7. То не подвірє, коли господи всі цурають ся

(Старий Бебех дїд Грушенкам одповідає про їх рід)

Селище Грушівське [9] велике було колись. І припало воно їм несподівано. Було спершу воно пустирь – нї що не росло на йому. Никає, никає, було, бідна худоба цілий день по йому, а голодна йде до дому на годівлю. Обгородив його старий Петро – прадід ваш [10] і пасіку там глядів свою. Дарма що попович був, а діло знає і мужицьке. За год, за два такий пастівник сочинив ся, що куди кращого шукати? А при березі там гадюки самі водились, такий там плав гнилий був. Купясте було. Так і звалось драгвиняте „бабло”. Всі цурались. А Груша покойний зімою все зрізував те купиння та гатив плав. Плав перестав трястись і сїнце браве росло замісць купя чортового. Прийшлось до поділів: у огородах дали тай йому пастівник – десятин двадцять, а в березі коло річки ту загату, що він гатив – десятин тридцять, води Тясминської з півсотні десятин, та піску від огорода, та до Тясмину верстов три. От і оком не скинеш всього селища Грушиного. Обрік – який тоді був! Оплатив ту землю, а худоби, а лугу, а лози в болоті, шелюгу того по пісках, а риби в крипичовинах й всього – як з базарю що дня від його люди і ідуть, і їдуть, і гроші везуть, і несуть – те за лозу, те за деревину, те за рибу, те за сіно, те за мед, те за живого, а те за мертвого. От де подвірє! Всі господи в йому не цурають ся. Не замитять ся в такому селищі господарі! Ото горе, як ніхто не загляне в двір, і навіть стару обминає. То не подвіря, коли всі цурають ся господи! Наче небачать її!!