Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пімсти смерть великих лицарів

Богдан Хмельницький

?

2008 р. Білий камінь Дністра

Олександр Гаврош

Дата: 29.10.2008

Я їхав до одного з найдавніших міст України. Їхав електричкою з Одеси, яка зупинялася навіть на морському узбережжі. Їхав більш як дві години, аби нарешті вийти сонячної осінньої днини в містечку з довгою назвою і такою ж покрученою історією під назвою Білгород-Дністровський.

І давній грек, і турок, і румун…

Усе тут перемішалося: газета «Советское Приднестровье» і щорічне свято польської культури, всуціль радянські назви вулиць (Дзержинського, Калініна, Свердлова) і бруківка, якою встелене місто задовго до комуністичного режиму, українська балачка на ринку і ностальгійні спогади про порядок у місті за часів румунської окупації у 1920-30-х.

Але не це притягує двісті тисяч туристів на рік до найбільшого міста української Бессарабії. Їх манить сюди історія, яка збереглася у вигляді однієї з найвеличніших фортець України. Розташована вона на кам’яній кручі над Дністром і заворожує своїм виглядом навіть кінематографістів. Нещодавно саме тут знімали смерть д’Артаньяна російські кіношники. А перед цим до Білгорода «запливали» капітан Немо, Петро Перший і навіть Отелло.

Хоча Білгород може похвалитися й набагато крутішими реальними героями. Адже йому перевалило за 25 століть! Такого давнього віку в Україні лише кілька міст: Керч, Феодосія, загублені вже у часі Херсонес та Ольвія. Але якщо розглядати історію в її безперервному розвитку, то один Білгород залишався впродовж усіх двох із половиною тисячоліть вагомим центром, довівши, врешті-решт, своє літописання до нинішньої точки: третього міста Одещини.

А починалося все з давніх греків із Мілета, які заснували колонію на березі лиману, за двадцять кілометрів від місця впадіння Дністра до Чорного моря. Таким чином місто було захищене від морської стихії і водночас контролювало торговий шлях із Карпат. І назвали місто Тірою на знак поваги до річки Тірас. (Дністер – по-нашому). Тож першим Тирасполем (містом на Тірасі) був теперішній Білгород, а не столиця невизнаної Придністровської республіки.

Після греків до Тіри прийшли римляни. Сумнозвісний Нерон дарував місту великі права. Довідники пишуть, що побував тут і найвідоміший поетичний вигнанець усіх часів і народів – Овідій. За панування Київської Русі, коли місто вперше стало Білгородом, сюди навідувалися князі Олег та Ігор, княгиня Ольга.

У 1241 році місто захоплює Ногайська орда. Через півстоліття місто взяли в оренду італійські купці, які заправляли торгівлею в тодішньому світі. А з ХІV ст. – це вже форпост Молдавського князівства, за двісті років володарювання якого виросло сьогоднішнє диво Білгорода-Дністровського – фортеця з білого каменю – тутешнього вапняку. Спочатку на березі Дністра постала неприступна цитадель, а вже згодом височенні мури та глибокі рови охоплювали дедалі більшу територію, поки не сховали за своїми неприступними стінами 9 гектарів. Цього було достатньо, аби вберегти від ворога всіх мешканців міста.

Та й це не врятувало Четатю-Албе («Білий камінь» з молдавської) від найсильнішої на той час імперії – османської. Сам турецький султан Баязет ІІ – «володар світу» – керував штурмом фортеці своєї 300-тисячної армади. Довгі 328 років Ак-керман («Білий камінь», але вже по-турецьки) був під владою османів, залишаючись важливим центром на Дністрі. Тут гомонів навіть невільничий ринок.

Нарешті двісті років тому ці терени з допомогою українських козаків завоювала Росія. Але й це ще не було завершальною крапкою в передаванні міста з рук у руки. У 1918 році прийшло румунське панування. А з 1944 року Білгород-Дністровський знову отримує слов’янську назву й остаточно опиняється у складі України.

Стара фортеця

Фортеця, хоч і розташована скраю, на березі лиману, залишається серцем міста. Адже всі вулиці розходяться віялом від неї. І якою б ви не йшли, обов’язково вийдете до кам’яних мурів завтовшки до п’яти метрів. Їхня довжина вражає – два з половиною кілометри. По давніх стінах організовують навіть прогулянки. Це найбільша за площею фортеця в Україні, яка до того ж збережена на 80%. Білгород завжди був великим містом. 20 тисяч населення у середньовіччі співмірні із нинішніми обласними центрами, а то й метрополіями.

Торговий шлях по Дністру до Чорного моря був тією родзинкою, що не давала занепасти місту за будь-якої епохи і влади. На відміну від тієї ж Ольвії, Пантікапея чи Херсонеса. Тож навіть нині у Білгороді-Дністровському розташований морський порт, з якого карпатську деревину возять до Туреччини.

Директор Краєзнавчого музею Тетяна Біла дивується, як так сталося, що одна з найбільших фортець України досі не є ні національним, ні державним заповідником? Чому Галичем, Меджибожем, Хотином, Кам’янцем-Подільським та іншими держава опікується на значно вищому рівні, а Білгородську твердиню полишили на місцеву владу?

Проте історичним заповідником тут могло би бути майже все старе місто. Одних пам’яток, включно зі скіфськими та кіммерійськими курганами, стародавньою грецькою та вірменською церквами, – до двох десятків. Щоправда, про чимало з них не відають навіть самі білгородці. Адже вони в такому занедбаному стані, що пройдеш поруч і не зрозумієш, що тут – слід ще одного народу чи епохи.

«Американський інвестор, який відвідав фортецю, зізнався мені, – розповідає заслужений журналіст Борис Устименко, – що якби її дали йому в оренду на 25 років, то він би покрив її вежі золотом. Бо це золоте дно». Американці, чия історія нараховує кілька століть, це розуміють. А ми?

Поки що фортечні мури латають від тріщин своїми силами. Окрім кількох буклетів та фотографій, туристові більше нема що запропонувати. Досі нема повноцінної науково-популярної книжки про історію найдавнішого міста України. І хоча Історичний музей має 70 тисяч експонатів, розташований він на віддалі від фортеці, тож лінькуваті туристи, ясна річ, його оминають. Більшість наукових працівників – пенсійного віку, а замінити їх нема кому.

Молоді білгородці надають перевагу торгівлі

До речі, Білгород займає одне з перших місць в Україні за кількістю підприємців на душу населення. Що то значить – споконвічна традиція! Але, попри торгову жилку, затишному південному місту далеко до повної впорядкованості. Розбиті і розриті дороги є поганим орієнтиром для туриста. Хоча останнім часом місто змінюється на краще: тут будують сучасні крамниці і кам’яниці, впорядковують довкола них територію. Але це заслуга радше нових капіталістів.

Шанс на безсмертя

У Білгорода-Дністровського є три козирі, які мають забезпечити йому довічну старість: славна історія, близький кордон і чорноморські курорти. Адже до моря звідси рукою махнути. І оті двісті тисяч туристів на рік – це в основному організовані екскурсійні групи з узбережжя. Одна біда, таке щастя триває лише три літні місяці. Потім у місті настає повний штиль.

І єдиний шанс на розквіт міста – забезпечити туриста впродовж цілого року. Як це є, наприклад, у Судаку чи Кам’янці-Подільському. А для цього про своє найдавніше місто повинна дізнатися спершу сама Україна. Фото середньовічної твердині мають прикрашати обкладинки модних часописів та шкільних підручників.

І його відвідини повинні стати справою честі не тільки для нас, а й для близьких молдаван та румунів і навіть для дальніх турків та греків… Для всіх, хто причетний до його історії. А для цього кожен має знайти тут часточку себе – у грецькому ресторанчику, молдавській винарні чи турецькій лазні. До всього цього ще дуже далеко. Але повчитися є в кого: поляки нині становлять вагому частку туристів у тому ж Кам’янці.

Та що казати про іноземців, коли одесити, вперше відвідуючи тутешню фортецю, роблять квадратні очі. Як так?! За 80 кілометрів від нас таке диво, а ми потрапили сюди випадком, від нудьги, бо море сьогодні холодне, не пропадати ж вихідному, а тут знайомі їхали, тож і ми з ними…

Однією з сучасних родзинок Білгорода є музичний гурт «Русичі». Молоді хлопці і дівчата є найвідомішою українською командою Півдня України. У своїй музиці широко використовують бессарабські мотиви, переливаючи їх до загальноукраїнської скарбниці. Ідейний натхненник колективу Богдан Нікіруй нікуди не збирається виїжджати з давнього міста на Дністрі, будуючи Україну тут і тепер. Одеса не є для нього омріяним притулком, як для багатьох його ровесників.

За останнє десятиріччя населення Білгорода помітно зменшилося, сягнувши 50-тисячної відмітки. Це вже менше, ніж до війни. Але Богдан у своє місто вірить. Як повірив свого часу єдиний на всю українську Бессарабію заслужений журналіст Борис Устименко, промінявши 30 років тому капітанський бушлат Арктики на газетне перо.

У цьому давньому місті – дивовижна енергетика. Вийдеш на лиман, глянеш на другий берег, де видніється Овідіополь, перекинешся кількома словечками з рибалками, пройдешся мурами, якими ходили замріяні Пушкін, Міцкевич і Леся Українка, і сповнюєшся людською гідністю та внутрішнім спокоєм.

Недаремно ж люди не полишали цього місця протягом усіх двадцяти п’яти століть. Не полишать і тепер.

Джерело: “Україна молода”

Адреса оригіналу статті: