Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї!

Богдан Хмельницький

?

2011 р. Звід пам’яток Києва

В’ячеслав Горбик, Ольга Друг, Марія Кадомська, Олександр Кучерук, Дмитро Малаков, Світлана Панькова, Михайло Рибаков

576.25. Садиба 1908 – 11, в якій містилися редакція «Літературно-наукового вістника», Українське наукове товариство, Державна заслужена академічна хорова капела УРСР «Думка», правління Українського театрального товариства, працювали і проживали відомі діячі культури, громадсько-політичного і державного життя (архіт., іст.).

Вул. Ярославів Вал, 14-а, 14-б, 14-в, 14-г, 14-д. До 1898 – № 12. Складається з двох будинків на червоній лінії забудови вулиці (№ 14-а і № 14-б), паралельно розташованих до них двох флігелів у глибині подвір’я (№ 14-в, 14-г) та флігеля № 14-д в тилу.

З серед. 19 ст. до 1901 належала дворянину К. Ржепецькому, який до 1842 служив у Палаті цивільного суду. Власник поступово збільшив садибу придбанням 1846, 1847, 1873 суміжних земельних ділянок. 1864 її пл. складала 1155 кв. сажнів, з боку вулиці був фруктовий сад, у глибині подвір’я стояли дерев’яний особняк, каретний сарай, стайня, льохи, льодовня. 1901, після смерті власника, спадкоємцями майна стали його вдова А. Ржепецька та діти – громадський і державний діяч А. Ржепецький (міністр фінансів Української Держави), інженер М. Ржепецький, їхній брат Мик. Ржепецький і сестра М. Тарновська, дружина генерал-майора. 22 листопада 1907 вони продали незабудовану частину садиби з садом пл. 495 кв. сажнів штаб-ротмістру, ад’ютанту командувача 9-ї кавалерійської дивізії Л. Родзянку, відомому власнику кінних заводів, та його дружині О. Родзянко. 1908 на їх замовлення за проектом і під наглядом цивільного інж. М. Яскевича було споруджено п’ятиповерхові будинки на межі з вулицею (№ 14-б) та у дворі (№ 14-в).

Того ж року помер сусід Мик. Ржепецький, наступного – його мати А. Ржепецька. 23 лютого 1910 Ржепецькі продали Л. Родзянку другу частину садиби. 3 березня останній звернувся до Міської управи з проханням дати дозвіл на нове будівництво, яке здійснено 1910 – 11 під наглядом арх. М. Клуга. Споруджено головний будинок (№ 14-а) та флігелі (№ 14-г і 14-д).

До складу садиби входили також стайні, каретник, служби (не збереглись). Будинки було електрифіковано, влаштовано центральне водяне опалення, холодне і гаряче водопостачання, каналізацію, обладнано електричними ліфтами, у квартири проведено «розмовні труби» (будинок № 14-б); у підвалах розміщено пральні, дров’яники та комори для кожної квартири. На верхньому поверсі розташовано умебльовані кімнати.

4 травня 1922 садибу націоналізовано, квартири поступово перетворено на комунальні.

У 1990-х рр. будинок № 14-б капітально відремонтовано. На поч. 2000-х рр. реконструйовано будинок № 14-а, 2005 – 07 – будинок № 14-б.

Головний будинок, 1910 (№ 14-а). На червоній лінії забудови вулиці.

Семиповерховий з підвалом, цегляний, тинькований, у плані прямокутний, з тильним ризалітом сходової клітки.

Планування двобічне. Перекриття пласкі бетонні по металевих балках. Парадні сходи мармурові, чорні – гранітні. Дах двосхилий, покрівля бляшана.

Оформлений у стилі модерн. Композиція чолового фасаду центральноосьова, симетрична. На головній (центральній) осі – прямокутний у плані еркер заввишки у шість поверхів над порталом головного входу, прикрашеного обабіч маньєристичними каріатидами з довгим розпущеним волоссям.

Еркер прорізано великими, різними за формою вікнами сходової клітки – овальним, лучковим, квадратним, півциркульним, підковоподібним. Вертикальні членування виявлено двома симетричними тригранними тривіконними еркерами третього – п’ятого поверхів, осі яких акцентовано верхніми овальними тридільними вікнами розкріповок в пластично проробленому обрамленні з аттиковим вінцевим завершенням. Відокремлені смугою балконів з гратчастими бетонними огорожами два нижні поверхи трактовано як високий цоколь, рустований до рівня фрамуг вікон другого поверху. Відокремлений балконними плитами сьомий поверх вирішено як аттиковий.

Горизонтальні членування доповнює широкий орнаментальний фриз під вікнами шостого поверху. В художньо довершеному декоративному оздобленні фасаду використано ліплені прикраси, орнаментальні вставки з рослинними мотивами, маскарони, довільні композиції в стилі модерн, балконні огородження з бетону й металу.

З 1910 частину приміщень орендувала приватна жіноча гімназія В. Трифонової з дитячим садочком і підготовчим училищем для дітей обох статей («фребелівські ігри, малювання, ліплення»).

На першому поверсі містилися магазини. В радянський час гімназію замінила трудова школа на 300 учнів.

Головний будинок, 1908 (№ 14-б). На червоній лінії забудови вулиці.

П’ятиповерховий на цокольному півповерсі, цегляний, тинькований, у плані наближений до Т-подібного. Перекриття пласкі. Дах двосхилий, покрівля бляшана.

Оформлений у стилі модерн. Композиція чолового фасаду асиметрична, п’ятидільна. Головну композиційну вісь з вхідним порталом та бічні осі з отворами входу (ліворуч) і проїзду (праворуч) підкреслено підвищеними розкріповками, середню з яких увінчано фігурним аттиком. Асиметрію композиції обумовлює додаткова (третя) віконна вісь зліва, пластично підкреслена еркером другого – третього поверхів. По горизонталі фасад членують профільований уступ цокольного напівповерху, гурт другого поверху, вінцевий – карниз значного виносу на фігурних кронштейнах.

Віконні прорізи різної ширини та форми – прямокутні на четвертому поверсі, півциркульні на першому й п’ятому, із заокругленими верхніми кутами на другому й третьому – облямовано пласкими фігурними лиштвами, на першому та п’ятому поверхах прикрашеними замковими каменями, на другому – поєднаними з горизонтальними сандриками, на третьому – з профільованим завершенням. Отвір головного входу фланковано пілонами та рустованими лопатками, завершеними фігурними пласкими елементами обабіч підковоподібного люнета, які декоровано тондо з трьома вертикальними смугами. Під лучковим сандриком – вензель «Л. Р.» в обрамленні ліпленого орнаменту з рослинними мотивами. Фрамугу парадних дверей прикрашає герб Родзянків та дата «1908» на склі. Над порталом – тридільне вікно з півциркульною перемичкою, увінчане широким архівольтом із замковим каменем.

Вузькі здвоєні вікна третього поверху над ним вміщено у фігурну пласку нішу, півциркульні прорізи п’ятого поверху оформлено на зразок трифорія.

Бічні портали входу та проїзду вирішено подібно: фланковано канелюрованими лопатками, які спираються на пілони на рівні високого цоколю; під горизонтальними сандриками вміщено однакові скульптурні панно зі стилізованим зображенням голівки янгола й розгорнутих крил обабіч. Над отвором проїзду – лоджія антресолі з бетонним парапетом. Над бічними порталами на рівні другого поверху – широкі тридільні вікна з трицентровими перемичками, облямовані фігурними лиштвами під горизонтальними сандриками. У бічних розкріповках широкі прорізи другого та четвертого поверхів чергуються з вузькими здвоєними вікнами третього та п’ятого. Балкони з ажурними гратами розташовано на третій осі зліва над еркером (два), на третій осі з права (чотири) та на другому й третьому поверхах ліворуч від центральної розкріповки.

Парадні сходи й приміщення оздоблено штучним мармуром, ліпленням, розписом, позолотою, різьбленням по дереву. В інтер’єрах – три каміни, інкрустований візерунчастий паркет, стильна металева фурнітура. Кабінет оформлено розписом на теми кінного спорту, зала – у стилі рококо.

Флігель, 1908 (№ 14-в).

П’ятиповерховий на високому цокольному поверсі, цегляний, тинькований, у плані прямокутний з невеликим тильним ризалітом клітки чорних сходів. Планування двобічне. Перекриття пласкі. Дах двосхилий, покрівля бляшана.

В оформленні чолового фасаду та інтер’єрів (формі вікон, рисунка кованого огородження балконів, сходів, ліплення стель помешкань) є ознаки стилю модерн. Композиція чолового фасаду асиметрична. Головну вісь зміщено праворуч від центру й акцентовано порталом, великими арковими вікнами сходової клітки та підвищеним фігурним завершенням стіни, яку розкріповано в межах двох прилеглих віконних осей зі здвоєними прорізами першого – третього поверхів. Вертикальні членування виявлено лопатками трьох верхніх поверхів, горизонтальні – міжповерховими гуртами. Віконні прорізи різняться за формою та розміром. Аркові вікна верхнього поверху підкреслено профільованими архівольтами, у підвіконнях вміщено орнаментальні вставки. Елементи оздоблення виконано з цегли. Праворуч – арка проїзду у другий двір, де розташовувалися стайні, каретник, дров’яні сараї, льодовня (під двором), сарай для білизни (не збереглись). Оформлення тильного фасаду утилітарне.

Флігель, 1911 (№ 14-г). Первісно дерев’яний мансардний сьомий поверх згодом муровано з цегли.

Семиповерховий з підвалом, цегляний, у плані складної форми, двосекційний. Перекриття пласкі. Парадні сходи – мармурові, чорні – гранітні. Має три чорні входи та проїзд у третій, бічний двір.

Оформлений у стилі модерн. Чоловий фасад симетричний відносно центральної осі, виділеної розкріповкою, у якій прорізано прямокутний вхідний отвір і широкі багатодільні вікна сходової клітки. У поле порталу включено вікно над входом під криволінійним вінцевим гуртом. Оздоблення стін обабіч вхідного отвору та вікна над ним нагадує масивні колони-пілони з високими капітелями. На другій та шостій осях фасаду – ряди балконів з ажурними металевими огорожами. Віконні прорізи першого поверху із заокругленими верхніми кутами завершено рельєфними лиштвами, аналогічно оформлено прямокутні та лучкові вікна третього і четвертого поверхів. Підвіконня прикрашено фільонками та орнаментальними вставками. На рівні фрамуг вікон другого поверху стіну членує пояс фільонок, на рівні перемичок прорізів четвертого – стрічка з трьох рельєфних вузьких смуг. Карниз на кронштейнах відокремлює сьомий поверх.

Флігель, 1911 (№ 14-д). У третьому, бічному дворі. Первісно триповерховий. 1950 надбудовано четвертий поверх.

Чотириповерховий з підвалом, цегляний, у плані наближений до прямокутного, з двома зрізаними наріжжями й ризалітом сходової клітки, односекційний. Первісно на поверсі розплановано дві квартири з розміщенням кімнат вздовж чолового фасаду та у торцях. Перекриття пласкі. Дах вальмовий (первісно односхилий) з бляшаною покрівлею.

На оформленні чолового фасаду позначився вплив стилю модерн. Композицію, симетричну відносно центральної осі, яку виявлено ризалітом сходової клітки на рівні першого – третього поверхів. Фронтальну стіну завершеного балконом ризаліту і прилеглі з боків одноосьові розкріповки прорізано великими тридільними вікнами – прямокутними та лучковими. Прорізи у ризаліті фланковано лопатками на рівні другого – третього поверхів. На бічних частинах фасаду ритм дводільних вікон почащено, виявлено групи з двох і трьох (з балконним отвором у центрі) прорізів. Два ряда балконів з металевими огорожами модернового рисунка доповнюють вертикальні елементи та збагачують пластичне рішення. Розташований на межі ділянки торцевий фасад на рівні четвертого поверху прорізано вікнами.

Забудова садиби – характерний приклад комерційного використання землі в центрі Києва на поч. 20 ст., зразок архітектури комплексу прибуткових споруд у стилі модерн.

З кінця серпня 1912 до липня 1913 у квартирі № 30, найвірогідніше, у флігелі № 14-г містилися редакція і головна контора «Літературно-наукового вістника» («ЛНВ») – українського щомісячника літератури, науки і громадського життя. Раніше працювали на вул. Володимирській, 28 (Книгарні «ЛНВ»). Квартира, яку «ЛНВ» займав спільно з Українським науковим товариством, складалася з чотирьох кімнат, кухні, ванни, двох сараїв.

Журнал був заснований 1898 Науковим товариством ім. Шевченка у Львові, 1905 перейшов до Українсько-руської видавничої спілки. Виходив 1898 – 1939 щомісяця: 1898 – 1906, 1922 – 39 – у Львові, 1907 – 14 і 1917 – 19 – у Києві. 1907 – 14 журнал мав дві редакції – київську (на чолі з М. Грушевським) і львівську (на чолі з В. Гнатюком). 1907 – 12 видавцем та фактичним редактором був М. Грушевський, посади відповідального офіційного редактора в цей час обіймали Ф. Красицький, С. Веселовський, М. Гехтер. На час переїзду до цього помешкання М. Грушевський зняв з себе обов’язки видавця та редактора. З квітня 1912 право на видання журналу отримала Л. Старицька-Черняхівська, редакцію здійснював редакційний комітет у складі М. Грушевського, О. Олеся, Л. Старицької-Черняхівської, Ю. Тищенка (Сірого). На початку серпня 1913 разом із Українським науковим товариством редакція та контора «ЛНВ» переїхали у будинок № 36 на цій же вулиці.

У квітні 1912 – січні 1915 видавцем журналу була Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна (1868 – 1941) – письменниця, літературний критик, громадський і культурний діяч. Народилася в Києві в сім’ї письменника, драматурга М. Старицького та рідної сестри М. Лисенка – С. Лисенко.

Освіту здобула у приватному пансіоні та гімназії В. Ващенко-Захарченко (закінчила 1886). Активний учасник літературного гуртка «Плеяда» (1888 – 93), який заснувала Леся Українка зі своїм братом М. Косачем. Школу громадської діяльності набувала як один з організаторів Київського літературно-артистичного товариства (1895), Українського наукового товариства в Києві, київської «Просвіти». Секретар, активна діячка Українського клубу (1908 – 11), після смерті М. Лисенка керувала роботою його наступника – клубу «Родина» (1911 – 17). Співпрацювала з літературними виданнями «Зоря», «Правда», «ЛНВ», «Житє і слово», газетами «Рада», «Село» та ін. Член Товариства українських поступовців та його президії. Дійсний член Об’єднаного комітету в справі спорудження пам’ятника Т. Шевченкові в Києві. У роки 1-ї світової війни брала дієву участь у роботі комітетів і товариств для допомоги населенню окупованих українських земель, заснуванні дитячих притулків, українських шкіл та гімназій для дітей біженців та депортованих галичан, працювала сестроюжалібницею у шпиталі для поранених, створеному при клубі «Родина».

Під час Української революції – член Української Центральної Ради, члензасновник Комітету Українського національного театру. Викладала декламацію у заснованій 1917 Українській педагогічній академії для підготовки вчителів українознавства. 1919 стала співзасновницею і заступницею Союзу українок у Кам’янці-Подільському.

Член І Всеукраїнського православного собору у Києві, який проголосив УАПЦ (1921). У 1920-х рр. – науковий співробітник Історично-філологічного відділу ВУАН. Входила до складу київського літературного угруповання «Аспис» (Асоціація письменників, 1923 – 24). Засуджена 1930 у справі СВУ на п’ять років позбавлення волі, у червні 1930 вирок замінено на умовний. Після п’яти років проживання у м. Сталіно (тепер м. Донецьк) разом із чоловіком вернулася до Києва. Вдруге заарештована 20 липня 1941. По дорозі на заслання до Казахстану померла. Точна дата смерті й місце поховання невідомі.

На сторінках «Літературно-наукового вістника» у цей час друкувалися твори українських письменників В. Винниченка, М. Вороного, М. Коцюбинського, Лесі Українки, О. Олеся, І. Франка та ін., переклади класиків світової літератури. Провідним публіцистом журналу залишався М. Грушевський. Суспільно-політичний зміст складали огляди «З російської України» та «З українського життя» (М. Гехтер, О. Лотоцький, Ф. Матушевський, В. Піснячевський); «З австрійської України» (І. Джиджора, М. Лозинський, Л. Цегельський). Особлива увага надавалася рецензіям та бібліографії, яку вели В. Дорошенко, М. Євшан, М. Залізняк, Ю. Кміт, І. Кревецький та ін.

У серпні 1912 – липні 1913 у двох кімнатах квартири № 30 містилося Українське наукове товариство: в меншій – бібліотека, велика передбачалася для влаштування музею. Товариство створене у кін. 1906 з ініціативи групи співробітників часопису «Киевская старина». 21 квітня 1907 на перших установчих зборах головою товариства був обраний Грушевський Михайло Сергійович (1866 – 1934) – історик, літературознавець, письменник, публіцист, громадський і державний діяч, акад. ВУАН (з 1923) і АН СРСР (з 1929); завідувач кафедри історії України Львівського університету (1894 – 1914), голова Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (1897 – 1913), голова Української Центральної Ради (1917 – 18), голова історичних установ ВУАН (1924 – 30).

В УНТ співробітничали відомі діячі української науки, письменники: Д. Багалій, М. Біляшівський, М. Василенко, М. Возняк, О. Грушевський, Д. Дорошенко, В. Іконников, О. Корчак-Чепурківський, А. Кримський, О. Левицький, А. Лобода, С. Маслов, В. Перетц, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, І. Стешенко, І. Франко, В. Щербина та ін. Основні напрями діяльності на взірець НТШ були зосереджені в секціях. У складі УНТ діяли секції: історична, філологічна, природничо-технічна, медична, статистично-економічна, етнографічна та мовна комісії.

1908 – 18 товариство видавало «Записки», 1914, 1917, 1918 – журнал «Україна», редакції яких містилися в цьому ж приміщенні. Виходили також збірники медичної, природничо-технічної секцій та ін. «Записки» виходили за редакцією комітету у складі М. Грушевського, а також, залежно від тематики, – М. Василенка, К. Михальчука, Г. Павлуцького, В. Перетца. Всього вийшло 18 книг, у цім числі, хоча і без титулу – «Записок» через арешт редактора М. Грушевського та заборону видання з початком 1-ї світової війни, тематичні збірники «Збірник пам’яті Тараса Шевченка. 1814 – 1914» (М., 1915) та «Філологічний збірник пам’яті К. Михальчука» (К., 1915); два випуски під назвою «Український науковий збірник» (М., 1915 – 16). «Україна» виходила за загальною редакцією М. Грушевського як орган Українського наукового товариства в Києві паралельно з «Записками» для ознайомлення широких верств населення з новими досягненнями українознавства (10 книг, 7 випусків). Наукова діяльність товариства також публічно виявлялась у його наукових засіданнях, які два рази на місяць відбувалися в клубі «Родина» (вул. Володимирська, 42). У 1914 товариство перебралося в будинок № 36 на цій же вулиці.

1924 – 41 (з перервами), 1944 – 89 у колишній квартирі Л. Родзянка на третьому поверсі будинку № 14-б містилася Державна заслужена академічна хорова капела УРСР «Думка» (тепер – Національна заслужена академічна капела України). Заснована 1919 в Києві з ініціативи Н. Городовенка на основі хору «Дніпросоюзу», з 1920 – Державна українська мандрівна капела (скорочено – «Думка»), з 1930 мала статус заслуженої. У 1937 – 38, внаслідок усунення Н. Городовенка від керівництва з політичних причин, капела зазнала реорганізації. Багато гастролювала в містах і селах України, СРСР і за кордоном, під час Великої Вітчизняної війни 1941 – 45 – у прифронтовій смузі та в тилу. В репертуарі – твори української народної творчості й фольклору інших народів світу, хорові й вокально-симфонічні твори українських і світових композиторів-класиків, а також сучасних українських композиторів. Капела створила яскраві зразки акапельного співу, оригінальні інтерпретації української народно-пісенної творчості, західноєвропейської класики. Відзначена Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка (1981).

Колектив «Думки» очолювали відомі діячі культури України.

1919 – 37 – Городовенко Нестор Феофанович (1885 – 1964) – хоровий диригент, педагог, заслужений артист Республіки (з 1926). У ці роки – художній керівник і головний диригент капели, одночасно викладав у Київському музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, керівник його диригентського відділення (з 1930). Пізніше – диригент Українського ансамблю пісні і танцю (1937 – 42), Української народної хорової капели (1942 – 43), хору ім. М. Леонтовича у Львові (1943 – 44). З 1944 на еміграції, засновник хору «Україна» в Німеччині, керівник хору в Монреалі (з 1949, Канада).

1937 – 39 і 1946 – 64 – Сорока Олександр Назарович (1900 – 63) – хоровий диригент, народний артист УРСР (з 1960), художній керівник хорової капели «Трембіта» (1940 – 46). Співав у капелі з 1923, 1934 – 37 – диригент, потім – головний диригент.

1939 – 40 – Вериківський Михайло Іванович (1896 – 62) – композитор, диригент, музично-громадський діяч, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1944); викладач (з 1944) і професор (з 1946) Київської консерваторії. У ці роки – художній керівник капели.

1940 – 41 – Гончаров Петро Григорович (1888 – 1970) – диригент, музичний діяч, диригент хорів театрів М. Садовського, П. Саксаганського (з 1916), Української музичної драми (з 1919), київської опери (1920 – 24), Софійського собору (1920 – 29) та Андріївської (1941 – 43) церкви, організатор і керівник капели Південно-Західної залізниці (1924 – 49), керівник хорового класу Київської консерваторії (1955 – 60). У ці роки – художній керівник капели.

1944 – 46 – Петровський Олександр Юрійович (1908 – 83) – диригент, педагог, народний артист УРСР (з 1973); головний хормейстер і диригент оперної студії Київської консерваторії (1947 – 57), художній керівник і головний диригент хору Всесоюзного радіокомітету (1938 – 44), заслуженої хорової капели УРСР київського заводу «Більшовик» (1947 – 83). У ці роки – художній керівник і головний диригент капели.

1964 – 69 – Муравський Павло Іванович (нар. 1914) – хоровий диригент, народний артист УРСР (з 1960); Герой України (2009), художній керівник хорової капели «Трембіта» (1948 – 60); професор Київської консерваторії (з 1971). У зазначені роки – художній керівник капели, 1941 і 1946 – 48 – її диригент.

1969 – 83 – Кречко Михайло Михайлович (1925 – 96) – хоровий диригент, народний артист УРСР (з 1960); художній керівник і головний диригент Закарпатського народного хору (1954 – 69), викладач (з 1972) і професор (з 1990) Київської консерваторії, головний хормейстер хору Київського дитячого музичного театру (з 1983). У зазначені роки – директор і художній керівник капели.

Тепер міститься на бульв. Т. Шевченка, 50 – 52.

Від 1989 це помешкання займали театри «Дружба», «Модерн», тепер – театр «Сузір’я». Квартири на другому поверсі використовувалися як службові приміщення.

1945 – 87 на другому поверсі містилося правління Українського театрального товариства (з 1987 – Спілка театральних діячів України, з 1998 – Національна СТД України).

1945 – 54 – Паторжинський Іван Сергійович (1896 – 1960) – співак (бас), педагог, народний артист СРСР (з 1944). У зазначені роки – соліст Київського театру опери та балету (1935 – 52), професор Київської консерваторії (з 1946).

1954 – 73 – Ужвій Наталія Михайлівна (1898 – 1986) – актриса, народна артистка СРСР (з 1944), Герой Соціалістичної Праці (1974). У зазначені роки – актриса Київського академічного українського драматичного театру ім. І. Франка (з 1936).

1973 – 87 – Кусенко Ольга Яківна (1919 – 97) – актриса, народна артистка СРСР (з 1967). У ці роки – актриса Київського академічного українського драматичного театру ім. І. Франка (з 1944).

У садибі проживали відомі діячі культури, громадсько-політичного і державного життя.

У 1920-х рр. у квартирі № 49 – Болдуман Михайло Пантелеймонович (1898 – 1983) – актор, народний артист СРСР (з 1965), актор МХАТу (з 1933). У роки проживання за цією адресою – прем’єр Державного театру російської драми (тепер Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки) (1924 – 31).

1910 – 19 у квартирі № 5 будинку № 14-а – Гансен Оскар-Герман Германович (1881 – після 1920) – колекціонер. У Києві жив з 1907, у 1912 закінчив юридичний факультет Університету св. Володимира. Все свідоме життя збирав предмети мистецтва і старожитності. Про художньо-наукову вартість його колекцій багато писалося ще в 1910-і рр. Збірка Києво-Межигірського фаянсу вважалась єдиною за повнотою, рідкісною за добором й налічувала понад тисячу предметів.

Збірка меблів досягала 300 одиниць, живопису – більше 600, у ній були представлені твори старої і нової школи європейських та вітчизняних майстрів. Книгозбірня налічувала 2200 томів. Унікальною була збірка книжок з історії Києва та України, а також світлин та альбомів з видами Києва.

О. Гансен мав свій екслібрис, виконаний художником Г. Нарбутом 1919. Був членом комісії відділу «Старий Київ» Київського художньо-промислового і наукового музею (1912 – 14). Під час 1-ї світової війни в 1915 найцінніша частина колекцій була евакуйована власником до Сум.

Музейна збірка О. Гансена, що залишилася в Києві, була націоналізована в травні 1919 (оцінена в 5 млн. крб.) й перетворена на Третій Державний музей, в якому власник працював консультантом. Одночасно – співробітник музейного відділу ВУКОПМИСу. У цей час мешкав на вул. Малопідвальній, 4.

На третьому поверсі цього будинку у п’яти кімнатах була розміщена колекція, що складалася з десяти відділів: 1) картини старих і сучасних майстрів, рисунки, гравюри й мініатюри; 2) порцеляна і фаянс; 3) меблі; 4) скло і кришталь; 5) бронза; 6) предмети церковного вжитку; 7) зброя; 8) предмети, що належать до масонських лож; 9) бісерні роботи; 10) ювелірні вироби.

1920 з квартири № 5 були виселені мешканці, які не мали відношення до музею. При музейній збірці в квартирі постійно проживала наглядачка за колекцією з 1915 Б. Сарасек. Станом на 1921 музей перебував у підпорядкуванні Київського губернського комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини, був закритий для відвідування.

1922 відкрилася Київська картинна галерея (сучасна вул. Терещенківська, 9; тепер Національний музей російського мистецтва), куди було передано порцеляну, скло і книгозбірню зі збірки О. Гансена. На базі художньої колекції був створений Сумський художній музей. Сьогодні колекції О. Гансена зберігаються також у Національному музеї історії України, Національному художньому музеї України, Національному музеї російського мистецтва та Музеї історії міста Києва.

У 1930-х рр. у квартирі № 13 – Косенко Віктор Степанович (1866 – 1938) – композитор, піаніст, педагог. У ці роки – викладач (з 1929), професор (з 1932) Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка, з 1934 – Київської консерваторії. Написав симфонії «Героїчна увертюра» (1932), «Молдавська поема» (1937), концерт для фортепіано з оркестром (1937), сонати, романси, пісні, музику до кінофільмів, здійснив обробки народних пісень.

1917 – 18 у квартирі № 46 садиби (ймовірно, у будинку № 14-г) – Порш Микола Володимирович (1879 – 1944) – економіст, публіцист, громадськополітичний і кооперативний діяч, голова Української соціал-демократичної робітничої партії (з 1906). Під час Української революції – член Київського губернського виконкому Ради об’єднаних громадських організацій (1917), в якому обіймав посаду комісара громадських будинків. Завдяки йому українські організації й УЦР одержали приміщення в Педагогічному музеї (вул. Володимирська, 57). У липні 1917 на Всеукраїнському робітничому з’їзді обраний головою Всеукраїнської ради робітничих депутатів та кооптований до УЦР. Як член ЦК УПСР увійшов також до складу Малої Ради. В його квартирі відбувалися засідання керівництва Київської організації та ЦК УСДРП (до одержання приміщення в Педагогічному музеї). Співробітничав з періодичним органом партії – «Робітничою газетою».

У серпні 1917 репрезентував УЦР на Демократичній нараді в Петрограді, де був обраний до Передпарламенту. З 1 листопада 1917 – генеральний секретар праці, з 2 листопада – член Тимчасової комісії охорони порядку. Розробив термінові заходи для забезпечення єдності командування у військах, організації правопорядку на місцях тощо. Запропонував правила передачі землі, оголошені Генеральним секретаріатом УНР 11 листопада 1917. Після відставки С. Петлюри з посади генерального секретаря військових справ (18 грудня 1917) виконував ці обов’язки. Продовжував справу організації військового управління, брав участь у розробці законопроекту про створення національного війська на територіальних засадах, видав накази про формування українського війська з офіцерів – вихідців з України, встановлення уніформи для українських військовиків.

Очолюване ним генеральне секретарство військових справ розробило законопроект про формування української міліції, схвалений Генеральним секретаріатом 30 грудня 1917. На засіданні Малої Ради 3 січня 1918 було схвалено закон про утворення добровільного війська (армії). 14 березня 1918 очолив комісію у справах товарообміну з центральними державами при Раді народних міністрів УНР. З 19 квітня 1918 – голова української мирної делегації на переговорах з РСФРР. 23 квітня 1918 підписав від УНР Господарський договір з Німеччиною та Австро-Угорщиною.

За Української Держави перебував в опозиції, член Українського національного союзу. 28 червня 1918 заарештований разом із С. Петлюрою. Напередодні протигетьманського повстання звільнений. 1919 – 20 – посол УНР в Берліні. Згодом відійшов від політичної діяльності, займався науковою роботою.

1992 – 98 у квартирі № 74 будинку № 14-а – Стецько Слава (уродж. – Музика Анна-Ярослава, 1920 – 2003) – політичний діяч, почесна громадянка Львова (з 1993). Дружина Я. Стецька.

На поч. 1940-х очолювала жіночу мережу юнацтва Організації українських націоналістів (революційної). Після 2-ї світової війни – на еміграції. Була активісткою ОУН, 1948 – 53 – член Центральної управи Союзу української молоді, Закордонних частин ОУН та Антибільшовицького блоку народів (АБН). З 1948 редагувала «ABN-korrespondencе». 1986 очолила АБН. З 1968 – член Проводу ОУН-р, з 1991 – його голова. З 1992 жила в Україні, один з організаторів і голова політичної партії – Конгресу українських націоналістів. Обиралася народним депутатом України 1997 (додаткові вибори), 1998 і 2002. Входила до опозиційних блоків і фракцій. Померла в м. Мюнхен (ФРН), похована у Києві на Байковому цвинтарі.

З 1998 мешкала на вул. Лисенка, 3.

У 1920 – 30-х рр. у колишньому приміщенні гімназії головного будинку № 14-а – Фінінберг Езра Йосипович (1899 – 1946) – поет, прозаїк, драматург, перекладач, критик, педагог, історик літератури. Викладач єврейської літератури в музичній школі Єврейської культурно-просвітницької організації «Культурна Ліга» (1920 – 22), член організацій «Відервукс», «Бой». 1927 Харківський державний єврейський театр поставив його драму «Юнген» («Хлопці»), 1929 його п’єсою «Шлек» («Напасть») відкрився Київський державний єврейський театр. Автор багатьох збірок віршів.

Література:

ДАК, ф. 16, оп. 464, спр. 2185; ф. 143, оп. 2, спр. 1963; ф. 163, оп. 6, спр. 152; оп. 41, спр. 6185, 6236, 6257; оп. 46, спр. 21; ДАКО, ф. 1, оп. 244, спр. 90; ф. 41, оп. 1, спр. 1399; ф. 84, оп. 6, спр. 282, 286; ф. Р-432, оп. 2, спр. 984; ф. Р-727, оп. 1, спр. 39; ДАКО, ф. Р-4156, оп. 1, спр. 6, 17; ІР НБУ, ф. 246, № 36, 207; ф. Х, № 12614; ЦДАВОВУ, ф. 166, оп. 1, спр. 690, 707; ЦДІАУК, ф. 295, оп. 1, спр. 20; Верстюк В. Ф., Осташко Т. С. Діячі Української Центральної Ради. – К., 1998; Гирич І., Панькова С. Публіцистика Михайла Грушевського на сторінках «Літературно-наукового вістника» у 1907 – 1914 роках // Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 2; Зайцева З. Український науковий рух: інституціональні аспекти розвитку (кінець ХІХ – початок ХХ ст.): Монографія. – К., 2006; Заруба В. «Всім серцем Ваша» // Вітчизна. – 1991. – № 10; Капелі «Думка» – 80! // Веч. Київ. – 1999. – 14 трав.; Киевлянин. – 1908. – 12 марта, 14 мая; 1910. – № 14, 66, 194, 235; № 1911. – № 174; Корбич Г. До історії «Літературно-наукового вісника» (Київ, 1907 – 1914 рр.) // Слово і час. – 1996. – № 10; Кузіна Н. Роль «Літературно-наукового вісника» в національному відродженні України (київський період 1907 – 1919 рр.): Автореф. дис. канд. іст. наук. – К., 2003; Літературно-науковий вістник. – 1912 – 1913; Мельник О. Листи Леопольда Будая як джерело до вивчення науково-організаційної та видавничої діяльності Михайла Грушевського (1907 – 1912) // Укр. археографічний зб.: Нова серія. – К., 2006. – Вип. 10/11; Михайлов М. М. Творчий шлях «Думки». – К., 1957; Панькова С. «Літературно-науковий вістник» – рупор громадсько-політичної праці Михайла Грушевського (1907 – 1914 рр.) // Київ і кияни: Зб. тез та доповідей учасників науково-практичної конференції, що відбулася в Музеї історії міста Києва 24 січня 2005 р. – К., 2005; Перша Робітничо-селянська капела УСРР «Думка». 1920 – 1924. – К., 1924; Попередні книги «Записок» // Науковий збірник за рік 1924. – К., 1925; Робітнича газета. – 1917. – № 72, 168; Российская еврейская энциклопедия. – М., 1997. – Т. 3; Тищенко (Сірий) Ю. У Києві біля «Літературно-наукового вісника» // З моїх зустрічей: Спогади – К., 1997; Шаповал Ю. І в Україні святилось те слово. – Львів, 2003; Ясінський Б. Літературно-науковий вісник: Покажчик змісту. Том. 1 – 109 (1898 – 1932).

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 2053 – 2058.