2009 р. Загадка коцюбинчиківського кургану

Ярина Коваль

Дата: 27.01.2009

Найперші на теренах Західної України музичні інструменти (а саме бронзові дзвоники, що мелодійно звучать і нині) минулого року в селі Коцюбинчики на Тернопільщині в курганному могильнику VII – VІ століть до народження Христа розкопала археологічна експедиція Інституту українознавства імені І. Крип’якевича НАН України під орудою кандидата історичних наук Миколи Бандрівського. Їх та інші не менш цікаві знахідки із цього кургану сьогодні опрацьовують спеціалісти. Але мова про його непересічність у трактуванні минувшини західноукраїнського краю йде уже сьогодні.

Як розповів “Пошті” Микола Бандрівський, суть навіть не у виявлених у кургані рештках тілоспалення, уламках посуду, унікальному комплекті тогочасної кінської упряжі, деталях колісничного оздоблення й інших знахідках, а в самому могильному комплексі, його архітектурі, у тому, як усе це характеризує тодішні релігійні уявлення. І зрештою, у тому, про яких саме попередників мова.

А йдеться про тих, які презентували культуру, що її науковці називають сьогодні по-різному, зокрема і культурою західноподільських курганів. Охоплюючи територію довжиною близько 300 кілометрів уздовж русла Дністра (сучасні південь Тернопільщини, південь Хмельниччини, Чернівецьку область і частково Івано-Франківську), ця культура (попри те, що про неї свідчать біля тридцяти дотепер розкритих археологами гробниць) ставить перед науковцями більше запитань, аніж відповідей.

Адже проіснувавши дуже коротко – від кінця VIII до VI століття до нашої ери, вона виникала не поступово, а відразу вибухнула своєю могутністю і за якихось 100 – 150 років раптово перестала існувати. Наступні триста років не залишили на окреслених територіях жодної пам’ятки схожого типу, аж поки у ІІ столітті до народження Христа сюди не прийшли кельти. Що діялося тут до приходу кельтів, куди поділися місцеві мешканці, науковцям зостається лише здогадуватися.

“Геродот пише, – акцентує Микола Бандрівський, – що за одне покоління до походу на наші землі перського володаря Дарія вони покинули свою країну. Мовляв, причиною того стало нашестя змій. Але як трактувати ці його слова – не відомо. Відтак одні історики вважають, що під цим Геродот мав на увазі нашестя іншого етносу, який за свою відзнаку обрав змію, дракона тощо. Інші – що, можливо, Геродотові думки можна у цій площині сприймати буквально, зокрема, і як своєрідну покару за щось від вищих сил.

Однак це лише версії. Особисто мені найбільш вірогідною видається гіпотеза (яку вже неодноразово висловлювали мої попередники) про те, що населення середнього Придністров’я – зокрема Західного Поділля – у ті часи було максимально задіяним у військових кампаніях на Близькому Сході. Це, до слова, підтверджують не лише знахідки у кургані в Коцюбинчиках (які мають прямі паралелі з матеріальною культурою Передкавказзя, Урарту, Ассирії та інших тогочасних держав), а й в схожих інших.

А головне – розшифровані стародавні клинописи, де майже по роках можна простежити військову діяльність західноподільських воїнів (що фігурують у цих письменах під назвою “кімерійці”), які, воюючи, спричинилися до дуже поважних перетрактацій у близькосхідному регіоні. Отож причиною приходу перського володаря сюди на територію українського лісостепу (і Геродот теж про це пише) було намагання покарати північних варварів за їхні походи на територію пізнішої Персії.

Очевидно, акт покарання був результативним, бо та культура зникає. Нещодавно я познайомився із доктором медичних наук, завкафедри інфекційних хвороб та епідеміології Тернопільського державного медуніверситету Михайлом Андрейчиним, який вивчає явище біотероризму. Оскільки перси у площині біотероризму були страшенно винахідливими, можливо, саме це стало причиною, що наші землі упродовж трьох наступних століть залишилися порожніми”.

До речі, дуже цікавим є ще один момент: досліджуваний минулого року курганний могильник у Коцюбинчиках зазнав сторонніх втручань ще в часи, коли був зведений. А мова йде про колосальну поховально-поминальну усипальницю діаметром 25 метрів якогось знатного можновладця, збудовану на потужному стовповому каркасі з використанням величезної кількості кам’яних плит для перекриття склепіння.

Експедиція під орудою Миколи Бандрівського встановила, що могильник сплюндрували ще в ті давні часи. Тобто ті предмети, які були знайдені, лежали там, де їх непрошені гості просто не помітили. Варте уваги, що схожа доля випала й іншим тогочасним таким могильникам, через що науковці схильні вважати: вочевидь, інше етнічне населення, яке мало свої специфічні релігійні обряди, у такий спосіб намагалося “погасити” у місцевих мешканців культ предків, який у дохристиянських часах у культурах багатьох народів посідав особливе місце.

Варте уваги й інше – цей курган (куди минулорічну експедицію скерували радше з рятувальною метою – через щорічні оранки насип кургану уже суттєво зменшився і є загроза, що невдовзі він безповоротно зникне) уже пробували розкопувати в кінці ХІХ століття. Як згадує тодішній австрійський археолог Готфрід Оссовський, розкопки кургану організувала місцева графиня, яку, напевно, надихнули на це легенди про можливі скарби.

Однак, вивізши із кургану кільканадцять возів каменю, розкопки вона чомусь припинила. Не досягла вона особливих успіхів і в розкопках сусіднього кургану. Цікава і дуже трагічна доля третього кургану, який знаходиться за півтора кілометра від того, про який мова. На початок 70-х років уже ХХ століття цей – діаметром 48 метрів – кам’яний курган мав висоту від 6 до 8 метрів.

Однак місцевий колгосп вирішив прокласти через нього дорогу, аби трактористам не було потреби його об’їжджати. Потужна техніка суттєво зруйнувала курган, “розкорочивши” його на два боки. Зусиллями небайдужих, зокрема Лариси Крушельницької, остаточне знищення могильника не відбулося, але дорогу через курган таки проклали, спричинивши, крім усього іншого, ще й абсурдну ситуацію – одна частина кургану адміністративно тепер належить до одного села, інша – до іншого.

“Однак мене зараз найбільше цікавить інше, – наголошує Микола Бандрівський. – Усе те, що допоможе вийти на етнос. Адже цей цивілізаційний вибух, який на цих теренах існував від кінця VIII до VI століть, в історії Європи – велика загадка. Радянська наука ще від епохи сталінізму стояла на тому, що українці нічого свого не мали: усе, що діялося у давні часи, було нам принесене. Приміром, скіфами.

Таку позицію дотепер сповідує відомий науковець із Петербурга Галина Смірнова, яка в 70-х роках ХХ століття разом з львів’янкою Ларисою Крушельницькою та Анною Мелюковою з Москви першими почали розкопувати західноподільські кургани. Однак переконливішими мені видаються аргументи Крушельницької та Мелюкової на користь того, що, попри запозичені предмети матеріальної культури (ті ж таки колісниці), маємо до справи з місцевими мешканцями.

Адже скіфи з’явилися на теренах України пізніше – тільки у V столітті до нашої ери. Крім того, дотепер жодного скіфського поховання за обрядом кремації не виявлено – скіфи ховали своїх померлих тільки в землю, у катакомбах, головою на захід.

Ба більше, скіфська культура завжди супроводжувалася встановленням кам’яних скіфських баб, які зустрічаються по всьому нашому степовому Причорномор’ї, але на заходять на середній Дністер. І це дивує, бо каменю, придатного до спорудження таких баб, на наших теренах було більше, ніж досить.

Тобто досліджуваний курганний могильник у Коцюбинчиках – пам’ятка, яка є не тільки однією зі схожих до неї, а такою, яка суттєво схиляє шальки терезів на користь того, що свою генезу повинні шукати саме на місцевому ґрунті”.

Джерело: “Суботня пошта”