2011 р. Кримські сторінки Лесі Українки

Людмила Обухівська

Дата: 25.02.2011

На тихій, затишній вуличці курортного міста стоїть пам’ятник історії й архітектури – колишній особняк Лещинських, на першому поверсі якого розташована експозиція «Культура Ялти XIX – початку XX століття». На другому поверсі 25 лютого 1991 року, до 120-річчя від дня народження Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач-Квітки), було відкрито Літературний музей видатної української поетеси, життя і творчість якої пов’язані з Ялтою.

– Вперше прийшовши сюди на практику студенткою українського відділення Кримського гуманітарного університету вісім років тому, я завмерла перед портретом, що зустрічає кожного, хто сюди входить, – зізналася завідувачка музеєм поетеси Олександра Андріївна Вісич. – Була вражена філософською глибиною роботи відомого кримського художника Бориса Луговського. Відтоді мріяла тут працювати. Щаслива, що мрія здійснилася. Неможливо без трепету ставитися до особистості такого масштабу, як Леся Українка.

– Відомо, що Лесю Українку привела у Крим важка хвороба…

– За порадою лікарів дев’ятнадцятирічна дівчина приїхала в липні 1890 року до Сак удвох з матір’ю, письменницею (Оленою Пчілкою), і місяць Леся лікувалася грязями… Крим надихав її, і Леся Петрівна, незважаючи на погане самопочуття, багато пише, висловлюючи свої враження від подорожей. Спочатку вона відвідує сусідню із Саками Євпаторію. Тут створює свій перший кримський вірш «Тиша морська».

Під час морської подорожі з Євпаторії до Севастополя у неї на кораблі народжується вірш «Грай, моя пісне». Потім вирушає до Бахчисараю, якому присвятить три сонети: «Бахчисарай», «Бахчисарайський палац» і «Бахчисарайська гробниця», що увійшли потім до циклу «Кримські спогади». До Севастополя вона повертається через Ялту, Байдарські ворота. По дорозі складаються рядки віршів «Байдари» й «Мердвен» («Чортові сходи»).

У Ялті вона цього разу провела лише два дні чекаючи пароплава на Одесу. Після знайомства з літературними місцями написала вірш «Надсонова домівка в Ялті». У червні 1891 року Леся Петрівна поселяється в Євпаторії, пише вірша «На човні», «Безсонна ніч». Наступний приїзд – уже 1897 року. На початку червня вона морем приїхала до Ялти й оселилася в одній з дач в урочищі Чухурлар. Під враженням прогулянки на Ай-Петрі створила вірш «Уривки з листа».

У перших числах жовтня поетеса переселилася до центру міста, на Єкатерининську вулицю, у будинок присяжного повіреного Лещинського, де тепер знаходиться наш музей. Будинок був дуже холодним, Леся мерзла і під новий, 1898 рік, вони з матір’ю переїхали на віллу «Іфігенія», до пансіону лікаря Дерижанова. Назва вілли викликала в поетеси бажання створити драматичну поему «Іфігенія в Тавриді». На жаль, поема залишилася незакінченою.

Майже рік провела Леся Українка в Ялті. За цей час написала цикл віршів «Кримські відгуки», почала перекладати українською «Каїна» Байрона і «Макбета» Шекспіра. Востаннє Лариса Петрівна побувала в Криму в 1907-1908 роках. Приїхала вона сюди зі своїм чоловіком К. Квіткою. Ранньою весною подружжя прибуло до Севастополя, маючи намір оселитися в Балаклаві, але севастопольський лікар відрадив.

Довелося повернутися до Алупки, а потім до Ялти. Спочатку жили в готелі «Ялта», а потім зняли кімнату на дачі Розанова. Тут вона створює діалог «Айша та Мохаммед», робить остаточну редакцію драматичної поеми «Кассандра», продовжує писати драму «Руфін і Присцилла».

– Книжки, виставлені у вітрині – це прижиттєві видання її творів?

– Так, усе, що ми зуміли зібрати, знаходиться в постійній експозиції. Це раритетні видання XIX – початку XX століття. Колекцію збирали наші співробітники, але є й подарунки відвідувачів (не лише книжки). Багато хто, приходячи вперше в цей особняк, переймаються його особливою атмосферою, духом Лесі Українки, і намагається сюди повернутися не з порожніми руками.

Завдяки цьому поповнюються наші музейні фонди. У тому числі в «Музичному салоні», як ми називаємо кімнату зі стародавнім фірмовим роялем, подібним до того, на якому музикувала поетеса. Адже це було одним з її улюблених занять. Цьому роялю більше 160 років (інструмент у чудовому стані). Ми його задіюємо під час проведення акцій «Ночі в музеї», що створює особливу атмосферу.

Серед меморіальних речей – мереживний комірець плаття сестри Ольги, фрагмент намиста Лесі. Чайник і масельничка належали сім’ї Косач. До них доторкалася рука Лесі Петрівни. Є просто типові речі того часу, коли жила поетеса. Наприклад, стародавній фотоапарат, подібний до того, яким Лесин брат робив знімки, представлені в експозиції. Леся любила фотографуватися. З мамою, із братом Михайлом. В експозиції представлені листівки того часу – своєрідна карта її подорожей. А ось фотографія Сергія Мержинського – коханого чоловіка Лесі Українки, з яким вона познайомилася на Ялтинській набережній. Йому вона присвятила кращі ліричні рядки…

Ми переходимо до наступної кімнати, і очі розбігаються від бандур. У Криму стільки більше ніде не побачиш.

– Ця експозиція присвячена українській Ялті, якою побачила її Леся Петрівна, – пояснює пані Олександра.

– Звідки в експозиції стільки унікальних інструментів?

– Безцінну колекцію зібрав ялтинський педагог і краєзнавець Олексій Нирко й передав нам незадовго до своєї смерті. Особлива цінність цієї колекції, у якій 25 бандур, у тому, що всі ці інструменти пов’язані із Кримом і сусідньою Кубанню: або тут були зроблені, або тут на них грали, або вони належали нащадкам музикантів. В експозиції «Взяв би я бандуру» ми можемо представити лише шістнадцять інструментів через брак виставкових площ, але ми їх періодично міняємо.

– Рушники невимовної краси теж чиясь колекція?

– Це все подарунки кількох майстринь із різних куточків України. Кожен рушник – зі своїм мовним кодом, фарбами, характерними малюнками тієї місцевості, де створений. Леся, до речі, теж уміла мистецьки вишивати.

Екскурсію кімнатами, які пам’ятають голос Лесі Українки, проводить завідувачка ялтинським музеєм поетеси Олександра Вісич.

– А що це за незвичайний прилад на столі?

– Фонограф, за допомогою якого Леся Українка записувала в Ялті українські думи у виконанні дуже відомого кобзаря Гната Гончаренка. Вона й себе записала, освоюючи складну техніку. Дотепер учені й кобзарі вдячні їй за те, що залишила нащадкам унікальні записи. Шкода лише, як людина дуже скромна, стерла свій голос. Але деякі записи вдалося відновити.

Нещодавно Фонд народного депутата Миколи Томенка, що разом із Національною радіокомпанією України випускає аудіовидання творів української класичної літератури у виконанні авторів, здійснив спробу відновити за допомогою комп’ютерної техніки голос Лесі Українки. Будемо щасливі, якщо в цих кімнатах зазвучить її неповторний голос.

– В експозиції представлені книги не лише Лесі Українки, а й інших письменників, пов’язаних з Ялтою?

– Так, ось на цій полиці твори Степана Руданського – знакової фігури для Ялти. Тут він прожив дванадцять років, був одним із перших лікарів міста, тут похований. Щороку в перших числах травня на могилі Степана Руданського відбувається мітинг, ялтинці приходять вклонитися йому. І не лише як літераторові, але і як громадському діячеві.

– А це що за люди в українських костюмах на фотографії?

– Це артисти однієї театральної трупи, у якої не було свого приміщення, але постановки були регулярними. Часто до її складу вливалися київські актори. Це була малоросійська трупа, основними жанрами її були опера і танок. А грали люди різних національностей: греки, росіяни, українці. Режисером були відома оперна співачка Марія Азовська та Петро Нацилевич.

– А з іншими музеями ялтинський пов’язаний?

– Ми брали участь у проекті «Літературні музеї України в гостях у Ялті». У його рамках відбулися виставки «Дворянське гніздо Косачів» (разом з Колодяжненським літературно-меморіальним музеєм Лесі Українки), «Крим очима Коцюбинського» (із Чернігівським літературно-меморіальним музеєм М. Коцюбинського), «Хтось біленький, хтось чорненький» (із Чернівецьким меморіальним музеєм Ольги Кобилянської). Помітили, що після цих спільних акцій відвідувачів побільшало, ялтинці стали цікавитися всім, що відбувається у стінах музею.

– А чим найчастіше цікавляться відвідувачі вашого музею?

– Багато запитань про інтереси Лесі Українки, про її чоловіка Климента Квітку, з яким вони провели медовий місяць у Ялті. Дивуються, коли бачать замальовки кримськотатарської вишивки, які робила Леся Петрівна. Вона виявляла велику цікавість до етнографії, дуже тонко відчувала мусульманську тишу й мудрість. Це відобразилося в її творі «Айша і Мохаммед».

Мало кому відомо, що Леся Українка знала більше десяти мов. Дуже любила німецьку, зробила багато перекладів. Саме в Ялті Леся Петрівна писала свої твори, пов’язані з античністю, дебютний драматичний твір «Іфігенія в Тавриді» Що не дивно: тут повітря дихає історією, різними культурами. Ми вважаємо, що це було її нове народження – як драматурга. Тут вона закінчила «Кассандру». Саме в той час, коли тривали розкопки в Трої.

Леся відчувала актуальність теми, але завжди підходила до неї по-своєму. У відомій легенді про Троянську війну, про Олену в неї на першому плані Кассандра, жінка, яка бачить правду. У нашій експозиції представлена сценографія «Руфіна і Присцилли» – твору про важке входження християнства в нашу культуру. Дуже складний твір, багато підтекстів, сюжетів. Ми його, до речі, поставили у своєму театрі.

– Що означає – у своєму? Хіба музей має свій театр?

– Вісім років тому створили при музеї молодіжний, аматорський театр «Сім муз», що отримав статус народного колективу. У ньому грають студенти й випускники Кримського гуманітарного університету і співробітники музею. Я – режисер і художній керівник цього театру. Наш продюсер і заступник – одна із засновників музею і його перша завідувачка Світлана Кочерга, поетеса, член Національної спілки письменників України. Ми ставимо твори Лесі Українки та інших представників «красного письменства», спираючись на оригінальний текст.

– Вважається, що ставити твори Лесі Українки досить складно…

– Дуже! Але це ті бар’єри, які приємно й почесно долати. Ми ставили її «Кам’яного володаря», граючи біля входу, просто на сходах музею. Нам допомагає народний колектив «Чарівний спів», що виконує середньовічну музику в стилі кантрі та псалми (він працює при ялтинському католицькому храмі Пресвятої Діви Марії). Ми поставили Лесину «Кассандру». Це одна з останніх її речей. Ми їздили на фестиваль до Луцька («Щастя», в основі якого однойменний твір Лесі Українки, доповнений творами Борхеса, Беккета і сучасних українських поетів). Вийшла вистава про акторську долю.

– Перед музеєм встановлена дуже виразна, поетична фігура Лесі Українки, а хто автор цього пам’ятника й коли він з’явився?

– Пам’ятник створений відомим українським скульптором Галиною Кальченко та архітектором Анатолієм Іващенком, його встановили 1971 року, до 100-річчя від дня народження поетеси. До речі, Галина Кальченко – автор пам’ятників Лесі Українці в Луцьку та в Києві. Поетеса немов присіла на камінь біля моря й замислилася про щось… Пам’ятники й музеї Лесі Українки – це наш обов’язок перед великою людиною і можливість зримо доторкнутися до життя і творчості письменниці, без якої немислима не лише українська, а й світова література.

Ми проводимо конкурси, фестивалі, конференції, які збирають науковців, акторів і поетів. Беремо участь у міських і всеукраїнських святах – «Сім струн», «Лесина осінь». Одними з перших у країні приєдналися до європейської акції «Ніч у музеї», запропонованої міністерством культури Франції.

Сьогодні наш ялтинський музей став справжнім центром української культури в Криму. Незабаром до нього додасться ще один – музей Михайла Коцюбинського в Симеїзі, що відновлюється з ініціативи доктора медичних наук, краєзнавця Володимира Навроцького.

Джерело: “День”