Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи

Богдан Хмельницький

?

2011 р. Звід пам’яток Києва

Сергій Білокінь, Лариса Добрийвечір, Віталій Ковалинський, Марія Кадомська, Олена Лисенко

576.16. Міське парафіяльне училище ім. Терещенка Н. А. 1906, де містилися Українська державна академія мистецтв, Київська артилерійська спецшкола № 13 (архіт., іст.).

Вул. Ярославів Вал, 40. Первісно № 38. На червоній лінії забудови вулиці, бічним фасадом звернене у бік пл. Львівської.

Історія садиби простежується з 1837, коли вона становила власність поміщика Кандиби. До 1858 нею володіли спадкоємці титулярного радника В. Чернявського, які продали її надвірному раднику Я. Прохницькому. 1872 ділянку купив київський купець 1-ї гільдії М. Гребень. Останній багато судився після того, як міська управа змінила план пл. Львівської, і домовласнику відмовляли в проханні виділити територію, зайняту давньоруським валом на межі з його садибою. 1884 М. Гребень продав частину своєї ділянки (вул. Ярославів Вал № 36 і 38). 1898 решту садиби купив М. Ждановський і побудував у глибині ділянки одноповерховий цегляний флігель, де і мешкав.

Наріжна ділянка вважалася «міським місцем» під № 40. 1899 відомий цукропромисловець і меценат Н. Терещенко пожертвував 100 тис. крб. в 4,5 відсотки облігаціях Київського міського кредитового товариства на влаштування й обладнання будинку для міського парафіяльного училища на 300 учнів у двох відділеннях: чоловічому і жіночому, з класами креслення, каліграфії, малювання, співів, руханки та рукоділля для дівчаток, ручної праці для хлопчиків, який би відповідав тогочасним вимогам шкільної гігієни а також мав рекреаційну залу, пристосовану для розміщення Київського педагогічного музею. На витрати по утриманню цих класів і музею він пожертвував 50 тис. крб. у 4,5 відсотки заставних листах Київського земельного банку.

Зазначений капітал мав залишатися неторканим, а відсотки з нього призначалися на покриття цих витрат. Поки Міська управа шукала належну ділянку, благодійник одійшов у вічність, і справу батька продовжив його син О. Терещенко. Він додав від себе ще 240 тис. крб. на викуп садиби М. Ждановського та на будівництво просторішої будівлі. Загальна сума витрат батька і сина Терещенків склала 425 тис. крб. На конкурсі кращим журі визнало проект студента Інституту цивільних інженерів П. Альошина. Остаточний проект склав цивільний інж. П. Голландський. Будівельні роботи виконала фірма київського підрядчика Ф. Альошина. У вересні 1906 було проведено перший набір 300 учнів.

16 грудня 1907 училище освячене.

Будинок триповерховий, цегляний, у плані П-подібний. Композиція асиметрична: складається з трьох різних за розмірами крил. Одне з них, з невеликою залою на другому поверсі, розташоване вздовж вул. Ярославів Вал, друге – з класами по один бік довгого коридору, вздовж пл. Львівської, третє, найменше, в тилу ділянки. Розбіжність у функціональному призначенні об’ємів – адміністративному, навчальному та службовому – знайшла відображення у трактовці основних мас будівлі, які об’єднані великими членуваннями, але різняться в деталях. Перекриття пласкі. Дах вальмовий.

Вирішений в стилізованих формах давньоруської архітектури. Ярусну композицію фасадів створено великим горизонтальним членуванням поверхні стін, виконаної з двокольорової цегли, змінами фактури їх поверхні, а також ритму та розміру віконних прорізів. Цоколь облицьовано гранітом, перший поверх оздоблено рожевим тиньком, прорізаним горизонтальними випусками мурування у два ряди цегли (імітація «опус мікстум»), нетинькована цегляна поверхня стін другого поверху контрастує з рельєфним орнаментальним муруванням стіни третього поверху. Парадний вхід, що вів до актової зали на 1 тис. місць та бібліотеки, підкреслений ризалітом і масивним балконом на кронштейнах (не зберігся) та позначений монограмою «Н. Т.» (Никола Терещенко), і маленьким сонечком, ця ж монограма, а також літери «АТ» (Олександр Терещенко) – присутні на верхній частині фасаду.

Втрачені й деякі інші елементи первісної архітектури будівлі: декоративні пальметки на чоловому фасаді, черепичний дах, склепіння та декоративний розпис у багатьох приміщеннях, кольорове скло вітражів. На фасаді – дати будівництва: «1905 – 1907».

Будинок – рідкісний зразок талановитої стилізації форм монументальної архітектури епохи Київської Русі.

Обидва училища – чоловіче № 58 та жіноче № 59 – носили ім’я Н. Терещенка та мали окремі, бічні входи.

1918 – 19 у будинку містилась Українська державна академія мистецтв – перша вища національна мистецька школа. Заснована у серпні 1917 в Києві комісією на чолі з мистецтвознавцем Г. Павлуцьким, створеною за розпорядженням генерального секретаря освіти І. Стешенка. Статут академії затверджений Українською Центральною Радою 18 листопада 1917. Урочисте відкриття її відбулося 5 грудня 1917 у приміщенні УЦР – Педагогічному музеї (вул. Володимирська, 57). До Оргкомітету і першого складу академії входили голова УЦР М. Грушевський, літературознавець І. Стешенко, художники М. Бойчук, М. Бурачек, М. Жук, В. Кричевський, Ф. Кричевський, А. Маневич, О. Мурашко, Г. Нарбут.

Навчальний процес в академії розпочався за цією адресою 9 січня 1918. Навчальним закладом керувала рада, призначена 27 жовтня 1917. В її складі були: Д. Антонович, П. Зайцев, Д. Щербаківський (вчений секретар).

1917 – 18 першим ректором академії був Кричевський Василь Григорович (1873 – 1952) – художник, архітектор, мистецтвознавець, колекціонер, педагог; завідувач мистецькою частиною і декоратор Українського стаціонарного театру М. Садовського (1907 – 10), мистецький керівник килимарної майстерні В. Ханенко в Оленівці (1912 – 15), директор Керамічної школи в Миргороді (1918 – 19); професор Київського архітектурного інституту (з 1922), Київського інституту пластичних мистецтв (з 1923) та створеного на їх основі Київського художнього інституту (з 1924), завідувач кафедри Київського архітектурно-будівельного інституту (з 1930). З 1948 жив у Каракасі (Венесуела), де й помер.

1918 ректором був Кричевський Федір Григорович (1869 – 1947) – живописець, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1940); викладач Київського художнього училища (1913 – 17, його директор у 1914 – 17); професор Української державної АМ (1917 – 22, її ректор також у 1920 – 1922), Київського художнього інституту (1922 – 32 і 1934 – 41; 1922 – 24 – ректор, з 1934 – проректор), один з фундаторів Спілки художників України (1933).

2 січня 1919 ректором обрано Нарбута Георгія Івановича (1886 – 1920) – художника-графіка, педагога, професора Української державної академії мистецтв (з 1917). Обов’язки ректора виконував до кінця життя.

Факультетами академії керували М. Бойчук (фрески і мозаїки), М. Бурачек (пейзаж), М. Жук (портрет), В. Кричевський (народне мистецтво, орнамент, архітектура, композиція), Ф. Кричевський (портрет, скульптура, побутово-історичне малярство), А. Маневич (пейзаж), О. Мурашко (жанровий живопис), Г. Нарбут (графіка). Викладачами працювали також Ф. Ернст, М. Макаренко, В. Модзалевський, О. Новаківський, Д. Щербаківський.

У березні 1919 більшовицька влада закрила академію, у квітні її приміщення реквізували, після чого праця навчального закладу на деякий час фактично припинилася, навчання до жовтня 1919 проходило у квартирах професорів.

Г. Нарбут придбав коштом Дніпросоюзу два приміщення на пров. Георгіївському, 11 (будинок не зберігся) і поділився власним помешканням № 2 у цьому ж будинку. 1922 вуз переміщено в будинок Художнього училища на сучасній вул. Воровського, 2. 1922 академію перетворено на Інститут пластичних мистецтв, який 1924 після об’єднання з Київським архітектурним інститутом дістав назву Київський художній інститут, з 1992 – Українська академія мистецтва, з 1997 – Академія образотворчого мистецтва і архітектури, 2000 одержала статус Національного навчального закладу. З 1925 міститься на вул. Смирнова-Ласточкіна, 20 (див. ст. 94).

1937 – 41 у будинку містилася Київська артилерійська спецшкола № 13. В Україні в цей період діяло шість таких шкіл, чотири з них – у Києві. Незадовго до 2-ї світової війни в Європі СРСР теж посилив мілітаризацію країни, і 1937 у великих містах, включно з Києвом, почали відкриватися т. зв. спецшколи, де готували з юнаків майбутніх артилеристів, льотчиків, моряків. Їх було створено за рішенням ЦК ВКП(б) і РНК СРСР для підготовки молоді для вступу в різні військові училища. Комплектувалися випускниками семирічок, які мали відмінні та гарні оцінки. У школі № 13 було три класи – 8-й, 9-й і 10-й. Крім загальноосвітніх, вивчалися і воєнні дисципліни: статути, топографія, хімічний захист, артилерія, авіація, проводилася політична, стройова, стрілецька підготовка тощо. Військова підготовка здійснювалася головним чином під час двомісячних табірних зборів.

Під час Великої Вітчизняної війни 1941 – 45 понад 70 відсотків складу школи загинуло на фронтах. Героями Радянського Союзу стали викладач артилерійської спецшколи № 13 – майор А. Потопольський (1943) і вихованець школи – капітан Й. Чайковський (посмертно, 1945).

1944 – 56 у будинку містилася Київська консерваторія, яка переїхала в реконструйоване приміщення колишнього готелю «Континенталь» на сучасній вул. Архітектора Городецького, 1 – 3 (див. ст. 82.6). Згодом тут розмістилося театральне училище.

1965 будинок переданий Київському інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, навчальний процес розпочався тут після завершення ремонту 1968.

1984 на головному фасаді встановлено меморіальну бронзову дошку випускникам військових шкіл – учасникам Великої Вітчизняної війни із зображенням підлітків – артилериста, льотчика, моряка і танкіста зі зброєю в руках (ск. М. Марченко, арх. Т. Довженко).

Тепер – головний корпус Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого.

Література:

ДАК, ф. 163, оп. 41, спр. 6082; Білокінь С. Сторінками загиблого «Даріуша» // Пам’ятки України. – 1998. – № 1; Боевые звезды киевлян. – К., 1983; Великая Отечественная война 1941 – 1945 гг.; Энциклопедия. – М., 1985; Друг О. До історії мебльованих кімнат в Києві кінця 19 – поч. 20 ст. // 2144 Янус. – 1997. – № 7; Зодчий. – 1903; История городов и сел Украинской ССР: Киев. – К., 1982; Киевлянин. – 1918. – 10 янв.; Киевская газета. – 1903; Ковалинский В. В. Меценаты Киева. – К., 1995; Краснознаменный Киевский. – К., 1979; Наше минуле. – 1919. – Ч. 1 – 2; Сольський Б. П. Видатний майстер архітектури // Архітектура Рад. України. – 1940. – № 11; Ясієвич В. Є. Київський зодчий П. Ф. Альошин. – К., 1966.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 2038 – 2040.