Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш
ворогів твоєї нації

Богдан Хмельницький

?

Українці в Антарктиці

Іван Парнікоза

Український етап вивчення району Аргентинських островів і прилеглих архіпелагів, а також континенту офіційно розпочався 1996 р., коли британська станція «Faraday» стала українською станцією «Академік Вернадський». Проте, це не означає що лише в цей час перший український вчений зайнявся питанням Антарктиди. На жаль, ми недостатню увагу приділяємо своїй історії та не цікавимося участю наших земляків в найбільш ранніх дослідженнях Антарктиди, а потім – багатолітньою діяльністю українців у рамках радянських антарктичних експедицій.

Високою є ймовірність, що в команді кораблів російської імперії, які першими досягнули Антарктиди були українці. Як стверджує дослідник цього питання В. Придатко-Долін, більшість членів команди шлюпів «Востокь» і «Мирный» могли бути рекрутами, вихідцями із 13 губерній (Азовська, Архангелогородська, Казанська, Київська, Калузька Ліфляндська, Московська, Орловська, Перша Малоросійська, С.-Петербурзька, Сибірська, Смоленська і Тульська). Серед них – росіяни, балтійські німці, євреї, поляки, українці й інші. Отже, «Перша морська експедиція Російської Імперії до Південного Льодовитого Океану і Південного Полюса» була багатонаціональною.

Окремо варто зупинитися на постаті Івана Завадовського – помічника капітана шлюпа “Востокь”. Як встановив В. Придатко-Долін, географія його життя тісно пов’язана з Україною, а саме з такими регіонами як: Лівобережна Гетьманщина (Гадяч) – ймовірно, землі предків, і, одночасно, місто, де був старостою його онук, Віктор; «с. Крутьков Гадячского повета» (сьогодні – кут Крутьки села Сари Гадяцького району Полтавської області) – місце народження і хрещення першого, старшого сина, Михайла та другого сина, і, ймовірно, місце розташування родинного, батьківського маєтку; Миколаїв– місто, де Іван Завадовський виховувався і навчався, а також місце сьогоднішнього проживання родичів, у яких і зараз зберігаються рідкісні сімейні фото та мінерал, привезений (можливо навіть ним самим), з острова Завадовського (Південні Сандвічеві острови), і де до пам’ятного списку адміралів міста включено його молодшого сина – Олександра; Севастополь, Херсон, Ізмаїл; Одеса – місце служби і місто останніх років життя і поховання Івана Завадовського, і де поблизу Приморського бульвару є будинок контр-адмірала Завадовського.

Зауважимо також, що і сам Ф. Беллінґсгаузен має безпосередній зв’язок з Україною. Адже ще до плавання в Антарктиці він служив командиром фрегата «Флора» у Севастополі. Значні зв’язки з Україною мав також адмірал Михайло Лазарєв. Він підняв на належний рівень кораблебудування, картографію, створював адміралтейства в Миколаєві, Севастополі, Ізмаїлі, покращував навігацію, відбудовував навчальні заклади, інфраструктуру припортових міст, був почесним членом різних установ і спілок, у тому числі, Одеської спілки історії і старожитностей. У Миколаєві біля морського музею ми можемо побачити погруддя Ф. Беллінґсгаузена та М. Лазарєва. Бракує лише І. Завадовського…

В плані українського коріння варто звернути увагу також на мічмана з шлюпа «Мирный» Павла Новосільського, який залишив надруковані спогади про експедицію (1853, 1854 р.).

Пошуками українських контекстів експедиції Ф, Беллінґсгаузена вперше зайнявся Олександр Довженко. Як вказує, В. Придатко-Долін, творча ініціатива О. Довженка з вшанування пам’яті простих учасників експедиції до Антарктиди була унікальною. Він створив кіноповість “Антарктида”, в якій персоніфікував 37-х учасників експедиції, і кіносценарій “Відкриття Антарктиди”.

Проте, першим достовірно відомим українцем, який ступив на крижаний континент був конюх експедиції Р. Скотта – Антон Омельченко. А. Омельченко працював жокеєм на кінному заводі і вважався кращим жокеєм на іподромі міста Владивосток, куди потрапив в роки російсько-японської війни. Часто брав участь у кінних перегонах і вигравав призи.

Випадково доля звела Антона Омельченка з Вільямом Брюсом, який приїхав на Далекий Схід, аби придбати партію маньчжурських коней для експедиції Роберта Скотта до Південного полюса на судні «Terra Nova». Саме за його рекомендацією Скотт включив Антона Омельченка до складу експедиції «Terra Nova» в 1911 р. А. Омельченко на конях провів її учасників до середини шельфового льодовика Росса. Оскільки далі коні пройти вже не змогли, А. Омельченко повернувся з ними на базу (за іншими даними їх – неспроможних іти далі – забили на м’ясо).

І хоча Р. Скотту не вдалося досягти Південного полюса першим (його випередив Р. Амундсен), але в Англії тих членів експедиції, які залишилися в живих, зустрічали як національних героїв. У королівському палаці був влаштований урочистий прийом (із врученням нагород), учасником якого став і А. Омельченко. Нагороду, як й інші члени експедиції, він отримав з рук англійської королеви. Це була медаль викарбувана на честь подвигу першопрохідців Антарктики, і довічна пенсія. З початком Першої світової війни Антон Омельченко потрапив на фронт. У рідне село Батьки Зінківського району Полтавської області повернувся лише після закінчення Громадянської війни. Ім’ям А. Омельченка названий кліф у Східній Антарктиці.

Пам’ять про Антона Омельченка зберігають у його рідному с. Батьки. З ініціативи старости Батьківського старостинського округу Опішненської селищної ради Бориса Іванченка центральну вулицю села перейменували на честь Антона Омельченка. У 2020 р. за підтримки й на кошти Національного антарктичного наукового центру біля будівлі старостату спорудили скульптурну барельєф-композицію «Антарктида». Її планують офіційно відкрити після закінчення карантину. Біля основи пам’ятника Антонові Лукичу лежить спеціально доставлений у село з Антарктиди камінь, а під скульптурним зображенням на титульному боці прикріплено гранітну табличку з написом: «Тим, хто йшов, Тим, хто йде, Тим, кому доведеться йти».

Згадуючи про українських вчених, які першими почали займатися Антарктикою, варто найперше навести ім’я Степана Рудницького (1877–1937). Уродженець м. Перемишля Степан Львович Рудницький започаткував українську географію (праці «Начерк географічної термінології», 1908 р., «Коротка географія України», 1910–1914 рр., «Завдання географічної науки на українських землях», 1927 р.). У 1904 р. в науково-популярному додатку №12 львівського часопису «Учитель» виходить стаття С. Рудницького «Дещо про Антарктиду». Це була одна з перших в україномовному друці наукових публікацій на тему тоді ще маловивченого материка. За результатами засідання Національної ради з географічних назв від 16 жовтня 2003 р. щодо найменування географічних об’єктів Антарктики було прийнято рішення про присвоєння імені С. Рудницького острову з архіпелагу Фордж в районі Аргентинських островів (Морська Антарктика, -65.233467°, -64.279917°).

Як нам вдалося з’ясувати, в період перед Другою світовою війною в Антарктиці довелося попрацювати також Зигмунду Гутенко, всиновленому американською родиною вихідців з Галичини в Меріленді. У період експедицій Р. Берда 1939–1940 рр. він був кухарем та стюардом на Західній американській базі (West Base) на острові Стонінгтон в затоці Маргарити. І, певно, так добре годував, що його ім’ям були названі нунатаки на землі Мері Берд (Marie Byrd Land, Gutenko Nunataks, -76.866667°, -143.600000°) та гори (Gutenko Mountains, -71.666667°, -64.750000°).

У період після Другої світової війни українці знову з’явилися в Антарктиді. Але цього разу з підрадянської України. Першим акордом стала кривава діяльність у антарктичних водах радянських китобоїв. За репараціями від Німеччини СРСР отримала цілу китобійну флотилію: китобазу «Wikinger» та 15 малих китобійних суден. «Wikinger» було перейменовано у «Слава». Так було названо і усю флотилію. Флотилія була приписана до українського міста Одеса та здійснювало поповнення припасів в Кейптауні, а згодом у Монтевідео. В перший рейс «Слава» вийшла вже в 1946 р. під командуванням Володимира Івановича Вороніна, ветерана полярних експедицій «Сибірякова» і «Челюскіна».

28 січня 1947 р. флотилія здобула і свого першого кита – фінвала (Balaenoptera physalus) довжиною 20 м. Всього в першому рейсі було вбито 384 кита, в другому – 820. Рекордним став 17 рейс – більш ніж 2000 вбитих китів. Один рейс «Слави» давав на початку 1950-х більше 80 млн. рублів прибутку. На борту китобійних флотилій в Антарктиці вперше з’явилися і радянські вчені. У зв’язку з побудовою нових сучасних китобійних флотилій «Славу» в 1966 р. переведено на Далекий Схід, а в 1971 р. продано до Японії.

На заміну китобійній базі «Слава» в 1956 р. Миколаївським суднобудівним заводом побудована китобійна база «Советская Украина» (проєкт 392) тоннаж – 44 900 т, довжина – 217,5 м та екіпаж – 520 осіб. За добу вона могла переробити до 75 китів загальною вагою 4000 т, виробивши до 1000 т китового жиру та 200 т харчового борошна. Компанію їй складали 20 нових китобійників типу «Мирный» (проєкт 393). Нові судна мали довжину – 63,5 м, ширину – 9,5 м, тонаж – 1270 т та екіпаж – 31 осіб. За весь час промислу базою «Советская Украина» добуто більше 37 000 китів. Останній рейс, як китобійне судно, «Советская Украина» зробила в 1987 р. У зв’язку з забороною китобійного промислу її було переобладнано у рибопромислове судно, а 31 липня 1995 р. списано та розібрано на метал.

Багаторічним керівником бази «Советская Украина» був українець Олексій Соляник. Його наступником був теж українець Борис Моргун.

Китобійні флотилії відігравали важливу роль у житті міст Одеса та Чорноморськ. За спогадами сучасників зустріч «Слави» викликала такий же ажіотаж, як і візиту в місто генсека. На морвокзалі шикувався натовп зустрічаючих, грав оркестр, з трибун виголошувались вітальні промови. До порту перекочовував весь таксопарк міста, адже китобої їхали додому лише на таксі. Готувалися до прибуття і ресторани, замовляючи музику вже з 8.00 і випроваджуючи випадкових відвідувачів. На 9-тій, 10 -тій зупинках Фонтана у Одесі існували навіть окремі селища китобоїв. Їх локалізацію на сучасній мапі Одеси маркує , та .

Залишилися в Одесі й інші сліди тої варварської професії: будинок Китобія на збудований в 1956 р.

А в зоологічному музеї Одеського національного університету ім. І. Мечникова, зберігається 30 м скелет синього кита вагою 150 тон добутого базою «Советская Украина» у одному з рейсів в Антарктику. 1965 року китобії подарували скелет університету – до його 100-річчя. В радянські роки одеські китобійні флотилії були одним з головних джерел матеріалів для зоологічних музеїв країни. Тут також знаходяться скелети косатки, пляшконоса та кашалота. В 1960-х рр. був великий павильон музею китобіїв. Перед входом стояла гарпунна гармата та двометрова арка з китового вуса.

Китобійний промисел далеко не завжди був безпечним заняттям. Про це свідчить меморіальна дошка в пам’ять про китобіїв, які загинули під час роботи в Антарктиці .

У 1980‑х Міжнародна китобійна комісія оголосила мораторій на промисел китів. СРСР довго чинив опір, проте довелося поступитися, в 1986‑му — вилови китів об’єктивно знижувалися.

У 1950-х рр. під час проведення міжнародного геофізичного року Радянський Союз почав наукове освоєння Антарктиди.

Деякі наші співвітчизники, як наприклад тракторист Іван Хмара, поклали на вівтар вивчення Антарктиди свої життя. Уродженець с. Вишняки, Хорольського району, Полтавської області 19-річний І. Хмара під час військової служби на острові Діксон пройшов надзвичайно тяжкий конкурс серед механіків різного віку на участь в першій радянській антарктичній експедиції. Він став механіком-водієм санно-гусеничного поїзда. В Антарктику він відправлявся будучи військовослужбовцем строкової служби. В цивільний одяг його перевдягнули в порту Калінінграда перед завантаженням на «Обь».

З перших днів січня 1956 р., коли криголамні судна підійшли до Антарктиди і почали висадку для створення радянської станції «Мирный», Іван Хмара був там де кипіла робота. Навіть Михайло Сомов, який був начальником експедиції, з перших же днів запримітив українського хлопчину і вже планував включити його в антарктичну пересувну експедицію. Біда як це часто буває, прийшла несподівано.

Коли 21 січня 1956 р. йшло розвантаження д/е «Обь» поблизу місця будівництва станції «Мирный», Іван Федорович Хмара з напарником, вже допомагали новоприбулим у розвантаженні. При вивантаженні будівельно-монтажного обладнання один з тракторів з причепленими саньми з раптово заглухлим двигуном застиг над проломом. Тракторист вискочив з кабіни. Іван не зобов’язаний був йти на ризик, це був не його трактор, але він же знав, що вся техніка дійсно на вагу золота… Хмара встиг застрибнути в кабіну, завів двигун і направив трактор назад, до теплохода. Але тут пролунав тріск льоду і… Івана не стало… глибина пролому в тому місці сягала 72 метрів. А проломи – це і сьогодні ризик для полярників.

Ім’ям Івана Хмари в 1956 р. було названо два об’єкти в Східній Антарктиці: острів Хмари (Khmara Island, 66°33’S, 93°00’E) – невеликий острів, який знаходиться на відстані 1 милі на південь від острова Хасуела (Haswell Island), Землі королеви Мері (Queen_Mary_Land) та бухта Хмари (Khmara Bay, -67.333333°, -49.000000°) – невелика бухта, яка лежить на південь від Зубчатого шельфового льодовика (Zubchatyy Ice Shelf) та півострова Сакеларі (Sakellari Peninsula), на землі Ендербі. Пам’ятний знак герою спочатку був встановлений на самому березі біля станції «Мирный», на виході корінних порід нижче дизельної. У радянському журналі «Смена» писали, що берег поблизу станції «Мирный», де проходив мітинг-спомин, назвали «Утёс Ивана Хмары». У додатках до звітів антарктичного договору за 2016 р. є нотатка про те, що спочатку Камінь Хмари знаходився на вже згаданому мисі Мабус (Mabus), а в 1974 р. камінь перенесли на острів Буромського. Цей меморіальний камінь має статус пам’ятника антарктичної історії – «HSM 7 – Khmara’s Stone». Науковцями ДУ НАНЦ висловлено також пропозицію назвати ім’ям І. Хмари (Ivan Chmara Island) один з островів Берселот в районі Аргентинських островів-півострова Київ (-65.334351°, -64.112934°).

Іван Хмара став першою жертвою радянських антарктичних експедицій. Наразі під час радянських, а потім російських антарктичних експедицій, загинуло близько 78 людей. Тих з них, які загинули у змаганні зі стихією поховано на невеликому острові Буромського з групи островів Хасуела. Назва острова походить від іншої трагічної події. У 2-гу комплексну антарктичну експедицію (КАЕ) 3 лютого 1957 р. при обвалі льодового краю, на який відбувалася вигрузка поблизу полярної станції «Мирный», загинули гідрограф Микола Буромський і штурман Євген Зиков. Маловідомо, що Є. Зиков був вихідцем з України родом із села Баранівка, Семенівського району Чернігівської області. Його ім’ям також названо один з островів з архіпелагу Хасуела. Своє кладовище є і поблизу радянської (тепер російської) станції «Молодежная».

Загалом, в переліку учасників першої радянської комплексної антарктичної експедиції (КАЕ-1) з 228 чоловік 33 мають українські прізвища, чи про них відомо, що вони були українцями: Авраменко Станіслав Андрійович, 1934 р.н. сезон, будівельник, «Мирный»; Авсюк Григорій Олександрович 1906 р.н., сезон старший фахівець дизель-електроходу (д/е) «Обь»; Баранець Василь Йосипович, 1933 р.н., сезон, будівельник, «Мирный»; Безорученко Іван Степанович, 1931 р.н., сезон, будівельник, «Мирный»; Бурак Микола Михайлович, 1933 р.н., сезон будівельник, «Мирный», Бурлаченко Михайло Григорович, 1920 р.н., зимівля керівник аерофотограметричного загону, «Мирный»; В’ялов Олег Степанович, 1904 р., сезон, геолог «Мирный»; Ганпанцеров Федір Іванович, 1912 р.н., сезон приборист, д/е «Обь»; Греку Харитон Іванович, 1914 р.н. зимівля, нач. бази «Мирный»; Закопайло Віктор Іванович, 1924 р.н., сезон, науковий співробітник д/е «Обь»; Заруба Василь Миколайович, 1931 р.н., сезон будівельник, «Мирный»; Знак Микола Микитович, 1933 р., сезон будівельник, «Мирный»; Коваленко Михайло Дем’янович 1932 р.н., сезон, будівельник, «Мирный»; Кожем’якін Микола Юхимович, 1933 р.н., сезон будівельник, «Мирный»; Корсак Валентин Костянтинович, 1918 р.н., сезон, інженер, механік, «Мирный»; Олійник Леонід Мефодійович 1931 р.н., зимівля електрик, «Мирный»; Ориняк Михайло Якимович, 1935 р.н., сезон, будівельник, «Мирный»; Осадчий Сергій Петрович, 1925 р.н., зимівля бортмеханік, «Мирный»; Осипенко Віктор Іванович, 1935 р.н., сезон будівельник, «Мирный»; Педосюк Михайло Архипович, 1913 р.н., зимівля, сантехнік, «Мирный»; Пипенко Михайло Гаврилович, 1932 р.н., сезон будівельник, «Мирный»; Рекач Олексій Германович, 1914 р.н., зимівля радіоінженер, «Мирный»; Рудейко Степан Вікторович, 1935 р.н., сезон, будівельник, «Мирный»; Сенько Павло Кононович, 1916 р.н., зимівля, нач. геофізичного загону, «Мирный»; Сідало Микола Андрійович, 1935 р.н., сезон будівельник, «Мирный»; Тарасов Олексій Пилипович, 1923 р.н., зимівля механік, «Мирный»; Устименко Олександр Петрович, 1932 р., сезон, будівельник, «Мирный»; Хмара Іван Федорович, 1936 р.н., тракторист, «Мирный»; Черевичний Іван Іванович, 1909 р.н., зимівля командир авіазагону, «Мирный»; Чумак Іван Вікторович 1931 р.н., сезон, будівельник, «Мирный»; Шиян Павло Лаврентійович, 1933 р.н., сезон будівельник, «Мирный»; Шумак Семен Александрович 1935 р.н., сезон будівельник, «Мирный»; Шумський Петро Олександрович, 1915 р.н., сезон, ст. фахівець д/е «Обь» та Щур Василь Денисович, 1931 р, сезон будівельник, «Мирный».

16 січня 1956 р. в Антарктиці відбувся політ першого радянського літака, командиром якого був українець І.І.Черевичний.

1975 р. було закінчено побудову на Херсонському суднобудівному заводі та вийшло в рейс нове антарктичне дослідницьке судно «Михаил Сомов». А ще варто додати участь українських підприємств в підготовці літаків до полярних умов. Зокрема, в Антарктиці активно застосовувалися літаки АН-2 та Ан-12. Під керівництвом інженера Іллі Ківи було навіть розроблено спеціальну арктичну модифікацію літака АН-28а, що відрізнявся підвищеним запасом палива.

Свідченням українського внеску в освоєння Антарктики є не тільки численні українські прізвища в складі членів радянських антарктичних експедицій, але й численні об’єкти названі прізвищами українців.

У 1966 р. на мапі Антарктиди з’явився ще один український топонім. Учасники радянської антарктичної експедиції назвали скелю землі Королеви Мод на честь українця капітана-командора флоту Російської Імперії Платона Гамалії (1766–1817) – скеля Гамалії (Gamaleya Rock).

Можна зустріти на мапі Антарктики імена ще кількох українців-учасників радянських антарктичних експедицій – Павла Кононовича Сенька, Павла Афаносієвича Гордієнка та ін., яких безапеляційно присвоює собі сучасна російська полярна історіографія. Зокрема, у 2002 р. Постановою Уряду Російської Федерації №905 ім’я Сенько було присвоєно географічному об’єкту, розташованому в районі підводного хребта Ломоносова ̶ «долина Сенько» (Арктика), а в 2004 році (Постанова №706) вершині хребта Заварицького (гірський масив Вольтат на території Землі Королеви Мері, Антарктида) – «Гора Сенько», тою ж постановою названа «долина Гордиенко».

Сенько П.К. – начальник геофізичного загону, в складі першої радянської комплексної антарктичної експедиції (КАЕ-1). Сенько також приймав участь у 5, 9, 12, 15 та 18-й радянських антарктичних експедиціях. У 18-ту експедицію він йшов керівником першої зимівлі на станцію «Русская». Втім, судно «Обь» вийшло дуже пізно і не змогло пробитися до станцій «Русская» та «Ленинградская», які були приготовані для зимівлі. 3 місяці «Обь» дрейфувала в кризі. Ця ситуація стала причиною, з якої Сенька більше не пускали в Антарктиду. П.К. Сенько помер у 2000 р., і згодом, згідно заповіту, його прах був похований із почестями на острові Буромського, Земля Королеви Мері, в Антарктиді.

Гордієнко П. А., уродженець м. Єнакієво, Катеринославської губернії, нині Донеччина – океанолог, який працював в складі високоширотної експедиції «Север-2». Океанологом працював також К. К. Федченко, геофізик, уродженець м. Юзівка (нині Донецьк), Катеринославської губернії (сучасна Донеччина).

На сучасній карті Антарктики присутні і деякі інші українські назви гори Вернадського, хребет Поповича (на честь космонавта українського походження).

Описуючи український внесок радянського періоду у вивчення Антарктики слід згадати також і В. В. Фединського (1908–1978), геофізика родом з містечка Багачка, Миргородського повіту, Полтавської губернії. Він був ідеологом гравіметричних і геодезичних робіт в Арктиці і Антарктиці та ініціатором створення компанії «Полярная морская геологоразведочная экспедиция».

Учасником низки далеких походів військових кораблів і гідрографічних суден був Мітин Лев Іванович. Він же – організатор і науковий керівник кругосвітньої Антарктичної експедиції (1982-1983). З 1984 року – в запасі; працював старшим науковим співробітником в Інституті геології АН України. Помер і похований у Севастополі.

Пов’язаний з Антарктикою і Вялов (В’ялов) Олег Степанович — український геолог, академік АН УРСР, президент Українського палеонтологічного товариства. В 1955-56 роках брав участь у геологічних дослідженнях Антарктиди у складі Першої радянської комплексної антарктичної експедиції. Він зібрав першу колекцію гірських порід із Антарктиди. Частину колекції, яка вважалася загальносоюзною власністю, він привіз до Львова (необхідно встановити де вона знаходиться). Похований у Львові на Личаківському цвинтарі, поле № 19.

Варто згадати також Анатолія Савелійовича Янцелевича, який в ранзі капітана пароплава «Кооперація» у 1956-58 рр. здійснив 3 рейси в Антарктику з метою доставки експедиційного складу та вантажів. У 1960 р. в якості капітана-наставника судна д/е «Обь» здійснив ще одне – 4-те плавання в Антарктику. У 1975 р. призначений капітаном-наставником науково-дослідницького судна – дизель-електрохода «Михаил Сомов», яке виконало 205-ти денний рейс в Антарктику (5-тий для Янцелевича). Зауважимо, що його син Олександр як метеоролог та озонометрист брав участь у 25-й (1980 р. станція «Молодежная») та 35-й (1990 р., станція «Новолазоревская») радянських експедиціях, а також в двох зимівлях на УАС «Академік Вернадський»: у 1995-1996 рр. (1-ша УАЕ) та у 1999–2000 рр. (4-та УАЕ).

12 квітня 1982 р. при пожежі на радянській станції «Восток» загинув начальник дизельної українець Олексій Карпенко. Він похований на острові Буромського.

Варто згадати також Миколу Івановича Маковія – начальника технічного тягача санно-гусеничних поїздів, які постачали станцію «Восток», розташовану на південному магнітному полюсі. Микола Маковій живе і працює в Кривому Розі. Звідси його забирали для участі в походах на «Восток» з 1985 по 1991 р. Після отримання Україною своєї станції Микола Іванович тісно співпрацював з Національним антарктичним науковим центром.

Висловлюю подяку В. Придатко-Доліну, Б. Олексюку, В. Загоруйку та О. Пньовській за цінну критику та інформацію, яка допомогла підготувати цю статтю, Національному антарктичному науковому центру МОН України, Національній науковій фундації США, І. Козерецькій, В. Папіташвілі, В. Кунаху, колективу 18-ї, 20, 21, 22, 23, 24 та 25-ї українських антарктичних експедицій.

Джерела:

Спогади Г. Міліневського, С. Комісаренка, М. Маковія та матеріал Ігнатєва С.М. «Украинский Фарадей»

Лукин В.В., Корнилов Н.А., Дмитриев Н.К., «Советские и Российские Антарктические Экспедиции в цифрах и фактах (1955-2005 гг.)», Санкт-Петербург, ААНИИ 2006 г.

Переяслав-Хмельницький – імена славних сучасників. С. 50.

Саватюгин Л.М., Переображенская М.А., «Российские исследования в Антарктике», том I, Санкт-Петербург, “Гидрометеоиздат” 1999 г.

Трешников А.Ф. История открытия и исследования Антарктиды. – М.: Государственное издательство географической литературы. – 1963 г. – 418 с.

Booth J. N. The Storied Ice. Exploration, Discovery, and Adventure in Antarctica’s Peninsula region. – Regent press, Berkeley, California. – 2011. – 373 p.

Geographic names of Antarctica with a foreword by Meredith F. Burrill and a list of expeditions by Kenneth J. Bertrand and F. G. Alberts revised edition t official standard names approved by the united states board on geographic names prepared in the office of geography, department of the interior Washington, D. C, January 1956 gazetteer no. 14.