Українські акценти гори Святого Хреста

Вітряна, незатишна, таємнича… люди з давніх-давен боялися та поважали Лисі гори. Одна з таких Лисих гір вивищується у пасмі надзвичайно старих гір Європейського континенту – Свентошиських гір. Свентокшишські гори, однією з яких є Лиса гора, Святий Хрест, Лисець (Łysa Góra, Święty Krzyż, Łysiec, 594 м н.p.м.), є надзвичайно давніми та цікавими з геологічної точки зору. Тут можна знайти геологічні формації різних періодів історії землі. Зауважимо також, що це гори та масив Сленжі в Нижній Сілезії височіли над останнім плейстоценським льодовиком як вільні від криги острівці – нунатаки. Вплив льодовикового клімату призвів для посиленої ерозії тутешніх порід та утворення великих площ кам’янистих розсипів – голобожів.

Схили Свентокшиських гір вкриває ялицева пуща. Похмура гора Святий Хрест є місцем безумовно цікавим для українця, адже саме на її верхівці в спорудах колишнього бенедиктинського монастиря було розміщено найстрогішу польську в’язницю, де поруч з кримінальними злочинцями судилося перебувати борцям за незалежність України на чолі з Степаном Бандерою. Має Лиса гора і старіші сліди, пов’язані з Україною. Але про все по черзі.

Старовинна традиція пов’язує гору Святий Хрест з місцем дохристиянських культів. Особливістю святих – Лисих гір було відокремлення розташованих на них святилищ від навколишньої місцевості специфічними валами. На Лисій горі (Святому Хресті) в Свентокшиських горах такий вал опоясує верхівку гори, на якій наразі розташований монастир, та складається з трьох частин. Цей вал виконаний з битого каміння та закріплений дерниною. Його висота досягає 3 м.

На верхівці гори з ХІІ ст. стоїть кляштор Бенедиктинців, заснований князем Болеславом Кривоустим.

У 1261 р. (в інших джерелах цю полію датують зимою 1259/60 рр.), як повідомляє Галицько-Волинський літопис, татари змусили руські війська під керівництвом Василька Романовича піти в спільний рейд на Малопольщу. Спочатку союзні війська взяли та вирізали населення Судомира (Сандомира). Далі літопис повідомляє:

«Потім же пішли вони до Лисця-города. І коли ото прийшли вони до нього, то обступили [його]. Город же був у лісі на горі, і церква була в нім кам’яна святої Трійці, але стіни города некріпкі були. І взяли вони і його, і вирубали в нім усіх од малого і до великого».

Наступним українським акцентом Святого Хреста є історія останнього спочинку князя Яреми Вишневецького. В як говорить свентокшиська традиція, поховано сумновідомого в історії України 17 ст. воєводу руського – князя Ярему Вишневецького. Втім, спеціальні дослідження показали дискусійність ідентифікації даного тіла. Незважаючи на це, міф про Ярему є дуже міцним на Святому Хресті, а дане поховання оточене патріотичним антуражем. Тут розміщено копії знамен військ Речі Посполитої, портрет князя та .

Особливим об’єктом відвідування на території монастиря, важливим для кожного українця, є приміщення колишньої тяжкої в’язниці – західне крило суч. монастиря. Саме тут утримували ОУН-івців, засуджених до довічного ув’язнення.

У 1884 р. російські окупанти перетворили абатство в тяжку кримінальну в’язницю. Вони ж обгородили територію в’язниці кам’яним муром висотою 2-4 м, звели господарчі та адміністративні будинки, необхідні для його функціонування. До в’язниці направляли, головним чином, кримінальних злочинців. Політичних в’язнів пересилали в глиб Росії. В 1914 р. австрійці висадили в повітря костельну вежу.

З 1936 р. тут містився кляштор і новіціат отців облатів Марії Непорочної, однак в західному крилі кляштору (до донедавна існував музей Свентокшиського національного парку) до 1939 р. далі функціонувала важка в’язниця. В 1920-х рр. місткість в’язниці складала 490 ув’язнених Було для них 19 камер-одиночок та 38 групових камер на 471 місце. Станом на 1930-ті рр. головною будівлею в’язниці був Г-подібний корпус колишнього монастиря бенедиктинців на захід від головного костелу. У його частині, орієнтованій північ-південь, наразі міститься природничий музей Свентокшиського національного парку (50.859460, 21.052481). Це прямокутна двоповерхова будівля з 9 рядами вікон на другому поверсі, та 8 вікон на першому поверсі. З південного торця в обох рядах по 3 вікна. Зі сходу – 6 вікон на першому поверсі та 7 вікон на другому поверсі. Отже загалом, якщо вважати, що кожна камера мала вікно, тут могло розташовуватися 19 камер на другому поверсі та 17 камер на першому поверсі. У 1923 р. камери освітили нафтовими лампами, а в 1933 р. електрикою. Усі важливі переходи було обладнано ґратами, було зроблено ґрати на камерах, які не дозволяли навіть з ключами відкрити їх зсередини.

Зі сходу головного в’язничного корпусу наявні двері, якими в’язні виходили у дворик для прогулянок.

Мельхіор Ванькович, який повбував у в’язниці 14 лютого 1937 р. з метою звільнення Сергія Пясецького, залишив спогади про те, як виглядала в’язниця зсередини:

«В камерах відділених ажурними ґратами від коридорів, підлога яких вишліфувана на глянц (в’язні полірують її пляшками) стоять струнко в два ряди в’язні в арештантських робах. Ті обличчя це обличчя вампірів. Один тільки Соберай – вбивця директора м’ясної біржі, не втратив ще кольорів…В камерах, малих камерах розміром з звичайну кімнату сидить більше 10-ти в’язнів. Їх сінники лежать один на одному аж під стелю. Вночі не залишається не краєчку підлоги. В камері три табурети на всіх, решта… Вільно – глухий шум починається знову у в’язниці, це 700 та кілька десятків в’язнів починає ходити по камерах, вдаряючи своїми дерев’яними ходаками. Ходити…, але як? Камери такі тісні, що ходити не можна. Отже виробили собі техніку. Стають в два ряди в камері і ходять по команді провертаючись. Так собі ходять? розмовляючи чи думаючи. Жоден не може помилитися в русі чи вивалитися на пів-ритму, бо тоді все б поплуталося. Минаємо зараз низку ажурних камер і в кожній бачимо більше десятка вбивць, збоченців, шпигунів, альфонсів, отруювачів, катів (на святий Хрест рідко потрапляє хтось, хто має менше 10 років, а не бракує і довічних, що сидять ще в спадщину по німцях) ходять метаються від стіни до стіни в ритмі стукоту дерев’яних ходаків. Жахливі обличчя ростуть наближаючись до вас, щоб за хвилю повернутися остриженими шиями. В’язниця метається як дикий звір від ґрат до вікна, від вікна до ґрат».

Керівник в’язниці Бутвілович постійно посилював заходи безпеки. Зокрема, він запровадив вартових на даху головної будівлі в’язниці, що робило неможливою втечу через розібрану стелю камер другого поверху. Також вздовж огорожі було розміщено сторожові вишки. Залишки однієї з таких веж збереглися разом з рештками муру з північного боку колишньої території в’язниці.

Від дверей, які ведуть у дворик для прогулянок в’язнів, коридор веде вниз – у підвальне приміщення, де збереглися карцери – 5 різної величини приміщень 1,5 на 2 м без вікон та дві великі камери, в одній з яких розміщена експозиція, присвячена в’язниці, а в другій – реконструкція побуту в’язнів. Деякі карцери мають зафарбовані номери на дверях – №14, 10, 13 та 12. Збереглися двері камер з очками, а також кайдани у найменшому карцері №13. В цьому карцері експонуються кайдани, які накладалися на в’язнів, коли вони працювали за межами в’язниці. Середня частина кайданів кріпилася до пасу в’язня. У карцери в’язнів саджали за порушення в’язничного порядку. Карцери являли собою невеликі кімнатки без вікон та обігріву, температура в яких завжди була біля 10 градусів. В карцері замикали на період до двох діб.

До складу в’язниці входило і крило кляштору, орієнтоване по осі захід-схід, або принаймні його частина. Скільки камер розташовувалося тут – поки що важко сказати. В підвальному приміщенні розташований заґратований перехід до підвалу цього корпусу.

Територія в’язниці була оточена цегляною стіною з вартовими вежами з номерами 1-6, з південного сходу на північний захід. Руїни зовнішнього муру та вежі №5 ще можна побачити в північній частині території колишньої в’язниці. На південь від північної стіни в’язниці розміщувалися лазня з пральнею, шпиталь (його двоповерхова будівля вціліла) та господарче подвір’я. Головний вхід – брама №1 до в’язниці розміщувався із заходу. На ній з боку подвір’я в’язниці було виведено напис «Іди з Богом і не повертайся». Біля нього знаходилися гаражі і канцелярія (з півночі) та вартівня (з півдня). По центру подвір’я в’язниці розташовувався пам’ятник в пам’ять про охоронців, вбитих під час бунту в’язнів в 1925 р. На південь від головного корпусу в’язниці в межах стін в’язниці розміщувалися електростанція, склади, арсенал та кухня. На південь від них знаходилося сліпе подвір’я. На зовні від головного входу розташовувалися сад, господарчі будинки та будинок керівника в’язниці.

Комплекс монастиря облатів функціонував на схід від в’язниці. Імовірно, північний корпус монастиря не був перегороджений, адже, як свідчить справа з каплицею для православних поблизу каплиці Олесницьких, принаймні частина його належала також в’язниці. Отці облати також займалися духовною опікою над в’язнями католиками.

Сполучення в’язниці зі світом здійснювалося по дорозі до Гути Шкляної. Саме по цій дорозі доставляли та вивозили в’язнів. При цьому використовували машину – Фіат 618.

В’язні у в’язниці на Святому Хресті мали бібліотеку, яка нараховувала 2063 томи, з яких 94 були українською мовою.

Під час польської окупації Західної України у в’язниці «Святий Хрест» опинилися перші українські політичні в’язні: Микола Лемик, Петро Дужий та інші. Тут сиділи також атентатники на депутата Голувку: Барановський, Буній та Мотика. Невдовзі у 1936 р. тут же опинилися учасники замаху на Перацького, засуджені у Варшавському процесі 1935 р. за вбивство міністра Б. Перацького: С. Бандера, М. Лебедь, М. Климишин, Я. Карпинець та Є. Качмарський.

Під час Варшавського процесу (18.ХІ.1935 – 13.І.1936) Степана Бандеру з іншими в’язнями утримували у місцевій та на . Після двомісячного процесу у Варшаві Степану Бандері суд виніс вирок: смертна кара, однак, згідно з урядовою амністією, її було замінено на довічне ув’язнення.

На початку березня 1936 р. Степана Бандеру було відправлено в тюрму Святий Хрест біля м. Кельце. 25 квітня його етапували у Варшаву на розгляд апеляційної справи 27-30 квітня, де він перебував до 24 травня 1936 р. у тюрмі на вул. Раковецькій, 37.

Продовженням Варшавського став Львівський процес (25.V.-26.VI.1936 р.). 20 травня засуджених на Варшавському процесі членів ОУН під наглядом 24 поліцейських перевезли з Мокотувської тюрми потягом до Львова. Судову залу на вул. Стефана Баторія (сучасна вул. князя Романа) охороняло 20 поліцейських. Навколо будинку судових засідань було багато агентів у цивільному: поліція побоювалися, що бойовики ОУН вчинять напад з метою звільнення товаришів. Степана Бандеру возили на засідання суду з тюрми Бригідки (вул. Казимира Великого, тепер вул. Городоцька).

2 липня 1936 р. С.Бандеру доставили у тюрму на вул. Раковецького, 37 у Варшаві. Він мав при собі 50 злотих і білий годинник “Schweizaria Ancra Prima”. По дорозі Бандері купили на 20 злотих продуктів. Йому постійно пересилали родина і знайомі гроші, для купівлі продуктів, газет і книг. Наступного дня його відправили у тюрму Святий Хрест. Про своє ув’язнення Степан Бандера в автобіографії згадував:

"Після того [Варшавського і Львівського процесів] я сидів у в’язницях “Свєнти Кшиж” коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 р. П’ять і чверть року я просидів у найтяжчих в’язницях Польщі, з того більшу частину в суворій ізоляції. За той час провів я 3 голодівки по 9, 13 і 16 днів, одну з них спільно з іншими українськими політичними в’язнями, а дві – індивідуально, у Львові й Бересті".

Про прибуття оунівців до в’язниці розповідає в спогадах Микола Климишин:

«Досі ми звичайно боролися за права політичних в’язнів при кожній нагоді. Тому я, заки мене зачали стригти (а вже було виразно видно, про що йдеться), пробував протестувати. Та Бандера дав мені знак, з якого я зрозумів, що тут мусимо прийняти все, чим нас “погостять”, без спротиву. Після обстриження дістав я страшно подерту білизну та в’язничну уніформу. До того дістав я дерев’яні “черевики”. З тим усім у руках за наказом зійшов я босо до пивниці стрімкими сходами та став розглядатися. Високо в стелі за ґратами світилася жарівка, яка тьмяно освітлювала всю пивницю, але було видно, що вікон не було. Був тільки отвір у стіні дуже високо, заґратований грубими залізними ґратами, який виходив на той коридор, звідки я прийшов. Між тим отвором і дверима була округла висока піч, що могла б зовсім добре бути прототипом теперішньої космічної ракети. Отвору не мала. Потім показалося, що в ній палиться з коридору. Обійшовши піч, побачив я характеристичний для тюрми на “Святім Хресті” кібель (парашу). Це був великий, проміром на дві треті метра, валець, високий на три чверті метра. Тому що був з грубого металу, був сильний і тяжкий. Зверху мав менший отвір зі щільною накривкою, який був у більшій на цілий промір накривці, що відкривався при випорожнюванні кібля. Це була вся обстановка нашої келії, яка була біля п’ять метрів довга й так само широка […] Та найгірше був скривджений Бандера. Він увійшов до келії останній. Він найдовше начекався, щоб “оформили”, й дуже змерз, чекаючи на свою чергу. Йому дали широкі штани й дуже велику блюзу, а все таке страшно подерте і подірявлене, що годі було на нього дивитися. А ще обстригли!… Відколи його пам’ятаю, він все мав гарно зачесане на бік темно-бльонд (русяве — Микола Посівнич) волосся. А тепер — це ж був один глум над людиною! Його страшно поганили. Це був вид страшного пониження людини. Але ми це прийняли по-своєму, з гумором. Коли він ступив на сходи, його «черевики» поскакали вниз по сходах, як і кожному іншому. Він станув, усміхнувся й подивився на кожного з нас. Напевно, у нього було таке саме враження, як і в кожного з нас, але він не виявив того. Жартуючи, зійшов вниз, підніс свої капці, й ми зачали заміну своїх лахів, щоб хоч дібрати до величини».

На початку в’язням призначався карантин, під час якого їх навчали тюремних законів та звичаїв. Найбільше упокорення в’язні відчували під час прогулянок: руки на спині, голова вниз, погляд на пальці ніг. Якщо хтось змінював поставу, охоронці сильно били ключами по голові.

В камері не було ані ліжок, ані добрих покривал. В’язні стелили на цементну долівку половину протертих покривал, а другою половиною спільно накривалися й таким чином спали. Їм було дуже холодно і твердо. Сигналом до підйому в’язнів була мелодія польської пісні «Коли ранні встають зорі», яку виконував охоронець на трубі. Ця протяжна мелодія нагадувала в’язням, що вони в неволі, чим самим дуже їх пригноблювала. Гігієнічні умови були дуже погані: бракувало води, не було паперу. На сніданок ув’язнені отримували каву, ложку цукру та шматок чорного житнього хліба, а на обід — переважно пшеничну кашу. Після 10-денного карантину Бандеру разом з Лебедем було відправлено в камеру № 14, згодом в № 21. Спільно з Бандерою сиділи Ярослав Карпинець, Богдан Підгайний, Євген Качмарський, Григорій Перегійняк, Юрій Батіг та Луциняк.

Про це Климишин згадує:

«Досі жили ми більш індивідуально, а від того часу зачали ми жити групою. На тому ми скористали дуже багато, бо кожний з нас мав свої приватні книжки, а Бандера й Лебедь мали дозвіл на українські газети й могли собі лишати по одній картці на папір, якого нам усе було замало. Найбільшим для мене здобутком була тритомова “Українська загальна енциклопедія”, яку мав Бандера. З неї міг я робити такі комплекти, як історія України, географія України, історія української літератури, мистецтва й інші. Всі харчі давали ми до спільної торби, якою завідував спочатку Лебедь, і їли ми спільно, ділячи по рівній пайці кожному без огляду на те, що він діставав з дому. […] Ми діставали великі посилки від Комітету допомоги українським політичним в’язням, а крім того, від батьків і знайомих».

На пропозицію Бандери всі члени ОУН мали посилено вчитися і завершувати свої університетське навчання, а інші мали здобувати знання від початкового рівня. Так, Карпинець навчав усіх точних дисциплін, Климишин — історії та філософії, української і англійської мови тощо. Бандера заохотив до навчання Григорія Перегіняка, який згодом став одним з перших організаторів та командирів УПА на Волині.

Перед Різдвом 1937 р. Степан Бандера організував хор для підготовки співаної Служби Божої перед приїздом капелана українських політичних в’язнів о. д-ра Йосипа Кладочного. Через нього Бандера підтримував постійний зв’язок з зовнішнім світом й Проводом ОУН за допомогою ґрипсів, які заклеювали в олівці, та розмов під час сповіді. Отець Йосип Кладочний сповідав Бандеру тричі на рік. За спогадами о. Кладочного, Степан Бандера.

«був побожний, релігійний, сповідався, приступав до святого Причастя все, коли я був у в’язниці, і хоч ми були під сильною обсервацією, — він сим не зраджувався і змушував надзирателів в часі сповіді бути на приличній віддалі. […] Від него била сила волі і стремління поставити на свойому. Якщо є іберменш (надлюдина), то він власне був такої рідкісної породи іберменш, і він був тим, який ставив Україну понад усе».

Отця Йосипа Кладочного поліція підозрювала у використанні сповідей, які тривали понад годину, як каналу перенесення інформації до Степана Бандери і від нього, а також від його адвоката Володимира Горбового.

Як вказує В. Матусяк, в січні 1934 р. керівник в’язниці надіслав прохання до в’язничного департаменту про те, щоб позбавити духовної допомоги українців-греко-католиків отцем Йосипом Кладочним. Службовці в’язниці мали підозри що Кладочний використовує сповідь, щоб передавати послання від в’язнів назовні. Бандера сповідався біля години, тоді як інші за 10 хв. В’язень Андрій Бучко, який що сидів за вбивство жандарма Владислава Саєвича 1921 р. у Львові хвалився іншим в’язням що його гріпси передає Кладочний. Але доказів не було, тож Кладочний ще якийсь час здійснював опіку.

Як пише В. Матусяк, у вересні 1936 р. керівник в’язниці наказав порозсаджувати у окремі зали українців по справі Перацького. До цього вони сиділи в спільній камері. 11 жовтня того ж року розділені українці розпочали голодовку, вимагаючи щоб їх знов посадили разом. Керівником бунту був Степан Бандера. Після консультації з карним департаментом начальник отримав наказ штучного годування протестуючих. Для цього з в’язниці в Кельцях приїхав доктор Бжостек, який мав практику в цих справах. 15 жовтня провів штучне годування протестуючих і навчив фельдшера в’язниці як то робити самому. Голодуючих кормили два рази денно 1 літром молока та 2 літрами клейку на людину. 18 жовтня в’язень Євген Качмарський перший перервав голодування посилаючись на хворобу. 22 жовтня припинив протест Юрко Батіг. 25 жовтня припинили голодовку решта українських в’язнів на чолі з Бандерою, пояснюючи це відсутністю результатів.

Інші обставини голодовки описує в своїй статті Микола Посівнич. В середині січня 1937 р. у польських тюрмах відбулися реформи, які суворо посилили режим перебування в тюрмі. Відтоді в’язням було обмежено продовольчі посилки від рідних. Бандера з іншими членами ОУН організував 16-денне голодування на знак протесту проти утисків в’язничної адміністрації. Про останнє голодування Микола Климишин пише: пише:

«Восьмого дня нас почали кормити примусово: водили до адміністраційного будинку й там намагалися влити в нас корм в рідкому стані. Я протестував, і тому мене прив’язали до крісла шнуром за руки й ноги, й тоді, як я не хотів відчинити уст, принесли вузьку рурку й крізь дірку в носі вцідили мені пляшку рідкого корму. Першого й другого дня мені вдалося корм вернути, але в дальших днях шлунок збунтувався й уже не хотів віддавати того, що захопив. Нас водили поодинці, щоб ми не могли стрінутися. Попри мою келію ходив Бандера і, здається, Лебедь. Бандера був дуже зісох. Він під кінець голодівки ходив попри стіну, щоб мати за що держатися». Внаслідок голодування адміністрація пішла на поступки політичним в’язням, Бандеру, Климишина, Карпинця, Лебедя і Качмарського помістили разом у камеру № 17.

Як пише Микола Посівнич, у 1936 р. ОУН намагалася звільнити Степана Бандеру з ув’язнення. На думку польського історика Богдана Цибульського, ці заходи мали довести, що поліційні арешти не знищили ОУН, та заманіфестувати, що Бандера і надалі є Провідником. За даними польської поліційної агентури, в тюрмі «Святий Хрест» під керівництвом Зиновія Матли Володимир Нидза, Микола Лемик і Григорій Барабаш мали готувати втечу Бандері. Інші два члени ОУН мали переодягатися на монахів та через монастир отців Облятів, який примикав до в’язниці, організувати втечу. У лісі для прикриття мала бути група бойовиків.

В. Матусяк так описує це на основі польських джерел. 2 вересня 1937 р. керівник в’язниці отримав з Міністерства правосуддя таємну інформацію про приготування українських бойовиків до відбиття Степана Бандери. Згідно повідомлень «двійки» Бандера, не дивлячись на те, що перебував у в’язниці, далі керував організацією, і був весь час крайовим провідником ОУН. Два українці переодягнені монахами мали отримати ночівлю в кляшторі, що прилягав до в’язниці, і обрати вигідний момент на проведення акції. Біля 20-особова група бойовиків ОУН мала очікувати в лісі на сигнал атаки та звільнити Бандеру під час щоденної прогулянки. Отримавши цю інформацію, начальник в’язниці М. Бутвілович наказав ще більше посилити і так сурові умови безпеки. Староста Келецький наказав абату облатів закрити для відвідування галерею на місці кляшторної вежі, з якої був добрий вид на подвір’я в’язниці. При цьому усі гості, які зупинялися в кляшторі мали отримати на це персональну згоду начальника в’язниці.

Мельхіор Ванькович в 1937 р. під час відвідування в’язниці звернув увагу на те, що тутешні в’язні мали однаково сірі обличчя. При цьому він зазначив:

«Українці з замаху на Перацького не досягнули ще загальної земляної сірості.»

Микола Посівнич пише, що в’язнична адміністрація до червня 1937 р. відправила в’язнів-ОУНівців в інші тюрми Польщі. На заходи безпеки, які б унеможливили визволення Степана Бандери, адміністрація витратила понад 12 тисяч злотих. Його тримали тільки в камері-одиночці.

В. Матусяк вказує, що перевід ОУН-івців до інших в’язниць відбувся пізніше. Він вказує, що після неспокійних для польської влади новин про українців на Святому Хресті Міністерство Юстиції видало припис під кінець березня 1938 р. про перевід Степана Бандери та його товаришів до інших в’язниць. Бандера був висланий 26 березня 1938 р. до в’язниці «Вронки» біля м. Познань (див. ). Про це свідчить його підпис на акті отримання швейцарського годинника Ankra Prima, який був висланий слідом за ним до в’язниці у Вронках з депозиту Свентокшиськогої в’язниці. Микола Лебідь 29 березня 1938 р. потрапив у , Ярослав Карпинець 30 березня до Гродна, а Микола Климишин до .

У Вронках Бандера перебував біля року. 29 квітня 1937 р. у Львові на вул. Міцкевича, 11 під керівництвом Осипа Тюшки відбулася нарада щодо організації втечі Бандери з тюрми. На ній були присутні Василь Медвідь, Володимир Білас та ще 20 націоналістів, які мали бути бойовиками для виконання операції по визволенню Крайового Провідника ОУН.

За ініціативою Зенона Коссака, Івана Равлика, Романа Шухевича запропонували Михайлу Куспісю – “Терену” організувати втечу Бандері з Вронок. Він 13-16 травня 1938 р. був біля Вронок і збирав дані про тюрму. 23 червня запропонував колишньому тюремному сторожу Петру Заборовскому 5 тисяч злотих за організацію втечі Бандері. Той у свою чергу подав контакт Куявскего, який вимагав 50 тис. злотих за звільнення Бандери. Жінка Куявскего мала поїхати у Львів, отримати 20 тисяч, а згодом отримати ще 30 тис. та бути до певного роду гарантією виконання цієї справи. Також була виготовлена фальшива розписка начальника Вронської тюрми про отримання 20 тис. злотих, щоб тим самим змилити слідство і напрями пошуків.

Однак у вересні 1938 р. поліція арештувала 11 учасників підготовки звільнення Степана Бандери – 3-го – М. Куспіся і П. Заборовскего, 4-го – Йозефа і Марію (15-го повісилася у в’язничній камері) Бялецкіх, Віцента і Яніну Куявских, Чеслава Щірля і його жінку, а у Львові – Тараса Герцюка і З. Коссака, 8-го у Варшаві – Яна Йозьвіка.

16-19 грудня 1938 р. у Познані відбувся суд на якому винесено такі вироки: Куспісю – 8 років, Заборовскему і Куявскему – 3 роки, Яніні Куявскі – шість місяців тюремного ув'язнення. Тодішній провідник Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ Лев Ребет у своїх споминах писав, що оточенню полковника Андрія Мельника Бандера був небажаний, тому припускалося, що це може бути польською провокацією, щоб його вбити.

В березня 1939 р. Бандера був переведений до Мокотовської в’язниці у Варшаві, а травні цього ж року було його розміщено у в’язниці в Бересті, де він перебував до вибуху війни. Зауважимо, що точно не зрозуміло, в якій саме з в’язниць у Бресті знаходився Бандера. Найчастіше пишуть про , Наразі будівля цієї в’язниці зруйнована. Проте саме в 1939 р. майже закінчили будувати нову сучасну на той час , будівля якої зберіглася.

У в’язниці на Святому Хресті утримували також багато інших українських в’язнів, які були кримінальними злочинцями, котрі отримали найтяжчі вироки. Станом на 1938 р. на Святом Хресті утримували 158 православних та 35 греко-католиків.

Як зазначає В. Матусяк, в 1938 р. за ініціативою православного священики о. Лотоцького і його фінансами було відремонтовано невелику залу біля каплиці Олесницьких і призначено її на читальню та каплицю для православних в’язнів. Це викликало протест головного облата проти закладанні в католицькому монастирі іновірного храму. Облати добилися того, що православної каплиці не було, хоча повернули Лотоцькому вкладені ним понад 700 злотих.

В 1938 р. кількість в’язнів почала зростати, головним чином за рахунок ув’язнених за шпигунство.

Складно встановити, яка частина з цих оскаржених за шпигунство були членами ОУН, проте схоже, що більшість з цих людей могла належати до складу КПЗУ.

Іван Німчук – редактор львівської української газети «Діло» писав:

«Коли війна з Німеччиною ставала все більше безвиглядною, то польська сторона стала шукати винуватців своїх невдач і свого національного нещастя в Українцях. Арешти та масові вивезення молодих і старших українців до концтабору в Березі Картузькій почалися вже за кілька тижнів перед початком війни. Вивезли також багатьох українських священників і черниць, з якими польська поліція поводилася там дуже брутально… Полякам увижався у кожному українцеві як не саботажист то зрадник і німецький шпигун» (за Середницький, 2020).

В якості засуджених за шпигунство на Святому Хресті утримувалися численні українці: Іван Бевський засуджений окружним судом у Чорткові; Микола Бевський – окружним судом у Чорткові; Семен Богдан – апеляційним судом в Любліні; Іван Боярський – апеляційним судом у Львові; Віктор Байди – окружним судом в Луцьку; Василь Бондарчук – засуджений апеляційним судом в Любліні; Федір Борейко; Микола Бовський – засуджений окружним судом в Чорткові; Юліан Хайнюк – окружним судом в Стрию; Іван Харчук – апеляційним судом в Любліні; Дмитро Чех – окружним судом в Рівному; Євген Чудаков – апеляційним судом у Любліні на 11 років; Феодосій Чихук; Павло Чиркун – окружним судом в Новогрудку; Феодосій Чирюк – окружним судом в Рівному; Дубейко Петро – апеляційним судом в Вільні; Дубейко Тимофій – апеляційним судом у Вільні; Микола Дрофишин – засуджений апеляційним судом в Львові; Никифор Дикий – засуджений окружним судом у Рівному; Діонісій Федас – засуджений апеляційним судом у Любліні; Роман Філюк – військовим окружним судом у Варшаві; Олексій Федорович – засуджений апеляційним судом у Любліні; Іван Гребенюк – окружним судом у Рівному; Антоній Грубнік – апеляційним судом в Любліні; Юліан Гайнюк – окружним судом в Стрию; Микола Горбенко – апеляційним судом у Любліні; Платон Горняков – окружним судом в Рівному; Пилип Хуменчук – апеляційним судом у Любліні; Микола Ілящук – апеляційним судом у Вільні; Євтух Якімук – апеляційним судом в Любліні; Михайло Ярема – окружним судом в Львові, Василь Яровий – засуджений апеляційним судом в Чорткові; Кирило Євлещук; Ігнатій Євпат – апеляційним судом в Любліні; Андрій Євтушко – окружним судом в Рівному; Омелян Євтушко – окружним судом в Луцьку; Кабушко Володимир – апеляційним судом у Вільні; Катеринюк Григорій – окружним судом в Луцьку; Ковалець Іван – апеляційним судом у Львові; Захар Козловець – окружний суд у Рівному; Кравець Іван – апеляційним судом у Львові; Михайло Курліковський – апеляційним судом у Львові; Павло Курицький – апеляційним судом у Львові; Андрій Кузько; Олександр Лях – апеляційним судом в Любліні; Іван Лящук – апеляційним судом в Любліні; Володимир Леончук (Стецюн) – апеляційним судом в Любліні; Василь Магрело – окружним судом у Рівному; Андрій Малецький – окружним судом в Рівному; Іван Липа – окружним судом в Тернополі; Никифор Максимчук – апеляційним судом в Любліні; Федір Лобатий – окружним судом у Рівному; Лущак Степан – окружним судом у Володимирі-Волинському; Никифор Максимюк – апеляційним судом в Любліні; Володислав Матвеїшин – апеляційним судом у Львові; Василь Мазурек – окружним судом в Тернополі; Андрій Михалевич – апеляційним судом в Любліні; Павло Мельник – апеляційним судом в Любліні; Микола Мігловець – окружним судом в Рівному; Михайло Мороз – окружним судом у Луцьку; Антон Мудрик – окружним судом у Чорткові; Микола Наконечний – окружним судом в Чорткові; Михайло Нестерук – апеляційним судом в Любліні; Андрій Нечай – окружний суд в Новогрудку; Дмитро Охринюк – апеляційним судом в Любліні; Григорій Огородник – апеляційним судом в Любліні; Іван Осяра – апеляційним судом у Львові; Назар Оксенюк – апеляційним судом в Любліні; Йосип Осипчук – окружним судом в Рівному; Осипчук Терентій – апеляційним судом в Любліні; Остаплюк Давид – окружним судом в Луцьку; Іван Парій – апеляційним судом в Любліні; Михайло Панас – окружним судом у Чорткові; Петро Панькевич – апеляційним судом в Любліні; Іван Парій – апеляційним судом у Львові; Петро Пастушка – окружним судом в Луцьку; Степан Патей – окружним судом у Рівному; Степан Паул – окружним судом в Рівному; Іван Пончук –– апеляційним судом в Любліні; Антін Перець – окружним судом у Львові; Костянтин Плевич – засуджений окружним судом у Рівному; Іван Покальчук – засуджений окружним судом у Рівному; Василь Покотила – окружним судом у Львові; Максим Полапа – апеляційним судом в Катовицях; Микола Пригальський – апеляційним судом в Любліні; Федір Сафонов – окружним судом в Рівному; Василь Сапач – окружний суд у Вільні; Микола Савчук – окружний судом в Луцьку; Ленід Сегенюк – у Вільні; Федор Семенчук – апеляційним судом у Львові; Василь Сенчишин – окружним судом в Тернополі; Антін Середа – апеляційним судом у Львові; Андрій Сідка – окружним судом в Рівному; Петро Сікора – окружним судом у Чорткові; Микола Слободзян – окружним судом у Чорткові; Іван Самчук – апеляційній судом в Любліні; Петро Смотрич – апеляційним судом в Любліні; Олександр Сінгор – апеляційним судом в Рівному; Степан Соколюк – апеляційним судом в Любліні; Володимир Соловій – окружним судом у Рівному; Павло Соловій – апеляційним судом у Львові; Микола Староселець – апеляційним судом в Любліні; Олександр Стасюк – апеляційним судом в Любліні; Василь Стефанович – апеляційним судом в Любліні; Тадеуш Столярчук – апеляційним судом в Любліні; Віктор Шнуровський – оружним судом у Львові; Павло Шикула – окружним судом у Рівному; Степан Співак – апеляційним судом в Любліні; Борис Тарнавський – окружним судом в Чорткові; Михайло Тарновський – апеляційним судом у Любліні; Іван Туз – окружним судом у Львові; Степан Тищук – апеляційний суд в Любліні; Іван Усач – апеляційним судом в Любліні; Юзеф Варчук; Іван Васюта – окружним судом в Луцьку; Іван Вербицький – апеляційним судом в Любліні; Сергій Волинець – апеляційним судом в Львові; Сергій Волинець – апеляційним судом у Вільні; Роман Завірюха – апеляційним судом в Любліні; Семен Зокотей – апеляційним судом в Любліні та Костянтин Жук – апеляційним судом в Любліні.

Після початку війни, 4 вересня 1939 р. керівник в’язниці отримав з Міністерства Юстиції наказ евакуації кримінальників до Холма. Німецьких шпигунів було наказано розстріляти. За цим наказом розстріляно 87 осіб, засуджених за шпигунство. Інші в’язні були евакуйовані до в’язниці в Холмі, а далі – до Ковеля, де потрапили до рук совєтів. Німці, після того як зайняли Святий Хрест, закрили в’язницю та перепоховали з почестями розстріляних поляками осіб.

У вересні 1939 р. кляштор був бомбардований люфтваффе та частково зруйнований. Після початку війни з СРСР німці створили на Святому Хресті табір для військовополонених «Lager Heilig Kreuz», який підлягав комендатурі табору Stalag XII C Kamienna у Скаржисько-Каменній. Їй підлягали табори в Кельцях (Bukówka), Końskich, Blyżyne та Святому Хресті.

Перший транспорт полонених потрапив на Святий хрест в жовтні 1941 р. Полонені йшли пішки, а ті що були вичерпані підвозилися селянськими возами. Вони були такі голодні, що заскакували до селянських хат та шукали їжу, не дивлячись на те, що їх могли за це вбити. Багато й було вбито по дорозі. Вважається, що до кінця 1941 р. на Святий Хрест потрапило 3000-2500 полонених, серед яких було багато українців.

Полонених розміщували в камерах в’язниці та інших приміщеннях, які були мало до того пристосовані. В нелюдських умовах ув’язнені масово мерли, траплялися випадки людоїдства. Про це свідчить напис, німецькою та російською мовою, що зберігся у в’язниці: «людоїдство буде покарано розстрілом» (імовірно, в приміщенні сучасного місійного музею). Загиблих ховали на галявині Бельник, де зараз кладовище та пам’ятник. Тіла померлих склади в сучасному .

На початку 1942 р. умови життя в’язнів трохи покращилися. Навесні 1942 р. сюди прибув транспорт, що нараховував 2000 виключно офіцерів. Пізніше сюди дійшли ще два транспорти, які нараховували від 100 до 400 людей. Німці вирішили ліквідувати табір в червні 1942 р. Тоді вони вивезли вантажівками останніх 250 людей в невідомому напрямку. Частина в’язнів вступила до антирадянських легіонів. Біля 100 в’язнів, які походили з території окупованої Румунією, були перевезені до табору в Хотині. Вижили виключно вони, та ті, кому вдалось утекти. Зокрема, втік з табору Сергій Олексійович Котов – артилерист, взятий в полон під Білою Церквою. Він розповідає, що по дорозі в’язнів на роботу поляки часто клали хліб, а часом ставили біля оточуючого муру драбину. Йому вдалося тією драбиною втекти і дістатися до партизан. Втекли звідти Андрій Андреев та Василь Войченко, які керували відділами Гвардії Людової та Армії Людової. Загалом вважається, що в таборі загинуло близько 6000 радянських полонених.

Джерела:

Matusiak W. Historia więzenia na Świętym Krzyżu 1886-1939. Kielce 2006 – 128 s.

Климишин М. Спогади про Провідника ОУН Степана Бандеру // Життя і діяльність Степана Бандери: документи й матеріали / Ред. і упор. М. Посівнич. — Тернопіль: Астон, 2008. — С. 86—87.

Hadamik Cz. Swięty Krzyż. Ksiaze innych Gór. – Jedność- Kelce-2015 – 192 s.

Середницький Я. Формування польського збройного підпілля в час українського національного відродження 1939-1942 рр. Тернопіль: Мандрівець, 2020 – 232 с. (Серія «Невідома Україна мілітарна»).

Іван Парнікоза, НІАМ «Київська фортеця».