2003 р. Звід пам’яток Києва

Розмір зображення: 1020:299 піксел

463. Рейтарська вулиця, 19–20 ст. (архіт., іст., містобуд.).

Від вул. Золотоворітської до пл. Львівської. Перетинається вулицями Стрілецькою, О. Гончара, на перехресті з пров. Георгіївським утворює невелику площу, де до 1934 стояла Свято-Георгіївська церква (1744–52).

Місцевість між вулицями Рейтарською і Стрілецькою являє собою частину нагірного плато на узвишші Старого Києва. Зручність місця розташування з найдавніших часів сприяла заселенню цієї території, що з 11 ст. включена в межі «міста Ярослава» і була заселена торговим людом.

Одна з чотирьох радіальних давньоруських вулиць, що сходилися біля Жидівської (Львівської) брами. Після руйнації Києва монголо-татарами 1240 тривалий час була спорожнілою.

У 2-й пол. 17 ст., після підписання Переяславської угоди 1654, московські воєводи, укріплюючи Київ, перенесли військово-адміністративний центр з Подолу у Верхнє місто. З того часу тут розміщувався російський гарнізон, для якого було збудовано казарми, заселено Стрілецьку й Рейтарську слободи.

Від військової слобідки рейтарів – кавалерійських частин з Московії – походить назва вулиці. За даними 1700, у Києві було 120 рейтарів, яким належало 82 садиби. Крім виконання суто військових обов’язків, рейтари супроводжували у поїздках послів, а також були поштарями. З серед. 18 ст. кількість рейтарів у місті поступово скорочувалася, згодом їхні військові формування зникли. На поч. 19 ст. місцевість була забудована хаотично, мала тісні, криві й невпорядковані вулички з садибами, в яких стояли невеликі будинки, вкриті дошками, сараї з солом’яними дахами. Тут проживали паламарі, диякони і священики Свято-Софійського собору і Свято-Георгіївської церкви, дрібні чиновники, відставні солдати.

Планування кварталу між вулицями Рейтарською, Стрілецькою та пров. Георгіївським у сучасних межах здійснено 1837–39, що було викликано будівництвом Печерської фортеці і перенесенням адміністративного і культурного центру до Верхнього міста. Це змінило характер забудови району. Особливо інтенсивно вулиця забудовувалася після розкриття залишків Золотих воріт, будівництва університету й прокладання до нього нового відрізка вул. Володимирської. В цей час здійснено регулювання червоних ліній вулиці, її нівелювання.

За генпланом Києва 1861, вулиця належала до другого розряду, тобто на червоній лінії дозволялося зводити дерев’яні на цегляних поверхах чи напівповерхах будівлі, на подвір’ї – дерев’яні на цегляних підвалинах служби. Ще на поч. 1880-х рр. вулиця не була повністю впорядкована, мала незабруковану проїжджу частину, обабіч якої стояли окремі двоповерхові цегляні та дерев’яні споруди. Фронтальна забудова вулиці, що переважно складалася з багатоповерхових житлових будинків, характерна для містобудування 2-ї пол. 19 – поч. 20 ст. Лише дві садиби були зайняті установами громадського призначення: № 22 – Товариством швидкої медичної допомоги, № 37 – Київською повітовою земською управою.

Більша частина старої забудови вирішена у стилі історизм. Окремі споруди репрезентують модерн і цегляний (№ 24/27) стилі.

У радянський період забудову вулиці частково реконструйовано. В 1930-і рр. зведено будинки № 3/2, 11, 26/14 у формах пізнього конструктивізму; в період боротьби з «надмірностями» в архітектурі кін. 1950–60-х рр. – досить невиразні будинки № 2, 26, 30; у 1980–90-і рр. – споруди іноземних посольств (№ 33 і 39) у формах функціоналізму та будинок № 15 у формах постмодерну. Внаслідок знесення старих будинків у забудові вулиці з’явилися відкриті простори. Вихід вулиці на пл. Львівську перекрито недобудованим корпусом Інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (арх. Я. Віг та ін.).

В забудові вулиці брали участь відомі архітектори – П. Альошин (№ 11), І. Бєляєв (№ 37), О. Вербицький (№ 20/24), А. Геккер (№ 7), А. Добровольський і Й. Каракіс (№ 3/2), Й. Зекцер (№ 22), А.-Ф. Краусс (№ 8/5-а, 19-а, № 25), В. Ніколаєв (№ 41), О. Шіле (№ 9), В. Якунін (№ 13), М. Яскевич (№ 24/27, 31/16).

Пам’ятки архітектури – № 3/2 (1935, пізній конструктивізм), № 7 (1881, історизм), № 7-б (1900-і рр., історизм), № 8/5-а (1891, історизм), № 9 (1870-і рр., історизм), № 16 (поч. 20 ст., історизм), № 17 (1910–12, модерн), № 18 (1908–09, історизм), № 19-а (1897, історизм), 19-б (2-а пол. 19 ст., історизм), № 20/24 (1912–14, модерн), № 22 (1913–15, головний будинок –історизм, флігелі – цегляний стиль), № 24/27 (1897–98, цегляний стиль), № 25 (1899, історизм), № 27, № 29, 29-б (кін. 19 – поч. 20 ст., історизм), № 31/16 (1900, історизм).

На вулиці проживали і працювали відомі вчені, громадсько-політичні, культурні і церковні діячі:

в № 6-а – хірург О. Радзієвський;

в № 8/5-а – лікар, мікробіолог Г. Мар’яшева;

в № 11 – літературознавець, акад. АН УРСР і АН СРСР О. Білецький, фізико-хімік, акад. АН УРСР, чл.-кор. АН СРСР О. Бродський, геохімік, чл.-кор. ВУАН Є. Бурксер, фізик, акад. ВУАН О. Гольдман, математик, акад. УАН Д. Граве, хімік-органік, акад. АН УРСР О. Кірсанов, фізіолог і нейрогістолог, акад. ВУАН О. Леонтович, вчений у галузі металургії, акад. АН УРСР М. Луговцов, геолог, акад. ВУАН М. Світальський, геолог і петрограф, акад. АН УРСР М. Семененко, механік і математик, чл.-кор. АН УРСР Ю. Соколов, хімік-органік, акад. ВУАН В. Яворський;

в № 13 – агроном, земський і музично-громадський діяч Ю. Давидов, історик, етнограф, літературознавець А. Стороженко, диригент Б. Чистяков, хореограф І. Чистяков та його дружина – артистка балету О. Гаврилова, бував майбутній гетьман України П. Скоропадський;

в № 17 – хірург М. Коломійченко, отоларинголог, чл.кор. АН УРСР О. Коломійченко;

в № 18 – терапевт В. Виноградов, фармаколог А. Тржецеський;

в № 19-б – композитор, засновник національної музичної школи, диригент М. Лисенко, бував композитор П. Чайковський, збиралося літературне об’єднання «Плеяда»;

в № 20/24 – архітектор, інженер, педагог, дійсний член Академії архітектури УРСР О. Вербицький, артист естради і кіно Ю. Тимошенко;

в № 25 – письменник М. Булгаков;

в № 28 – ботанік-фізіолог К. Пурієвич;

в № 29 – архітектор Й. Зекцер, психіатр В. Селецький, співачка, педагог М. Скибицька, єпископ УАПЦ Г. Стороженко;

в садибі № 27, 29, 29-б – філософ, історик, правознавець Є. Трубецькой;

в № 31/16 – адвокат, політичний діяч П. Бєлоусов, архітектор О. Кривошеєв; в садибі

№ 35-а, 35-б – архітектор Ф. Олтаржевський, офтальмолог І. Руберт.

В садибі № 35-а, 35-б містилася у перші роки свого існування редакція «Газеты», яку очолював голова Київської губернської управи у справах земського господарства М. Суковкін.

В № 20/24 діяла у 1917–18 редакція сатирично-гумористичного журналу «Гедз», в якому працювали і публікувалися відомі діячі української культури. 1918 видавався неперіодичний журнал сатири й фарсу «Реп’яхи».

Одним з найбільших за кількістю членів і масштабом діяльності в Києві було Товариство швидкої медичної допомоги, яке збудувало 1913–15 власний будинок (№ 22). За Української Держави і Директорії Української народної республіки тут містилися Міністерства народного здоров’я, де працювали відомі лікарі і громадсько-політичні діячі. 1918–19 їх очолювали лікарі В. Любинський, Б. Матюшенко; директором департаменту загальних справ був публіцист, дипломат М. Галаган. У радянський час частину приміщень займало Губстатбюро з видавництвом, в якому працював економіст, статистик, акад. УАН Р. Орженцький.

У будинку Київської повітової земської управи (№ 37) працював і проживав громадсько-політичний і державний діяч, письменник М. Шаповал; у радянський час містився Гідромеліоративний інститут, де навчався Г. Синицин – перший секретар підпільного Сталінського РК ЛКСМУ, що діяв у роки нацистської окупації Києва.

Значну частину об’єктів культурної спадщини втрачено. В будинку № 10 жив О. Вілінський – інженер, вчений, один із засновників і член УЦР, директор департаменту професійної освіти Генерального секретаріату освіти; його дружина – В. О’Коннор-Вілінська була відомою українською письменницею і громадською діячкою; в № 11 мешкав голова уряду Української Держави Ф. Лизогуб; в № 30 – археолог, києвознавець О. Ертель; в № 33 – літературознавець, педагог, співробітник періодичних видань «Киевские отклики», «Нова Рада» Г. Александровський; в № 43 – видавець журналу «Киевская старина» К. Гамалія і правознавець, професор Київського університету, товариш голови Київського окружного суду О. Жилин.

В № 12 містилася лікарня-амбулаторія Товариства лікарів-фахівців, в якій працювали відомі лікарі і вчені.

1917 квартира № 7 на вул. Рейтарській, 33 була адресою редакції щоденної газети «Боротьба». Виходила з 1 травня 1917, до 16 травня 1918 – орган ЦК УПСР, пізніше – ЦК УПСР (боротьбистів). Редагувала газету видавнича комісія при бюро партії, головний редактор – письменник В. Елланський (Блакитний).

Вулиця є однією з найцінніших пам’яток історії та культури Києва 19–20 ст.

Література:

ДАК, ф. 17, оп. 6, спр. 87; ф. 163, оп. 41, спр. 2300; Боротьба. – 1917; Весь Киев: Адресная и справочная книга на … (1900–1915) год. – К., 1900–1915; Вулиці Києва. – К., 1995; Лебединцев П. Киев за 60 лет перед сим // Труды КДА. – 1909. – Кн. 1; Його ж. Росписной список г. Киева 1700 г. – К., 1892; Толочко П. П. Історична топографія стародавнього Києва. – К., 1970; Щербина В. І. Стрілецька та Рейтарська вулиці у Києві // Нові студії з історії Києва Володимира Івановича Щербини. – К., 1926.

Станіслав Волков, Марія Кадомська, Тетяна Осташко, Лариса Федорова.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 1036 – 1037.