Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї!

Богдан Хмельницький

?

2003 р. Звід пам’яток Києва

Михайло Кальницький, Ніна Коваленко, Борис Подколзін, Віктор Чепелик

479. Садиба 1880-х рр. – 1911, в якій проживали відомі діячі науки і культури (архіт., іст.).

Вул. Кудрявська, 9, 9-б. Складається з двох будинків – головного (№ 9), розташованого на червоній лінії забудови вулиці, та флігеля (№ 9-б) у другому ряді забудови.

Історія садиби відома з 1882, коли незабудована ділянка площею бл. 257 кв. сажнів була продана її власником – титулярним радником В. Бобровим викладачеві Третьої гімназії А. Демуцькому – брату відомого фольклориста, диригента і композитора П. Демуцького.

1883–84 на замовлення А. Демуцького за проектом арх. М. Іконникова на червоній лінії забудови вулиці зведено двоповерховий будинок (перший поверх цегляний, другий дерев’яний). На першому поверсі було п’ять кімнат, два передпокої і дві кухні, на другому – шість кімнат, два передпокої. На ділянці було посаджено фруктовий сад (у 1884 налічував 47 дерев).

1885 домовласник, маючи борги, продав садибу професору Київської духовної академії М. Дроздову та його дружині Є. Дроздовій. У 1886 Дроздови придбали сусідню, значно більшу садибу, яка пізніше мала № 11. У 1894–95 на замовлення власників було обкладено цеглою другий поверх будинку № 9 і об’єм його парадних сходів з боку вулиці, фасади оформлено у цегляному стилі. Проект реконструкції виконав арх. А.-Ф. Краусс. У липні 1895 будинок разом з ділянкою, яка була зменшена до 225 кв. сажнів на користь сусідньої № 11, придбала В. Петрова – педагог, дочка літературознавця, професора Київської духовної академії М. Петрова (проживали разом на вул. Іллінській, 5). У травні 1903 вона продала садибу вдові статського радника О. Ляшенко, після смерті останньої садиба перейшла у власність її спадкоємців – колезького секретаря М. Ляшенка та його брата Д. Ляшенка, які жили в Санкт-Петербурзі.

У березні 1911 вони продали її публіцисту, громадському діячеві П. Мазюкевичу.

Того ж року на його замовлення за проектом арх. В. Кричевського у глибині садиби збудовано флігель, квартири в якому здавали в оренду. Напівпідвал будинку був цегляний, два верхні поверхи – дерев’яні, ззовні обкладені цеглою. Перший поверх планувався для господарських потреб, верхні розділені сходовою кліткою у центрі споруди на дві половини, кожна з яких мала по дві трикімнатні квартири (з кухнею, ванною і санвузлом) на кожному поверсі. У радянський час садибу було націоналізовано.

Після Великої Вітчизняної війни будинки перетворено на комунальні. У 1980-х рр. мешканців відселено, і після капітального ремонту флігель передано державній установі. Фасадний будинок, який на той час втратив дах, цегляне облицювання, столярне заповнення вікон та дверей, оздоблення фасадів, інтер’єрів тощо, був приречений на знесення, чому завадило втручання громадськості міста, що захищала споруду як одну з адрес проживання письменника М. Булгакова. 1987 будинку разом з невеликою ділянкою прилеглої території було надано статус пам’ятки місцевого значення, 1989 передано Музею історії міста Києва. У 1993–99 за проектом Проектно-реставраційної майстерні «Міжгір’я» здійснено реставрацію будинку, зведено металеву огорожу, що оточує бічні й тильну межі ділянки.

Головний будинок, 1883–84 (№ 9). На червоній лінії забудови вулиці.

Зведений за проектом арх. М. Іконникова. 1894–95 другий, первісно дерев’яний поверх обкладено цеглою й оздоблено за проектом А.-Ф. Краусса. У 1990-х рр. другий поверх відновлено у цеглі.

Двоповерховий, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Ліворуч влаштовано дерев’яні сходи з дверима на вулицю, ще одні сходи містяться в лівому торці, з тильного боку – дерев’яна веранда.

Внутрішнє планування двосекційне, з суміжними приміщеннями, розділеними поздовжньою стіною.

Зведений у цегляному стилі. Головний семивіконний фасад симетричний, увінчаний металевим парапетом на цегляних стовпчиках. Виконане з лицьової цегли скромне архітектурне оздоблення включає міжвіконні лопатки, карниз з модульйонами, клинчасті перемички над вікнами першого поверху та прості лиштви з замковими каменями на рівні другого поверху.

Стриманий за архітектурним вирішенням будинок є характерним для забудови периферійних вулиць Києва кін. 19 ст.

Флігель, 1911 (№ 9-б). У глибині ділянки, на косогорі, що круто обривається вниз, паралельно головному будинку.

Зведений за проектом арх. В. Кричевського. Під час ремонту 1984 втрачено дах порталу, розібрано чорні сходи, зроблено внутрішнє перепланування приміщень.

Двоповерховий з напівпідвалом, нижній ярус цегляний, два верхні – дерев’яні, ззовні облицьовані цеглою.

Тинькований, у плані Т-подібний. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Чотири трикімнатні квартири з виходами на вузькі двомаршові сходи з боку подвір’я були ув’язані з виступним об’ємом чорних дерев’яних сходів, на які виходили кухні. По цих сходах можна було потрапити до напівпідвалу, зверненому вікнами на нижнє подвір’я, в якому містилися комори та господарська майстерня. Кожна з квартир мала вітальню (19,4 кв. м.), спальню (17,4 кв. м.), малу кімнату (7,72 кв. м), кухню і санітарний вузол. Раціональне планування свідчило про розуміння автором нових вимог доцільності та економічності, що виявилося у кількості кімнат та їхньому компактному розташуванні.

Симетричний за композицією фасад оздоблено у стилі українського модерну. Найбільший інтерес являє виконаний у лицьовій цеглі головний семивіконний фасад, звернений у бік вулиці. Вхід підкреслено порталом, накритим невеликим вальмовим дахом.

Форма дверей і вікон другого поверху шестикутна трапецієподібна, яка у 1900-х рр. стала характерним знаковим елементом українського архітектурного стилю. Над вікнами першого поверху та у простінках другого в шаховому порядку розміщено трикутні нішки, що за формою нагадують квітки київських каштанів. Автор цієї декоративної форми В. Кричевський назвав її «квіткою життя» і використав також в оформленні інших будинків. На площині фасаду в певному ладі розміщено крихітні, у чверть цеглини, нішки, які вносять у композицію орнаментальну тематику килимового характеру. Між вікнами другого поверху – маленькі нішки у вигляді шестипелюсткових розеток.

Будинок – цікавий зразок раціоналістичної течії архітектури українського модерну.

Історія садиби пов’язана з життям та діяльністю відомих діячів науки і культури.

В головному будинку (№ 9) у серпні 1895 – травні 1903 квартиру № 1 на другому поверсі винаймала родина Булгакова Опанаса Івановича (1859–1907) – теолога, педагога, громадського діяча. Під час проживання у цьому будинку – викладач, професор кафедри історії і розгляду західних віросповідань Київської духовної академії (з 1902), член Київського релігійно-просвітницького, Церковно-археологічного товариств, Історичного товариства Нестора-літописця. Наукові дослідження присвячені історії церкви в Англії, проблемам римського католицизму тощо.

Тут бувало чимало його колег, у т. ч. літературознавець М. Петров, хрещений батько майбутнього письменника Булгакова Михайла Опанасовича (1891–1940). З 1900 М. Булгаков навчався у підготовчому класі Другої гімназії, з вересня 1901 – у Першій гімназії. У цьому будинку народився і провів перші роки життя Булгаков Микола Опанасович (1898–1966) – бактеріолог, співвідкривач бактеріофага стрептокока. Пізніше родина проживала на Андріївському узвозі, 13 та за іншими адресами.

1927–28 у квартирі № 5 флігеля (№ 9-б) проживала Грінченко Марія Миколаївна (літ. псевд. – М. Загірня, М. Чайченко, М. Доленко та ін.; 1863–1928) – письменниця, лексикограф, перекладачка, дружина відомого українського вченого і письменника Б. Грінченка, з яким у 1910-х рр. співробітничав власник садиби П. Мазюкевич. У цей час працювала у ВУАН як член-редактор Комісії для складання словника живої української мови (з 1919).

1885–95 у головному будинку (№ 9) мешкав з сім’єю Дроздов Микола Михайлович (1849–1919) – теолог, класичний філолог, педагог, магістр (1876), доктор богослов’я (з1902), екстраординарний професор латинської мови і словесності (з1883) Київської духовної академії, окремий цензор з іноземної цензури в м. Києві (1884–93). Наукові праці з історії освіти у стародавніх Греції й Римі, богослов’я й теології.

1912–19 у квартирі № 7 на другому поверсі флігеля (№ 9-б) жив Мазюкевич Павло Олексійович (1885–1919) – публіцист, громадський діяч. Брав участь в українському русі, публікувався в таких періодичних виданнях, як «Рідний край», «Рада», «Нова Рада», «Промінь», «Село».

1912–83 (з перервою у 1930–34, 1943–44) тут мешкала дочка домовласника Мазюкевич Дінора Павлівна (1908–83) – художниця. З 1948 жила в комунальній квартирі № 8 на другому поверсі. У 1919–20 навчалась у Першій українській гімназії, що містилася на території Покровського жіночого монастиря, 1925–30 – у Київському художньому інституті. Пізніше працювала у різних видавництвах. 1943–44 вивезена у Німеччину. 1960–65 – художник-мультиплікатор Київської кіностудії науково-популярних фільмів.

1965–73 виконала макет стародавнього Києва пл. 12 кв. м, який експонується у Національному заповіднику «Софія Київська» й опублікований у багатьох виданнях з історії Києва.

1950–61 в одній з кімнат квартири № 7 головного будинку (№ 9) проживав Середа Антін Хомич (1890–1961) – графік, майстер декоративного мистецтва, мистецтвознавець. У ці роки професор Київського художнього інституту (з 1946; у 1950 вийшов на пенсію), де викладав рисунок і графіку на архітектурному факультеті, книжкову графіку і шрифт – на графічному факультеті, член художніх рад асортиментного кабінету Київського раднаргоспу і видавництва «Радянська школа», член бюро секції декоративно-прикладного мистецтва Спілки художників України. Оформлював підручники, зібрання творів І. Франка у 20-ти томах (1950–56), ювілейне видання «Слова о полку Ігоревім» (1952). У 1957 за розробкою митця виконано ювілейний килим до 40-річчя Радянської України.

Публікував праці, присвячені мистецтву книги і шрифтам, художній промисловості, писав пейзажі України.

Загинув під м. Корсунь-Шевченківський, похований на Байковому цвинтарі. Упорядкуванням творчої спадщини митця займався за дорученням Спілки художників України В. Касіян.

У 1920-х рр. А. Середа мешкав на вул. Терещенківській, 9, з 1929 – у Харкові, 1945–50 – в художника В. Касіяна на вул. Володимирській, 14/8, квартира № 5.

У травні 1999 в головному будинку відкрито Київський музей О. Пушкіна – філіал Музею історії міста Києва; у флігелі міститься Управління теплових розподільчих мереж № 2 АТ «Київенерго».

Література:

Архів комунального підприємства № 601. Бухгалтерська книга № 9; Архів МІК. Проект реставрації і пристосування будинку на вул. Кудрявській, 9. – К., 1990. – Т. I–IV; ДАК, ф. 30, оп. 1, спр. 96; ф. 143, оп. 2, спр. 1470, 2799; ф. 163, оп. 41, спр. 2240, 2241; ІР НБУ, ф. 111, № 42423–42459, 45696; ф. 114, № 282, 283; ф. 175, № 1445; Центральний державний архів-музей літератури та мистецтва України, ф. 581, оп. 26 спр. 52; ф. 1048, оп. 1, спр. 18, 96; ЦДІАКУ, ф. 711, оп. 1, спр. 9014; Касіян В. Антін Середа // Касіян В. Про мистецтво. – К., 1970; Кілієвич С., Новікова О. «Стародавній Київ» Дінори Мазюкевич // Київ. – 1991. – № 6; Кончаковский А. П., Малаков Д. В. Киев Михаила Булгакова: Фотоальбом. – К., 1993; Нестеренко П. Адреси майстра // Друг читача. – 1991. – 19 черв.; Рибинський В. Спогади про Київську духовну академію / Публ. О. та Д. Шльонських // Хроніка-2000. – 1997. – № 17–18.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 1087 – 1088.