Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Про справу не говори з тим, з ким можна, а з ким треба

Богдан Хмельницький

?

Горленко Іоасаф

Йоасаф (світське ім’я – Яким Андрійович Горленко ; 19 вересня 1705, Прилуки, нині Чернігівської області,- 21 грудня 1754, Грайворон, нині Бєлгородської області Російської Федерації) – український освітній та церковний діяч, письменник. Канонізований під ім’ям Йоасафа Білгородського.

Яким Горленко народився в сім’ї прилуцького полковника (його дід по батькові також був прилуцьким полковником, а по матері – Данило Апостол). Був дядьком Г. Квітки-Основ’яненка (який написав біографію Йоасафа Горленка). Здобув освіту в Київській академії (1725). Батьки, власники багатого маєтку, хотіли для нього військової кар’єри, але він ще у віці одинадцяти років вирішив покинути світське життя. Сімнадцяти років був пострижений у ченці, двадцяти трьох – отримав чин ієродиякона й почав читати лекції в Києво-Могилянській академії.

1737 року став ігуменом (а згодом архімандритом) Мгарського Спасо-Переображенського монастиря під Лубнами, а 1744 – намісником Троїце-Сергієвої лаври. 1748 призначений єпископом Бєлгородським та Обоянським; на ці посаді залишався до кінця життя. На той час Бєлгородська єпархія була однією з найбільших в Російській імперії, нараховувала 1060 парафій.

Превелебний Йоасаф дбав про піднесення церковного життя, відбудову храмів, піклувався за Харківську колегію і взагалі багато уваги приділяв розвиткові освіти в Слобожанщині, виступав проти латинізації шкіл України, проте сприяв уніфікації церковних звичаїв на Слобожанщині в сенсі підведення їх під загальноросійський кшталт: переслідував старі звичаї та нищив книги київського друку.

До характеристики неоднозначної постаті Йоасафа Горленка слід також додати, що він уникав у своїх творах характерного для своєї доби вихваляння можновладців. За переказами сучасників, був дуже милосердний до всіх стражденних, часто відвідував хворих і навіть приносив їм зцілення (оповіді про ці чудеса дали можливість церкві канонізувати його 1911 року).

Крім церковно-організаційної та просвітницької діяльності, Йоасаф уславився літературними творами. Частина з них (проповіді, листи, молитви) за жанром та стилем досить звичні для церковного діяча. Значно виділяється з цього ряду його поема «Брань честныхъ седми добродѣтелей зъ седми грѣхами смертными…» (1737). Іноді її називають також драмою, але діалоги в її тексті займають відносно невелику частину; радше це не зовсім вірне означення жанру обумовлене тематикою: символічні події, описані у «Брані…», міцно пов’язані з ритуалами Великого Посту,- цим вона подібна до школярських драм так званого великоднього циклу.

Поема – яскравий зразок українського барокко за тематикою та художніми засобами. Відрізняє її від інших барокових творів те, що боротьба добра зі злом у душі людини описується в термінах справжнього військового мистецтва, із широким використанням тогочасних мілітарних реалій. Це поєднання морально-повчального тексту з батальною поемою створює характерний для літератури барокко ефект ілюзорної достовірності.

Поему написано церковнослов’янською мовою, але з численними українізмами, як-от «ланцюжок», «дошкуляти», «втікати», «обмеження», «корогви» тощо. Вперше її було опубліковано лише 1892 року («Чтения в историческом обществе Нестора-летописца», книга 6); на сучасну українську мову перекладено Валерієм Шевчуком («Бран семи добродіництв з сімома гріхами в людині-мандрівцю»). Йоасафові належить також автобіографія «Путешествіе въ свѣтѣ семъ грѣшника Іоасафа, игумена Мгарскаго», подорожні нотатки тощо.

Слабке здоров’я Горленка було підважене аскетичними вправами: зокрема, під час посту він зовсім не вживав гарячої їжі. Тому не дивно, що він смертельно захворів, не маючи ще й п’ятдесяти років. Передчуваючи близький кінець, він вирушив до Чернігівщини, щоб востаннє побачити батьків. Повертаючися, заслаб у дорозі, у селі Грайворон (нині Бєлгородської області Російської Федерації), де й помер.

Його мощі зберігалися в Свято-Троїцькому соборі в Бєлгороді, були визнані нетлінними; 1920 року перевезені до Москви й виставлені в музеї Народного комісаріату охорони здоров’я, а потім увійшли до експозиції Музею історії релігії та атеїзму в Ленінграді. 1991 року повернені до Бєлгорода, знаходяться в Преображенському соборі.

Вікіпедія