2011 р. Музей, у якому живуть

Валентина Клименко

Дата: 24.05.2011

24 травня виповнюється 130 років iз дня народження академіка Олександра Богомольця – лікаря, науковця, засновника багатьох медичних інститутів, лауреата Сталінської премії, людини, яка в 1930-40-ві роки, будучи 16 років президентом Академії наук України, зробила Київ найпрестижнішим науковим центром СРСР.

Напередодні круглої дати я побувала в «будинку Богомольця»: в квартирі, де мешкав академік із родиною сина, а тепер – його онука Олександра Олегівна Богомолець (ті самі ініціали!). Вона здмухує пил із радянського антикваріату в меморіальному кабінеті діда – там усе залишилося так, як було за його життя, тільки мундштук та дідова срібна ложка заховані в ящику дубового робочого стола – у Олександра Олександровича була відкрита форма туберкульозу, і Олександра Олегівна як лікар дотримується усіх гігієнічних приписів.

«А як же вся сім’я жила разом – це ж було небезпечно?» – запитую я. «Олександра Олександровича підліковували і відкрита форма переходила в закриту, потім каверна відривалася, знову була відкрита форма, і так далі, але дідусь дотримувався санітарно-гігієнічних правил, і ніхто з родини не захворів». Отже, й кварцева лампа біля вікна виправдовує свою присутність серед цих невипадкових речей.

Кров коней і листя саду

Сіра чотириповерхова «сталінка» на два під’їзди потопає в зелені й звуках природи. У 1930 році авторитетний учений, академік Богомолець приїздить із Москви в Київ – створювати фундаментальну науку в УРСР. Тут його обрали дійсним членом Академії наук, потім президентом Академії. У Києві науковому світилу надали 2,661 га землі для будівництва комплексу Інституту клінічної фізіології.

Спочатку він розпорядився звести житловий будинок, потім заклав інститут – його добудували у 1932-му, парк, майстерні і конюшні. Богомолець вважав, що для нормального розвитку науки неприпустимо ходити і шукати потрібні прилади, тож робили їх самостійно – в майстернях інституту. А конюшні? Винахід академіка Богомольця – антиретикулярну цитоксичну сироватку (АЦС), яку широко застосовували в роки Другої світової війни для прискорення зростання переломів і загоєння ран, виготовляли з крові коней, оскільки у коней легше відділяються фракції крові, активніше виділяються антитіла і на них менше реагує людський організм.

Знаєте що прикро? АЦС, або сироватку Богомольця, яка використовується як імунний стимулятор, дає позитивні результати в лікуванні пухлин. Вона може бути виготовлена індивідуально і впливати саме на хворий орган, її застосовують у багатьох країнах світу, у нас – ні. Немає грошей на виготовлення.

Красивим «чорнильним» почерком Олександр Олександрович Богомолець записав у своєму блокноті: «Моя квартира была во втором этаже четырехэтажного дома, одновременно с большим зданием института, выстроенного для сотрудников. Для строительства нам предоставили пустырь около 2 гектар по Виноградной улице в Липках, в одном из красивейших мест Киева, в десяти минутах ходьбы от центра.

Всю свободную площадь я превратил в парк, вернее в ботанический сад, так как в нем была тисяча разных пород растений. Обсаженная липами асфальтовая дорожка вела от жилого дома к институту. Летом путь сотрудников к институту был усыпан цветами – майоры,чернобрывци, пивныки, ирисы (…) Этот сказочный хуторянский бордюр дополнялся великолепными клумбами раскрывшихся кан, сотнями кустов разнообразных роз, жасмина, жимолости, а рядом с нею необыкновеных цветущих японських кустарников.

Особенно разнообразной и замечательной была сирень. У нас, сотрудников института, было в моде дарить сирень в торжественные дни. Выполнившие свое предназначение растения сохранялись и в подходящее время высаживались в парк. Там они пышно расцветали – живая память о семейных праздниках, защищенных диссертациях, победоносных конференциях».

Музей-кабінет, але не прохідний двір

Квартира – історична в усіх сенсах. Тут бували Хрущов і Ватутін, професори й академіки з усього Радянського Союзу, учні Богомольця, які потім очолювали провідні наукові установи країни. В роки війни в цій квартирі був штаб «чи то СД, чи СС, словом, якоїсь погані, – каже Олександра Олегівна,- і коли дід із сім’єю повернувся з евакуації з Уфи, у вітальні лежала гора битих дзеркал, кабінет був залитий чорнилом.

До речі, Олександра Олександровича настільки поважали, що коли радянські війська вже входили в Київ, військові доповіли про це першому Хрущову, а той подзвонив не Сталіну, а діду. Мовляв, усе добре, ми вже на вашій дачі і чекаємо на вас. Дача була в академічному поселенні в Старосіллі, зараз воно на дні Київського моря».

Через вітальню з обіднім столом, старою люстрою, фортепіано і численними картинами на стінах по 200-літньому персидському килиму і рипучому паркету «ялинкою» проходимо в кабінет академіка. Книжкові шафи під стелю з потемнілими від часу корінцями книг, ліжко, накрите гуцульським ліжником, патефон, який однаково любили слухати і Олександр Олександрович, і його син, теж медик, Олег Олександрович.

Обидва мали абсолютний слух, правда, син не любив співати, зате міг насвистіти будь-який фрагмент класичного твору, партію будь-якого інструмента. Обидва знали німецьку, французьку, грецьку і латину. Батько міг латиною читати лекції, а син – напам’ять Публія Овідія Назона. Велика старомодна «бандура», як називали цей апарат у сім’ї, – власноруч зібрана Олегом Олександровичем Богомольцем перша стереосистема, яка включала в себе радіо, програвач і магнітофон.

«Батько був людиною, обдарованою багатьма талантами – був хорошим інженером, радіотехніком, дуже добре розбирався в математиці, міг пошити чоботи і скласти піч», – видно, що Олександра Олегівна страшенно любить батька. Дідуся і бабусю вона не застала – пізня дитина у своїх батьків: різниця зі старшою сестрою Катериною (мамою відомої лікарки і співачки Ольги Богомолець) – 19 років, коли вона народилася, мамі було 46, а батькові 48 років.

Екскурсія меморіальним кабінетом триває. Біля столу висить портрет чорнявої дівчинки з двома кісками – це портрет Катерини Богомолець пензля Шовкуненка, вишита сорочка Олександра Олександровича, його масивний, добротний письмовий стіл із дуба з зеленим сукном і урочисте дерев’яне крісло з високою спинкою. На столі – письмовий набір із оніксу і кришталевими чорнильницями, олівці і ручки академіка, фотографії під товстим оргсклом. Під столом – мікроскоп, у металевому стаканчику з китайськими драконами – ножиці і пінцети.

«Зараз я покажу вам те, що ніколи не показувала, ви це називаєте ексклюзивом, – каже Олександра Олегівна і простягає полотняне портмоне на кнопках зi зворушливою вишитою квіткою бузкового кольору. – Цей подарунок призначався для батька Олександра Олександровича, а 9-річному сину мати вишила в такому ж стилі чохол для «Кобзаря». І отримали вони ці безцінні речі, коли приїхали до Софії Олександрівни Богомолець на заслання в Сибір (мати майбутнього академіка була революціонеркою, і через обставини народила свого єдиного сина в Лук’янівській в’язниці Києва).

У портмоне вона поклала ось ці гроші – п’ять паперових марок по 10 копійок, які прирівнювалися до срібних рублів. Де вона їх взяла – невідомо, і Олександр Олександрович так їх ніколи і не потратив, беріг як пам’ять».

«Це кабінет-музей, він офіційно оформлений, але, слава Богу, не прохідний двір. Кому цікаво, може прийти і подивитися, попередньо домовившись, але треба розуміти, що це житлове приміщення, в якому мешкає сім’я. В Інституті також є меморіальний кабінет академіка». Поки ми говоримо в кабінеті, у своїй кімнаті у свій власний день народження вправляється на скрипці Саша, син Олександри Олегівни, правнук академіка Богомольця. Він не збирається продовжувати лікарську династію і планує вступати наступного року до консерваторії.

Нащадки по прямій

«По медичній лінії» пішли обидві онуки академіка – і Катерина, і Олександра, і правнучка Ольга. «У нашій сім’ї не прийнято було просити за своїх. Мій батько дізнався, на який факультет я вступаю, за годину до подачі документів – у мене не вистачало однієї довідки і я попросила в нього машину. Я працювала ще до того, як була зарахована – і на «швидкій», і операційною санітаркою в Жовтневій лікарні, мила і відкривала хірургічний корпус в Охматдиті – там і працювала деякий час, потім були 3 роки клінічної ординатури і 17 років у дитячій реанімації в інституті Амосова. Минулого року змушена була піти на пенсію, тому що в мене на руках помирала мама, і в сина були проблеми зі здоров’ям».

Тепер Олександра Олегівна відстоює парк Богомольця, де, до речі, і похований академік Богомолець, від забудови. Скільки комісій приходило сюди, які тільки аргументи не приводили «капіталістам», і акції протесту збирали. Але остаточна загроза забудови ділянки між парком і Олександрівською лікарнею не зникла. «Коли давали землю для інституту, дід отримав під нагляд ділянку між парком і лікарнею, тому що там поховані померлі від особливо небезпечних інфекцій – тифу, холери, легеневої чуми.

Разом із парком поступово засаджували і ту ділянку – щоб вона була легенями лікарні, нібито продовженням парку, та все одно вона була закрита для людей. Мені батько залишив кілька завдань, які я маю зробити, залишив під нагляд цей парк: я знаю, які де поховання, замінування – тут не можна будувати. Ця ділянка має бути знову зеленою зоною – щоб дерева давали життя, а поховані мали спокій. Тому я кажу: не чіпайте це місце».

Джерело: “Україна молода”