1996 р. Дзвіниця церкви св.Миколи Доброго в Києві

М.Говденко

На Київському Подолі на початку Покровської вулиці, неподалік від перетину її з Андріївським узвозом, стоїть невелика дзвіниця під наметовим верхом, яку було збудовано при церкві Доброго Миколая. Самої церкви вже нема, лише назва її збереглась, традиційно закріпившись за дзвіницею.

Сама назва церкви, її посвята, пов’язана зі старовинною легендою, що розповідає про події XI чи XII ст.: у киянина був бранець-половчин. Просив відпустити його додому, на що хазяїн погодився після того, як половчин перед іконою Св.Миколая пообіцяв пригнати йому табун коней. Пішов половчин та й забув свою обіцянку, й лише після того, як Св.Миколай скинув його з коня й хворому з’явився уві сні, нагадавши про обіцянку, наляканий половчин повернувся до Києва і пригнав не один, а два табуни коней – один для свого хазяїна, а другий до церкви Миколи Доброго. Отож, за легендою, Добро-микільська церква була в Києві ще за давньоруських часів. Але, за даними К.Шероцького, стояла вона деінде, бо там, де пізніше збудовано Добромикільську церкву, була древня Опанасіївська церква [Шероцкий К. Киев. – К., 1917. – С. 184 – 185]. Першу відому Добромикільську церкву було зрубано наприкінці XVI ст. за фундацією Самійла Кішки – гетьмана війська запорозького – на честь звільнення його з турецького полону. Після пожежі 1651 р. церкву відбудовано 1662 р. Цю дерев’яну церкву зображено на плані Києва 1695 р. як п’ятибанну з трьома вівтарними апсидами. При церкві був і „шпиталь”, де мали притулок бідні та немічні. 1716 р. на місці дерев’яної церкви збудовано муровану. Саме тоді зведено й дзвіницю. Фундатором був священик Симеон Ширина. Проте 1799 р. цю церкву розібрали.

Нову Добромикільську церкву збудовано в 1800 – 1807 рр. у стилі класицизму за проектом архітектора А.Меленського, тодішнього головного архітектора Києва. Церква була прямокутною в плані, з чотириколонним портиком на вході, однобанна з невеликими вежами, що фланкували західний фасад. Ще на початку 30-х років XX ст. у церкві, як свідчить Ф.Ернст, був „…чудовий, овальний у пляні іконостас суто-клясичного стилю, один з найкращих творів Меленського” [Ернст Ф. Добрий Микола. // Київ (путівник, складений ВУАН). – К., 1930. – С.569]. Так само зберігалися й дві ікони часів Самійла Кішки з першої Добромикільської церкви. Та незабаром зникли іконостас і сама церква, яку знищено під час масової руйнації храмів у 30-х роках XX ст. Залишилась дзвіниця, яка, на щастя, існує й нині.

Збудована 1716 р. цегляна триярусна споруда під восьмигранним наметом з люкарнами в гранях та рельєфними гуртами у вигляді піввалів, увінчана невеликою банею на восьмигранному підбаннику. Автор дзвіниці невідомий, але за її архітектурними формами, це, мабуть, був зодчий із Росії.

У першому ярусі прямокутної в плані дзвіниці – брама та невеликі помешкання для причету. У другому ярусі була холодна надбрамка церква Симеона Стовпника, освячена на честь небесного покровителя фундатора – Симеона Ширипи. Третій ярус – дзвонсвий. Цю церкву при дзвіниці 1781 р. перебудував відомий український зодчий Іван Григорович-Барський. Перебудова, як показали дослідження, проведені під час реставрації, полягала в тому, що до східного фасаду дзвіниці, на висоту її двох ярусів, зроблено прибудову з галереєю-аркадою в першому ярусі. Ця прибудова, увінчана фронтоном, збільшувала об’єм церкви, де було розтесано великі отвори в західній та східній стінах. З півдня та заходу до церкви прибудовано галерею-аркаду на зразок опасання дерев’яних українських храмів. Для підтримання південно-східного кута опасання на рівні першого ярусу дзвіниці вимуровано монументальний стовп – колону діаметром близько 1 м.

Порівняння архітектурних форм галереї-аркади, її присадкуватих колон та арок з іншими творами І.Григоровича-Барського, зокрема ґанками собору Різдва Богородиці в Козельці, будинком полкової канцелярії в тому-таки ж Козельці та Покровською церквою в Києві, свідчать, що саме І.Григоровичу-Барському належить кам’яне опасання Добромикільської дзвіниці. 24 серпня 1781 р. церкву при дзвіниці було освячено після перебудови. До церкви вели зовнішні кам’яні сходи (не збереглись).

Дзвіниця, хоч і дещо ушкоджена, проте збереглася серед небагатьох уцілілих споруд під час нищівної пожежі 1811 р. 1829 р. надбрамну церкву Симеона Стовпника було перебудовано на теплу та посвячено великомучениці Варварі. Можливо, тоді й заклали арки опасання, частково відтворено при реставрації.

Прибудова XIX ст., зокрема двоповерховий будиночок поблизу західної частини дзвіниці, а також наростання культурного шару грунту навколо неї значно змінили зовнішній вигляд та сприйняття цієї пам’ятки архітектури XVIII ст.

Дослідження дзвіниці перед та під час її реставрації в 1964 – 1969 р. (автор реставрації архітектор М.Говденко, інженер А.Малиновська, виконроб О.Варламенко) дозволяють стверджувати, що хоч споруду загалом вирішено у формах та пропорціях, близьких до архітектури Росії, проте на заїжджого майстра, мабуть, дуже вплинуло українське бароко, що натой час вже набуло сталих традицій. Такий вплив ми бачимо в архітектурному й декоративному трактуванні фасадів. Зокрема, це пілястри, що підкреслюють кути споруди, а в межах двох нижніх ярусів членують площини фасадів. На пілястрах розкреповано вінчаючий та між’ярусний карнизи, а також профільований цоколь, оздоблений зубчастим поребриком.

Невеликі вікна нижніх поверхів та півциркульні отвори дзвонового ярусу вміщено в ніші з утопленими наличниками. Різні за окресленням ніші, теж облямовані втопленими наличниками, членують площини фасадів між пілястрами та отворами. Пілястри в межах першого ярусу декоровано своєрідною решіткою, створеною перетином цегляних півваликів, закладених вертикально та поземно, (аналогію бачимо на пілястрах ґанку Ковнірівського корпусу Києво-Печерської лаври).

Отже, окрім вінчаючого намету, фасади дзвіниці стилістично вирішено у формах української трактовки бароко. А завершуючий дзвіницю високий намет органічно пов’язаний зі своєю основою. Габарити дзвіниці в плані – 15,6:13 м, висота до даху 12,5 м, загальна висота з наметом та маківкою – 28м. Товщина стін 1,7-1,8 м, у дзвоновому ярусі – 1,5 м. Перекриття в дзвіниці – цегляні, склепіння – циліндричні з розпалубками над отворами в першому й другому ярусах. Перехід від четверика третього ярусу до намету – через аркові тромпи.

Згідно з реставраційним завданням, виданим Держбудом УРСР 11 лютого 1964 р., того-таки року розпочато дослідження дзвіниці. Завдання передбачало розробку проектної документації на ремонтно-реставраційні роботи, усунення пізніших прибудов, що не мають самостійної історико-художньої цінності, в першу чергу аварійного будинку XIX ст., та пристосування дзвіниці для потреб середньої школи № 9, що розташована поблизу. Проект було розроблено 1964 р., реставраційні роботи завершено 1969 р. Було збережено та реставровано прибудови XVIII ст., розібрано замуровки, що маскували галерею-аркаду першого ярусу в межах східної прибудови, та галерею-опасання в другому ярусі. Реставровано лише ту частину цієї галереї, яка конче потребувала реставрації. Фрагментарно збережеш під замуровками ліпнина капітелей колон в інтерпретованому І.Барським корінфському ордері та профільовані бази колон, дали підставу для реставрації цих елементів галереї.

Було укріплено цегляні конструкції дзвіниці методом ін’єктування щілин, замінено дерев’яні конструкції даху та покрівля. Аби не перевантажувати ослаблені склепіння спиранням на них підлоги, над склепіннями зроблено залізобетонні перекриття, а вже по них настелено підлоги з дощок. Реставровано фасадний декор пам’ятки, зокрема й на стіні, до якої було зроблено східну прибудову; реставровано в первинних формах отвори, звільнено від замуровок арки проїзду.

У межах східної прибудови встановлено залізобетонні сходи в підкреслено сучасних (на 1960-і роки) формах, аби не було сумніву, що вони новітні, зроблені для з’єднання поверхів. Інженером Я.Іконому було вирішено досить складну проблему відводу поверхневих вод з ділянки пам’ятки у зв’язку зі зниженням рівня двору до рівня XVIII ст., що дозволило сприймати пропорції споруди в її первинному вигляді.

Оскільки подвір’я дзвіниці стало значно нижчим від рівня тротуару Покровської вулиці та двору школи, то з їх боків вимуровано підпірні стіни з захисною металевою огорожею. Для сучасного використання пам’ятки змонтовано опалення та освітлення (інженери Я.Іконому, Г.Віккерс).

Отже, збережено пам’ятку архітектури XVIII ст. – дзвіницю, що традиційно зветься Добромикільською і нагадує про колишній великий і гарний комплекс, на жаль, втрачених споруд. Однак дзвіниця, своєрідний взірець поєднання традиційних форм невеликих російських наметових дзвіниць з елементами українського бароко, прикрашає одну із збережених на Подолі вулиць – Покровську і разом з Покровською церквою та її дзвіницею є архітектурною домінантою цієї частини Київського Подолу.

Джерело: З історії української реставрації. – К.: Українознавство, 1996 р., с. 190 – 193.