Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину,
якщо цього вимагатиме добро справи

Богдан Хмельницький

?

2011 р. Сім загадок найстарішої книги Закарпаття - Королівського Євангелія

Сергій Федака

25 Лис 2011

1. Час написання. Це Євангеліє 1401 р. є однією з найдавніших закарпатських книг, що дійшли до нас. Принаймні, з точно датованих. Поява її саме в цю добу, на зламі XIV-XV ст. не є якимось випадковим історичним курйозом, воно глибоко закономірне. Це якраз кілька десятиліть, коли наш край і загалом карпато-дунайський регіон вже оговталися від трьох катастроф, що спіткали його за століття з сер. ХІІІ до сер. ХІV в. (Батиєва навала, феодальна війна 1300-1321 р. після вимирання династії Арпадовичів і Чорна Смерть сер. ХIV ст.), але ще не зазнали агресії з боку османів.

Оці кілька десятиліть (навіть півстоліття) інтермецо виявилися дуже плідними для культурного розвитку, від них збереглося не одне це Євангеліє, а ще кілька давніх пам’яток (ужгородський на півустав, грамота 1404 р. та ін.), не кажучи про кілька готичних церков на тій же Виноградівщині і Берегівщині, фрески Горянської ротонди тощо. Такий спалах на Закарпатті культурного феномену який можна характеризувати чи то як пізню готику, чи то як проторенесанс, поки тяжко пояснити, виходячи з традиційних уявлень про нашу нібито безпросвітну історію.

2. Місце. Взагалі-то зі зламу XIV-XV ст. до нас дійшли лічені примірники українських книжок. Вони з трьох головних центрів книгописання, за кожним з яких – кілька вікова історія. Це Київ, Волинь і Галичина. З першого походить Київське Євангеліє 1393 р. і ще знаменитіший Київський Псалтир 1397 р., Служебники митрополита Кіпріана 1390-х р. і 1400 р. З Волині – Ліствиця 1387 р., Луцьке Євангеліє XIV ст. З Галичини маємо Євангеліє 1411 р. Як не дивно, практично нічого не збереглося з княжої Чернігівщини, хоча книжна традиція там була дуже потужна. А от із Закарпаття – збереглося. Причому звідки саме?!

Руську книгу переписано у замку Нялаб, під яким розкинулося село Королево. Первісна назва – Кіральгаза, тобто королівське оселя. Згідно переказів, це була одна з найвіддаленіших від столиці резиденцій угорських королів. То ж логічно було чекати, що і гарнізон замку і соціальна еліта у селі – це угорці. Аж виявляється, що ні – руські люди, причому досить багаті, щоб виконати такий дорогий книжковий проект, а ще й достатньо чисельні, як це слідує із дарчого запису наприкінці книги. Знову ж таки – вплив руського елементу в краї у ті темні часи (в смислі – маловивчені) звикли радше недооцінювати, ніж перебільшувати.

3. Тип книги. Це Тетр- або Чотириєвангеліє, в якому послідовно подано одне за одним Євангелія від Матфія, Луки, Марка й Іоана. Зараз такий тип Євангелія для нас цілком звичний. Але у домонгольську добу він був давньоруській книжності практично невідомим. Тоді побутували Євангелія-апракос, які давали уперемішку окремі уривки з усіх чотирьох канонічних Євангелій у тій послідовності, як їх тиждень за тижнем читають на церковній службі упродовж року. Тип же Чотириєвангелія остаточно утверджується на наших землях лише у XV ст.

Правда, найдавнішим таким типом книжки у нас було ще Галицьке Євангеліє. Проте далі аж до 1300 р. знову не збереглося ані жодного подібного Євангелія. Та й галицьке духовенство XIII-XIV ст. вважало його непридатним для богослужебного використання, тому доповнило ще 33 аркушами текстів, які є в апракосі.

І раптом на Закарпатті 1401 р. з’являється не очікуваний апракос, а тетр! Це ще одна загадка, над якою варто поміркувати.

4. Автор. Першовідкривач книги архімандрит В.Пронін опублікував два записи, які містяться наприкінці книги, обидва виконані почерком самого переписувача Євангелія. Останній називає себе Станіславом-граматиком. В. Пронін підозрював, що це міг бути якийсь немісцевий фахівець, наприклад, з Кракова. Але зміст обох записів засвідчує протилежне. Та й ім’я Станіслав, а також скорочена форма від нього Станко дуже поширені на Закарпатті (Станко навіть стало прізвищем), в тому числі у середні віки, що підтверджують два грунтовні довідники проф. П.Чучки. Ким саме був цей чоловік, де він отримав свій високий титул (граматик – це на наші дні як доктор філології), поки лишається загадкою.

5. Другий балканський вплив. Якраз у XIV-XV ст. давньоруська книжність переживає дуже сильний вплив традицій з Болгарії і Сербії. Це так званий другий балканський вплив (перший був у X-XI ст.), зумовлений завоюванням тих земель турками-османами, після чого багато сербських і болгарських інтелектуалів переселялося на румунські, українські, московські землі. Вихідцями з Балкан були київські митрополити Кіпріан і Григорій Цамблак.

Позначене балканським впливом і Королівське Євангеліє. Зокрема, це вживання Ь після твердих приголосних, вживання юсів тощо. Навряд чи це зворотний вплив із Києва. Швидше, Закарпаття було однією з транзитних територій, через яку відбувався рух балканських переселенців через карпатські перевали і далі – на Київ або Волинь. Тому цікаво було би співставити текст і орнаментику Королівського Євангелія з тогочасними сербськими і болгарськими аналогами.

6. Побутування. Книга якось несподівано виринула на світ Божий тільки 1951 р. Рік для відкриттів церковних старожитностей аж ніяк не сприятливий – тоді, навпаки, масово закривалися по цілій області храми і монастирі, але саме тоді В.Пронін став складати каталог бібліотеки Мукачівського монастиря і розбирати неописані раніше книги. Він вважав, що Євангеліє Станіслава-граматика досить рано потрапило до монастиря.

Якщо це й справді так, то, принаймні у XVIII – XIX ст. її там вже не могло бути. Адже книга написана за життя Федора Корятовича, який вважається засновником Мукачівського монастиря. Якби вона знаходилась у монастирі у XVIII-XIX ст., то неодмінно потрапила би у поле зору численних дослідників, була би якось вписана у бурхливі дискусії про цього князя. Нічого цього не сталося. У ту добу книга явно знаходилася деінде, а потрапляє на Чернечу гору (знову або уперше), найімовірніше під час воєнного лихоліття Першої або Другої світової. Хоча знаків питання тут більше, ніж окликів.

7. Байдужість. Найдавніша закарпатська книга практично невідома не те що загалові, а й навіть фахівцям. Ну, в радянські часи – ще зрозуміло. Тоді Євангелія були персонами нон-грата для місцевої історіографії чи філології. Із храмами на пейзажах класиків нашого живопису ідеологія ще сяк-так мирилася, але вузівські викладачі мусили дбати про власне реноме й обирати тільки політично правильні і витримані теми для досліджень. Але нічого не змінилось і за останні двадцять літ, коли все церковне стало не те що доречним, а й взагалі – модним. Відповідно книга не згадується навіть у фундаментальній п’ятитомній “Історії української культури” (Т. 2 – 2001 р.), не кажучи вже про популярніші видання.

Через це проведення 30 листопада цього року наукової конференції, присвяченої 610-річчю пам’ятки (попри не надто круглу дату) конче необхідне. Саме цей захід може зрушити справу з мертвої дочки, показати, що Закарпаття навіть у ті загалом глухі часи не було якимось ведмежим закутком, а знаходилось на вістрі культурного розвитку. Багато хто уперше побачив цю книгу тільки на листівці-запрошенні до ювілейної конференції, де досить якісно відтворено чотири різні аркуші Євангелія. Проте варто іти далі. Із прийняттям виборчого закону хай не де-юре, але де-факто стартувала парламентська кампанія. У неї буде вкладено шалені гроші, багато з яких піде на вітер.

Між тим якби хтось із кандидатів долучився би фототипічного видання Королівського Євангелія, це була би не акція-одноденка, а справа на віки, котра би різко піднесла імідж нашого краю, а прізвища спонсорів співставлялися би зі славними іменами князя Костянтина Острозького, митрополита Петра Могили, ктитора Могилянської школи Гальшки Гулевичівни, десятків інших українських меценатів, чиї імена назавжди закарбовано золотими літерами у нашій історії.

“Закарпаття онлайн”