2009 р. Місцями “лісової” битви

Володимир Мороз

Дата: 22.04.2009

Того села не було на радянських картах. На його місці, якщо вірити тим “точним” паперам, шумів ліс і росли кущі. Складалося враження, що люди тут точно не жили, принаймні у наш час. Та, виходить, і карти говорять неправду, бо насправді, Антонівці, що на Шумщині, – давнє село. Воно відоме ще з 1540 року. Його власниками встигли побути ще князі Четвертинські, Збаразькі і Вишневецькі. Люди тут споконвіків будували хати, мали церкву, гарно виховували дітей.

Втім, можливо, саме через оте останнє села й не стало 1952 року. За активну підтримку УПА Антонівці розформували згідно з указом Президії Верховної Ради УРСР. Жителів порозселяли по Шумщині, Лановеччині або, що гірше, вивезли у Запорізьку область.

Що там можна побачити. Чи не перше, що впадає в око, коли під’їжджаєш до Антонівців, це бідні, аж світлі, ґрунти і ліс довкола – такий великий, що, здається, не перейти його. Такий ліс – незвичний для жителів центральної частини Тернопілля. Угіддя тут багаті ягодами, грибами і звіриною – рай не стільки для мисливців, скільки для мандрівників і натуралістів. Неподалік Антонівеців навіть існує господарство, де розводять лосів.

Щодо самого села, то його центральна вулиця невелика і звивиста. Хати можна охарактеризувати як небагаті. Та й самих їх небагато. Станом на 2001 рік в Антонівцях жило 24 особи. Просто дріб’язок, якщо порівняти з 1946 роком, коли з села у Розділ і Привітне Запорізької області примусово виселили 177 родин. Тоді Антонівці були великими.

На місцевій річечці стояв млин. Обслуговував він не тільки селян, а й штаб УПА-“Південь”. Останній діяв саме у лісі біля села з 4 квітня до 19 серпня 1943 року. Саме його музейну версію – “Табір УПА” і варто оглянути в Антонівцях. Під прикриттям дерев ви побачите ціле підпільне містечко: будівлю штабу, каплицю, навіть кладовище… Цей музей діє ще з 1992 року.

Історії цього місця

Для свого центру повстанці обрали околиці біля Антонівців саме завдяки лісистості – можна було заховати від ворога багато війська, розташувати навчальні центри для новобранців і шпиталі для поранених. Тож на Волині деякий час існувала своєрідна повстанська республіка, яку не контролювали ані німці, ані “червоні” партизани. Ситуація змінилася у 1944 році, коли фашисти відступили. “Упівці” опинилися у радянському тилу, і тут розпочалася боротьба вже з радянськими зазіханнями, що досягла найбільшого напруження у бою під Гурбами та Антонівцями 21-25 квітня.

Як можливі причини того, що радянське керівництво кинуло сили регулярної армії та НКВС на повстанців, історики називають замах на командуючого Першим Українським фронтом Миколу Ватутіна та намагання “упівців” зірвати мобілізацію жителів Західної України до рядів Радянської армії. У першому випадку після нападу на кортеж Ватутін помер у лікарні. Також протягом січня-травня 1944 року повстанці допомогли ухилитися від призову приблизно 17 тис. чоловік, з яких приблизно 2 тис. вступили до УПА.

Отож 20 квітня 1944 року радянські війська згрупували свої сили на лінії Шепетівка-Рівне-Збараж. Повстанці у цей час укріплювали свої позиції. Бій розпочався 23 квітня наступом радянської армії, який, одначе, виявився невдалим – повстанці перегрупувалися. Вже 24 квітня командування НКВС вирішило розпочати генеральний наступ. На цей раз головні сили спрямували на північ від села Гурби.

Після артилерійського обстрілу позицій УПА НКВС-івці стіною рушили на повстанців. Радянські війська змогли наблизитися до відділу командира Мамая на 300 м, однак їх відкинули. Через кілька годин радянське командування віддає наказ про повторний наступ. Цього разу задіяли кавалерію, яка мала зайти з флангів і вклинитися між куренями “упівців”, поки повстанці відбивали атаку радянських танків. Кавалерія виконала своє завдання, розбивши війська повстанців на дві частини.

Однак командування УПА, вчасно використавши резервний курінь командира Залізняка, стабілізувало ситуацію, відкинувши кавалерію ворога. Після невдалої атаки кавалерією в бій вступила радянська піхота. Новомобілізовані бійці під командуванням командира Яструба відступили, не маючи змоги повідомити про відступ курінь Сторчана, внаслідок чого останнього взяли в обценьки. Сторчан із своїм відділом був змушений вступити у нерівний рукопашний бій, внаслідок чого увесь повстанський курінь було знищено.

У ніч із 23 на 24 квітня 1944 року війська НКВС спробували захопити позиції повстанців, однак їхні спроби виявилися марними. Після короткої паузи війська НКВС за допомогою танків організували другу атаку – вона також виявилась невдалою. Однак втрати понесли загони “УПА-Північ”. Зокрема, курінь командира Ясеня. Відділ командир Яструба не зміг витримати наступу військ НКВС, тому відступив. За ним слідом відступив і курінь Залізняка.

Зрештою, 25 квітня повстанці трьома групами розпочали вихід з оточення. Радянське керівництво спрямувало на УПА п’ять танків і декілька сотень піхотинців, але їх наступ відбили. У відступі загинув керманич куреня Мамай. Загалом повстанці втратили, згідно з радянськими даними, дві тисячі убитими. “Упівці” констатували смерть своїх 80 бійців і 800 радянських. Приблизно 100 повстанців захопили у полон, а після тортур знищили.

Кожна зі сторін вказувала на свою перемогу. Але втрат понесли всі. Повстанці перегрупували свої сили і після битви перейшли до партизанської війни невеликими загонами. УПА-“Північ” та УПА-“Південь” об’єднали.

Але перемога радянських сил не була вирішальною. Війна тривала і, можливо, виселення жителів Антонівців аж у степове Запоріжжя – найкраще свідчення того, що тактичною перемогою у згаданій битві більшовики не досягли основної своєї мети – не зламали опору самих людей новому режимові.