4. На токовищі не годить ся хату будувати і без Бога в душі не можна будлї де господарювати
(Старчиха у Грушихи в хаті)
Перестановив ваш Самійло на друге місце хату і двірйще друге уже заводить. Кажу „ваш Самійло”, а ви, бачу, і не догадуєтесь, який у вас Самійло є? Це ж Шмиґоль, що вашу годованку Явдоху взяв, скоро ви ще сами заміж прийшли з Ведмедівки. Ви сюди, а її других мнясниць туди од вас забрали Шмиґлї.
І казали йому люди ще тоді: „не будуй хати на токовищі, бо будеш каятись, та не в пору, Самійле”! Ні, не послухав ся: хотілось до річички близче. От же усе життє його через те і перевелось, як і на тім о току: оце є – і часом завально, а се геть убрано звідти все – голо стане, як „на току”, кажуть. Тоже багатирь був такий! Усї ж Шмиґлї колись жили на тому грунті’ і такі багатирі! А він же то сам на всім Грунті залишив ся! Якісь безрідні все були вони. Йому б самому не багатіти?! Так – токовище ж посів узяв. А воно і повелось йому, як і „на току”. Оце ніби і почне йому везти, як то кажуть: волики заведе; хліба в коморю нагорне; грошики заведуть ся… Гляди – пішло все точитись, як і на току: то на решето, то з під лопати, то за мітлою. Явдоха йому скалічила – по сам перед у нові хаті. А наймичка упоралась краще – де все й ділось: і в скрині, та з хижі, та з коморі, та з горища. На зньом була скриня у Явдохи, як Самійло привіз уперше в господу Явдоху! А це довелось крамне, лавушне і на неї, і на сїмю брати Самійлові. Була підчуняла Явдоха. Завелась худібка знову, хлібець теж і грошики, як водить ся, показались зараз. Не носила сїмя теї крамнини, а свого роблїння, хазяйську зодягу мала. Треба ж другому трапитись: Жиди підроблені гроші дали йому і він трохи не пішов на катаржнину, як би не відкупив ся од судів. Але поки суди ті судились, у Самійла геть вичистилось до шерстини на подвірницї його. Діти голоколінцями знову стали. Явдоха вже своїми пучками та ручками спасла тілько від крамнини теї.
Довго чухав ся Самійло, поки якось таки почало йому таки ще іти в діло хазяїнування. Так вже було, що Явдоха і в шерстянці почала на базарь виходити, і дітки як перемиті все ходили. Блиснуло сонечко, та не на довго. Згинув віл – саме під жнива. Поки ярмарки підійшли, хлібець погнив у копах. Дощі великі пішли. Продав воза і купив конячку, а конячка прудка – цигани взяли, – зостав ся і без худоби, і без хліба. Там на другий рік посуха велика настала. Знову Самійли – старці! Аж допіру він почав пригадувати, що старі люде не веліли йому на токовищі господарство заводити. Але не мав сили вже переноситись на інше місце. Бідували люде, бідував і він. Коли ж в його, звісно, грунт великий. Підродило сїно, завелась худібка і почались і гроші поводитись. Літ за четверо Самійли вернулись на кращу стежку знову. Хазяїни як слід!
Де не візьмись блискавка: геть спалило весь хлїб у його на току. Явдоха перелякалась, діти теж. Почалось те, що з першого разу: баби та ліки заглядали у хату. А Самійло й каже: чом воно й хату не спалило вже заразом. Адже ж вона вже гнила й лиха була. Явдоха померла і в цій хаті. Діти піднялись. Самійло хату збудував нову на дві половини. Оженивсь на другій і сів у одній половині. Женив сина меншого і посадив у другій. Старшого в москалі постригли. Дівки теж на порі. Два хазяїни стало на старім подвірищі, а діла і добра наче краще стає позначитись. Може. Бог допоможе: Шмиґлї старі воскреснуть, – хата нова на старім подвірищі уже із великими вікнами, з високою стелею… Бога матимуть у серці, як і старі Шмиґлї, то, може, слава їх предківська не загине таки ще й на далі, бо без Бога в душі – це те саме, що будівля хати на току. Не годить ся на токовищі хати будувати, а без Бога в душі буди’ де не можна господарювати.