1992 р. Розсипані перли українського намиста
Першою буде церква св.Параскеви в селі Доброслава. Побудували її, як видно з різьбленого напису над входом у бабинець, 1705 року. Основна частина інтер’єру походить з першої половини XVIII століття. Іконостас традиційний, складається з п’яти рядів ікон, які мають свої аналогії в північній Лемківщині. Це, наприклад, „Христос” із с.Пашова. Про тогочасний значний вплив західної іконографії свідчать, зокрема, атрибути апостолів. Св.Варфоломій намальований із власною шкірою в руці, інші тримають меч, хрест, пилку тощо. Типовий бароковий іконостас з багатою різьбою та поліхромією доповнений окриленими голівками на іконах „Христа Пантократора” деісусного ряду та „Христа” намісного чину. Загальна величава строгість народного розуміння релігійного образу завдяки усміхненим лицям малих голівок набуває ще більш земного характеру. Вплив народного мистецтва дає про себе виразно знати також у щедрій орнаментиці вбрання на намісних іконах та „Христа Пантократора”.
У церкві є також ікони XVII століття. Чотири з них служать як антепендія. Під намісними іконами – зображення „Втечі в Єгипет”, святих Антонія і Феодосія Печерських, Богоматері Знаменія та св.Параскеви. Спрощеність художніх засобів, типові заокруглення облич – ці риси об’єднують їх з іконами поблизьких сіл, як, наприклад, Миролі, Крайнього Чорного та Гавая.
Ще цікавіші ікони XVII століття, розміщені на стінах, зокрема фрагмент „Страшного суду”. Бракує середньої частини композиції по вертикалі, втраченої, як і декотрі інші ікони (і не лише цієї церкви), внаслідок запеклих боїв другої світової війни. Тільки рай і пекло лишилися, ніби символічно, непошкодженими. Рай поданий у вигляді укріпленого монастиря з типовими цибулястими завершеннями веж. Іван Панькевич, який досліджував покрайні записи наприкінці 1940-х років, згадує 1672 рік як час створення пам’ятки. Нам цього не вдалось віднайти.
Дуже потерпіла ікона „Святий Миколай”. Від куль і лихої людської руки. Верхню частину дошки з постаттю святого вирізано по пояс. Однак усе ж таки лишилося й таке, що не легко знайти на зображеннях св.Миколая десь-інде. Маємо на увазі „палицю”, складову частину вбрання єпископа, на якій звичайно зображені орнамент, квітка, хрестик або херувим.
На доброславській іконі бачимо лице чоловіка середнього віку. Делікатний рисунок із знанням анатомії схоплює основні риси: насуплені брови, маленькі очі, коротко підстрижені вуса, широка, виразиста борода.Вишукана індивідуалізація різко контрастує з традиційно для ікони поданими фігурами, архітектурою та драпуванням на двох клеймах біля ніг св.Миколая. Наводить це нас на думку, що маємо справу, мабуть, з портретом замовника, чи, скоріше, самого автора. Тоді був би це чи не єдиний відомий автопортрет іконописця першої половини XVII століття в усьому західноукраїнському іконописі. І хоч таке суперечило тогочасним суворим правилам церковного малярства, і моє припущення може викликати заперечення, та все ж таки…
Ікона „Христа-вчителя” XVII століття продовжує лінію, започатковану Іваном Малярем у формі, трактуванні лику.
Найдавніша доброславська ікона – „Свята Параскева” (початок XVII ст.). Вона зображена в позі Оранти. З трьох боків її оточують тринадцять клейм, на яких виразно простежується проникання місцевих побутових елементів (вояки, кати одягнені за тогочасною модою). У сценах страстей мучениці вкраплено натуралістичні деталі (передача спливаючої крові).
З орнаментами на одязі святих ненастирливо перегукується колірне оздоблення дерев’яної скрині XVIII століття і так допомагає витворити ту атмосферу, що єднає земне і неземне життя.
Джерело: Ґрешлик В. Розсипані перли українського намиста. – Пам’ятки України, 1992 р., № 1, с. 34 – 42.