, що твориться, куди ми йдемо. Час минав, ми поступово познайомились і зблизились між собою. Під кілець 9-го класу, в ході розмови на перервах, учень Богдан Криса говорячи натяками, висловився, що нам треба би створити якусь організацію, чинити опір тій неправді, яка твориться навколо нас. Він добре вчився з усіх предметів. Був високий, чорнявий, смаглявий, син переселенця з Польщі (Грубешівщина) з багатодітної сім’ї (9 дітей), в якого мати померла. Мешкав у Львові на Боднарівці (тоді частина Сокільник, тепер вул.Стрийська в районі підземного переходу). Богдан сказав, що зможе зв’язатися з нашим підпіллям, але чи можна комусь вірити? Так слово по слові ми почали творити підпільну організацію. Він був автором ідей, мав вплив на оточуючих. Я, безумовно, підтримав його ідею. Я сам не міг творити ідеї, але мав здібність критично сприймати ці ідеї і тому став його заступником. Далі ми звернули увагу на Юрія Лаб’яка, сина робітника кондитерської фабрики, Любомира Мазурака, який проживав з сестрою Славою і матір’ю на вул. Зеленій біля кінотеатру «Зірка» (найближче до школи). Батька у них теж не було, але в той час нікого це не дивувало і ніхто нікого не питав про справи сімейні. Роланд Франко, внук Франка, був учнем нашої школи, вчився добре, мав авторитет серед вчителів. Мешкав у будинку Михайла Грушевського, батько його був директором Музею Івана Франка.

Говорячи натяками, ми таким чином порозумілися і вирішили десь зустрітися для обговорення «важливих питань». По суті ми на той час були дітьми, але дітьми епохи, які по-дорослому переживали те, що творилося з нами і з нашим народом: наступ на все українське, на мову, на нашу історію і сучасність, на християнську Церкву, на нашу мораль, на село і селян – носіїв таких позитивних рис нашого народу як працьовитість, чесність, як довіру «усякому, хто зрадою й розбоєм нас скував і заприсяг на вірність».

Спершу ми зустрічалися у вільний час на Погулянці (для молодих людей це було модно), де можна було, не викликаючи підозри у присутніх, відійти на бік і між деревами обговорити питання, які життя ставило перед нами. Пізніше ми стали збиратися на квартирі у Ю. Лаб’яка на сьогоднішній вул. Мечникова, біля рогу вул. Маяковського (тепер К. Левицького). Тут ми вже говорили відверто, і що дуже цікаво, усі питання почали сипатися як з рогу достатку. А саме: наша організація повинна бути таємною, тобто нелегальною, а тому члени організації повинні скласти присягу (приклад був: на той час в кінотеатрах пройшов фільм «Молода гвардія» і в школі ми це проходили). Тільки потрібно було поставити все навпаки: що ми повинні робити, щоби принести користь своєму народові і ні в разі не принести встиду. Зважаючи на складність питань, ми вирішили, що організацію творимо серед хлопців, щоби дівчат не наражати на можливу небезпеку. Кожен з нас ніс якусь інформацію про минуле нашого народу, кожен з нас знав, що «щось десь робиться», але що саме робиться, яка форма боротьби можлива в таких умовах – не знав з нас ніхто. Ворожа пропаганда через пресу, кіно, через рухомі агітбригади вела наступ на українську мову, на українську Церкву, на українське мистецтво. Через зловживання алкоголем, що ставало масовим явищем, наші люди, і особливо молодь, ставали добровільно лояльними по відношенню до комуністів, лояльними до дій влади.

На одному з зібрань ми склали присягу (автор Ю. Лаб’як), що ми будемо боротися за самостійну Україну і у випадку порушення присяги, тобто зради, «нехай мене покарає сувора рука моїх товаришів». На Личаківському цвинтарі присягу завірили особистими підписами. Ще і назву придумали: «Кров України». В назві цій була як би зашифрована вся суть наших намірів, усього, що нас боліло. Це вже пізніше з роками я довідався, що такі ж організації виникали в різних місцях України, тільки в різний час. І всі гинули під пресом більшовицького терору. Особисто я, з гіркого досвіду, вже знав, що значить і як виглядає обшук КГБ. Ще в Перемишлі, коли арештовували мого брата, пізніше, коли під назвою «беспеченьства паньствего» (Державна безпека Польщі) і накінець при арешті батька у Львові на вул. Городоцькій вони (представники КГБ) перетрясали всю білизну, всі книжки, переглядали і знайомились з текстами всіх папірців, рилися в крупах, заглядали у варення і т. п. І так протягом багатьох годин. Тому я не уявляв собі, де вдома в місті можна би зберігати такі папери. Кілька разів ми збиралися в домі Роланда Франка (сьогодні Музей М. Грушевського), де для прикриття ми грали сітківку (волейбол), а велика кількість кімнат в будинку нам сприяла у проведенні зібрань. Далі з метою конспірації ми набрали другу ланку: Василь Куровець, Володимир Ткачик, Назарович, які не знали нічого про те, як творилася наша організація, але які дали згоду на участь в ній. Як виявилося потім (на слідстві), вони теж були покривджені режимом і також шукали підтримки у складному житті. Володимир Ткачик жив у с. Сихові, недалеко від однойменної станції з матір’ю. Вони тримали корову і тому постійно мали сіно і солому. Отож було місце для схову документів. Він дав згоду на переховування «архівних документів».

Як в школі закінчувалися уроки, перекусив щось в шкільній їдальні, запам’яталося – картопляний суп, горох, хліб і чай. Щоб щось вивчити, чи виконати домашнє завдання, я заходив до когось з друзів, а пізніше два-три рази на тиждень заходив до Гасюків на репетиції. Додому приходна біля 23-ої години. Весною, восени і зимою треба було йти в темноті. Мати, безумовно, сприймала мої пізні повернення бурхливо. Але молодість вимагала свого. Так, одного разу, коли пізно ввечері я вертався додому, біля дому десь з кущів при дорозі чи з рову пролунав крик: «Стой! Кто идет?» Я зупинився і пояснив, що я вертаюсь з репетиції після уроків і що тут живу, у Струка. Мене освітили ліхтариком, щось переговорили між собою, хтось з них підійшов до мене, придивився і сказав:«Проходи і оберігайся, не ходи по вечорах, бо можна нарватися на неприємності». Це була засідка. Сиділи в темряві, очевидно, чекісти (чи емгебісти) разом зі «стрибками», які мене знали з вигляду, а сказане мною, що я живу у Струка, їх заспокоїло. В підвалі у Струка знаходився буфет, де «кращі люди» постійно пили і співали пісні про Катюшу, про «Відважного гайового», про козаків, що «вертали із Дону додому …». Сам Іван Струк вважався у них «свой человек».

Кімната, яку ми займали, була відгороджена тоненькими дверима від такої ж кімнати, в якій ніхто не жив. Одного разу я почув, як там оперуповноважений офіцер, як звичайно, випивши, допитував якогось «підозрілого». В хід ішли і кулаки. Чути було, як той просився, падав, як гепали удари, як зі злістю верещав офіцер, як погрожував, лаявся, на чому світ стоїть. Накінець відпустив нещасного взявши розписку про «нерозголошення таємниці». Пізніше таке повторювалось не раз, але наша присутність їх не насторожувала.

А тим часом я приніс стару бандуру і до нестями, протягом 3-5 годин щодня вправлявся у грі. В результаті мене зарахували в склад капели (біля 12 осіб) при Будинку вчителя. Я впевнено виконував пісні (25-30), що приносило мені і людям радість, причому зовсім безкоштовно для мене. Час минав, наближалися випускні екзамени. Та почалися події наперекір нашим добрим наміром. Так, на учительському колективі в нашій 49-й школі (мабуть, на партійних зборах) виступила якась учителька молодших класів, яка до того «гнула спину на панських ланах» і звинуватила директора школи Бориса Антоновича в українському націоналізмі. В хід пішли і 20 бандур, які тільки-що виготовили на фабриці музичних інструментів і навіть те, що він (директор) носив вишивану сорочку і ряд інших звинувачень, яких ми, учні, звичайно, не чули. В результаті нам поміняли вчителів десь за чотири місяці до кінця навчального року в 10 класі: з математики, фізики, хімії, географи, історії і ін. Директором школи став інвалід війни Нечипоренко, вчитель історії. Він розмовляв суржиком, звинувачував у всьому «паліїв війни» і з історії вимагав, щоб знати все про Сталінградську битву, в якій він втратив ногу. А директора нашого Бориса Антоновича виключили з партії (так казали), але пізніше він працював викладачем в піхотному училищі на вул. Мечнікова. Жаль було такого вчителя.

Приблизно в цей же час Богдан Криса зібрав нас на квартирі у Роланда Франка і оголосив, що він знайшов вихід на наше справжнє підпілля і що треба комусь з нас з ними провести зустріч. Ця зустріч відбудеться в Підволочиському районі Тернопільської області біля села Качанівка, і він (Богдан Криса) забезпечує людину, яка доведе нас до місця зустрічі. Настала глибока мовчанка між нами. Хтось сказав, що якраз починаються випускні екзамени в школі, то з тої причини не випадає нам їхати на протилежний край сусідньої області. Хтось накінець згадав, що це я пропонував шукати зв’язок з живим підпіллям, то і тепер, коли виникла така потреба, я повинен це виконати. Я погодився виконати таке серйозне доручення організації. Я вірив, що ці люди нас не підведуть. Адже їхніми заповідями були слова: «Здобудеш українську державу, або згинеш в боротьбі за неї». А що буде, якщо це провокація, якщо нас видадуть в дорозі чекістам? Відповідь на це запитання давала четверта заповідь українського націоналіста: «Ані просьби, ані грозьби, ані тортури, ані смерть не приневолять тебе зрадити тайну». Ці дві заповіді я прочитав в книжечці, яку приніс додому батько десь у1943 році (мені тоді було 11 років) і вони стали моїми думками, моїми заповідями. Богдан Криса назвав людину, зв’язкового, що працював робітником на танкоремонтному заводі у Львові, назвав день і поїзд, яким я мав від’їхати у визначений час. Було це в 1949 році під час випускних екзаменів в школі. Ми знали, що нас не погладять по голові за пошуки зв’язку з підпіллям, але шукали, бо в цих умовах жити, як худоба, ми не могли… Як народ наш карається, мучиться, але не кається, значить, і нам, молодим, потрібно щось робити. Але що і як, це повинні нам пояснити старші, більш досвідчені люди. Отже я, щоб мати нічого не знала, ніби залишився у Львові в товариша для «підготовки до екзамену». Тоді дійсно треба було готуватися до письмового екзамену з української літератури. З практики я вже знав, що нічне навчання мені користі не приносить. Ніч є ніч, вночі треба спати. Так я вважав і розрахунків на нічне навчання не робив.

В призначений Богданом Крисою день і час я прибув на умовлене місце на головному вокзалі, де на мене чекав зв’язковий, про що підтвердив відповіддю на умовне словесне звернення. Їхати ми мали в одному вагоні, але в різних кінцях, не подаючи ніякого натяку, що ми знайомі. Фактично ми були і залишилися після цього незнайомими. Правда, прізвище і ім’я цього провідника я знав: Чайковський Степан, середнього зросту, чорнявий, на нині вже давно покійний. Але фактично ми поїхали в різних вагонах, бо так вдалося купити білети. В Тернополі, куди переселена з Польщі і по сьогодні живе вся моя, точніше, батькова родина, чи те, що залишилося від неї після переселення в 1945-1946 роках (дядьки і тітки, двоюрідні брати і сестри), я бував.

Там ми вийшли з вагонів і в касі купили білети до станції призначення. Поїзд був приміський, зупинявся, як кажуть, біля кожного стовпа. Пасажири виходили на різних станціях. Звечоріло, вагон ледве освітлювався, тому ті, що залишилися, мовчки дрімали. Ми прибули до станції призначенця. Мій зв’язковий пішов до виходу і я за ним. Надворі було вже зовсім темно, а до нашої зустрічі залишалось ще пару годин. Ми зайшли в приміщення вокзалу і сіли очікувати. Час ніби зупинився. Я наче безтурботно дрімав, а в дійсності дуже наполегливо стежив за діями мого зв’язкового, який сидів на лаві і ніби заснув твердим сном. Нарешті він пробудився і поволі пішов до виходу, я подався за ним. Йшли ми сільською дорогою, надворі було темно, хоч око виколи, в хатах не світилося. Я зрівнявся зі зв’язковим, бо в темряві і в незнайомій місцевості можна було загубитися, і сказав, що дуже хочу пити. Пообідав і повечеряв я через брак досвіду сухим пайком – воловою ковбасою і сухим хлібом, А на станції, куди ми приїхали, не було ніде ні кіосків, ні криниці (1949 рік). До того ж було хмарно, я не хотів звертати на себе увагу. Зв’язковий сказав, що зліва вздовж дороги тече потічок. Потемки ми шукали підхід до потічка і коли знайшли, то переконалися, що вода в ньому до пиття не годиться, дуже вже віддавала гноївкою. Не знаю, чи ми потрапили на потічок, чи в якусь придорожну канаву. А далі, як пояснював зв’язковий, текла річка Збруч. За годину ми прийшли, причалапали до місця зустрічі. Ми відійшли в бік від дороги і знайшли т. зв. тригонометричний пункт. Це був насипний землянин горб, висотою 3-4 м і на ньому височіла дерев’яна споруда у вигляді піраміди. Була рівно 23 година. Тут зв’язковий подав якийсь звук, що нагадував крик нічного птаха. За хвилю почулася така ж відповідь і раптом з чотирьох сторін з’явилися озброєні люди. Старший з них був середнього зросту і мав на собі якийсь кептар (безрукавку), через плече – військову торбу (планшет). Розмова приблизно велась така: «Хто з вас бажає розмовляти з нами?» «Це він», – сказав зв’язковий, показуючи на мене і привітався. «Ви ідіть за мною, а ви, – звернувся він до зв’язкового, – залишіться тут». Мій співрозмовник пішов на горбок. Я пішов за ним, а ззаду крок за кроком послідував стрілець з ручним кулеметом напоготові. Зв’язковий зі стрільцями залишилися в темряві. На горбку ми зупинились і провідник сказав кілька попереджуючих фраз: «Ми перебуваємо у стані війни, тому не робіть різких рухів, бо охорона може вас погано зрозуміти і відкрити вигонь. Ясно?» «Ясно», – відповів я. Ми сіли один біля другого, а охоронець з ручним кулеметом сів на траві напроти нас на відстані 1,5-2 метри і навів дуло кулемета на мене. Я почав говорити, стараючись тримати руки при собі, хоч це було мені важко. Розповів, хто такі є ми, що нас непокоїть відкритий наступ москалів і жидів, які залякують нас Сибіром, тюрмами і смертю, примушують нас жити по-своєму, порушуючи наші традиції і звичаї, що базуються на моралі і релігії. На це провідник заперечив, що не слід казати «москалі і жиди», бо ці люди як народи нам не є ворогами, але треба розрізняти ідейно спотворених представників цих народів, які виступають нашими ворогами. Я змушений був погодитись з такими словами і далі висловлювався більш стримано. Я говорив, що нас мучить питання: що робити? І ми хотіли б мати ідейне керівництво, щоб в кожному випадку підказували нам, як діяти і які думки розповсюджувати серед нещасних наших земляків. Провідник сказав, що це добре, що ми такі існуємо, що це природно, бо перебуває в неволі весь народ. Але сьогодні підпілля намагається легалізуватися, наскільки це можливо. І якщо ми любимо Україну, то найкраще допоможемо їй, якщо будемо і надалі вчитися, бо з різних причин ми уже починаємо відставати від наших опонентів. «Тому йдіть і влаштовуйтеся у вищі навчальні заклади і завжди пам’ятайте, що матір наша – Україна. А коли буде потреба – ми вас розшукаємо», – закінчив він. На прощання він вручив мені брошурку автора Полтави, яка називалася «Декалог». Я заховав її за халяву, бо був взутий в чоботах.

- Слава Україні.

- Героям слава.

Ми зійшли з горбка і тут же стрільці розчинилися в темряві. Залишився я зі зв’язковим, який один міг вивести мене десь між люди з того глухого місця. Він нічого не запитував, я нічого не розповідав. На станції ми дочекалися вранішнього поїзда, який виїжджав десь о 4-5 годині, і взяли білети до Тернополя і далі до Львова. Тут я розпрощався кивком голови з своїм зв’язковим і трамваєм добрався додому відсипатися.

Дальше пішли випускні екзамени в школі, які ми здавали дуже нервово,бо не було контакту між вчителями і учнями. Врешті-решт я закінчив середню школу успішно, здав екзамени з оцінками 4 і 5. Зустрівся з членами організації і доповів їм про результати своєї зустрічі з підпіллям. Прийняли повідомлення мовчки, без заперечень. Розійшлися з метою освоювати знання у вищих навчальних закладах.

Богдан Криса, голова організації, поступив в Політехнічний інститут, але через важкий матеріальний стан з намови своїх родичів, працівників торгівлі, перевівся в торгово-економічний інститут на заочне відділення. Став продавати в магазині тканин. Ми з Любомиром Мазураком поступили на електротехнічні факультети в Політехніку. Чому? Бо на гуманітарні факультети мені неможливо було поступити. Це були ідеологічні факультети і там особливо перевіряли, щоби не пройшли інакомислячі. І по-друге, я добре розумів фізику і справлявся з математикою, королевою наук, як вважав наш директор Борис Антонович Борковський. Роланд Франко теж поступив в Політехніку, але на нафтовий факультет. Юрко Лаб’як поступив в Медичний інститут на стоматологію, а Василь Куровець аж в Ленінградське піхотне училище, бо хотів бути офіцером. Також кудись поступили і інші учні з нашого випуску, хто в інститут, хто в технікум. Так Тереса Ваврик поступила на факультет оформлення книги в Поліграфічний інститут. Зайняті програмою навчання і студентським життям, ми практично не продовжували ні пошуків зв’язку, ні не робили якихось компрометуючих нас дій.

Почались лекції, потім практичні заняття, переходи з одного корпусу в інший, знов лекції, пошук літератури в технічній бібліотеці… Особисто я розраховувати міг тільки на власну голову, тому не мав часу на «розтрачування життя». Цікаво, що в більшості студентами були або росіяни, або обрусілі східняки і тому виклади велися, як правило, російською мовою. Були в незначній кількості і студенти з Волині, яким було неважко розуміти російську мову. Нам важко було конспектувати лекції, особливо з вищої математики, з теоретичної електротехніки, бо плутались поняття, наприклад, «произведение», тобто добуток, і «производная» – похідна. Наші несмілі протести глушились галасливими людьми з Донбасу і сибіряками, на вимогу яких лекції читались російською мовою. Але я якось справлявся з навчанням і отримував стипендію, що для мене було просто необхідним.

Наука наукою, треба було для чогось жити, шукати сенс життя. Як відомо, людина може до всього привикнути, тим більше, якщо вона ставить перед собою якусь вищу мету. Служити народові – ось була мета, яка неясно, але постійно викристалізовувалась у наших душах. На перервах ми зустрічалися і обмінювалася враженнями. Так я зустрівся з Богданом Жеплинським, студентом хімічного факультету, на рік старшого від нас. Він розказав, що при нашому інституті створюється капела бандуристів, організовує її цей же Олег Гасюк, що треба би підтримати його, бо це все-таки український інструмент і, отже, ми підтримуватимемо українське мистецтво. Я тут же погодився і став приходити на репетиції. Там я познайомився з бандуристами Романом Табінським, Кіндратовичем, молодшим братом Богдана Жеплинського Романом, з Володимиром Арданом та іншими. Так, підготувавши програму, яку схвалив парторг Львівського Політехнічного інституту, ми стали прикрасою делегації Львівського Політехнічного Інституту в МВТУ ім. Баумана (Московське вище технічне училище) зимою 1949-1950 років. Так вперше я побував в Москві, бачив Кремль (за спец. дозволом Хрущова), Третьяковську галерею, Історичний музей і ряд інших музеїв.

А у Львові продовжувалось навчання в інституті, у вільний час – заняття з бандурою. На канікулах у 1950 році Тереса Ваврик запросила мене у с.Чорнушовичі, де її батько був священиком (за Винниками). Тяжко було про щось говорити, бо тут знали про мого батька те, про що я намагався не говорити ні з ким, ні слова. Лишився в пам’яті чудовий гай, озеро і голуби-туркавки, на яких полював отець Омелян, батько Тереси. А відтак і вечеря тими голубами.

Одного разу Олег Гасюк оголосив нам на репетиції, що перед нами стоїть завдання поїхати на гастролі у Великомостівський район тривалістю 10 діб, або і трохи більше. Звільнення від навчання оформиться через профком інституту, в навчанні можна буде все надолужити, поздавати заборгованість. Я погодився. Наполегливо готувалися всі. Мабуть, «вони» (влада) під ту марку будуть агітувати до виборів, та нас це не обходило. Ми йдемо з нашою програмою до наших людей і все. Будинок вчителя виділив нам автобус (ПАЗ на 21. особу), видали нам усім відрядні посвідчення, гроші отримав керівник, тобто Олег Гасюк і в назначений день ми виїхали. Поїздка ускладнилась тим, що в Олега Гасюка народилась дочка, охрестили її Зоряною. Але мама її, наша солістка Ліля Гасюк, яка разом з Тересою заповідалася на сцені «сестри Ваврик», не могла на тривалий час покинути немовля, якому від роду було не більша півтора місяця. Тому вважалося, що Ліля поїде з нами на день-два, а пізніше ми обійдемося з однією солісткою. А у Львові в цей час буде доглядати дитину бабця, мама з цьоцею (дружина отця Ваврика), які мешкали разом у Львові, а чоловік чомусь жив сам у с. Чернушовичах.

Одним словом, виїхали. Треба сказати, що там, куди ми направлялися, була прикордонна смуга з особливим режимом. Перед в’їздом у Великі Мости стояв шлагбаум, при якому прикордонники перевіряли документи всіх, хто туди їхав. І так зо три рази. Накінець ми добралися до самих Великих Мостів. На кожному кроці військові об’єкти. Вечором ми дали концерт, який місцеві жителі сприйняли дуже гарно. Ми починали концерт піснею про Сталіна «Із-за гір, із-за високих сизокрил орел летить…», а потім співали виключно народні пісні, старі козацькі, жартівливі, про любов. Телевізорів ще не було, тому в такому глухому куті наші концерти сприймались дуже радо. На концерт прийшло дуже багато людей і кожен наш виступ супроводжувався дружними оплесками. Нас поселили в будинку школи (були якраз канікули). Видали нам матраци і ми розмістилися в спортзалі, дружно і весело. Біля школи пропливала ріка Рата, й далі скручувала направо попід міст. Попереджені, що десь тут близько кордон, ми, безумовно, трималися тої школи і ніде не відходили. Наступного дня ми поїхали в Реклинець, відтак по селах, розташованих у лісі: Стремень, Купичволя, Боянець. Почалися дощі, а дороги «місцевого значення» розкисли так, що наш автобус прийшлося пхати поміж деревами, скинувши взуття і закотивши штани. Десь там ми і заночували. Пам’ятаю, що спали на сіні в якійсь стайні, зарившись в сіно і накрившись мокрими плащами. На вечір по селах щодня люди збиралися і наші пісні приносили їм радість.

Накінець вернулися ми у Великі Мости і дощ трохи втихомирився. Ми ділилися враженнями від побаченого і почутого. Виявилося, що зник наш Олег. Звечоріло, ніч, а Олега нема. Вночі Олег прийшов у вишиваній сорочці, як виступав на сцені, на обличчі змінений, у вузькому колі він розказав, що з ним сталося. Він вийшов зі школи, щоб договоритися з начальством про плани на завтрашній день, дощі дороги порозмивали, нам би пора додому вертатись (жінка його на той час вже від’їхала додому). Хтось покликав його поговорити і потягнув під міст над Ратою. А там, ніби наші повстанці приставили автомат до грудей і кажуть:«Ах ти такий-сякий, чого ж ти підтримуєш наших окупантів?» Не знати, що він їм відповів, аж тут з’явилися вояки внутрішніх військ – прикордонники і нібито зловили на гарячому Олега, як той «спілкувався з повстанцями». Почали допитувати його в якійсь хаті (чи райкомі). Не добившись нічого, сказали йому подумати і зачинили під вартою в тому ж приміщенні. І так ми б нічого не знали, але прийшов туди якийсь майор, що бачив наші виступи, а, видно, нічого не знав про ту провокацію, що чинилась під мостом і вирішив, що це просто непорозуміння і наказав солдатам відпустити затриманого. Завдяки таким обставинам нам вдалося почути від Олега історію його затримання. Змучені і рознервовані, ми полягали спати на свої лежанки в школі. Але, коли прокинулися, Олега вже не було. А нам поступив наказ збиратися до Львова. Так ми від’їхали з отих гастролей у Великих Мостах. Їхали назад мовчки, кожен думав своє.

А в інституті треба було довідатись, що ми проходили з різних предметів за час гастролей, треба було доганяти упущене, встигнути охопити те, що ми за цей час пропустили і т .п. Від Тереси я довідався, що Олег, син емігрантки з Кубані (1918-1920 рр.) в гарячі часи був в Карпатах і вчився в старшинській школі УПА (здається «Орли»), а відтак легалізувався за наказом Проводу. Можливо, тепер вони (чекісти) щось розкопали. Ми не знали тільки, що він їм сказав при тій розмові під мостом. Ці події відбувалися в червні 1949 року. Життя продовжувалося, але в душі ворушилося якесь тривожне передчуття.

Одного разу Тереса, зрозумівши, що я маю якесь відношення до організації, запропонувала мені сховати кудись церковну хоругву, на якій з одного боку була зображена Матір Божа, а з другого – на синьому оксамиті красувався золотий лев. Гарна річ, наче нічого страшного, але тоді в 1949 році було заборонене будь-яке зображення Льва (Лева). Бо пам’ятався всім 1944 рік і битва під Бродами, де була розбита дивізія «Галичина», яка воювала під дуже подібним прапором… Я, безумовно, погодився. І коли Тереса передала хоругву, я, в свою чергу, передав її на зберігання в наш «архів», тобто В. Ткачику, що жив у с. Сихові. До речі, тітка Тереси, яку я бачив, може, два чи три рази (блискуча чорна брюнетка), вела «відлюдницький» спосіб життя, була вдовою старшини цієї дивізії…

У Тереси і Лілі був ще молодший брат Богдан, мав років десять. Звичайно, вдень був у школі і, приходив, робив уроки в своїй кімнаті і виходив надвір до дітей. Нам, дорослим, він не заважав. Ну і мати, або як ми про неї говорили, пані добродійка, нікому не заважала, розуміла нас, молоде покоління, переживала все, що ми переживали. Їхня хата в дні репетицій, особливо після обіду, не зачинялася. Вічно хтось приходив, приносив якісь чи добрі, чи злі вісті. Присутніми все пережовувалося, обговорювалося. Постійно в квартирі перебувало 5, 7, 10 або й більше осіб. Постійно звучали струни бандур або проби якогось звучання в дуеті чи тріо. Тепер, коли Олега заарештували, а ще в домі появилася мала істота, тимчасово все зупинилось. За звичкою хіба хтось приходив, розпитував новини або розповідав, що чув і знову все затихало.

Одного разу, а було це в кінці березня 1950 р., закінчилася перша пара в головному корпусі інституту і я підійшов до виходу з аудиторії, бо наступне заняття проходило, як правило, в іншому корпусі. А там стояв наш адміністратор капели бандуристів Сташко Гурний. Видно було, що приніс він якусь новину, що сталося щось непоправиме.

- Тересу вивезли!

- Як це сталося, коли? – спитав я тремтячим голосом. І тут Сташко розповів, що вночі прийшли «освободители» і забрали і маму, і Тересу, і Лілю і 10-літнього братика, і, мабуть, її тітку.

- Ходи туди, побачиш сам, – завершив свою розмову Гурний.

Пояснивши якось старості групи, який вів облік присутніх на заняттях в інституті, я пішов разом зі Стахом Гурним. За півгодини ми були на місці. Ключ від квартири знаходився у двірника будинку, а мати Стаха була двірничкою сусіднього будинку, тому труднощів з доступом в квартиру після вивозу не було. Квартира стояла пусткою, меблі – столи, креденси, канапи, ліжка, шафи – все залишилося на своїх місцях. Тільки видно було поспіх і хвилювання мешканців, які збиралися в дорогу у безвість, а тому лежали порозкидані газети, листи, родинні фотографи і різні предмети, що видалися їм більше не потрібними. Отак лежала і особиста бандура Тереси з порваними струнами …

«Візьми цю бандуру. Може, щось використаєш», – сказав Сташко. І пояснив, що саме задля того, щоб віддати цю бандуру в надійні руки, він привів мене сюди. Я забрав бандуру не знаючи, як і в який спосіб я зможу її використати.

Через деякий час, може, через місяць, зібрали виселенців на «етап». Прийшов і я на другу товарну станцію Хоч було дуже сутужно, я купив якісь харчі на дорогу для виселенців, підійшов до вагону, в якому як казали люди, були і бандуристки сестри Ваврик, але ні підтвердження, ні заперечення я не отримав. Люди, як і я, прийшли відпровадити своїх рідних чи близьких. Вперемішку намагалися на прощання сказати щось важливе, можливо, передати щось в руки. Тому намагалися підійти до заґратованих віконець вантажного вагону. Через те, що говорили одночасно всі, ніхто нічого не розумів. В той час конвой в плащ-палатках з автоматами в руках з окриками «Не положено!», «Проходите!» намагався перешкодити всякому контактові. Нарешті я віддав якомусь незнайомому свою передачу. Вагони причепили до якогось «составу», поїзд рушив і я залишився ні з чим…

Переді мною стояло завдання вчитися і скінчити інститут, а дальше буде видно. І я вчився. Закінчився навчальний рік, я перейшов на другий курс Політехніки. На жаль, в результаті всіх переживань, і через появу однієї трійки підчас екзаменів я втратив стипендію. Це був черговий удар для мене. Хоч це були невеликі гроші, але все ж можна було хоч в трамваї заплатити за проїзд, чи з’їсти щось в інститутській їдальні. Тепер я знов повністю залежав під мами, а вона заробляла дуже мало. Так що приходилось обходитися домашніми канапками.

Я контактував з бандуристами, які залишилися без керівника, але не могли покинути ані мистецтва, ані бандури. Взявся керувати капелою Володимир Проник. Він вчився в культурологічному технікумі (можливо, на той час його називали якось інакше) разом з бандуристом Володимиром Дичаком. Я вже не міг обходитися без участі в українському мистецтві, без спілкування з його учасниками. Я почав ходити у палац культури Промкооперації, в якому працював Ансамбль гуцульської пісні і танцю «Чорногора». В цьому ансамблі був оркестр народних інструментів і потрібен був цимбаліст. Я став відвідувати репетиції ансамблю в Будинку культури на вул. Фурманова (тепер вул. Шолом-Алейхема), освоїв гру на цимбалах, перекваліфікувався на цимбаліста і грав в оркестрі під керівництвом скрипаля-віртуоза Тараса Репетила (студента консерваторії). Грав я за гроші, треба було якось компенсувати втрачену стипендію. Керівником Будинку культури був якийсь російськомовний грузин, чи вірменин. В ансамблі виконували виключно гуцульські танці і пісні. Мені вдалося якось заглушити горе, занурившись в звуки пісень і вигуків. Учасники ансамблю завжди виходили на сцену в гуцульському народному одязі – в червоних «гачах» (штанах), в постолах, які взувалися на «капчурі» (домоткані вовняні шкарпетки), у вишиванках гуцульського стилю, з широким, біля 20 см. поясом, що був прикрашений різними металевими капсулами та кнопками (ґудзиками), в червоних «гунях» і прикрашених кольоровими шнурками чорних «кресанях» (капелюхах). Дівчата обов’язково носили кептар, запаску і домоткану спідницю, вдягнену по білій, вишитій знизу «підтичці». Вся ця артистична діяльність та навчання на другому курсі Політехніки були несумісні з проживанням на Глинянському тракті за «стовпами» у Струка. Як студент Політехнічного інституту я мав право на тимчасове проживання у Львові. Як було не використати такої можливості? Я влаштувався на квартиру за адресою вул. Гоголя 3 у трикімнатній квартирі землячки з-під Перемишля (с. Вовче) пані Мандрикової. Це була мати товариша мого брата, який вчився в гімназії в Перемишлі, а потім пішов в партизани і загинув десь в Карпатах при переході ріки від випадкової кулі (кличка «Летун»).

Але прожив я у Львові недовго. Десь через два тижні (20.03.1951 року) раптом серед ночі мене розбудили одягнені в цивільному майор МГБ Гончарук і підполковник МГБ Лузін. Стояла змішана пані Мандрикова… Першими їхніми словами були: «Юрко, віддай зброю».

- Нема в мене зброї, – відповів я.

- Тоді ми будемо шукати.

- То шукайте.

В пустій кімнат необжитої квартири стояло моє ліжко, а на кріслах поскладені зошити, конспекти. Увійшли ще два офіцери і почався обшук. Як не шукали, нишпорили, нічого підозрілого не знайшли. Тоді майор Гончарук показав якийсь папірець, як він сказав, ордер на арешт, і наказав йти за ними. При виході з будинку чекали ще чотири конвоїри з автоматами в руках і повели мене пустими вулицями Львова: один попереду, два з боків і один позаду. А за ними ще групою Гончарук, Лузін і ще два офіцери. А мій мозок свердлила думка; «Ані просьби, ані грозьби, ані тортури, ані смерть не приневолять тебе зрадити тайну…». «І за що це така честь», – думав я, ідучи вулицями Лелевеля. Стефаника і Коперника. Я озирнувся, хотів востаннє поглянути на Львів (вже сіріло), з яким прощався невідомо наскільки. І тут почув приказний голос конвоїра: «Не оглядываться!» Так почалось моє нове життя. А було мені тоді без 18-ти днів 19 років. Скоро мене привели в приміщення тюрми. І почали мене допитувати. Я ніяк не міг зрозуміти,чого вони арештували мене, що вони знають. З їхніх недоговорених слів я нічого не зрозумів. Так тривало аж до ранку, потім мене відвели в камеру на верхньому поверсі.

Від 28.03.1951 р. я провів 5 тижнів в слідчій тюрмі на вул. Лонцького, фактично на вул. Сталіна 1 (тепер вул. Бандери 1). За що нас посадили? За Україну, однозначно. І звідси випливає моє ставлення до товаришів з тюрми, до себе як до політв’язня. Я знав, що пощади нам не буде, але й пам’ятав, що кожне сказане мною слово, чи то слідчому, чи просто в тюрмі перед співкамерниками буде відоме слідчому і буде аналізуватися і остаточно стане додатковим звинуваченням для мене особисто або для українців взагалі. На волі, поза тюрмою в ті часи (1951 рік) вважалося, що на кожних п’ять осіб обов’язково є один стукач («сексот»). А в тюрмі таке співвідношення могло збільшуватися, очевидно, на їхню користь. Тому я дотримувався правила: «Про справу не говори з ким можна , а лише з ким треба». І я не помилився. Спочатку мене привели в камеру, де було 6 чи 8 осіб на голій підлозі зі смердячою «парашею» біля входу, але за кілька годин мене перевели в камеру на двох (на третьому поверсі зліва). І тут у мене не могло бути ніяких сумнівів, якщо не я, то значить він – «сексот». Щоночі, після «відбою» мене викликали на допит, кричали, ричали, грозили, натякали. Заходили і виходили різні слідчі, серед яких був слідчий, старший лейтенант Тесленко, російськомовний, всі інші, що приймали участь у слідстві теж були російськомовні… Били по обличчі, поза вуха, задавали перехресні питання, писали протоколи, кожну сторінку яких треба було підписати. А коли їм набридало, то відправляли мене в «бокс», за який служила книжкова шафа в коридорі з відсутніми полицями, доокола якої ходив вартовий надзиратель. Повечерявши, очевидно, зі спиртним, продовжували вести допити в хмарах папіросного диму. Накінець відпускали мене в камеру, де на голому паркеті, при відкритому вікні, без підстилки і без подушки (надворі березень-квітень) я не міг заснути. А коли починав засипати, оголошували «підйом». І так по 6 днів на тиждень.

А співкамерник (38 років, з Жовківщини) знов задавав мені такі самі питання і розповідав про себе всілякі байки. До речі, він для спання отримував у чергового надзирателя мікроматрац, на якому можна було розміститися тільки одній людині (1м х 0,6м), і злився на мене, що я нічого про себе не розповідав. А надзиратель, що слідкував за нами через «очко», відкривав «кормушку» і нагадував, щоб не дай Боже, я не оперся на стіну, не подрімав або не «облокотился». Щоби принизити, стероризувати, залякати, зламати в’язня, нам робили загальний обшук, відрізуючи всі ґудзики, відбираючи всілякі шнурівки, зав’язки, гумки і т. п. В’язень проходив через баню, а його речі через «прожарку», в підошвах черевиків, особливо німецьких, надзирателі легко намацували і вилучали сталеві «штивники» і залишали взуття розпореним. В камеру запускали в’язня з волі вимушено тримаючого штани в руках. І такий обшук робили в камерах зо два рази на тиждень, роздягаючи всіх догола, перемішуючи особисті речі і натільну білизну окремих в’язнів. Тут у Львові мене в таких умовах тримали всі 5 тижнів і потім повезли «воронком» у 5-й парк, де на запасній колії стояв «столипінський вагон». А потім поїздом у «столипінському» вагоні в окремому купе завезли мене до Києва. У вагоні можна було заснути і ніхто тебе не будив. Красота! Тут я зміг хоч відіспатися. Таким способом перевозили і інших в’язнів, але кого і скільки – я не бачив.

«Воронком» завезли у слідчу тюрму, що знаходилася в подвір’ї будинку Республіканського МГБ на вул. Короленка 33 (тепер вул. Володимирська 33). Камера №32 була з чотирма залізними ліжками з постіллю, підлога – паркет, що був натертий пастою і відполірований до блиску. Вікно з «намордником», поверх якого було видно верх Київської телевишки, яка в цей час монтувалася, а напроти в будинку Міністерства – вікна від залу засідань, де збиралися, видно, іноді «чини» з областей, а в перервах відкривали вікна й курили. Видно було пики і всі як на підбір.

Співкамерниками були: геолог, доцент Київського Університету Балабушевич Іларіон Аркадійович (курив люльку з дуже пахучого тютюну «Золоте руно», яке приносив від слідчого…). Працював до арешту в Карпатській геологорозвідувальній експедиції. Мав у своєму розпорядженні легкове авто і водія. Хоч був жонатий, але не міг відмовитись від інтимних стосунків з якоюсь Олею Станішевською, яку возив по Карпатах з собою. А виявилось, що вона використовувала його, бо це допомагало їй виконувати обов’язки зв’язкової УПА між Львовом і Карпатами. Тепер він сидів у слідчому ізоляторі КГБ і згадував, коли і куди підвозив він цю зв’язкову. Конкретно він нічого не знав, просто підвозив її по різних містечках чи селах Карпат і зупинявся, коли ця Оля просила. Вона виходила на деякий час (нібито проїхали) і забігала кудись в бічну вуличку… Ото влип!

Другий – Іван, (прізвища не пам’ятаю) зі Львова, але східняк. Звинувачувався в терорі проти влади. Про себе розповідав, як готував і виконав вбивство одинокої жінки з метою грабунку. Затриманий з пістолетом, врізаним в сторінки творів Маркса…

Третій – Жураківський Михайло, киянин, років 55, інвалід, ходив з палицею. Його протягом більше місяця ніч-у-ніч викликали на допити, а відпускали перед самим підйомом. Вдень не давали закрити очі, навіть стоячи, добивались, щоб він признався, що написав анонімного листа секретарю райкому, від прочитання якого той секретар застрелився.

В цій камері мене тримали біля чотирьох місяців. Викликали на допити після відбою (після 23 год.). Відкривали «кормушку» і називали: на «ге». Я підходив до дверей і називав своє прізвище. Тоді чулося: «Выхади!». Надзиратель відкривав двері і я виходив. Щоби не побачити когось зустрічного, надзиратель клацав пальцями або стукав ключами по ключах, а іноді накидали на мене ще й плащ з капюшоном і відвертали, якщо проходив інший в’язень. Слідчим виявився той же, що допитував у Львові. Були й інші, що теж озвіріло ставилися до нас. Запам’яталося обличчя одного слідчого, що говорив українською (прізвище Олійник, підполковник, ходив в цивільному одязі, навіть у вишиваній синім по білому сорочці). В голосі його було чути нотки людського співчуття. На слідстві знов задавали дурні питання, все записували як потрібно було слідчому і давали підписувати кожну сторінку. Так проходили тижні, місяці. Звинувачували, що ми створили антирадянську організацію «Кров України», що ми планували вбивство першого секретаря компартії України Хрущова Микити Сергійовича. Останнє звинувачення нам вдалось відкинути, як нісенітницю, але для цього потрібно було кілька місяців. Мене в цей час перевели в одиночну камеру, де протримали 2,5місяці. Важкий це був період в моєму житті. Щоби не здуріти від відсутності контакту з живими людьми, я в цей час проаналізував своє «я», розробив правила поведінки між людьми, які риси характеру треба розвивати, а які потрібно приглушити, повторював у пам’яті таблицю множення, пригадав поеми Т.Шевченка, які вивчив ще в юнацькі роки – «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Чернець», згадував і систематизував народні пісні, які були основою мого молодого світогляду.

В решті-решт дали мені напарника – зламаного морально вояка УПА, який пройшов випробування в лісах і на полях Закерзоння після виселення звідти українців. В числі сотень пробирався на Захід і в Чехословаччині попався в руки опричників (від перевтоми заснув на варті). Був переданий полякам, засуджений військовим трибуналом на кару смерті, відсидів у камері смертників 79 днів, тоді був помилуваний і переданий в руки КГБ і привезений в Київ. А тут його возили в легковій автомашині і розповідали, яке у нас чудове життя. Я змушений був розчарувати його розповідаючи про дійсні «досягнення» радянської влади на Західній Україні.

Згодом мене посадили з якимось Косом, як виявилося, він же той Городецький. Він мене багато чого навчив, як себе поводити в тих чи інших умовах в тюрмі. Я нічого йому не проговорився, але запам’ятав багато порад. Як пізніше виявилося, його тривалий час використовували як провокатора. Потім мені прийшлося сидіти з майбутнім подільником – Гойсою Миколою, сільським хлопцем, від якого я довідався, як нам намагаються приписати статтю 54-6 – терор, за що «світила» вища міра покарання, тобто страта.

А справа полягала ось у чому. Слідчі ще спочатку намагалися нашу справу представити як терористичну. Тому-то нам приписували замах на Хрущова, а коли це не пройшло, штучно «приліпили» до нашої справи «тернопільську» справу, бо вона розглядала спробу вбивства в якомусь селі Тернопільської області уповноваженого зі збору яєць і організації колгоспу. По тій справі проходили Гойса Микола, Шагай Іван і Михайлишин, Пасічник Іван, наш однокласник, який мав різкий характер і тому я завжди тримав дистанцію у відносинах з ним.

Дивні діла Твої, Господи! І поки вони (чекісти) творили міжобласну справу, я мусив в очікуванні сидіти в слідчій тюрмі в Києві цілих 13 місяців, як і мої товариші… Аж під кінець, коли їм стало ніби ясно, що ми нічого спільного між собою не маємо, справу закрили і підготували її до розгляду в суді, тобто у Військовому трибуналі.

Прийшов час військового суду в якомусь Будинку культури, клубі НКВД, на Печерську. І тут чи не найцікавіше. Коли мене викликали на підписання «двохсотої статті» (так називали закінчення слідства), я, користуючись своїм правом, про яке я довідався від старих в’язнів, попри спонукання слідчого швидко підписати, терпеливо і вперто переглянув усі 14 томів справи і на кінець знайшов документ, що відкривав перед нами тайну, яка формально дозволила чекістам відкрити справу проти нас – Криси Богдана, Грицеляка Юрія, Лаб’яка Юрія, Мазурака Любомира, Куровця Василя, Ткачика Володимира, Назаревича Мирона, членів нашої організації, а також Пасічника Івана, Гойси Миколи, Шагая і Михайлишина, а ще Бояновського (чоловік сестри Л. Мазурака) і якогось Васильціва, що мешкав по сусідству, в якого під час обшуку знайшли пістолет.

Ніякого відношення до нашої організації вони не мали. А був це донос нашого шкільного товариша, випускника СШ №49, студента юридичного факультету з с. Курович, поляка за національністю Тадея Пайонкевича. В ньому він вказав: «Считаю своим долгом заявить…», що в СШ №49 створена антирадянська організація терористичного напрямку, яка ставить перед собою завдання створення незалежної української держави … і перечислив прізвища, на його думку, підозрілих учнів 10-го класу.

Від кого довідався Тадзьо Пайонкевич про нашу підпільну організацію – залишається таємницею і по нинішній день. А ми думали, що ніхто не знає про нас. Але знялося підозріння з Роланда Франка, про якого в протоколах нашого слідства нема ані натяку (така була вимога ЦК КПУ), але я прекрасно розумів дурне положення, в якому опинився Роланд Франка, і тому не мав і не маю на нього жалю.

Суд над нами відбувався 4 дні. Вже перед судом ми познайомилися з учасниками на т.зв. «очній ставці», коли приводили нас по одному і треба було підтвердити або заперечити знайомство.

Але треба згадати в двох словах про подальшу долю того ж Пайонкевича. Закінчивши юрфак Львівського держуніверситету, він розпочав працю на посаді секретаря райвиконкому в м.Глинянах. У 1960 р., якраз після заміни грошей у 10 разів, я, їдучи до батьків трамваєм № 2, звернув увагу на якогось бомжа, що поглядав на мене і дуже нагадував мені Тадєя Пайонкевича. І волосся на голові мав ясне (темний блондин), і обличчя обросло такою щетиною. Перед кінцевою зупинкою він відкрив двері вагона (тогочасна конструкція дозволяла це зробити) і на повороті вискочив з трамваю. В цей час у трамваї почувся лемент якогось пасажира, в якого пропали з кишені гроші нові 100 рублів. Я доїхав до кінцевої зупинки, вийшов з трамваю на вул. Пасічній і повернув в сторону вул. Личаківської (тоді вул. Леніна), щоби йти до батьків на вул. Грушеву. Аж тут назустріч мені йде цей бомж, підходить до мене і каже: «Пробачте, ви Грицеляк?». Змішане почуття огорнуло моє серце. Жаль було дивитись на цього нещасного типа, що втратив подобу людську. В той час прийшла і друга думка:«Носив вовк і вовка понесли…». Я не мав охоти розмовляти з ним, але відповів: «Так». А він став белькотати щось про те, що і він теж «постраждав», що його тепер покинула дружина, а до мами показатися в такому жалюгідному вигляді він не може.

Пам’ятаючи текст доносу, підписаний ним, я відвернувся і мовчки пішов. Чув, як він ще запитав: «Чи не знайдіться у тебе рубля для мене?» Мені було гидко розмовляти з ним…

Суд над нами продовжувався 4 дні (14 томів справи). Всі ми не мали адвокатів, тільки Ю.Лаб’як мав якогось адвоката, що виступав на суді ніби прокурор, звинувачуючи нас як «ворогів народу». Нарешті вирок: на підставі статті 54-1а, 54-11 майже всім, що проходили по справі, тобто Крисі Богдану, Грицеляку Юрію, Мазураку Любомирові, Лаб’яку Юрію, Куровцю Василю, Ткачику Володимиру, Назаревичу Євгену, Пасічнику Іванові, Гойсі Миколі, Михайлові Шагаю, Михайлишину Михайлові, Бояновському Олександру вліпили по 25 років «виправних таборів» з конфіскацією всього особистого майна (в мене особисто майна не було) і 5 років «поражения гражданских прав». А останньому Васильціву за зберігання вогнепальної зброї (старого пістолета) – 5 років виправних таборів. (Мені здається, що судили 14 осіб, але хто був 14-й я не пам’ятаю).

Справи Пасічника Івана, Шагая Миколи і Михайлишина Михайла – це штучно пришиті до нашої справи, що було нібито доказано на судовому засіданні.

Пасічник Іван справді вчився з нами у 8-10 класі СШ №49, був сином убитого повстанця і ще дитиною його вивезли разом з мамою в Казахстан. Після повернення закінчив середню школу з нами у Львові, Особисто я не довіряв його нерозумним і супер революційним висловлюванням і вважав його за провокатора. І це знали інші члени організації. А хлопці Гойса, Шагай і Михайлишин – це прості селянські діти, що в лісах Тернопільської області після війни знаходили зброю – гвинтівки і ручні кулемети і пробували застосовувати її, вбиваючи диких кабанів, яких було в лісах повно.

Отже, після 13-ти місяців перебування у слідчій тюрмі, отримавши вирок суду, я попав на етап. Перевезення з одної тюрми до іншої супроводжувалась певним ритуалом. Викликали на букву «ге». Я називав себе, тоді питали: «стаття, строк». Я відповідав: 54-1а, 54-11. Тоді чулося: «Выхади с вещами!» і я виходив і слідував, куди вели. Перевозили нас переважно відкритими вантажними машинами, сидячи на підлозі, обличчя назад, а конвой сидів спереду.

Один тиждень – етап з Києва до Москви, де нас затримали 2-4 дні в пересильній тюрмі на Лефортово. Три тижні – етап в «телятниках» до м. Кірова, а там – пересильна тюрма, де в камері 6м х 6 м було зіпхано 50 осіб. Спали на нарах в два поверхи протягом трьох тижнів. Зі мною опинилися і мої «подільники» – Криса, Мазурак і Лаб’як. Стояла спека, ми роздягнені, потіємо, появилася висипка на тілі. В камері проти вікна на підлозі розмістився «вор в законе» Коля (фізично здоровий) і чотири чи шість «шестьорок», тобто злодійчуків, які служили тому Колі. Решта в камері були чужі, залякані люди, переважно естонці, які по-російськи не розуміли. Вони мали продукти, які отримали раніше як передачі. Час від часу ці «шістьорки» Колі перевіряли мішки, особливо тих, хто приходить в тюрму. Нещасні естонці просяться з акцентом: «Сало нету, масло нету, цорна мука і крупа, всьо рускій сабраль». Але «шестьорки» все одно вивертали їхні мішки і шукали, що би можна з’їсти. Зібране ділили між своїми і разом з Колею поїдали.

У випадку неорганізованого спротиву Коля підходив і різким ударом, пальцями в очі, бив того, що протестував, «наводив порядок». Усі решта людей вперто мовчали. Ми, «бандерівці», мали окремий статус. Ми чотири (перша лава підсудних) домовились між собою, що якщо хтось підійде до нас з метою «перевірити наші речі», то ми кидаємось на нього і б’ємо до втрати свідомості. На щастя, довідавшись, хто ми, звідки і за що засуджені, нас ніхто не займав.

Днів вісім – етап з Кірова на Красноярськ через Свердловськ в «телятнику» зі збитими з дощок нарами з обох кінців вагона. Запам’яталося, як нам видавали на дорогу «сухий пайок»: хліб, кусковий цукор і в тому числі солону червону рибу. Досить смачна. Але після цієї риби дуже мучила спрага, а наші вагони вночі відчепили від поїзда і поставили десь серед поля, де не було доступу до води. В’язні просилися, стукали, гримали, вили… але даремно. Я витримав таке випробування, але після цього зарікся і не вживав в дорозі ніколи ніякої соленої риби взагалі. Але про це пізніше. Для перевірки вагонів, чи хто не втік, час від часу робили перекличку: солдати-конвоїри заходили з довгими молотками і обстукували вагони. А нас при тому переганяли з одного кінця вагону в інший, застосовуючи і до нас ці молотки. Тоді ж випорожняли «параші», приносили воду, якої треба було напитися до наступної зупинки. Єдиною розрадою для нас була пісня. Українські пісні в більшості починаються на «ой». Козацькі, стрілецькі, гуцульські, партизанські – всі вони ворушили відповідні струни в наших душах і допомагали зносити знущання…

По прибутті до Свердловська — знов «шмон», перекличка, пересильна тюрма, баня, нічліг і знов «на етап». Так ми доїхали до Красноярська. Це був липень-серпень 1952 року. Красноярська пересильна тюрма це фактично табір. Нас, людей «з волі» підключили до етапу в’язнів з Караганди (Пещлагу). Це були переважно наші хлопці – західняки з Львівщини, Волині, з Карпат і Закарпаття, які перебували вже в ув’язненні 5-8 років, але не змирилися з режимом. Запалені ще з дому революційним духом, вони давали відпір «ворам в законе» і тим більше «сукам», які відверто співпрацювали з тюремною владою. Їх, непокірних, щоб якось покарати, «влада» вирішила відправити за Полярне коло (в район 70-ї широти), тобто в Норильськ. Якраз до них долучили і нас чотирьох з організації «Кров України»: Крису Богдана, мене – Грицеляка Юрія, Мазурака Любомира і Лаб’яка Юрія.

Перед входом в зону нас попередили, що наш цілий етап – 500 осіб політичних в’язнів, а в пересильному таборі перебуває 2500 людей, суджених за «бандитськими» статтями. «Тому, якщо маєте якісь речі і хочете їх зберегти, здайте в «каптьорку», – завершив інструктаж офіцер-чекіст. Почувши такі поради, ми, безумовно, поздавали все, що мали, втому числі плащі і шапки, надіючись, що тут перебудемо кілька днів. Але прийшлось в очікуванні етапу по річці Єнісей прожити в тих умовах сибірського літа без постелі, без нічного укриття, без підстилки, без рушника на голих дошках два місяці з гаком.

Тут я відчув на практиці, що таке континентальний клімат зі спекою вдень і зимовим холодом вночі. Ми тулилися один до одного і так чекали ранку. Пригадую, що ми потрохи виходили з бараку і спілкувалися з тими бандитами. Вони, «воры в законе», пропонували нам щось на заміну того, що їм подобалося. Я був одягнутий в маринарку (піджак) темно-синього кольору, що їм сподобався («підійде для втечі»), хоч підшивка уже була зношена. На заміну мені запропонували тілогрійку, хоч стару, але ще добру. Я погодився. Можна було вже спати – і м’яко, і тепло. Любомир Мазурак ходив у нових черевиках, які отримав в посилці від мами мабуть, ще в Києві. Вийшов в черевиках, а вернувся в старих-престарих капцях. Тоді вмішався Богдан Криса, якось через «шістьорок» викликав «головного вора». Прийшов середнього зросту мужчина в шапці залізничника з пов’язкою на оці. Після переговорів вони повернули черевики Мазуракові.

На перевірку нас виводили «с вещами» на двір і формували по 5 осіб, потім «шмонали» барак. Годину-дві ми сиділи в поросі на землі. А злодіїв, особливо 9-й барак, виводили з ковдрами, з подушками. Ці злодії вічно грали в карти, грали на людей. Той, що програв, мусів вбити когось з їхнього кодла. Постійно вбивали по одному. Вбитих вивозили в морг, який знаходився недалеко від нашого бараку, так що можна було бачити через вікно, де лежали молоді хлопці, дужі, кремезні.

Десь у вересні нас зібрали на етап з Красноярська до Дудінки, що тривав три тижні. Відвезли нас до порту, де на плаву чекала баржа, причіпні кораблі, вмістимістю до тисячі осіб. Нас завели у баржу «Бурениха» і помістили в трюмі. Їдемо в трюмах баржі, яка причеплена до маленького кораблика-тягача. Темно, вночі десь-не-десь світить лампочка. Нам віддали наші речі з «каптьорки», розложили нас вздовж проходів, по яких проходжується конвой. Годували нас ячмінного кашею зовсім без солі, яку нібито забули взяти, соленою рибою і кусочком цукру. Там я попробував робити «тюрю», російську національну їжу: в сиру воду даємо цукор і додаємо чорний хліб. Їсти можна, трохи квасне. Їдемо плавно, майже без коливань, таке враження, що стоїмо на місці. Раз на день виносимо «парашу» по сходах, що з’єднують нас зі світом. Чотири в’язні на дрючках, простромлених через спеціальні вуха, виносять бочку з нечистотами і виливають в Єнісей. Щоби побачити, що робиться на світі, я вибігаю по сходах, ніби щоб забрати порожню «парашу» і бачу широчінь ріки і круті, зарослі тайгою, береги. Наш тягач тягне дві баржі. Повертають «парашу» густо засипану хлоркою, «для дезінфекції». Подають нам воду для пиття теж посипану хлоркою аж до синеви, теж «для дезінфекції». Час ніби зупинився. На місці виходу над сходами в палубі великий люк, що закривається сталевими ґратами, а вище стоять вартові.

Нарешті ми прибули до порту Дудінка, куди заходять морські глибоководні судна. Знов викликають по прізвищах, знов звіряють дані прибулих(«фамилия, имя, отчество, статья, срок, конец срока»). Знов передача вже норильському конвоєві, знов «шмон», тобто обшук. Нарешті сідаємо у вагони-вузькоколійки і за кілька годин їзди прибуваємо в Норильськ (120 км). Тепер треба ще розповісти про людей, як формувався етап в Норильськ. Нас, людей «з волі», долучили до «карагандинців», тобто людей, які вже відбули 5-7 років терміну, але не скорилися і всіляко викручувалися від дармової роботи. Це були люди безпосередньо зв’язані з нашими підпільниками. І тому нам було легко з ними порозумітися.

Богдан Криса швидко з ними знайшов спільну мову, оскільки мав талант сходитися з людьми. Ми вже через нього знали, що відбувається в таборах, де була т.зв. «своя влада», яку тримали «суки». Тобто «воры в законе», що працювали сексотами. Вони працювали нарядчиками, працівниками кухні, «баландьорами»– роздавачами їжі. Наші в’язні працювали мовчки і виконували все, «що начальник приказав». А карагандинці, як прибули в Горлаг, почали наводити свій порядок. Для того просто вбивали «сук». Між «суками» появився страх. А начальство не знало, що робити і застосовувало для профілактики усілякі заходи проти тих людей, у яких починалися номери на букви Ф, X, У. Так я попав у список «головорізів» і весь час був під особливим наглядом.

Перед нами – місто з коминами заводів, але наша дорога – на Медвежку, тобто на рудник «Медвежий ручей», тобто на гору Шмітиха, яка ніби обрізана і є над містом до 500 м. Нам сказали покласти речі в автомашину, поділили нас по100 осіб і 5 осіб в шерензі. В супроводі конвою, озброєного автоматами і зі злими собаками, ми рушили вперед. Як звичайно, нас попередили: «Идти, не растягиваться, из ряда в ряд не переходить, не разговаривать, шаг вправо, шаг влево – конвой применят оружие без предупреждения. Ясно?» «Ясно», – відповіли в’язні. Поступила команда «Вперед!» і ми пішли під постійні окрики конвоїрів: «Быстрей! Быстрей! Не растягиваться! Не разговаривать!» і т. п.

Дорога піднімалася вгору. По обидва боки дороги червонів граніт, тільки де-не-де порослий мохом. Раз чи два за командою ми сідали прямо на дорозі і віддихувались. Повітря там має мало кисню, а ще й до того далися взнаки три тижні їзди в смердячому трюмі баржі без руху, без «прогулки». Іти було важко, а конвой нас постійно підганяв, собаки гарчали і гавкали, рвалися з прив’язі. Скоро ми попали в туман і йшли майже в суцільній мряці, яку підганяв постійний вітер. Це з міста виглядало, як хмари. Так дійшли до місця призначення. Не знаю, скільки часу ми йшли, бо годинника не мав ніхто. Казали в’язні, що віддаль від міста до рудника – 10 км. Знов колючі дроти в два ряди з переораною «запретзоною» між ними. Знов виклик в’язнів за прізвищем; «Фамилия, имя, отчество, статья, срок, конец срока». Знов «щмон» (обшук) з вилученням всіх речей, що можуть служити для вбивства чи самовбивства – цвяхів, цвяшків, голок, металевих ґудзиків і т. п. Знов шикування в’язнів по п’ять і відміткою хімічним олівцем на дерев’яних «стільничках». «Первая, вторая, третья…» – і так нас запускають по 5 осіб в житлову зону табору. Заходимо в зону, чую розмови, що поки-що нас зачиняють на карантин. Чи ми були надворі, чи в бараку – не пам’ятаю. Знаю лиш, що відчував страшенну втому і потребу спати. І тому, коли нас залишили в спокої, як і інші в’язні, я ліг, де стояв, і тут же заснув блаженним сном… Згодом чую голоси, розмовляють між собою в’язні. Хтось тормосить мене, але я ще не виспався. Чую голос Богдана Криси: «З’їж хоч що-небудь. Ти спиш вже цілу добу». Я з’їв, що подали мені і тут же провалився в сон. Прокинувшись, я відчув себе бадьорим і появилося бажання спостерігати за всім, що відбувалося.

Нас розмістили по бараках, що стояли рядами на схилі гори. Це був вересень-грудень 1952 року. Я в робочій бригаді, різноробочий. Копання вічної мерзлоти під суцільною зливою. Кілька разів на день заходимо в «балок» на обігрів. «Балок» – це дерев’яна будка, де горить вогонь в залізній печі, тут можна посидіти, обігрітися, посушити онучі і тілогрійки-куфайки. Напарники мої: Галішніков – студент, росіянин з Вільнюса; два хлопці литовці і старий довгов’язий естонець, який по-російськи не говорить і з трудом пересувається через нагнітки на підошвах ніг. Холодно, пурга, зима, заходить полярна ніч. Об’єкт: ангар. Мабуть, для екскаваторів. Котловани під фундамент. Завдання: розкопати вічну мерзлоту до суцільної скали. Сніг постійно засипає наш котлован. Наші інструменти: кайло і обрубана у вигляді стріли совкова лопата. Щоб принизити і морально знищити людей (в’язнів) їм присвоїли особисті номери. Мені випал У-982. Наші серії «У», «Ф», «Х. Старі норильчани позначені номерами серій А, Б, В і т д. Кожен з нас змушений був пришити латку з номером на спині тілогрійки і бушлата, на правій штанці над коліном і на шапці.

Робочий день триває 11 годин. Опісля заходимо в спальну зону в свій барак, несемо робочий одяг в сушилку, з’їдаємо вечерю («баланду»), яку приносять і роздають нам чергові у військових термосах (а роздає «баландьор»). Проти входу в барак закопана в сніг бочка без дна («пісуар»). В кінці зони – туалет на 15 очок, поставлений на дерев’яних палях поперек схилу, відкритий всім вітрам. Вздовж бараків тягнуться дерев’яні трапи шириною 60-70 см, змонтовані поверх первісної тундри, яку сотворив Господь. Цими трапами переміщаються в’язні-чергові з усіх бараків за хлібам, за вечерею, або зранку за сніданком. Цими трапами і ми відносимо до сушилки свої промоклі наскрізь або промерзлі бушлати і взуття, рукавиці. Тілогрійку і онучі я складаю на матрац під себе і на ранок все сухе. Ці всі процедури виконуємо швидко, бо на ніч бараки зачиняються на ключ, а вікна заґратовані. Цими трапами ходять і наглядачі, і стукачі, які слідкують, щоб в’язні з різних бараків не спілкувалися між собою.

Вночі «дневальный» палить в печі, що розміщена між рядами нар, спалює дрова, порубані на великі «плахи» біля метра довжиною. Температура підтримується досить висока на верхніх нарах, але на підлозі вода замерзає, як і та, що капає з вікон. В секції бараку спить 70 осіб. Зранку пробуджуємося під команду з радіосітки. Спішимо в сушилку, отримуємо гарячі з прожарки, але ще мокрі бушлати і валянки. Снідаємо на своїх нарах і вже кличуть нас по радіо на вихід. Нас знову шикують по 5 осіб і «разводящий» командує: «Первая вперед, вторая … і т. д.». І все це під рев музики з опери, що звучить з розвішаних на стовпах мегафонів: «Любовь, любовь…» І так щоденно. Надворі мороз 20-30 градусів, вітер пронизує нас, несучи все нові і нові клуби туману. Неба не видно, полярна ніч. З настанням полярної зими чи полярної ночі, нас перекинули на боротьбу зі снігом. Вітер, що дув безперестанно, задував переходи снігом. Щоби зберегти дорогу, в місцях, де продувало, ставили щити на опорах, тобто заставляли вітер очищати дорогу. А ми очищали дорогу, де вітер все-таки задував її. Це була боротьба з вітряками, як у Донкіхота.

По дорозі в сушилку довідуюсь, що Криса Богдан працює помічником маркшейдера, Мазурак Любомир – електриком, Лаб’як Юрій, як і я, різноробочим. Всі в різних бригадах, в різних бараках. Працюємо по-різному. Якось я зустрівся з Богданом Крисою, він сказав що це місце для мене безперспективне і через старання наших людей мене перевели в транспортну бригаду на посаду вуглевоза. Два, а може три тижні в січні 1953 р, я розкопую з-під вічно падаючого снігу вугілля, насипаю його в бочку, яку на санях перевозить дихавичний коник, яким керує якийсь російськомовний козак Рябошапка. Перевозимо і висипаємо до бункера районної котельні. Це була, безумовно, легша робота. Відтак, як звільнилося місце, мене перевели стараннями наших людей в районну котельню «водосмотром». Працюю на висоті 8 м на паровім котлі (типу Шухова-Берлін), де діючий один з трьох котлів, що обігріває житлове селище за зоною. Я слідкую за рівнем води в котлі, якщо треба, гукаю старшого зміни і він відкриває подачу води в котел, поки я не зупиню. Кочегаром працює кримський татарин Михаїл Сарри, що означає «рудий». За його сигналом я злажу з котла і йду надвір досипати вугілля до бункера або пробивати бункер. Все-таки тут було легше, ніж копати котловани. Робота була в три зміни, але в теплі. Та я після нічних змін не міг заснути, почав відчувати хворобливі зміни в серці.

На цей час помер Сталін, «батько усіх народів». Про смерть Сталіна довідуємося з голосників радіо. Росіяни з обслуги котельні плакали ревними сльозами, коли це почули. Я змушено мовчав. Але в душі появилася надія, хоч виду не подав.

Відкопуємося від снігу під час пурги… Паровоз засипало повністю, зарівняло, а машиніст, щоби не допустити до замерзання мусив возити саночками вугілля і підтримувати вогонь. І так продовжувалося кілька днів до закінчення пурги. Боремося зі снігом на під’їзних дорогах залізниці. Не менше двох разів на тиждень, коли настає кінець зміни, нас завертають вивантажувати вручну замерзлий щебінь з несправного вагона-думикара (самоскида), шість осіб на вагон. Інструмент – «обрізні» лопати (шуфлі). Після закінчення роботи мусимо здати в «інструменталку» кайло і лопату у строгій відповідності до вибитих на них номерах. Це такий був захід щодо запобігання вбивств. Всі в’язні озлоблені і свою злість часто зганяють на таких нещасних невільників, як і вони. Вбивають «стукачів», вбивають нарядчика з в’язнів, вбивають кайлом бригадира БУРа (барак усиленного режима) Дороша з Хоросна Миколаївського району Львівської області. Це наші карагандинці даються чути. Конвой недосяжний для неозброєних і всіляко принижених в’язнів. Після робото нас зустрічають злі, як собаки, надзирателі. Обшукують, обмацують і злословлять. Я протестую проти такого тупого насильства, від чого загострюються стосунки з бригадиром. Я стараюся перевестись в електрики, де працює Любомир Мазурак.

Ввечері по дорозі в сушилку зустрічаємось з Богданом Крисою, розказую про своє важке становище, в якому я опинився. Він обіцяє щось змінити через впливових земляків, які вже давно працюють в Норильську. Тому чекаю на чергове «движение». Прислухаюсь до всіх повідомлень по радіо. Нарешті оголошують результати. Слухаю і вухам своїм не вірю, бо в числі інших мене переводять в бригаду під окремим конвоєм. Очевидно, бригадир пожалівся на мене і добився результату. На відміну від бригад, що працювали в робочій зоні і при великому морозі ходили на перегрів щогодини, ця бригада штрафників під керівництвом бороданя Івана Ростовцева, працювала за межами зони в горах. Ця бригада мусила після масового вибуху періодично розбирати і переносити на 2-3-6 метрів рейки залізничної колії, по яких виїжджали вагони-думикари і вивозили породу (скалу), що її копали американські екскаватори, «в отвал», тобто в безодню. Одну рейку піднімали і переносили 12 осіб. А бригадир гавкав на нас, як зла собака. Пам’ятаю, як попадалися нам шпали з модрини, то очі з лоба вилазили, але треба було переносити її з місця на місце,

Полярна ніч потрохи закінчується, але морози поза 25 градусів. Тут я побачив і руду поліметалів, до якої ми добиралися. Сіро-зелена і вся з кристалами нікелю, міді, молібдену, усього 7 видів металів містила руда. Це просто чудо природи. В одній горі містилась оця руда. Це обслуговував Горлаг (горный лагерь), де працювали люди з номерами, а на сусідній горі – вугілля добували в’язні з Норильлагу. Ми їх називали «битовиками». В погідні дні було видно нам вагонетки, на яких вивозили і висипали з них породу з вугілля. Так само викопували мергель, сировину для виробництва цементу, який використовували на будівництві міста. А внизу – рівнина, яка утворилася при проходженні льодовика шириною в 40 км. Далі – гори з покладами залізної руди. І всі ці простори підкорялися МВД СССР з особливим режимом.

Ми виходили на роботу по годинах, бо в полярну ніч круглу добу було темно, світилися лампочки на дерев’яних стояках. Як не було пурги, то на небі переливалося полярне сяйво, що виглядало дуже гарно. Температура повітря постійно була не менше –250С, –350С.

Одним словом я перейшов у цю бригаду і змушений був, незважаючи на погоду, переносити разом з усіма куски скали і шпали. Потім укладати їх як слід, тобто «штопати», забивати «костилі,» вручну переносити рейки (12 осіб на рейку) і все в темпі, бо мороз не давав відпочити, а вітер дошкуляв усім. Навіть конвоїр, видно теж штрафник, вішав на шию автомат і так, як ми переносив руками каміння. На перегрів ходимо колоною один раз на день на обід у великому «балку», завинуті в «башлики», бо вітер обпікає обличчя і біліють то ніс, то щоки, як не затуляйся. Нарешті доходимо до «балка» (будка з горбилів), де «дневальный» палить вогонь у залізній пічці і куди привозять нам у військових термосах обід і роздають як в їдальні. На обід і на обсушування онуч одна година, потім знову до роботи. Часто буває все навколо в тумані, що нічого не видно. Безумовно, працювати тут дуже важко, але легше ніж в бригаді Ростовцева.

А найважливіше те, що карагандинці потихенько, мовчки починають ліквідовувати владу «ворів у законі». Готуємось до виступу проти табірного начальства. Про це інформує мене Богдан Криса, який вийшов на зв’язок з табірними авторитетами. Майже щодня розходяться чутки про вбивства сексотів, яких в Норильських таборах аж кишіло. Карагандинці просто почали вбивати тих відомих «сук». Так вбивали але не добили Бухтуєва. Між «суками» пішов страх.

На крайній Півночі якось раптово приходить весна. І нас «головорізів», тих людей що носили номери на «Ф», «Х» і «У», раптово оголосили на етап. Помістили нас в окремий барак і почали показувати нам кінофільми. Ми почувалися, «як на курорті». За кілька днів назбирали нас десь двісті чоловік. Мазурак Любомир залишився тут, так що «прощай, може ще колись зустрінемося». Нас викликали на етап.

За прохідною першого табірного пункту через дорогу був вхід в робочу зону, яка охоплювала досить велику площу. Тут була районна котельня, знаходилися під’їзні дороги залізниці, сам кар’єр.

Між двома забороненими зонами вниз йшла дорога до міста Норильська. Цією дорогою нас і повели. Сформували сотню по 5 осіб, речі сказали повантажити в кузов машини і ми рушили. Я йшов у складі першої сотні. Поки нас шикували і вантажили наші особисті речі, в автомобіль посадили трьох сектантів, що були ослаблені через постійне перебування в БУРі. І тут появився ще один сектант і став просити, щоби і його забрали з товаришами. На що начальник режиму, майор (друга особа після начальника табору) сказав йому: «Иди». «Святий» побіг до машини і коли вибіг за межі табору, оперуповноважений вийняв з кобури пістолет і пострілом в потилицю убив на місці нещасного. Це викликало замішання серед в’язнів. Скомандували: «Ложись!» Почалася стрілянина з автоматів понад лежачими, яка тривала кілька хвилин. Після цього нас підняли і в швидкому темпі погнали дорогою вниз. Нас обігнав автомобіль з нашими речами. За кабіною сиділи конвоїри, а «святі» сиділи ззаду. Видно, від надмірного пережиття одному з них стало погано і він перехилився через задній борт і на очах у сотні людей-в’язнів випав на дорогу. Тут же пролунала автоматна черга від конвою, що нас супроводжував і його на місці добили. А нас з метою заспокоєння знов поклали просто на дорозі і почали стріляти понад нашими головами. Коли заспокоїлося, знов погнали дорогою вниз. Ні вбитого, ані машини вже не було. Залишилася тільки свіжа кривава пляма на дорозі, через яку ми старанно переступали. Починався полярний день і сонце заходило тільки на годину-дві.

Нас привели на п’ятий табірний пункт і помістили в тільки-що спеціально звільнений барак, де до нас утримувались психічно хворі люди. Він розташовувався у відгородженому куті зони. Це було 25 травня 1953 року. В’язні гуділи, як бджоли у вулику. Під враженням вбивств, які ми бачили, не могли заснути. Сонячний день будив надію. Почалися співи пісень революційного звучання. Хтось крикнув «Дівчата!». Перед ґанком нашого бараку, що стояв як би на горбку, проходила «запрет. зона», а за нею паралельно з фасадом нашого бараку за двома рядами колючих дротів проходила дорога якоїсь іншої зони, а зліва від нас була прохідна, через яку пропускали жінок, що поверталися з роботи. В’язні почали перегукуватись. Хтось впізнав сестру, якої вже кілька років не бачив. Хтось впізнав землячку і розпитував про своїх. У хлопців піднявся настрій. Це були жінки з шостої табірної колони. Їх було тут шість тисяч. На роботу ходили на КІБЗ (кирпично-балочный завод). Ми вирішили прослідкувати, коли зранку їх виводитимуть на роботу. На ніч наш барак закрили. Але, яке спання, як сонце світить? Трохи перекимарили.

А вранці прийшли надзирателі: «Собирайтесь на работу!». Хоч були застереження, я в числі інших вийшов на роботу. Цікаво було побачити, де вони у місті працюють. Завели нас в «Горстрой» (Міськбуд). Навколо незавершене будівництво п’ятиповерхових будинків на палях, під ними – вільний простір. Це такий спосіб будівництва на крайній Півночі. Видали нам відбійні молотки вагою по 8 кг і копаємо вічну мерзлоту. Компресор гуде, молотки торохтять, ніхто не підганяє, ніхто не псує нервів. Красота! Після роботи йдемо в спальну зону. Сонце світить, вся тундра зеленіє, покривається великим листям і різнокольоровими квітами (кажуть, що вони не пахнуть). Всюди багато трубопроводів, теплоізольованих від холоду. Тут не закопують їх, залишають відкритими, але теплоізольованими.

Приходимо в зону і знов біля нашого бараку збираються люди, співають пісні типу «Їхав козак на війноньку». За загорожею бачимо колону жінок чи дівчат, по одягу не розібрати. Всі вони в куфайках, в штанах і чоботах, хіба що хустки на головах. Кидають записки знайомим, радісні крики з нашого боку. В’язнів зібралось чимало, може, сотня, чи більше, Я, щоб добре бачити, став на ліву сторону від сходів і побачив, що на жіночій стороні вийшов якийсь сержант чи старший сержант, видно було, що круглолиций азіат. Взяв у руки автомат і почав погрожувати нам, щоб не співали. В загальному піднесенні ніхто не зреагував на його попередження. І тут він з криком:«Разойдись!» пускає автоматну чергу в напрямі гурту в’язнів, що стоять на виході з бараку, тобто на це «крыльцо», де стояв і я. Це була та крапля, що переповнила чашу терпіння в’язнів. Я кинувся разом з іншими в барак і побачив в’язня, що випльовував з кров’ю і зуби. Дев’ять людей, що стояли біля мене, були пораненими вище пояса. Хлопцеві з Тернопільщини Михайлові Климчуку куля пробила ключицю і кров бухала з рани. «Хлопці, стримайте кров» – просив він. Хлопці, колишні партизани, швидко подерли сорочки і стали перевивати рани усім пораненим. Михайла Климчука, що втратив багато крові, підхопили на руки і понесли через цілу зону до прохідної. Дякувати Богові, мене не зачепило, Я йшов вслід за ними, а пам’ять фіксувала побачене. Я бачив, як розлючений хлопець вхопив коромисло і пішов просто на майора – начальника режиму Той, зрозумівши, що тут нічого не вдієш, підняв поли шинелі і побіг за прохідну. Пораненого Климчука донесли до прохідної і пояснили, що його потрібно відвезти до міської лікарні чи то в четверту зону. Знали, що там працює хірург-чудотворець з колишніх «зеків» і він, можливо, ще зарадить…

Зліва, не доходячи до прохідної, стояв барак, що примикав до «запретзоны». Тут поховались відкриті стукачі. В’язні почали виломлювати двері. Стукачі з переполоху виламали вікно бараку і вискочили в «запретзону». Вартовий з вишки, що знаходилась на розі зони, почав стріляти і вбив кількох стукачів, але відігнав розлючений натовп в’язнів, що ламався до цього бараку. Так почався страйк таборів у заполярному Норильську, який в офіційних документах того часу називали «волынка». В сьогоднішній пресі ці події називають «Норильським повстанням». Страйкували тоді табірні пункти: перший («Медвежка»), п’ятий, четвертий, третій («каторжний») і шостий (жіночий). Закінчилося повстання 30.07.1953 р. розстрілом п’ятого табірного пункту, за кілька днів здався четвертий. А на третьому, що обслуговував цементний завод, протримались ще місяць і всіх жорстоко покарали, на місці вбили понад 100 осіб.

З різних кінців огорожі поставили голосники, якими зверталися до нас з закликами виходити на роботу. Я піддався намові і вийшов на роботу заради того, щоб побачити саме місто. Робочий день закінчився і ми пішли в житлову зону. Більше на роботу я не виходив. Нас по радіо закликали виходити, але старі в’язні вимагали, щоби приїхала комісія. Так тривало два тижні і нарешті приїхали представники від Берії. Почалися переговори. Поставили посеред зони столи і стільц. З одного боку сиділи офіцери, з іншого представники в’язнів – українців, росіян, грузинів, німців, китайців, литовців, латишів, естонців. Найбільше було українців, десь понад 70%. Все-таки було страшно відкрито вимагати якихось прав. Але знайшлися відважні люди, які вже сиділи по 8-10 років і їм не було що втрачати. Написали на папері наші вимоги: переглянути справи, зняти номери, відпустити інвалідів, не зачиняти бараків на ніч і т. п. Всього було 25 вимог.

Комісія сказала, що про ці вимоги доповість керівництву, але щоби в’язні вийшли на роботу. Але годі було заспокоїти в’язнів, що роз’ятрилися. Наприклад, людина показувала ніс з пробитим отвором, за який його підвішували і вимагали признатися, що він – шпигун і багато іншого. Тож ми на роботу не пішли.

Щоб зменшити число в’язнів у п’ятій зоні адміністрація оголошувала по радіо надію про амністію і в такий спосіб відділили від нас поляків, румунів, китайців і корейців. Почали закривати їх у відділеній частині зони, де до страйку жили ми. На вишках біля воріт поставили конвоїрів. В’язні почали вести з ними відкриту агітацію: «Не залишайте нас, не вірте їм» і т п. І китайці та корейці під оплески в’язнів перейшли через ще не зачинені ворота на нашу сторону і то, незважаючи на погрозливі окрики конвоїрів на вишках. З того часу я став з повагою відноситися до китайців. А працювали вони переважно прачками при всіх ГУЛАГівських банях-прачечних. «Мой не прачка – мой шипіона» – жартома повторяли їх слова наші в’язні. Не раз нам стріляли понад головами, але ми вже на це не реагували.

30 липня 1953 р. по голосниках повідомили: «Оскільки в’язні не піддаються на вмовляння, командування табору доповідає в Москву і чекає на подальші вказівки». А нам, в’язням, наказують зібрати речі, як на етап, кожен мішок позначити дощинкою з прізвищем, особистим номером і чекати розпоряджень.

Був полярний день, сонце не заходило, зелень буяла. В зоні після відділення правдами і неправдами малоліток, поляків, румунів і ще когось нас залишалось десь 1-1,5 тисячі в’язнів. Змучені безкінечними атаками, ми розмістилися в бараках біля прохідної, залишивши напризволяще решту пустих бараків. В’язні залишили свою варту і полягали спати, готові відбивати чергову атаку. Скільки ми спали, не знаю, я збудився від свисту і тупоту ніг людей, що вибігали надвір. Поверх трубопровода стояли озброєні автоматами солдати, що дістались сюди через розрубані колючі дроти з правого боку від жіночої зони і зліва з боку тундри. Ми вибігали, щоби відігнати чергову атаку, яка повторювалась по кілька разів на добу. Видно наші вартові проспали, змучені постійними недосипаннями та недоїданням. Ми отримували їжу, що становила 50% калорійності для зеків. Я добіг на відстань десь 10 метрів від тих солдатів та виразно почув команду офіцера: «По врагах Советского народа, огонь!» Почалась стрілянина. Я і не думав лягати на землю, бо так понад нашими головами стріляли щоденно. Але тут я бачу, що солдати направили автомати на нас і з дул виходить вогонь, стріляють довгою чергою, люди падають. Бачу пробиті, продірявлені куфайки-тілогрійки і щось летить і опадає на нас. Я збагнув, що це вата тілогрійок. Я впав на землю. Стрілянина продовжувалась. Підняв голову і побачив біля себе молодого гарного литовця, що підняв голову зі спокійним виразом на обличчі, подивився на калюжу крові під собою і голова його безвладно опустилася в ту калюжу… Оглядаюся назад і бачу, що люди лежать. У одного в’язня за мною литка розрізана автоматною чергою і вивернуті назовні не то кістки, не то м’ясо, свіжа кров… Бачу, що люди піднімаються і тікають кудись за бараки. І я подумав: «Боже, дай мені змогу добігти до людей. А якщо я маю тут загинути, то дай мені ласку отримати кулю або в голову або в серце…» Я піднявся і, не оглядаючись, побіг підтюпцем туди, куди тікали інші, вліво за бараки. На площі перед солдатами лежали убиті, а поранені корчилися від болю, кругом – палиці, якими розмахували в’язні для відстрашення наступаючих. Ніде мене ані не дряпнуло. Чую, ніби страшний писк у вухах. Подумав, що то наслідок автоматної стрілянини. Виявилось, що це був писк шести тисяч жінок з сусідньої шостої табірної зони. Нещасні жінки чули, що у нас біда, що по нас стріляють і, безсилі, в такий спосіб реагували на нашу трагедію, щоб нас підтримати.

А на майдані почали фотографувати убитих, збирати на купи і фотографувати палиці, якими розмахували в’язні «для відстрашення», рятуючись від розстрілів. Фотографували сліди від куль на стінах прилеглих будинків. З медпункту вийшли лікар і санітари з ношами, щоби підібрати поранених, що корчилися від болю. Але адміністрація табору їх зупинила: «Не мешайте выполнять обязанности!»Довго і ретельно все фіксували на папері. Пізніше розказували, що вбито було до 15 осіб. Було багато поранених, які вважали за краще не признаватися адміністрації.

Почався розподіл в’язнів на три групи. Чим керувалася адміністрація – можна тільки здогадуватися. Я розповідаю тільки про свої особисті враження. Мені на той час був 21 рік від роду. На початок приказали нам сісти, хто де стояв. Пізніше – забрати свої речі (особисті мішки). Після того приказали по одному пройти між двома рядами солдатів, які огрівали кожного прикладами автоматів з усієї сили по плечах і по голові. Я приготувався до цього: надів зимову шапку і зав’язав її під підборіддям (а було це в липні). Через плече ніс мішок з речами, які мали пом’якшити удари прикладом автомата. Мій попередник – Міша, високий ростом, плечистий, з вусами. На нього посипалися удари – гуп…, гуп…, гуп. Я, не чекаючи команди, рушив швидко за ним і вигадав на тому, що солдат, який наніс удар попереднику від душі, мусив замахнутися, щоб ударити мене. А я в той час пройшов перед ним так, що дістав хіба що, як кажуть, в «догонку». А солдати стояли десь на три метри один від одного. Так що розрахунок мій був правильним. Багато в’язнів відбулися струсом мозку з відповідними наслідками. Опісля нас завели в «запретзону» (переорана смуга землі між двома рядами огорожі з колючого дроту). Вважалося, що конвоїр має право безкарно перестріляти нас, як порушників режиму. Хлопці впали духом. Протримали нас тут дві чи три години. Накінець нам принесли баланду і хліб. «Хлопці, не падайте духом. Перед розстрілом не годують, видно мають якісь інші плани», – сказав я. Після обіду нас підняли і строєм повели кудись в тундру. А тих, що відділили, залишили в зоні.

Був полярний день. Довкруги буяла зелень, цвіли квіти, зеленіли карликові берізки. Під ногами чавкала поросла травою земля. Нас гнали, як худобу, навпростець через потічки, річки, озерця, в яких дно залишалося замерзлим, незважаючи на те, що сонце світило і не заходило. По дорозі ми відпочивали за командою: «Стой, садись. Можно оправиться». Але все це потрібно була зробити не порушуючи колони. «Из ряда в ряд не переходить! Шаг вправо, шаг влево – конвой применяет оружие без предупреждения!». Як виглядає це «без предупреждения» ми бачили недавно на ділі і тому послушно виконували вимоги команди. Нарешті привели нас під якийсь табір. Мабуть, це був табір з системі «Норильлаг». Тут відділили з-поміж нас якихось осіб і повели у той табір. Десь через півгодини прийшлося їх забрати назад, бо, видно, їх там не приймали. Знаючі в’язні сказали, що, мабуть, це «суча» зона, а ці в’язні з-поміж нас – стукачі, що виділилися під час страйку. Тепер треба було їх кудись подіти, а в цій зоні вони «не вписалися». Тоді винесли столи, понакривали їх червоним полотном і знову почалося сортування в’язнів. Викликали по одному «перед комісією» і задавала різні дурні питання, на які треба було якось розумно відповісти.

Після такого кількагодинного сортування нас повели на станцію, посадили в «телятники» і перевезли за кілька кілометрів в спорожнений спеціально для нас табір «Надежда». В цьому таборі зібрали винятково наших хлопців. Це був «штрафний», а фактично безрежимний табір. Ми посортувалися самі і полягали спати, хто де хотів. Надзирателі заходили в зону тільки вночі рахувати ноги. Бараків на ніч не закривали. Ми бурхливо обговорювали тільки-що пережиті події в Лагпункті № 5. Розмовляли між собою, виясняли хто, звідки. Тут ніхто не забороняв нам співати пісні, навіть повстанські, що для нас, молодих, було дуже важливо. Тут я познайомився з Меленем, з Горошком, Василем Бедеєм і багатьма іншими, зокрема зі С.Горечим, Є. Грицаком, з Губкою. З вишки солдат, ніби нехотя, кинув нам газету, з якої ми довідалися, що Берія оголошений «ворогом народу». «Носив вовк і вовка понесли» – пригадалося старе прислів’я.

Через кілька днів поїздом привезли велику групу в’язнів з четвертого табірного пункту, що здались після нашого погрому. Радість у всіх була велика. Надзирателі почали відноситись до нас, як до людей. Пішли розмови про перегляд справ, про звільненій малолітніх, інвалідів, що нас відправлять на материк, тобто, у всякому разі, вивезуть з Норильська. Про те, що страйкує третя зона, ми не були проінформовані. Нарешті нас усіх завантажили в поїзд, що їхав у Дудінку. Там при черговому обшуку у одного старого сердитого гуцула в мішку знайшли чавунні дверцята від печі, які той, не знаючи, що хлопці йому підложили, носив. Кругом чулися сміх, жарти. В порту стояли дві баржі і нас завантажили в одну з них.

Повертались ми на материк так, як приїхали на Північ, але солі конвоїри вже не забули взяти і не робили щодня перевірок. Завдяки цьому в’язні зуміли зробити перелази з одного трюму в інший і ми по черзі через вузькі і темні проходи між обшивкою баржі і внутрішнім дерев’яним покриттям змогли ходити «в гості» до своїх і я зміг бачити професора історії Антоновича і слухати його лекції з світової літератури, якого везли разом з нами. А «народні умільці» ухитрилися якимись цвяхами просвердлити отвір в борті баржі, через який можна було побачити одним оком, де ми знаходимося. Так я побачив широчінь ріки Єнісею і круті береги, порослі тайгою. За порядок у трюмі відповідав староста в’язнів. На під’їзді до Красноярська він повідомив адміністрації: «У нас в трюмі є трупи і їх потрібно кудись забрати». І дійсно, виявилось, що у нас чотири особи не дихали, їх винесли наверх. Мабуть, так було і в інших трюмах, але я про це нічого не знаю. Очевидно, тими трупами були ті сексоти, що їх здавали в «сучу зону» і в яку їх не прийняли. «Собаці собача смерть» – говорили в’язні. При виході з баржі ми оглянулись і були здивовані: борти баржі, облиті смолою, були аж красі від фанерних латок, які конвоїри прибивали цвяхами затуляючи пророблені отвори.

Далі етап з банею, нічлігом і черговим шмоном в Новосибірську, Омську, Свердловську. Різні люди, різні в’язні – російськомовні. Нас розселяють в різні камери по 5-10 осіб. Везли нас в «столипінських» вагонах, тобто в спеціально обладнаних для перевезення в’язнів пасажирських вагонах, де всі купе заґратовані. В кожному купе внизу по 8 осіб і наверху – 4. Спати можна або по черзі, або де хто сидить. Їжа – сухий пайок, тобто хліб, цукор, солона риба і вода. Я, навчений гірким досвідом, від солоної риби в дорозі відмовлявся. А тому їв, як жартома її називали, російську національну їжу – тюрю. Нарешті зупинка – Владимир на Клязьме. Нас розмістили в закритій тюрмі (корпусу не пам’ятаю). Інших повезли на золоті рудники у Магадан, серед яких і С.Горечого.

У Владимирській тюрмі я просидів півроку. Камери на 5 осіб з вмурованими в підлогу ліжками, що піднімаються при потребі. Вікна з армованим склом, від чого в камерах вдень темнувато. Одяг тюремний, як чорно-білі піжами зі смугами впоперек. На ноги видали якісь саморобні тапки з гуми і церати, замість шкарпеток – вузенькі полотняні онучі. Зимою в такому взутті витримати півгодини надворі було тяжко. Але скільки тої зими … (?!). Прогулянка – півгодини, що безумовно мало. Що доброго – на роботу не гонили. Порівняно з табором нас харчували різноманітними продуктами і навіть давали вінегрет. Можна було грати в шахи, шашки, в доміно, можна було і читати літературу. Видавали по дві книжки на тиждень на кожного в’язня камери. Так що я міг отримати 10 книжок на тиждень і читав від 6 години ранку до відбою в 23 год., тобто по 15-17 годин з перервою двічі на оправку і раз на прогулянку, ну і, природно, на їжу. Мене цікавила світова і російська класика, історія стародавнього світу, історія середньовіччя, історія часів Чінгіз-хана і хана Батия, читав твори Л. Толстого, В.Гюґо, О. Бальзака та інших авторів. Після дворічного посту (в таборі ми не бачили ніякогісінької книжки, газети, чи журналу) я тепер читав запоєм. Зі мною в камері сиділи Остап’юк, мабуть Шевчук та маломовний ірландець О’Коннель. Вони розповідали побутові жарти з життя, а я замкнувся в книжках, тому 6 місяців пролетіли для мене дуже швидко. Адміністрація тюрми винесла рішення, яке затвердив обласний прокурор, що ми тут поводили себе тихо. На підставі цього, замість 12-місячного терміну обмежилися піврічним терміном нашого перебування в цій тюрмі. І нас знову централізованим способом відправили в табори. Мені було жаль покидати спілкування з книжками…

Далі етапом в Тайшет з нічлігами в Свердловську, Омську, Новосибірську і Красноярську. Їзда в столипінських вагонах, доставка до пересильної тюрми в кузові автомобілів, сидячи на підлозі по 16-20 осіб з конвоєм за кабіною.

Тайшет, табірний пункт №50 в тайзі біля залізниці. Нас розформували і розвезли по різних таборах Тайшетської траси, А була це траса, що підготовляла будівництво БАМу (Байкало-Амурської магістралі).І ми повинні були прийняти в тому активну участь. В зоні політичні в’язні були разом з блатними. Появилися звідкись впливові люди – Щур і Поломаний. Почалися інтриги, бійки. Закінчилося пораненням ножем в печінку нашого хлопця з Роздолу. Ходжу по зоні по кругу, розмовляю з різними людьми. Стараюся віднайти когось зі старших з повстанського руху. Знаходжу Ярослава Пащака, 1920р.н., що був членом похідної групи в 1941 році. Підготовку проходив у місті Кракові (Генеральне губернаторство). Дійшов до Вінниці, організовував сітку ОУН, у віці 22 роки очолив обласну організацію у Вінниці. Він мав феноменальну пам’ять, пам’ятав дати і діячів історії, без книжки рисував карту кожної області України з указанням назв річок, міст, кількості населення в них (передвоєнні дані). Розумів і пояснював дії орди сьогодні. Після війни жив у Львові, легалізувався, закінчив Львівський Державний університет (факультет іноземних мов), учителював у Снятині Івано-Франківської області, оженився, народилася дочка, та був арештований. Покарання теж відбував у Воркуті.

Тут було три бараки – наш, «бандерівців», тобто тих хто вважав себе українцем. Другий барак – «прибалтика», тобто литовці, латиші, естонці і поодиноко німці, англійці, ірландці т, п. Ще один барак мав назву «Індія», в якому перебували росіяни, в тому числі і блатні (по розмові їх важко було розрізнити), разом з ними були казахи, узбеки, грузини та інші.

Тепер, після Норильських подій і у нас режим потеплів, особисті номери відмінили, бараки на ніч не зачиняли, листи додому можна було писати один раз на чотири місяці (замість один раз на півроку). А головне, можна було мати власні зошити і робити усякі записи на пам’ять. Правда, це треба було робити вкрай обережно, бо папери під час чергових обшуків перечитувались і якщо якесь слово не подобалося їм, то й всі записи могли забрати і викинути.

Між нами був Михайло Марушко з Івано-Франківщини, що мав вплив на наших непокірних, а також Іван Столяр (на рівні Львівського Проводу), який себе поводив стримано і участі в конфліктах не брав. Але їх слово приймалося до виконання без заперечень.

Далі етап з 50-го табірного пункту до 307-го табірного пункту Андзьоба, на чотири місяці. З намови Ярослава Пащака і під його керівництвом вивчаю французьку мову. Режим полегшений, живемо в окремих бараках («бандерівці», «прибалтика» і «індія»). Земляк з Зашкова різьбить мені обкладинки до фотоальбому. Дозволено мати фотографії, якусь частину грошей нам видають і ми реалізуємо їх в магазині (купуємо цукор).

Латиш Берзінь зробив собі прес і виготовляє для нас загальні зошити, записні книжки (звісно, безкоштовно).З халяв чобіт, які зовсім подерлись, хлопці шиють мені тапки на гумовій підошві з вистілками зі старих валянок. Ходити стало легше. З фанери зі скриньок, в яких приходили в магазин цукерки, хлопці-умільці роблять мені «чемодан», тобто валізу з кутниками з мисок, з замком і ручкою.

Нарешті мені вдалося налагодити зв’язок з домом. На мою просьбу мати вислала мені підручник «Політекономії» і «Російсько-український словник». Тепер я цілими днями вдосконалюю свою мову і берусь студіювати «Політекономію».

На всякий випадок латиш Берзінь майстерно заклеює мені в підшивку зошитів «піку»– саморобне вістря ножа, зроблене з напильника в «господарській зоні», де тепер працюють наші хлопці, а «стукачів» повиживали. Появився самвидавівський журнал – книжечка 12х10 см, писана вручну друкованими буквами, що передається з рук в руки, завдяки чому поміж нас живе здорова думка. Цікавлюся, хто автор журналу, не хочуть казати. Але згодом довідуюсь, що журнал видають «каторжники» з третього табірного пункту в Норильську, авторитетом серед яких є Данило Шумук. Стараюсь зв’язатися з ними.

В цей час, використовуючи нагоду, наші хлопці ходять по зоні навколо території, набираються сил для втечі на волю. В «кабінці», де колись жили «стукачі», а тепер місце зустрічей з авторитетами, копають підкоп. Інструмент – лопата з вкороченим черенком. Копають вночі, землю виносять мішками і рівномірно розсипають по стриху. На роботу не ходимо. Вдень надзирателі майже не заходять в зону Зрештою, все відбувається під вартою, під наглядом своїх. Ніхто не дозволяє собі говорити на цю тему. Одним словом, як то кажуть: «Ніхто не знав, тільки дід та баба і ціла громада». Накінець, коли підкоп дійшов аж до «забороненої зони», адміністрація оголосила тривогу. З’їхалося багато начальства. Приказали розкопати підкоп, кожен з нас міг підійти і побачити наслідки тривалої (місяць-півтора) праці наших молодих невдах. Все було зроблено, як у справжній шахті, тільки в мініатюрі. Після цього адміністрація оголосила список людей, десь з двадцять осіб, яких нібито з підозрою у спробі втекти з табору забрали кудись в ізолятор. Це були Шумук Данило, професор Кузь-Горбенко та інші переважно солідні люди, які нічого спільного з підкопом не мали. Це був відпрацьований метод табірного начальства розправлятися з людьми. Адже саме від Шумука Данила вийшло гасло: «Ані цеглини на побудову комунізму!» Мабуть, зо два тижні я ще залишався на цьому табірному пункті. За цей час відкрили такий же підкоп з бараку «Індія», але мене вже визвали на наступний етап у строго-режимний табір №308. Тут режим строгий. Вимагають йти на роботу в тайгу зрізувати дерева і, порізані на 5-метрові колоди, складати. Після затоплення водою, коли запрацює Братська ГЕС, вода їх забере. Ми відмовляємося від такої праці і нас знову забирають на етап.

Етап: табірний пункт № 308 – Тайшет (пересилка), 2 тижні. Тут я сиджу в ізоляторі разом з одним волиняном і німцями. Вони не розмовляють з нами, може не хочуть. Згодом один з них на ламаній мові пояснює, що вони льотчики і що вони бомбили Лондон, тепер чекають на звільнення і повернення на батьківщину. В ізолятор попали, мабуть, за відмову від роботи на лісоповалі. Ще я сиджу зі своїми людьми на «пересилці» в такому ж бараці, як всюди. Люди різні, тому розмови ведемо індивідуально, без свідків.

Одного дня сталося таке: несподівано відкриваються двері і входять кілька осіб. Одного з них я впізнав і зрозумів, що це наші хлопці. Вони підійшли до нар, де на верхній полиці дрімав один незнайомий чоловік. Мовчки, без попередження підняли його за руки і за ноги і з силою кинули на підлогу. Так повторили два чи три рази і мовчки вийшли. Той чоловік, якому було десь років сорок, залишився лежати на підлозі, видаючи якісь жалібні звуки, ніби виття тварини. Так розправлялися зі стукачами наші хлопці. Збіглися надзирателі, розпитують, чи заходив хто з іншого бараку, відгородженого парканом. Але всі, хто був у бараку, одностайно заперечили: «Ми спали, нічого не бачили, нічого не чули». Ось такий був побут і звичаї в’язнів Озерьлагу.

І десь через день-два нас визвали: «Собирайтесь с вещами». 1954 рік, грудень. Етап в столипінських вагонах, їдемо на Захід (8 днів). В Свердловську знов нас «шмонають», миють, перевіряють і їдемо далі весь час в іншому товаристві. Так ми заїхали знов у Владимир на Клязьмі. Поміщають нас в інший корпус (а там їх багато). І тут нам зачитують постанову прокурора: «… такий-то, перебуваючи в таборах… «не прекратил своїй преступной деятельности…». Прокуратура постановляє у вигляді покарання помістити в закриту тюрму терміном на один рік. Ясно? Відповідай, що ясно.

Камери на 5 осіб. І я з радістю бачу, що попав в одну камеру з впливовою людиною з третьої каторжної зони в Норильську – з Шумуком Данилом. Разом з нами в камері знаходяться Петро Заєць з Полтавщини, Павло Шевчук з Волині (теж каторжанин) і для рівноваги «вор в законе» з Підмосков’я покличці Каракула, що постійно танцював чечотку. Він відразу помітив, що не туди попав і почав добиватися від адміністрації, щоби його кудись забрали. Казав, що бандерівців він поважає, бо вони б’ють «до зеленой отрыжки». Цілими днями він старався через вікно зв’язатися з «людьми» і жалкував, що ми всі «мужики» і ніхто його, вора, не розуміє. Накінець він, щоб попасти в лікарню, а звідтам кудись до «людей», зробив собі «мастику»: попросив у надзирателя голку і нитку нібито пришити ґудзик і, зібравши наліт з зубів, проколов шкіру на руці і пропустив під шкірою інфіковану нитку. За пару годин у нього піднялася температура, рука розпухла. Санітари забрали його в тюремну лікарню. А ми залишилися вчотирьох і тепер я мав змогу розмовляти з Данилом Шумуком цілими днями.

За цей рік змінилися порядки і у Владимирі. Одяг залишили кожному, який хто мав. Тільки на зиму видавали темно-сині бушлати і шапки. Щоденну прогулянку збільшили до години. Видавали по дві книжки на руки. Так що я міг проглядати по 8-10 книжок на тиждень. Під керівництвом Шумука я вивчив «Політекономію», яку привіз з собою. Крім того, я знов цілими днями читав зарубіжну літературу (О. Бальзака, Флобера, Е. Золя. Гі де Мопассана. Р. Ролана, А.Франса, Т. Драйвера, а також Достоєвського, М. Горького, Б. Пруса, Г. Сенкевича, П. Неруду і тогочасних російських авторів, прізвищ яких не запам’ятав. Наприклад, автор Романов, книжка «Русь»).

В перервах між читанням книг в розмовах з Шумуком я довідувався проте, як творилась УПА, про умови її виникнення на Волині, про Боровця, який під псевдонімом «Тарас Бульба» організував українську поліцію і виступив проти німців. Про те, як в темноті тримали наш народ поляки, як протестували проти українського відродження, як заселяли «креси всходнє» польськими колоністами, яким дозволено було при звільненні з війська мати власну зброю; про те, що до війни на Волині залишалися порядки від царської Росії: не було української школи, не було ні одного українського видання, ні книжки, ні газети, як батьки перевозили літературу з Галичини в Горохівський район, вплітаючи коням в гриви або в хвости, бо на межі польська поліція перевіряла і вилучала все до єдиного папірчика. А в цей час у нас в Галичині видавалися хмара газет, журналів і книжок, які готували нас до боротьби.

Ще Данило Шумук розповідав і про себе, що ще за Польщі сидів у тюрмі разом з комуністами, зокрема з Новаком, який тепер перебуває у керівництві Польщі. Розповідав про своє перебування на нелегальному становищі, про працю в банку. Розповідав, як народ хотів скинути з себе ненависне ярмо, як поляки співпрацювали з німцями як фольксдойчери. Розповідав, як поводили себе вояки УПА при винищенні поляків на Волині в 1943 році, бо він у цей час служив у СБ (Служба безпеки). Багато чого розповідав про себе Данило Шумук, але я не знав, чи то слухати його розповіді, чи читати світову літературу.

Видно, що від цілоденного читаний мої очі втомилися і мені почало двоїтися в очах. Отримати медичну допомогу не було звідки, а до кінця терміну (року) мені залишився якийсь місяць. І я, закриваючи по черзі то праве, то ліве око, дочитував книжки, бо розумів, що ніде уже такої нагоди в мене не буде. Час пройшов швидко, закінчився 1955 рік і нас відправили в далеку дорогу, на етап Володимир-Тайшет. В «столипінських» вагонах по знайомих вже пунктах. В кінці грудня 1955 р. ми ночували в Свердловську.

Новий 1956 рік. Нам видали з «каптьорки» наші особисті речі. Мені видали мій мішок, де я мав якісь «шмотки», в тому числі саморобні зошити, записи, конспекти (нам вже було дозволено мати олівець і якісь папери), в одному з зошитів був заклеєний саморобний ніж з напильника – «піка». Конвой, приймаючи нас в дорогу, «шмонав», вигинав вздовж і впоперек ці зошити і, мабуть, один з них відчув щось підозріле і розпоров обкладинку, в якій була моя «піка». Робили обшук солдати, молоді хлопці. Той, що знайшов мій ніж, по-перше, влупив мене у вухо, але на очах у сторонніх стримався. Пригадую, що мене до станції перевозили «воронком», тобто спецавтомобілем, де кожному відведено своє закрите місце, яке зачиняється. Повна темнота, тільки десь якісь дірки для дихання (штук 10, діаметром 8 мм). Ніч, мороз, станція, світяться тільки ліхтарі. Мене відділили від своїх, буду їхати в товаристві латишів і естонців. Ведуть мене поміж вагонами і раптом, як по команді, почали сипатись на мене удари прикладами автоматів і ногами. Я впав, але тут же піднявся, щоби захистити лице від ударів чобітьми. По російськи кажуть: Сыграли «Ой вы сени, мои сени»». Слава Богу, тривало це недовго. Привели мене до вагону і здали під розписку новому конвоєві. А я ще довго відчував усі побиті місця. Проте нікому солдати при цей ніж не сказали і в документах не відмітили. Так що я обійшовся легким переляком, як кажуть.

Далі Омськ, Новосибірськ, Красноярськ. Всюди знов прийом новим конвоєм, знов перевірка осіб (прізвище, стаття, термін, кінець терміну), баня, нічліг в камері з чужими людьми – з татарами, з циркачами, з наркоманами і з мовчазними українцями. Нарешті прибуваємо знов у знайомі місця, в Тайшет, де сиділи знайомі мені карагандинці. Знайома вже нам пересилка з дерев’яними бараками, баня з дерев’яними «шайками» і дерев’яними чанами з кип’ятком… і знов привезли в Андзьобу в табірний пункт №308. Там зустріли нас п’яні погляди підполковників і майорів. Проте настрій і у них, і у нас примирливий. Ходять чутки про перегляд наших справ, про звільнення. Ох, коли б то дочекатися до звільнення…

Режим у таборі строгий. Вимагають йти на роботу, а робота – лісоповал. Скоро кінець зими, але тут холодно і лежить сибірський сніг. Хоч наказ Шумука «Ані цеглини на побудову комунізму!» мені добре запам’ятався, але нема ради, мусимо підчинятися. Та різати ліс я не можу, серце болить не на жарти. А треба знов привикати до фізичних навантажень, адже від весни 1953 року я не працював. Постійно або в тюрмі, або їду в «столипінському» вагоні, або на нарах пересильної тюрми, або в ізоляторі. Словом «поїхав по кочках», як тоді казали. Даю згоду на роботу по «обшкурюванню» лісу, тобто знімати кору з порізаних колод. Не заперечують, видали нам валянки «першого сроку», тобто нові. Вранці вирушаємо на роботу. Кругом сніги, дороги позадувало снігом. Йдемо тайгою, вирубками і приходимо на узлісся. Пахне свіжою різаною хвоєю, погода тиха, світить сонце. Ми – на дні майбутнього Братського моря, де лежить повалений і порізаний на п’ятиметрові колоди ліс. Наше завдання – очистити від кори сосни і модрини та поскладати їх в штабелі, де вони будуть лежати, поки не закінчиться будівництво греблі БАМу і не затоплять їх водою, яка очистить весь басейн. Інші в’язні працюють в бригадах, що рубає ліс. Весь час чути вибухи. Це готується траса БАМу. Чути стукіт сокир і звуки падаючих дерев і крики «Бойся!» Ніхто не перешкоджає нам працювати, ніхто не підганяє нас. Пахне передвесням, свіжозрубаними деревами. В душі – передчуття радості. Начальство теж раде, що ми виходимо на роботу і відноситься до нас порівняно дружелюбно.

Вертаючись з роботи, відчуваємо подих весни, сонце пригріває. Сніг втрамбований колоною в’язнів і тягачами, то тут, то там провалюється повністю, що просто неможливо йти у мокрих валянкам. Конвой, що нас супроводжує змушений йти справа і зліва від колони замерзлим снігом, але зі страшним ревом вимагає від в’язнів іти строго дорогою і «не растягиваться и з ряда в ряд не переходить». Наша радість перетворюється на муку.

Я відчуваю, що моє серце б’ється якось з напругою. Воно й не дивно, адже так верещать і погейкують конвоїри. Так я виходив на роботу, може, три дні, може, п’ять. Всі дні були однакові, сірі, тому важко відрізнити один від одного. Врешті я відчув температуру, появився кашель, нежить. Перед розводом вранці я заявив про мій стан надзирателеві, який прийшов кликати на роботу. На моє здивування, він не заперечив, але сказав звернутися до лікаря. Виявилося, що у мене грип епідемічний, бо з 300 людей, що утримувались в тій «колонії» одночасно захворіло 45 осіб. Поклали мене в так звану «лікарню» в тій же колонії, а фактично в ізолятор. Давали якісь ліки. Лікарем був в’язень на прізвище Мельник, на волі – колишній гінеколог, він хоч по-людськи говорив до нас, співчував. За тиждень температура знизилась і мене виписали. Знову надзиратель вимагає зранку йти на роботу. Я відчуваю, що серце моє б’ється що раз швидше. Я повідомляю його, що не можу йти на роботу. В результаті – етап на сусідню колону, здасться, № 307. Я звернувся до фельдшера (по табірному «ліпила»), бо лікаря там не було. Наш фельдшер, поляк з Варшави, студент третього курсу медицини Казімеж Ціс послухав мене, як умів, і виявив, що у мене температура 39.6° і серце б’ється до 100 ударів за хвилину. Пробував збити температуру якимись таблетками, але не помогло. Він вирішив, що у мене запалення легенів і дав ліки норсульфазол. У мене пішла сеча біла, наче молоко, температура не спадала. Він поклав мене у своїй кабінці (прибудова до бараку), де сам проживав і став вимагати від начальства, щоб мене відправили до справжньої лікарні, бо він нічого не може зарадити. Три дні він добивався, але даремно, аж на четвертий день мені сказали збиратися «с вещами». «Поїдеш на станцію Вихоревка, де знаходиться спільна лікарня для в’язнів «битовиків» і «політичних», – сказав К.Ціс. Подякувавши Цісу за допомогу і отримавши на прощання укол для підтримки серця, я вийшов за зону, де на мене чекали два конвоїри з автоматами. На цей час я вже мав валізу, яку виготовили мені в’язні-товариші безкоштовно з фанери зі скриньок з-під цукерків, з кутками з алюмінієвої миски і шкіряною ручкою та замком, як має бути. А у валізі головне моє багатство складали зошити з записами французької мови, з історії України, вихідні дані з медицини, записні книжки, які виготовив мені кустарним способом латвійський націоналіст Берзінь, а також деякі фотографії і різьблена обкладинка до фотоальбому. Стан мого здоров’я був вкрай критичним. Я махнув рукою на свої речі і пішов лісовою доріжкою, куди вказали конвоїри. На моє здивування один із солдатів взяв мою валізу і поніс за мною. Йшли ми недовго. Нас наздогнала підвода з двома дишлями (голоблями) і одним коником під дугою. Погонич – теж солдат. Поклали мою валізу і приказали сідати. Я приліг на охапку сіна, коник рушив, я побачив над собою верхівки дерев, що починали зеленіти. А в голові гуло: «Прощай мамо, прощай батьку, прощайте друзі і вся моя Україно! Мабуть, таки не доїду…» Доїхали ми до якоїсь станції серед лісу. Повинна була бути там дрезина. Але запізнювалась на годину. Нарешті дочекались ми тієї дрезини – дизельний самохідний вагон, що перевозив мешканців тайги. Сіли ми разом з місцевими людьми. Видно було, що вони звикли бачити таких пасажирів як я. Так ми доїхали, здається, до 26-ї колони і мабуть тому, що вийшов час дії уколу, моє серце втрачало вже сили і конвоїри здали мене в медпункт цієї колони. Пам’ятаю, що поклали мене на ліжко, прийшов лікар, обслухав мене і ввів підшкірно ліки (кофеїн), які на 2 години підкріпили моє серце. Приходили до мене люди, розпитували про різне. Знаю, що приходив земляк з Перемишля на прізвище Кліш. Але оскільки я мав їхати в лікарню у Вихоревку, за мною прийшов конвой і я, попрощавшись і подякувавши за допомогу пішов в сторону станції. Але поїзд чомусь не приїхав і мене здали в якусь колонію для в’язнів-«битовиків» і закрили в ізолятор. Не знаю скільки людей було в камері, але знаю, що було багато. Було темно і душно. За 2 години перестали діяти ліки, введені підшкірно, і я почув, що ніби провалююсь у темряву. Я став просити води, але мені пояснили, що це БУР (барак усиленного режима) і ніякої води тут нема. Накінець чую, що блатні між собою говорять: «Этот уже режет дуба. До утра недотянет. Надо вызвать дежурного». І почали гримати в двері якоюсь ломакою. Врешті обізвався вартовий і пояснив, що зранку, коли приїде поїзд, всіх випустять і поведуть на станцію. Вже пізня ніч і тому недовго залишилося чекати, а вони, вартові, нічим не можуть допомогти. Мені не залишалося нічого, крім молитви.

Справді, як прийшов той ранок, нас вивели надвір і я, наче на світ народився. Над’їхав той довгоочікуваний потяг і нас посадили в нього. За годину-дві визвали «на букву Г». Я назвав себе, «Стаття, термін?». Я відповів. «Выходи с вещами». І я вийшов разом з десятьма особами, що теж направлялися в лікарню, яка знаходилася поряд зі станцією. В лікарні знов перевірка документів, знов обшук. Ми прибули перед сьомою годиною, а прийом – тільки з 9 години. Чекаємо біля бані. Ще темно, холодно, навколо сніг – Сибір. Моє серце б’ється наче спійманий жайворонок. Нарешті дочекались прийому. Огляд лікаря, призначення, речі здали на санітарну обробку і пішли митися. Помився я. Прийшли відповідні санітари і забрали кого куди. А мені сказали голому чекати санітара з дев’ятого терапевтичного корпусу, який принесе одяг. Десь через годину нарешті прийшов довгов’язий санітар, як потім виявилось, німець з Поволжя, Шмідт. Приніс комплект одягу для мене, як з молодшого брата: кальсони, сорочку, праний-перепраний халат з цифрою «9» без зав’язок, рушник (шматок полотно шириною 20 см і довжиною не більше 70 см) і тапки без п’ятки. Повів мене той санітар в протилежний кінець зони, де знаходився терапевтичний відділ. Я йшов, з босими ногами, закриваючи руками поли халата, які розкидав вранішній сибірський вітер.

Прийняв мене на обслуговування фельдшер з в’язнів, литовець, строгий але добрий. Була ще Ніна Львівна Нюрнберг – вільнонайманий лікар, строга і зарозуміла жінка. Як слухала хворого, вимагала відвертатися, щоб не дихати на неї. Послухала мене, поставила діагноз – міокардіодистрофія, виписала ліки і пішла. В лікарні я пробув 4 місяці. За два, можливо, за три тижні я відійшов, висока температура пройшла і я став роздивлятися навколо, розмовляти з хворими.

В цей час, казали, їздить комісія Президії Верховної Ради СРСР, переглядає особові справи і або випускають на волю тих, хто відсидів 2/3 терміну, або залишають ще якийсь термін досидіти залежно від характеристики в’язня. Тож я подумав, що мені краще піти на комісію з лікарні, ніж повертатися в штрафну зону, з якої я приїхав сюди. І через розмови з земляками, що були всюди, мене підготували до того, щоб заступити місце фельдшера. Якраз звільнився фельдшер-литовець з 9-го корпусу, тобто з мойого. А я довідався, що в туберкульозному корпусі, що був обнесений 4-метровим парканом, фельдшером працює якийсь політичний з-під Львова. Як виявилось, він був з Кам’янки-Бузької, мав років за сорок, сидів уже вдруге, прізвища його не пам’ятаю. Він радо мені допоміг, я став отримувати від нього інформацію. Моє працевлаштування відбулося завдяки землякові з Кам’янки-Бузької. Лікар Ніна Львівна викликала мене до кабінету і почала розпитувати про освіту, де вчився. Я відповів, що навчався в Політехнічному інституті на електротехнічному факультеті два роки. Вона запитала, чи читаю я латинь. Я відповів ствердно, оскільки вчив її ще в Перемишльській гімназії. «Будете работать фельдшером», «Слушаюсь», – відповів я. Щоб навчитись давати уколи я пішов в туберкульозне відділення, і там, одягнувши білий халат і будучи теоретично підготовленим, вводив пеніцилін зі стрептоміцином туберкульозним хворим, що приходили на процедури. Хворими в цій лікарні були переважно блатні. Так само і внутрішньовенні уколи я навчився робити на людях. Литовець перед звільненням показав мені, як промивати шлунок і поставити клізму хворому В такий спосіб я за три дні «набув професію». А тут в суботу вечором (перед вихідним), коли лікарка пішла додому, поступили нові хворі і в тому числі один при смерті. Читаю історію хвороби: двостороннє запалення легенів. Що робити? Біжу до свого доброчинця в туберкульозне відділення, розповідаю про ситуацію. Він сказав, що тут в лікарні працює анестезіолог лікар Де-Рокамболь з Парижа, який не відмовить в допомозі. Я пішов до лікарні і знайшов того француза. Розповів йому про своє положення і про стан хворого, показав папери, з якими той поступив в лікарню. Він, чоловік інтелігентний, зрозумів мене з півслова і сказав, якими ліками колоти і як часто (кожні три години), а для підтримки серця ввести підшкірно камфору Я подякував і пішов у свій барак. Шприци в той час були старого типу, їх потрібно було стерилізувати, тобто кип’ятити 10-20 хвилин. Я миттю поставив стерилізатор на вогонь, приготував шприци, наповнив антибіотиками, ввів підшкірно камфору і той хворий заговорив. Тоді я ввів антибіотики. І так за схемою лікаря-француза вводив ліки хворому аж до понеділка. Допомагав мені «дневальный» в нашому корпусі Ваня, за професією «злодій в законі», ростом був менший від мене, не мав одного ока і кисті одної руки (розплата за злодійство). Цей Ваня добровільно будив мене через кожних три години, щоб я встиг прокип’ятити шприци і взагалі справувався дуже добре, щоби довше залишитися в лікарні. Коли прийшла лікарка, я їй все розповів. Вона сприйняла все мовчки, але прописала ті ж ліки, в тих же пропорціях і з тією ж частотою введення. Десь за днів два я побачив того хворого в товаристві таких же злодіїв, як він. Він весело з ними про щось розмовляв і сказав до мене: «Ты лепило, меня заширял» (це йшла мова про часті уколи). Одним словом, після цього я став у них справжнім «лепилом» і завдяки йому про мене пішла добра слава між «урками». Так я працював фельдшером.

Накінець і до мене дійшла черга на перегляд справи Комісією Верховної Ради СРСР. Нас, політичних, викликали кудись в селищі Вихорівці і задавали дурні питання, після чого або звільняли з реабілітацією, або скорочували термін покарання і залишали судимість, або залишали все без змін. Я, безумовно, дуже переживав.

По-перше, хоч температуру антибіотиками збили, але серце працювало з надривом.

По-друге, вирішувалась моя доля. Адже термін ув’язнення у мене був 25 років! Тепер моя доля повністю залежала від доброї волі якогось московського комуніста, якого в часи Сталіна чомусь посадили, а в часи Маленкова випустили, ще й реабілітували. Маючи солідний стаж перебування в таборах, такі комуністи могли по-різному зрозуміти нашу правду. З роєм таких думок я опинився перед комісією. Сиділо три особи, двоє з них були зайняті документами. А фактично в ролі судді виступав один вже старший чоловік, якийсь москаль. «Фамилия, имя, отчество?». Я відповів: «Грицеляк Юрій Миколайович, 1932 року народження, студент Політехнічного інституту». Далі питання: «За что осужден?». Я – «За соучастие в создании антисоветской подпольной организации «Кровь Украины». Він: «Как вы относитесь теперь к политике Советского Союза?» «Положительно»– відповів я, «Идите» – сказав суддя. Я обернувся і вийшов. От і вся розмова. Вечором стало відомо, що мені зменшили термін до 5 років і 5 місяців («16 років і 6 місяців залишив начальнику»). І ще досиджувати мушу біля трьох тижнів. А місяць заробив «заліки», працюючи фельдшером.

Вийшов я на волю 9.09.1956 року.

Не можу не згадати ще про співкамерника Ярослава Петровича Пащака, з яким я зустрівся в штрафних таборах уже після тюрми у Владимирі. Він був членом похідної групи ОУН, яка з приходом німців була направлена на схід з наміром будувати Україну. Я.Пащак нав’язав контакти зі східняками і працював обласним провідником Вінницької області. Але коли почалося переслідування українців німецькою владою, він був змушений перейти на нелегальне становище. Сам походив з Лемківщини, знав історію України і географію професійно. Від нього я почув і вивчив напам’ять пролог до поеми І.Франка «Мойсей»: «Народе мій, замучений, розбитий…». Завдяки йому я вивчав французьку мову, якою той володів досконало закінчивши Львівський університеті вже пізніше, при радянській владі. Арештований Я.Пащак був у Снятинському районі Івано-Франківської області, де проживала його дружина з дочкою. Тому коли мене запитали, куди виписати паспорт, бо у Львів було заборонено їхати, я назвав м. Снятин Івано-Франківської області і з таким паспортом звільнився. Тим часом Ярослава Пащака на Західну Україну на пустили, він оселився в м. Іллічовську, куди згодом переїхала його дружина з дочкою. Там він працював бригадиром мулярів на будівництві. Іншої роботи не давали,

Або ще Василь Бедей з Тячівського р-ну на Закарпатті. Мав вроджений нахил до бізнесу. Організував бригаду дроворубів з Закарпаття, в якій заборонено було пити горілку. З цією бригадою поїхав десь в Росію вирубувати лісосмуги для ліній електропередач. А ліс залізницею вивозив в Україну, в області, де нема лісу і на ньому заробляв великі гроші. Також наймав людей для в’язання віників з просяної соломи на півдні України. До мене заїжджав, щоб переночувати у Львові. Бідолаха не зберіг здоров’я і від такого життя з постійними переїздами зіпсував собі кишечник і помер, залишивши жінку і двох синів,

Але повернемося ще до Сибіру, до Іркутської області. Отже, 5.09.1956 р. я звільнився з ув’язнення. А поїзд Іркутськ – Москва ходив не кожен день. Треба було чекати кілька днів. В перший день я пішов ще в ту лікарню у Віхоревці, де мене впустили переночувати в лагері. На другий день я переночував у приміщенні, де зберігалися продезінфіковані матраци інфекційних хворих, якими опікувався колишній в’язень, лікар за спеціальністю, що не мав куди їхати і залишився працювати в лікарні. Я перечекав 2 чи 3 дні і таки дочекався поїзда Лєна – Москва, яким добирався 5 днів до столиці.

На станціях підходили до вагонів місцеві мешканці і продавали нам печену картоплю та інші харчі. Так я доїхав до Москви. Був я одягнутий у цивільний одяг, який мені подарували вдячні в’язні-злодії, яких я лікував у Віхоревці. У Москві на західному вокзалі купив білет до Львова. Знов треба було чекати на виїзд. Нарешті поїзд рушив і під стукіт коліс я думав, як то складеться моє життя далі. Щоб зрозуміти мій душевний стан в момент виходу на волю, треба усвідомити, що мій батько на цей час відбув свою кару – 6 років виправно-трудових таборів і 3 роки (з 5-ти) висилки в Красноярському краї і як інвалід 2-ї групи був відпущений на «утримання жінки» у 1954 році. А його жінка (моя мати) своєї житлової площі не отримала і змушена була міняти місце проживання як піднаймач.

Мати моя на цей час перенесла операцію і вимушена була вийти на пенсію у 1955 р. Працювати не могла, проживала на вул. Грушевій 1 у Бадранів. Матері я не бачив 5 років і 7 місяців, а батька – цілих 10 років. І головне, що я не можу затримуватися у Львові, бо цього вимагає паспортний режим. Такі думки роїлися в голові і серце билося понад 100 ударів за хвилину.

Поїзд нарешті доїхав до Львова, де мене зустріла згорьована мама. Радість з горем були поділені. Трамваєм ми доїхали на її нову квартиру на т. зв. професорській колонії, на вул. Грушевій 1. Тут я зустрівся з батьком, який повернувся додому раніше, хворів емфіземою легень. Та як-не-як, ми зустрілися з ним на волі.

У Львові я мав право перебувати усього три дні. Згідно з паспортом я повинен був їхати в Снятин Івано-Франківської області. А батько каже: «Куди ти, синку, поїдеш, я вже в літах, довго не протягну, не буде кому мені очей закрити. Потрібно якось тут, біля Львова залишитися».

Треба було знайти спосіб, щоби влаштуватися на роботу і прописатися десь недалеко від Львова. В місцевому домоуправлінні, куди мама зайшла, щоб зареєструвати мій приїзд, як того вимагала «паспортна система СРСР», відмовили. Від хвилювання я не міг нічого їсти. Мати моя, бажаючи допомогти синові, зустріч з яким відбулася після довгих 5-ти з половиною років, запропонувала мені випити вишнево-суничну наливку, пригадуючи старе польське прислів’ям «Горілка гріє, горілка холодить, горілка ніколи не зашкодить». Я випив келишок і ледве дочекався ранку. Прийшлося викликати швидку допомогу, яка поставила мені діагноз: хвороба Боткіна (жовтяниця). Мене відвезли в міську інфекційну лікарню на вул. Мечнікова і тут я без прописки, без зайнятості, без місця проживання пролежав 2 місяці (у зв’язку з ускладненням хвороби) з вимогою влади негайно покинути Львів.

Завдяки допомозі добрих людей вдалось прописатися недалеко від Львова у с. Дроговиже Миколаївського району. Стежка життя продовжувалась…

Джерело:

Підготував Іван Парнікоза, НІАМ «Київська фортеця».