Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї!

Богдан Хмельницький

?

1998 р. Храми Чернігова

По закінченні визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького була поновлена Чернігівська православна єпархія. Перший чернігівський єпископ Зосим Прокопович жив не в Чернігові, а в Києві, займав посаду блюстителя печери святого Антонія в Печерському монастирі.

Після його смерті на посаду чернігівського єпископа було обрано Лазаря Барановича (1620 – 1693 рр.), який управляв єпархією протягом 36 років. Він спочатку підпорядковувався константинопольському патріархові, а з 1685 р. перейшов під управління московського, отримавши при тому титул першого архієпископа всієї Русі.

Лазар Баранович народився в Білорусі. Навчався він в єзуїтській школі, потім – у Києво-Могилянському колегіумі, де по закінченні залишився викладати риторику та піїтику, а з 1650 р. був призначений її ректором. У 1657 р., коли Л. Баранович приїхав до Чернігова заступити на посаду архієпископа, він побачив страшний занепад і розлад в релігійному житті. Кам’яні храми міста після 50 років війни були поруйновані. Не було навіть приміщень, щоб розмістити єпархіальні служби, тому архієпископ кілька років перебував у новгород-сіверському Спасо-Преображенському монастирі.

Незважаючи на нестійку політичну ситуацію, Л. Баранович заходився відбудовувати старовинні чернігівські храми. На той час у місті найбільш впливовими особами були чернігівський архієпископ, котрий зосереджував духовну владу, і чернігівський полковник, який мав адміністративну й військову владу. У взаємодії цих осіб – Лазаря Барановича і Василя Дунін-Борковського – і почалася відбудова храмів Чернігова, завдяки чому були врятовані від остаточної загибелі безцінні храми княжої доби і створені шедеври національної барокової архітектури.

За час свого перебування на посаді чернігівського архієпископа Лазар Баранович відновив закриті в період польського панування православні монастирі: Єлецький та Іллінський у Чернігові, Миколаївський у Батурині, Петропавлівський поблизу Глухова.

Неоціненний внесок зробив Л. Баранович у національну культуру. В 1674 р. він організував єпархіальну друкарню, де за його життя було видано близько 50 назв книг, головним чином, духовного змісту. Архієпископ склав і видав книги казань-проповідей «Меч духовний» (1666 р.) і «Труби словес проповідних» (1674 р.), а також збірку своїх поезій польською мовою «Лютня Аполлона» (1671 р.), вірші з якої нещодавно були надруковані в українському перекладі. Він організував хорову капелу, що славилась дуже високим рівнем виконавської культури, виступала в Києві та Москві. Сам архієпископ створював духовні пісні. Відома його музична інтерпретація «Херувимської пісні».

Лазар Баранович був активним політиком, великим знавцем європейської культури і науки, поетом і риториком, ревним борцем за православ’я, організатором будівництва. Він умів спілкуватися з людьми і підбирати собі помічників – Іоаникій Галятовський, Феодосій Углицький, Данило Туптало, Адам Зерникав були поставлені ним на відповідальні посади у єпархії. Діяльність Л. Барановича в масштабах Північного Лівобережжя можна порівняти з діяльністю європейських освічених монархів.

Лазар Баранович був дуже суперечливим і неординарним діячем. У політичному плані він притримувався постійної орієнтації на зближення з Москвою. Процитуємо про це з книги, присвяченої 900-літтю чернігівської єпархії:

«Архієпископ Лазар був, мабуть, чи не єдиним серед вищого духівництва України, хто говорив, що Україна не зможе благоденствувати ні під польською, ні під турецькою владою, а для самостійного існування знаходив її занадто слабою; він був вірним і твердим прихильником Москви» [Картины церковной жизни Черниговской епархии из девяти веков ее истории. – К.: Тип. Кульженко, 1911, с. 73].

Пишуть, що архієпископ Лазар неодноразово доводив це Хмельницькому і вмовляв того йти на згоду з Москвою. Велику поміч подав він російському уряду в боротьбі з гетьманом Петром Дорошенком. У 1666 р. П. Дорошенко спробував об’єднати обидві частини України – російську і польську – в єдину державу під зверхністю Туреччини; він зумів отримати від константинопольского патріарха, який знаходився в Туреччині і якому були підпорядковані православні віруючі України, грамоту про відлучення від церкви всіх своїх політичних ворогів – прибічників Варшави і Москви. Це викликало нечувану розгубленість і сум’яття серед православних людей України. Архієпископ Лазар робив усе, щоб паралізувати дію цього відлучення і врешті-решт зумів добитися від патріарха анулювання цієї грамоти.

Лазар Баранович користувався великим авторитетом як в Україні, так і в Росії. Про це свідчать, наприклад, такі факти: після смерті Дем’яна Многогрішного обрання нового гетьмана відбувалось на військовій раді під головуванням архієпископа Лазаря; у 1665 р. він брав участь у суді в Москві над патріархом Никоном, у якого виник конфлікт із московським царем, притому він один з усіх членів суду не підписав вирок про зняття з Никона сану, вважаючи, що той не вчинив злочину. Кілька разів по смерті київських митрополитів він був місцеблюстителем митрополичого престолу в Києві.

Джерело: Віроцький В.Д. Храми Чернігова. – К.: Техніка, 1998 р., с. 152 – 155.