Житловий будинок (№ 19)
Ірина Абрамова, Марина Виноградова, Лариса Гаврилюк, Ніна Смирнова, Лариса Шевченко, Василь Шепелюк
459.14. Житловий будинок 1910, в якому проживали відомі діячі культури і науки (архіт., іст.).
Вул. Пушкінська, 19. У глибині ділянки, за фасадним будинком, зведеним у 1934–35 на місці попереднього головного садибного будинку (теж має № 19).
Історія садиби відома з 1849, коли її придбав аптекар Л. Сегет у попереднього власника – поручика Я. Васильєва. Після його смерті в 1871 ділянку успадкували сини власника М. і Ф. Сегети. На той час на території садиби розташовувалися півтораповерховий фасадний будинок у стилі пізнього класицизму й дерев’яні житлові флігелі. Більшу частину ділянки займав сад з фонтаном. 1885 садибу придбала дружина надвірного радника Є. Сегет, яка 1890 подарувала її своєму чоловікові М. Сегету, після смерті якого вона знову стала власницею цієї ділянки. На замовлення Є. Сегет 1910 було споруджено цей прибутковий будинок, призначений для здачі квартир в оренду.
Шестиповерховий з боку вулиці, семиповерховий з подвір’я (за рахунок напівпідвального поверху на перепаді рельєфу), цегляний, пофарбований, у плані близький до прямокутника, односекційний. На правому фланзі – проїзд у глибину ділянки через світловий дворик. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям.
Оздоблений у кращих традиціях стилю модерн. Асиметричну побудову фасаду підкреслено невеликим ризалітом входу з широкими напівциркульними вікнами, завершеного лучковим щипцем з невеликими тумбочками обабіч. Інші вікна з лучковими перемичками, на верхніх поверхах декоровані характерними для модерну елементами – вертикальними стрічками, вінками тощо.
В єдиному стильовому ключі вирішено фігурне металеве пласке піддашшя над входом, грати балконів, центральну широку терасу на другому поверсі з боку подвір’я, що підтримується профільованими металевими стовпчиками.
В інтер’єрі збереглися елементи ошатного декору. Сходова клітка на всіх поверхах декорована художнім ліпленням. У деяких квартирах залишилися первісні фільончасті вхідні двері і ліплений декор у стилі модерн. Ліфтову шахту замінено на сучасну. На поверхах, починаючи з другого, розташовано по три квартири: шестикімнатна (дві спальні, їдальня, вітальня, кабінет, буфетна), чотирикімнатна (такого самого типу, але без кабінету й буфетної) і трикімнатна (спальня, вітальня, кабінет). Крім того, у кожній квартирі були кухня, кімната для прислуги (у шестикімнатній – дві), передпокій, ванна, туалет.
Будинок – один з найяскравіших зразків стилю модерн у Києві.
У цьому будинку проживали відомі діячі культури і науки, зокрема актори, режисери і художники Київського державного академічного російського драматичного театру ім. Лесі Українки, яких по поверненні театру з евакуації в 1944 розселили спочатку у комунальні квартири.
1944–60 спочатку в квартирі № 13, у 1950-х рр. у квартирі № 26 – Бєлоусов Михайло Михайлович (1905–60) – актор, народний артист УРСР (з 1948).
З 1939 до кінця життя працював у Київському державному академічному російському драматичному театрі ім. Лесі Українки. Провідні ролі: Чацький («Лихо з розуму» О. Грибоєдова), Жадов («Тепленьке місце» О. Островського), Дон Жуан («» Лесі Українки) та ін. Знявся у фільмах Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка «”Богатир” іде в Марто» (1954), «Над Черемошем» (1955), «Далеко від Батьківщини», «Іванна» (обидва – 1960). Був одним з перших акторів, які знімалися на українському телебаченні. Автор книги «Актор у театрі» (1960).
1944–50 у квартирі № 4 – Висоцький Михайло Костянтинович (1885–1950) – актор, народний артист УРСР (з 1943), заслужений артист Казахської РСР (з 1944). Яскравий комедійний і характерний актор. В 1940–50 актор Київського державного академічного російського драматичного театру ім. Лесі Українки, на сцені якого створив багато різноманітних образів сучасного і класичного репертуару.
Серед них: Фамусов («Лихо з розуму» О. Грибоєдова), Дулітл («Пігмаліон» Б. Шоу), Сганарель («Камінний господар» Лесі Українки), Юсов («Тепленьке місце» О. Островського), Макферсон («Російське питання» К. Симонова), Ванюшин («Діти Ванюшина» С. Найдьонова), Расплюєв («Весілля Кречинського» О. Сухово-Кобиліна). В роки проживання у цьому будинку працював також на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. В цей час знявся у фільмах «В далекому плаванні» (1945, Василь Іванович), «Тарас Шевченко» (1951, Лукашевич).
1967–75 у квартирі № 23 – Гуляєв Юрій Олександрович (1930–86) – співак (баритон), народний артист СРСР (з 1968). 1960–74 соліст Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка, з 1974 – Великого театру СРСР у Москві. Серед найкращих ролей: Султан («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Фігаро («Севільський цирульник» Дж. Россіні), Ренато («Бал-маскарад» Дж. Верді), Роберт, Онєгін («Іоланта» та «Євгеній Онєгін» П. Чайковського). Зажив широкої популярності як концертний співак, за що відзначений Державною премією СРСР (1975).
1944–67 спочатку в квартирі № 6, з 2-ї пол. 1940-х рр. у квартирі № 19 – Драга-Сумарокова Валерія Францівна (1896–1967) – актриса, народна артистка УРСР (з 1954). У цей період працювала в Київському державному академічному російському драматичному театрі ім. Лесі Українки (з 1938).
Найкращі ролі: Василиса («На дні» М. Горького), Аркадіна («Чайка» А. Чехова), Катерина («Живий труп» Л. Толстого), Комісар («Оптимістична трагедія» В. Вишневського), донна Анна («Камінний господар» Лесі Українки), Катаріна, Віола («Приборкання непокірної», «Дванадцята ніч» В. Шекспіра).
1986–97 у квартирі № 27 – Дуклер Валентин Самійлович (1908–97) – актор, заслужений артист УРСР (з 1940).
1948–66 працював у Київському академічному російському драматичному театрі ім. Лесі Українки. Пізніше виступав як майстер художнього слова в Укрконцерті та на радіо. Раніше мешкав на вулицях Пушкінській, 17, квартира № 3 і Б. Хмельницького, 5, квартира № 2 (обидва – театральні гуртожитки).
1944–90 спочатку в квартирі № 16, з 2-ї пол. 1940-х рр. у квартирі № 29 – Духновський Микола Іванович (1908–99) – театральний художник, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1954). 1934–62 головний художник Київського державного академічного російського драматичного театру ім. Лесі Українки, де оформив вистави: «Генерал Брусилов» І. Сельвинського (1944), «За тих, хто у морі» Б. Лавреньова (1946), «Овід» за Е. Войнич (1948), «Учитель танців» Лопе де Веги (1950), «Чайка», «Три сестри» А. Чехова (1950, 1954), «Мертві душі» за М. Гоголем (1952), «Вогненний міст» Б. Ромашова (1957), «Баня» В. Маяковського (1961) та ін.
Працював також для інших київських театрів: «Чіо-Чіо-сан» Дж. Пуччіні (1947) – театр опери та балету; «Професор Буйко» Я. Баша (1949) – театр ім. І. Франка; «Каса маре» І. Друце – Учбовий театр Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого та ін. Одночасно викладав у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1947–67) та Київському художньому інституті (1962–77, з 1967 професор). Раніше мешкав на вул. Воровського, 14, квартира № 4. Останні роки життя (з 1990) разом з дружиною жив у будинку ветеранів сцени (Пуща-Водиця, вул. Міська, 1).
1944–63 спочатку в квартирі № 6, з 2-ї пол. 1940-х рр. у квартирі № 19 – Карташова Лідія Павлівна (1881–1972) – актриса, народна артистка УРСР (з 1948). 1936–59 працювала у Київському державному академічному російському драматичному театрі ім. Лесі Українки. Серед зіграних нею ролей: Акулина («Влада темряви» Л. Толстого), Улита, Кабаниха, Кукушкіна («Ліс», «Гроза», «Тепленьке місце» О. Островського), Коробочка («Мертві душі» за М. Гоголем). Ролі в кіно: Козодоєва («Велике життя», 1946), Єфросинія («Нескорені», 1945), Антипівна (фільм-вистава «Діти сонця», 1956). Всі фільми знято на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка.
1944–48 спочатку в квартирі № 6, потім у квартирі № 19 – Лавров Юрій Сергійович (1905–80) – актор, народний артист СРСР (з 1960). У ці роки (з 1938) працював у Київському державному російському драматичному театрі ім. Лесі Українки, знявся у фільмі «Велике життя» (1946). З 1945 художній керівник драмстудії Будинку вчених. Пізніше мешкав на вул. Пушкінській, 17, квартира № 3, з 1953 – на вул. Хрещатик, 27, квартира № 33.
1954–69 у квартирі № 24 – Молостова Ірина Олександрівна (1929–99) – режисер, педагог, народна артистка УРСР (з 1976). В роки проживання у цьому будинку режисер-постановник Київського державного академічного російського драматичного театру ім. Лесі Українки (1952–58). Вистави: «Дзига» М. Бараташвілі (1954), «Гаїті» В. Дюбуа (1955), «Брехня на довгих ногах» Е. де Філіппо (1956), «Коли цвіте акація» М. Вінникова (1956), «Двадцять років тому» М. Свєтлова (1957) та ін.
З 1958 працювала в Київському державному академічному театрі опери та балету ім. Т. Шевченка, поставивши низку високохудожніх вистав, що увійшли до золотого фонду національної музичної культури. Серед них: «Богема» Дж. Пуччіні (1958), «Приборкання непокірної» В. Шебаліна (1959), «Перша весна» Г. Жуковського (1960), «Мазепа» П. Чайковського (1962), «Хованщина» М. Мусоргського (1963), «Катерина Ізмайлова» Д. Шостаковича (1965), «Манон» Ж. Массне (1968) та ін. Вистави у постановці І. Молостової оперний театр репрезентував на найпрестижніших музичних сценах за кордоном (у Польщі, Югославії, Німеччині та ін.). Роботу в театрі поєднувала з педагогічною діяльністю. 1952–55 викладала курс майстерності актора у Київському хореографічному училищі.
З 1967 художній керівник кількох наборів акторських і режисерських курсів Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (з 1970 доцент, з 1976 професор).
1963–64, 1966–67 режисер-постановник Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка: фільм-опера М. Вериківського «Наймичка» за Т. Шевченком (1964; разом з В. Лапокнишем), музичний кольоровий фільм «Театр і поклонники» (1967) – обидва за власним сценарієм. Автор монографій, статей, рецензій у галузі сценографії та мистецтвознавства. 1969–99 проживала на вул. Лютеранській, 7/10, квартира № 33.
1944–80 спочатку в квартирах № 7 і № 8 (1940–50-і рр.), потім у квартирі № 21 – Неллі Володимир Олександрович (1895–1980) – режисер, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1946), народний артист Чечено-Інгуської АРСР (з 1944). 1931–62 режисер Київського державного академічного російського драматичного театру ім. Лесі Українки. Під час проживання у цьому будинку здійснив вистави: «Під золотим орлом» Я. Галана (1952), «Ходіння по муках» за О. Толстим (1966) та ін. З 1961 професор Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Серед опублікованих праць: «Робота режисера» (1962), «Про режисуру» (1977).
1966–1973 у квартирі № 20 – Ройтер Володимир Андрійович (1903–73) – фізико-хімік, акад. АН УРСР (з 1961), заслужений діяч науки УРСР (з 1964).
1929–73 працював в Інституті фізичної хімії АН УРСР. З 1965 завідував відділом. Наукові праці присвячено проблемам гетерогенного каталізу. Один із засновників нової галузі фізичної хімії – макрокінетики. Заклав основи єдиної теорії електродних процесів, створив наукову школу з каталізу.
Відзначений премією ім. Л. Писаржевського Президії АН УРСР (1968).
1944–63 спочатку в квартирі № 10, з 2-ї пол. 1940-х рр. у квартирі № 23 – Романов Михайло Федорович (1896–1963) – актор, режисер, театральний діяч, народний артист СРСР (з 1951).
З 1936 до кінця життя працював у Київському державному академічному російському драматичному театрі ім. Лесі Українки (1953–58 головний режисер). Серед зіграних ним ролей, визнаних як високі досягнення мистецтва: Павло Протасов («Діти сонця» М. Горького), Федір Протасов («Живий труп» Л. Толстого). Інші ролі: Войницький («Дядя Ваня» А. Чехова), Командор («Камінний господар» Лесі Українки), Телегін («Ходіння по муках» за О. Толстим).
Ролі в кіно: Письменник («Поема про море», 1958; «Мосфільм»), Еріх фон Руммелсбург («Подвиг розвідника», 1947), Антонов («Третій удар», 1948), Михайло Коцюбинський («Іван Франко», 1956), Павло Протасов («Діти сонця», 1957), усі – на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. Відомий як майстер художнього слова. Виконував уривки з творів О. Пушкіна, Л. Толстого, О. Толстого, А. Чехова та інших російських письменників. У кінці життя виїхав у Москву, де й помер.
Разом з ним проживала дружина – Стрєлкова Марія Павлівна (1908–62) – актриса, заслужена артистка УРСР (з 1946). Працювала в одному театрі з чоловіком.
1944–56 у квартирі № 12 – Соколов Микола Олексійович (1906–81) – актор, режисер, педагог, народний артист УРСР (з 1960). 1931–54 актор і режисер (з 1940) Київського державного академічного російського драматичного театру ім. Лесі Українки. Здійснив понад 30 вистав класичного і сучасного репертуару, багато з яких увійшли в золотий фонд театру. Серед них: «», «Камінний господар» Лесі Українки, «Весілля Кречинського» О. Сухово-Кобиліна, «Життя починається знову», «Київський зошит» В. Собка, «Учитель танців» Лопе де Веги, «Безумний день, або одруження Фігаро» П. Бомарше, «Загублений будинок», «Раки» С. Михалкова, «Іркутська історія» О. Арбузова, «На дикому березі» Б. Полевого, «Юність Полі Вихрової» за романом Л. Леонова «Російський ліс», «Дон Карлос» Ф. Шіллера та ін. Запрошувався на окремі постановки у драматичні театри Москви, Ленінграда, Одеси, Сімферополя. Роботу в театрі поєднував з педагогічною діяльністю. 1945–51 старший викладач кафедри майстерності актора Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. У 1930-х рр. мешкав на вул. Лютеранській, 7, квартира № 9; з 1958 – на вул. Ш. Руставелі, 26, квартира № 9.
1948–82 у квартирах № 5 (1940–50-і рр.), № 28 (1960-і рр. – поч. 1970-х рр.) і № 19 – Франько Дмитро Васильович (1913–82) – актор, педагог, народний артист УРСР (з 1969).
1947–82 працював у Київському державному академічному російському драматичному театрі ім. Лесі Українки, одночасно викладав у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Головні ролі у театрі: Ноздрьов («Мертві душі» за М. Гоголем), Митрич («Влада темряви» Л. Толстого), Бубнов («На дні» М. Горького), Шевченко («Безсмертна ліра поета» – концерт-спектакль). Зіграв у кількох фільмах Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка, зокрема: «Сон» (1964), «Визволення» (1970–72), «Високе звання» (1973–74). У 1944–47 мешкав на вул. Пушкінській, 17, квартира № 3.
1944–69 спочатку в квартирі № 14, з кін. 1950-х рр. у квартирі № 27 – Халатов Віктор Михайлович (справж. – Поросьонков; 1901–69) – актор, народний артист Чечено-Інгуської АРСР (з 1944) і УРСР (з 1947). В цей період працював у Київському державному академічному російському драматичному театрі ім. Лесі Українки (з 1936). Найзначніші ролі: Щасливцев («Ліс» О. Островського), Расплюєв («Весілля Кречинського» О. СуховоКобиліна).
Разом з В. Халатовим тут мешкала до кінця життя його дружина – Веселова Олена Олексіївна (1908–86) – артистка балету, вихованка балетної студії І. Чистякова. 1926–54 артистка Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка. Виконала партії у виставах: «Лебедине озеро» і «Спляча красуня» П. Чайковського, «Раймонда» О. Глазунова, «Попелюшка» С. Прокоф’єва, «Бахчисарайський фонтан» Б. Асаф’єва, «Червоний мак» Р. Глієра, «Гаяне» А. Хачатуряна та ін.
1944–45 у квартирах № 11 і 24 – Хохлов Костянтин Павлович (1885–1956) – режисер, актор, педагог, народний артист СРСР (з 1944). У 1938–54 – художній керівник Київського державного академічного російського драматичного театру ім. Лесі Українки.
Поставив спектаклі: «Камінний господар» Лесі Українки (1939, 1946, 1951), «Таланти і поклонники» О. Островського (1948), «Мертві душі» за М. Гоголем (1952), «Вороги» М. Горького (1952), «Місяць у селі» за І. Тургенєвим (1954). Одночасно викладав у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (з 1950 – професор).
Меморіальну дошку М. Романову помилково встановлено на фасаді будинку № 19.
Література:
ДАК, ф. 31, оп. 1, спр. 96; ф. 143, оп. 1, спр. 348; оп. 2, спр. 2071; ф. Р-1, оп. 1, спр. 6202; оп. 4, спр. 44; Довідка ЖЕК № 102; НА Президії НАНУ. Особова спр. акад. В. А. Ройтера; Центральний державний архів-музей літератури та мистецтва України, ф. 567, оп. 1, спр. 532, 543, 644, 900, 932; ф. 573, оп. 1, спр. 923; ЦДІАКУ, ф. 486, оп. 1, спр. 11414; Заболотна В. Всупереч // Укр. театр. – 1993. – № 3; Зюков Б. Костянтин Хохлов. – К., 1985; Зюков Б., Сенникова Р. Театр Леси Украинки: Крат. очерк. – К., 1997; Ирина Молостова: Драма – это зрелище ума, а опера – зрелище чувств: Последнее интервью режиссера // Art Line. – 1999. – № 5–6; Макарчук Г. Слово про вчителя // Укр. театр. – 1995. – № 38; Мастера украинской советской сцены. – К., 1962; Мистецтво України: Біогр. довідник. – К., 1997; Мистецтво України: Енциклопедія. – К., 1995. – Т. 1; Михаил Федорович Романов: Статьи. Письма. Дневники. Статьи и воспоминания о М. Ф. Романове. – М., 1985; Молостова І. О. (Некролог) // Літ. Україна. – 1999. – 25 лют.; Національна академія наук України: Персональний склад. 1918–1998. – К., 1998; Сєнникова Р. Михайло Бєлоусов. – К., 1980; Степаненко О. Видатний художник сцени // Прапор комунізму. – 1986. – 28 жовт.; Стефанович М. П. Киевский академический театр оперы и балета УССР им. Т. Г. Шевченко. – К., 1968; Халатов В. Сборник очерков и воспоминаний. – К., 1973; Художники народов СССР: Библиогр. словарь. – М., 1976. – Т. 3.
Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 1001 – 1003.