2003 р. Звід пам’яток Києва

Михайло Кальницький, Ярослав Тинченко

Розмір зображення: 684:461 піксел

Будинок штабу

290. Міські казарми 1900–12, в яких містилися відомі військові формування (архіт., іст.).

Вул. Мельникова, 24. Виходять на червону лінію забудови вулиці.

Комплекс споруд військового призначення. Сформувався на колишній околиці Києва Лук’янівці, де для забезпечення «військової квартирної повинності» міська влада муніципальним коштом збудувала казарми.

Перша черга забудови (1900) складалася з будинку для полкового штабу по фронту вулиці (колишня вул. Велика Дорогожицька), чотириповерхової цегляної казарми на чотири роти з полковою церквою, розташованої паралельно правій межі ділянки, та допоміжних будівель (зокрема, цегляної кузні) у глибині садиби. Автором, імовірно, був міський арх. І. Ніколаєв, який відповідав за будівництво на Лук’янівці.

Пізніше ділянка забудовувалася за рахунок цільової муніципальної позики на спорудження міських казарм. 1912 планувалося розширити територію садиби й побудувати нові казарми на вісім рот, однак звели тільки одну казарму на чотири роти (цивільний інж. М. Бобрусов), паралельну лівій межі ділянки.

Будинок штабу. Триповерховий, цегляний, пофарбований по цеглі, у плані прямокутний, з тильним ризалітом. В опорядженні використано мотиви пізнього класицизму, головний фасад – симетричний, розчленований на рівні другого–третього поверхів лопатками та пояском з поребрика. Центральну вісь акцентовано розкріповкою, групою обрамлених архівольтами напівциркульних вікон на третьому поверсі та цегляним аттиком з люкарною.

Бічні й тильний фасади також архітектурно опоряджено. Будинок призначався для штабних приміщень і службових квартир офіцерів.

Казарми. Чотириповерховий з напівпідвалом, цегляний, тинькований під розшивку швів, у плані прямокутний будинок. Головний фасад звернений до невеликого плацу позаду штабу.

В його лаконічному оздобленні переважають елементи класицизму з рисами модерну. На флангах – оригінально оформлені цеглою портали, яким відповідають невеликі ризаліти. Лівий ризаліт завершено параболічним трифорієм, правий – овальним вікном.

Вікна горішнього поверху з’єднано пояском.

Комплекс споруд цікавий як зразок військової архітектури поч. 20 ст. Призначався для розміщення особового складу 131-го піхотного Тираспольського полку. На ділянці з протилежного боку вул. Мельникова (ріг сучасної вул. Якіра) теж стояли деякі споруди цього полку, зведені на поч. 20 ст., зокрема, цегляна двоповерхова казарма для нестройової роти та цегляні одноповерхові пакгаузи (не збереглися; казарму, яку за радянських часів використовували як гауптвахту, розібрано 1999 у зв’язку зі спорудженням нового будинку). Крім того, вісім рот Тираспольського полку перебували в орендованих казармах у приватній садибі поблизу вул. Глибочицької (не збереглися). Назву Тираспольського 1863 надано резервному полку, виділеному зі складу Волинського піхотного полку.

Останній сформовано 1803 з окремих рот різних полків; у 1803–11 він мав назву Волинського (мушкетерського).

Брав участь у війні з наполеонівською коаліцією, Кримській війні 1853–56.

Оскільки серед рот був колишній підрозділ утвореного в 1700 Пермського полку, Тираспольський полк вважав його попередником і вів свою історію з цього часу. Бойове хрещення Тираспольського полку відбулося під час російсько-турецької війни 1877–78 (зокрема, він відзначився у бою під Абловою, за що отримав Георгіївські сурми та відповідний напис на прапорі).

Командував ним полковник А. Сенкевич – родич польського письменника Г. Сенкевича. Після 1878 полк постійно дислокувався в Києві. У 1905–09 тираспольці брали участь у придушенні революційних заворушень на Кавказі.

В цей період полкові казарми займали підрозділи 48-го Одеського та 166-го Рівненського полків.

До 1-ї світової війни в полку служив військовий теоретик, один із засновників Військової академії Естонії генерал Лебедєв Дмитро Капітонович (1872–1935). Тут відбували ротний та батальйонний командний вишкіл відомі у майбутньому військові діячі. Серед них – генерал від інфантерії Рузький Микола Володимирович (1854–1918); генерали Білого руху Добророльський Сергій Костянтинович (1867 – після 1929) та Лукомський Олександр Сергійович (1868–1939); воєначальники Червоної армії Гутор Олексій Євгенович (1868–1938) і Сапожников Микола Павлович (1874–1938); генерали Армії Української народної республіки Агапієв Всеволод Миколайович (1877–1948) і Армії Української Держави Стеллецький Борис Семенович (1872–?). Понад 25 років офіцером полку був майбутній генерал-хорунжий Армії Української народної республіки Ольшевський Володимир Антонович (1871–1933).

У роки 1-ї світової війни полк брав участь у боях на Південно-Західному та Північному фронтах: у 1914–15 – в Польщі та Карпатах, у 1916–17 – у Прибалтиці. Під час бойових дій серед тираспольців уславився, зокрема, полковник Луценко Петро Костянтинович (розстріляний 1931?), нагороджений орденом св. Георгія 4-го ступеня та Георгіївською зброєю.

Восени 1917 131-й полк було українізовано, на чолі його став полковник В. Ольшевський. У квітні 1918 рештки полку увійшли до складу Армії Української Держави під назвою 27-го Козятинського полку, пізніше – 7-ї піхотної дивізії (колишня 33-я дивізія російської армії), з грудня 1918 – в Армії Української народної республіки. Згодом колишні тираспольці брали участь у боях проти Червоної армії на Поліссі та Волині, у квітні 1919 влилися до загону О. Удовиченка – майбутньої 3-ї Залізної дивізії Української народної республіки.

1914 у тираспольських казармах на базі батальйону 131-го полку було сформовано 27-й піхотний Лохвицький полк, який у складі 70-ї дивізії відзначився у боях під Холмом влітку 1915. Припинив існування на Південно-Західному фронті в лютому 1918.

Під час 1-ї світової війни у казармах розташовувалися запасні формування, з яких у травні–червні 1917 утворено Київський полк Георгіївських кавалерів на чолі з підполковником Кирієнком Іваном Касяновичем (1881–1971), згодом – генералом, одним з організаторів білогвардійської Добровольчої армії та російського Охоронного корпусу на Балканах під час 2-ї світової війни.

У листопаді 1917 кілька десятків кавалерів з командиром полку, взявши полковий прапор, виїхали на Дон, решта перейшла на бік Української Центральної Ради і склала 4-й Сердюцький полк ім. І. Богуна. У лютому 1918 Сердюцький полк розділився на дві частини.

Перша відступила з Києва разом з українською владою, діяла у Запорозькому корпусі Армії Української народної республіки до кінця Української революції 1917–21 як Богунський полк, Богунський курінь.

Друга увійшла до складу радянських військ під назвою Червоного полку георгіївських кавалерів, що згодом перетворився на 1-й Український радянський Богунський полк на чолі з М. Щорсом.

1918 в казармах деякий час дислокувалися підрозділи Синьожупанної дивізії, потім – німецькі окупаційні війська, з вересня – 3-й Сердюцький полк гетьмана П. Скоропадського.

У радянський час майже до початку 2-ї світової війни в казармах містився 133-й стрілецький полк 45-ї Київської дивізії, сформований 1921 з трьох полків Богунської бригади.

З 1953 споруди використовувало Київське вище інженерне радіотехнічне училище. Будинок штабу зазнав внутрішніх перепланувань: частину його приміщень займала військова поліклініка.

Тепер будинок штабу перебуває на капітальному ремонті. У колишніх казармах міститься Українська авіаційна транспортна компанія.

Література:

Михайлов М. В. История 131-го пехотного Тираспольского полка. – К., 1900; Новые городские военные помещения // Киевлянин. – 1900. – 5 окт.; Старчевский А. А. Памятник Восточной войны, 1877–1878. – СПб., 1878; Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. 1917–1921 роки. – К., 1995.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 734 – 735.