Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі твоєї нації

Богдан Хмельницький

?

Церква Воздвиження

Церква Воздвиження

Розмір зображення: 800:519 піксел

Добрянсъке. Церква Воздвижения Чесного Хреста, 1902 p. Світлина 1998 p. Джерело: Сирохман М. Церкви України: Закарпаття. – Льв.: 2000 р., с. 546.

Добрянське (Няґово) Тячівський район

Церква Воздвижения Чесного Хреста. 1902. (УПЦ)

У протоколі 1751 р. згадується дерев’яна церква св. арх. Михайла, з вежею, двома дзвонами, “красними образами всіми украшена”.

Вдруге дерев’яну церкву згадано в 1801 р. – “церква дерев’яна, громадою збудована потребує на одні святкові ризи 75 ринських”, а востаннє – в 1915р. У селі розповідають, що останню дерев’яну церкву збудував на цвинтарі Андрій Думнич, який прийшов з Ботизи і мав тоді 24 роки. Близько 1850 р. він також заснував школу. Іконостас з 24 ікон був виготовлений у Будапешті в 1848 р. Збереглися відомості про те, що в 1831 р. відомий художник Михайло Манкович намалював ікони для церкви в Няґові.

Теперішня церква є гарною, хоч і типовою мурованою базилікою. Над входом вказано, що спорудження храму тривало з 1894 до 1902 р. За переказом, за гроші Федора Носи з Красної вдалося вибудувати церкву до вікон, а далі люди добудували своїми силами.

Всю столярну роботу до церкви виконав Семен Токар. Два вітражі “Хрещення” та “Благовіщення” розмірами 250: 90 см виготовили будапештські майстри. Дзвони також відлили у Будапешті в 1884 р. Стіни в інтер’єрі були побілені, а згодом художник Хланта розмалював їх. Іконостас з дерев’яної церкви зберігався деякий час на горищі нової церкви, а в 1920-х роках його передали до новозбудованої православної церкви. Зі старої церкви зберігся один дзвін, куплений Іваном Дудашом, – люди заховали його в колодязі під час реквізиції дзвонів у Першу світову війну. Малі дзвони купив Михайло Токар, а ще один – громада.

Парох Добрянського Степан Петенько з 1949 до 1956 р. був в’язнем радянських концтаборів.

Джерело: Сирохман М. Церкви України: Закарпаття. – Льв.: 2000 р., с. 545 – 546.