2011 р. Ніч у камері останнього кошового отамана

20 Жов 2011

Наприкінці жовтня, 210 років тому, завершилося 25-річне перебування за ґратами Петра Калнишевського – першого українського в’язня Соловецьких островів.

Після перемоги над Туреччиною і фактичного підкорення Кримського ханства (офіційно Крим увійшов до складу Російської імперії 1783 року) Катерина ІІ вирішила зруйнувати Запорізьку Січ, бо цей «острівець свободи» був для Росії ніби кістка в горлі на шляху до остаточного поневолення України. У ніч на 4 червня (16 червня за новим стилем) 1775 року 100-тисячне царське військо з великою кількістю гармат оточило Запорізьку Січ. Командував ним генерал-поручик Текелія.

Сили надто нерівні – сотня царських вояків на одного запорожця. Хоча й за таких умов усі козаки були готові до бою. Але що буде після цього з Україною? Знову, як після Полтавської битви, запалають українські міста й села, проллються, як у Батурині, ріки людської крові. Тільки тепер по всій Україні…

Й останній кошовий отаман Запорізької Січі, 84-річний Петро Калнишевський, дивлячись із валу січової фортеці на російські війська, які готувалися до обстрілу з важких гармат, твердим голосом віддав свій перший і останній наказ у житті: «Скласти зброю!»

За це його, прославленого в боях із татарами й турками козацького ватага, генерал-лейтенанта російської армії, кавалера ордена Андрія Первозваного, нагородженого, окрім цього, золотою медаллю з діамантами за особисту відвагу в російсько-турецькій війні, схопили, закували в кайдани й таємно, щоб ніхто в Україні не знав, повезли на острів у Білому морі й зачинили у в’язниці Соловецького монастиря.

«Перед нами маленькі, аршини два (аршин – 71 см), двері із крихітним віконечком посередині: двері ці ведуть до житла в’язня… – описував камеру Калнишевського історик-дослідник М. Кончин. – Воно має форму лежачого врізаного конуса з цегли завтовшки чотири аршини, завширшки сажень, висота при вході – три аршини, у вузькому кінці – півтора. При вході праворуч – лава, ложе в’язня… На другому боці – залишки розламаної печі.

Стіни сирі, запліснявілі, повітря затхле, сперте. У вузькому кінці кімнати знаходиться маленьке віконце, вершків шість у квадраті. Промінь світла, наче крадькома, через три рами і троє ґрат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було в найсвітліші дні й то з великим напруженням зору… Тому, хто пробув близько півгодини в задушливій атмосфері каземату, стає душно, кров приливає до голови, з’являється якесь безмежне відчуття страху…»

За переказами очевидців, останнього кошового отамана Запорізької Січі виводили з камери до церкви лише тричі на рік: на Великдень, Преображення і Різдво. Улітку Калнишевського охороняли чотири озброєні солдати, а взимку – три…

Те місце, де знаходилася могила Калнишевського, на жаль, утрачено. Але надмогильна гранітна плита збереглася й лежить навпроти його тюремної камери біля бронзового погруддя останнього козацького отамана. На плиті вибито напис:

«Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Калнышевского, сосланного в сию обитель по высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году по высочайшему повелению (російського царя Олександра І, який став на престол після смерті Катерини ІІ. – М. Х.) снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренне познавшего свои вины. Скончался 1803 годя, октября 31, в субботу, 112 лет от роду, смертью благочестивою, доброю…»

Я поклав руку на цю плиту й відчув, що вона холодна, як лід…

Ніч у камері Калнишевського

У в’язниці на Соловках останній кошовий отаман Запорізької Січі пробув майже чверть століття – із 29 липня 1776 року по 2 квітня 1801 року… Мені вдалося домовитися з охоронцями монастиря, щоб вони ввечері зачинили мене в камері Калнишевського без мобільного телефона й годинника.

Коли брязнули металеві засуви на дверях і клацнули замки, я довго стояв посеред камери й уважно прощупував її очима. Перша думка, що з’являється в людини, котру кинули до в’язниці, – як із неї втекти. Спробував на міцність окуті залізом двері й металеві ґрати на вікні: їх не зламати навіть ломом. Перемацав каміння і шви між ними на стінах та на стелі: їх не зрушити й не вибити навіть молотом. Унизу, під шаром червонуватої землі, теж був камінь…

Кинув на отаманове ложе старий кожух і ліг зверху на те місце, де його стомлене в боях тіло відпочивало і старіло майже 25 років. Ніша, викладена з каміння у боковій стіні, нагадувала розрізаний уздовж саркофаг.

Лежав довго, але заснути не міг… Коли почали боліти боки і спина, я встав, підійшов до вікна, сперся руками на кам’яне підвіконня, згорбився, нахилив голову й подивився крізь ґрати за віконце. Воно, ніби амбразура у фортеці, було майже на рівні із землею. Погляд ковзнув по траві – і вперся у хрести на кладовищі. А над ними – маленький краєчок неба. Оце і весь краєвид…

Несподівано відчув долонями обох рук, що вони лежать на підвіконні у дуже зручному місці. Придивився – а то відполіровані руками козацького отамана дві угловинки… Скільки ж разів за довгі 25 років підходив Калнишевський до цього місця, спирався обома руками на каміння, схиляв голову – і дивився у вікно?! Навіть тоді, коли воно взимку було заметене снігом.

Ці відполіровані долонями на камені заглибини були чомусь не холодними, а теплими, ніби оте давнє тепло від рук старого козака збереглося в цьому місці аж до сьогодні.

Про що думав Калнишевський, коли стояв на цьому місці? Мабуть, тисячі разів у його пам’яті зринали широкі українські степи, красень Дніпро й розлоге небо над ними. Учувалося фиркання бойових коней, дзвін шабель та гарматний грім під час кіннотних атак на ворожі позиції. Його ніздрі приємно лоскотав дим похідних вогнищ, очі милувалися глибоким зоряним небом, а серце завмирало від дівочих пісень, які пливли в місячні ночі над ставками й левадами, наче туман…

Усе це було колись, але вже не повториться, бо не тільки він, Петро Калнишевський, а й уся Україна тепер у неволі… Яким далекозорим був вінницький полковник Іван Богун, який на знак протесту зламав шаблю й відмовився підтримати Богдана Хмельницького на Переяславській раді щодо отого «возз’єднання» 1654 року України з Росією…

І сталося так, як передбачав Іван Богун.

Рік за роком упродовж століть Російська імперія, ніби ненажерливий крокодил, проковтувала живцем Україну, позбавляючи її державності, заганяючи її у кріпацьке ярмо, забираючи в неї мову й українську пісню… А потім – революція, окупація України більшовиками, колективізація, Голодомор, репресії, війна, знову репресії, будівництво «світлого майбутнього» і – крах системи.

Дуже дорого обійшлося нашому народу те «возз’єднання».

Мабуть, уже після 12 години ночі я розстелив на підвіконні вишитий червоними нитками соковитий український рушник, поставив на нього ікону з образом святого великомученика Калнишевського, запалив свічку, розсіяв по камені жменю землі з України – і довго молився за упокій козацького отамана. Відчував фізично, як сучасний час злився в мені з минулим…

А коли краєчок неба у вікні камери зблід і після білої ночі перші промені сонця ковзнули по чорних хрестах кладовища, охоронці забрязкали важкими засовами й відімкнули двері камери…

Той рушник, який лежав на підвіконні, я зав’язав під бронзовим погруддям Калнишевського й розсипав ще трохи української землі на його могильну плиту…

Микола Хрієнко, із третього етапу журналістського проекту «Українці за Уралом»