2011 р. Звід пам’яток Києва
Михайло Кальницький, Лариса Шевченко
527.9. Хімічні корпуси 2-ї пол. 19 – поч. 20 ст., в яких працювали відомі вчені (архіт., іст.).
Вул. Л. Толстого, 12.
Складаються з трьох різночасових споруд, розташованих вздовж вулиці.
Первісно хімічна лабораторія займала п’ять приміщень у головному корпусі університету. 1866 викладачі хімії П. Алексеєв та І. Тютчев подали рапорт про необхідність зведення спеціального корпусу. 1867 – 68 проведено конкурс на кращий проект будівлі, яким було визнано проект архітектора іноземного походження О. Гейнце. Закладини відбулися в серпні 1869, 1872 автор виїхав за кордон, і будівництво завершили без нього в листопаді 1873.
Ліворуч і праворуч до будинку прилягала цегляна стіна-огорожа південного двору університету. Лабораторні приміщення, розраховані на 60 місць, незабаром стали тісними. 1891 – 92 їх було розширено шляхом надбудови третього поверху за проектом арх. К. Іванова.
1903 – 04 до західного торця корпусу прибудовано новий об’єм за проектом університетського арх. Ф. Ессена, будівництво здійснила київська підрядна контора Л. Гінзбурга. 1915 – 16, під час евакуації університету в роки 1-ї світової війни, в корпусах розмістили майстерні з виготовлення гальванічних елементів для польових телефонів.
Будівлі й обладнання постраждали під час громадянської і Великої Вітчизняної воєн. 1964 комплекс розширено прибудовою Г-подібного у плані п’ятиповерхового корпусу зі зверненим до ботанічного саду чоловим фасадом. Нещодавно проведено поточний ремонт (прибудова не має архітектурної цінності).
Найдавніша споруда комплексу (1869 – 73) наближена до рогу з вул. Володимирською. Триповерхова з напівпідвалом, цегляна, тинькована, пофарбована, у плані прямокутна з центральним вхідним ризалітом на тильному фасаді.
Перекриття пласкі (у коридорах на підпружних арках), дах чотирисхилий бляшаний. Внутрішнє планування коридорне з двобічним розташуванням приміщень та двомаршовими сходами у дворовому ризаліті. Вирішена у формах класицизму. Центральне тривіконне прясло чолового фасаду оздоблене поповерховими пілястрами (на першому поверсі рустованими) та підкреслено прямолінійним вінцевим аттиком.
Гладенькі бічні площини фасаду містять на поверсі по чотири вікна, зблоковані парами. Горизонтальні членування позначено маловиразними гуртами. Вікна першого поверху з лучковими та верхні з півциркульними перемичками не мають обрамлень. У цоколі форма прорізів наближена до квадрата.
Таку ж форму та компонування вікон застосовано на тильному фасаді.
Пізніша споруда (1903 – 04) займає середнє місце у фронті забудови. Чотириповерхова з напівпідвалом, цегляна, тинькована, пофарбована, у плані прямокутна. Парадний та дворовий входи розміщено на західному фланзі. Перекриття пласкі, двосхилий бляшаний дах обмежений уступчастими щипцями брандмауерів. Внутрішнє планування, пов’язане з бічними двомаршовими сходами, на першому поверсі – зального типу, на верхніх поверхах – анфіладно-коридорне. Архітектурне оформлення виконане в стилізованих формах історизму. Симетричний чоловий фасад фланковано одновіконними розкріповками під вінцевими прямокутними аттиками. Середню площину на чотири віконні осі завершено парапетом із цегляних стовпчиків і грат у формах модерну. Перший поверх оздоблено дощаним рустом, третій – четвертий об’єднано лопатками. Вінцевий карниз з мутулами спирається на високий фриз. На першому – третьому поверхах розташовано великі лучкові вікна з рустованою лиштвою (другий поверх) або замковими каменями.
Верхній та нижній віконні ряди утворено прямокутними прорізами: на четвертому поверсі – здвоєними, у цоколі – під дашками. Портал входу на лівому фланзі складається з площинного трикутного щипця та бічних лопаток, прикрашених характерним для модерну мотивом кола й потрійних вертикальних стрічок. Тильний фасад з аналогічними прорізами має спрощений характер.
Обидві споруди вписані в класицистичний архітектурний ансамбль університету.
Із заснуванням університету (1834) викладання хімії проводилося спочатку на фізико-математичному відділенні філософського факультету, з 1850 – на фізико-математичному факультеті.
1905 на факультеті було відкрито хімічне відділення, що складалося з трьох кафедр: неорганічної, органічної та фізичної хімії. 1933 створено окремий хімічний факультет. Із побудовою головного корпусу університету (1843) кафедрі хімії, що складалася з аудиторії, лабораторії і кімнати професора, відвели п’ять кімнат у підвальному приміщенні південного крила. З побудовою першого хімічного корпусу (1873) його перший поверх зайняли лабораторії з витяжними шафами і ваннами для практичних занять студентів.
На другому поверсі містилися кімнати викладачів, велика аудиторія на 200 місць з демонстраційним столом, кімната для підготовки дослідів та бібліотека. У підвалі містилися технічні приміщення і кімнати службовців. Надбудований 1891 третій поверх призначався для кафедри і лабораторії органічної хімії; прибудований 1904 чотириповерховий об’єм – для кафедри неорганічної хімії. Обладнання нової лабораторії газовитяжною системою, водогоном, газокарбюраторною машиною та іншим устаткуванням було здійснено на зразок кращих лабораторій того часу.
На хімічному відділенні майже в усіх галузях хімічної науки виконувалися оригінальні дослідження, які поклали початок важливим напрямам у розвитку хімії. 1933 утворено окремий хімічний факультет (складався з кафедр неорганічної, органічної, фізичної та аналітичної хімії). Тепер до складу факультету входить п’ять кафедр: неорганічної, органічної, аналітичної, фізичної хімії та хімії високомолекулярних сполук, він має дев’ять спеціалізацій.
У хімічних корпусах працювали відомі вчені-хіміки.
Алексеєв Петро Петрович (1840 – 91) – хімік-органік, випускник Санкт-Петербурзького університету, основоположник київської школи хіміків-органіків.
В Київському університеті працював у 1865 – 90 (до 1873 – у головному корпусі). З 1868 – професор, з 1869 – завідувач хімічної лабораторії. Був одним з ініціаторів спорудження окремого хімічного корпусу університету та його надбудови. Автор підручників з органічної хімії, які не раз перевидавалися. Ініціатор видання та автор серії оглядів іноземної хімічної літератури.
Бабичев Федір Семенович (1917 – 2000) – хімік-органік, акад. АН УРСР (з 1973), заслужений діяч науки і техніки України (з 1997), віце-президент АН УРСР (1978 – 88).
Закінчив хімічний факультет 1944, працював асистентом, доцентом, професором (з 1967). Завідувач кафедри органічної хімії (1971 – 78), декан хімічного факультету (1968 – 78).
Бабко Анатолій Кирилович (1905 – 68) – вчений у галузі аналітичної і фізичної хімії, акад. АН УРСР (з 1957), заслужений діяч науки УРСР (з 1966), завідувач лабораторії Інституту загальної та неорганічної хімії АН УРСР (1941 – 68).
Працював в університеті з 1933, професор (з 1943) і завідувач кафедри аналітичної хімії (1944 – 68).
Бунге Микола Андрійович (1842 – 1915) – хімік. Професор і завідувач кафедри і лабораторії технічної хімії університету (1871 – 1914), декан фізико-математичного факультету (1881 – 85). Сприяв розвитку вітчизняної цукрової та виноробної промисловості. Брав участь в організації в Києві газового та електричного освітлення, водопостачання та каналізації, обладнання санітарної станції. Один із засновників і голова Київського відділення Російського технічного товариства (1873 – 1905), товариш голови (з 1872) і голова (1875) Київського товариства природодослідників. Один з організаторів Київського політехнічного інституту (1898).
Гарнич-Гарницький Федір Минович (1834 – 1908) – хімік. Професор кафедри хімії (1870 – 91) і завідувач хімічної лабораторії, декан фізико-математичного факультету (1880-і рр.). До 1873 працював у головному корпусі.
Голуб Андрій Матвійович (1918 – 77) – хімік-неорганік. Закінчив хімічний факультет (1942). 1947 – 77 – викладач, професор, завідувач кафедри неорганічної хімії (1959 – 77).
Делімарський Юрій Костянтинович (1904 – 90) – вчений у галузі неорганічної хімії та електрохімії, акад. АН УРСР (з 1957), заслужений діяч науки УРСР (з 1974), голова Відділу хімічних та геологічних наук АН УРСР (1957 – 59), директор Інституту загальної та неорганічної хімії АН УРСР (1960 – 73).
Закінчив шкільний факультет (відділ природничий, підвідділ неживої природи, цикл хімічний) КІНО 1928, завідувач кафедри неорганічної хімії (1950 – 60).
Думанський Антон Володимирович (1880 – 1967) – вчений у галузі колоїдної хімії, чл.-кор. АН СРСР (з 1933), акад. АН УРСР (з 1945), заслужений діяч науки і техніки Казахської РСР (з 1942), заслужений діяч науки УРСР (з 1950), директор Державного НДІ колоїдної хімії у Воронежі (1932 – 42), директор (1945 – 60), завідувач лабораторії Інституту загальної та неорганічної хімії АН УРСР (до 1960).
Після закінчення Київського політехнічного інституту 1903 викладав у ньому і за сумісництвом – приват-доцент фізико-математичного факультету університету (до 1913), у 1945 – 67 – завідувач кафедри фізичної та колоїдної хімії.
Єременко Валентин Никифорович (1911 – 92) – вчений у галузі фізичної хімії, акад. АН УРСР (з 1969), заслужений діяч науки УРСР (з 1974), завідувач відділу (1952 – 88) і заступник директора Інституту проблем матеріалознавства АН УРСР (1961 – 66).
У 1944 – 83 – доцент, професор, завідувач кафедри фізичної хімії (1945 – 53).
Ізбеков Володимир Олексійович (1881 – 1963) – хімік-неорганік, чл.-кор. АН УРСР (з 1939), викладач, завідувач кафедри Київського політехнічного інституту (1909 – 41, 1944 – 62), завідувач лабораторії рідкісних металів Інституту загальної і неорганічної хімії АН УРСР (1945 – 52).
Завідувач кафедри неорганічної хімії університету (1941 та 1944 – 50).
Кіпріанов Андрій Іванович (1896 – 1972) – хімік-органік, акад. АН УРСР (з 1945), заслужений діяч науки УРСР (з 1957), директор об’єднаного Інституту хімії АН УРСР (1942 – 45, в Уфі), директор Інституту органічної хімії АН УРСР (1945 – 60), віце-президент АН УРСР (1946 – 48), голова Відділу фізико-хімічних та математичних наук АН УРСР (1948 – 56).
Професор та завідувач кафедри органічної хімії університету (1944 – 61).
Красуський Костянтин Адамович (1867 – 1937) – хімік-органік, чл.-кор. ВУАН (з 1926), чл.-кор. АН СРСР (з 1933), заслужений діяч науки Азербайджанської СРР (з 1936), завідувач кафедри Київського політехнічного інституту (1907 – 12), професор Харківського (1916 – 29), Азербайджанського (1929 – 30) університетів і Азербайджанського індустріального інституту (1930 – 37). Професор фізико-математичного факультету Київського університету (1912 – 16).
Мацуревич Іполит Купріянович (1882 – 1939) – хімік-органік, акад. АН УРСР (з 1939). Закінчив природниче відділення фізико-математичного факультету університету (1907), працював на кафедрі органічної хімії (1907 – 39), з 1935 – професор.
Пилипенко Анатолій Терентійович (1914 – 93) – хімік-аналітик, акад.
АН УРСР (з 1976), директор і завідувач відділу Інституту колоїдної хімії та хімії води АН УРСР (1975 – 88).
Професор кафедри аналітичної хімії університету (1944 – 75), завідувач кафедри хімії та аналізу рідкісних елементів (з 1961), декан хімічного факультету (1960 – 68), проректор (1971 – 75).
Реформатський Сергій Миколайович (1860 – 1934) – хімік-органік, чл.-кор. АН СРСР (з 1929), завідувач кафедри Київського політехнічного інституту (1898 – 1907).
Працював в університеті з 1891, засновник та завідувач кафедри органічної хімії у 1892 – 1934. 1907 організував хіміко-фізичний гурток для студентів, який 1910 перетворився на Київське фізико-хімічне товариство, його голова (1910 – 16, 1920 – 33). За участю вченого було збудовано новий чотириповерховий корпус для кафедри неорганічної хімії. Автор підручника «Начальний курс органічної хімії» (1893), що мав 17 перевидань. Розробив реакцію синтезу бета-оксикислот, відому як «реакція Реформатського».
Сперанський Олександр Васильович (1865 – 1919) – фізико-хімік.
Професор кафедри хімії (1905 – 19), засновник кафедри фізичної хімії університету. Одним з перших почав читати курс аналітичної хімії, поставлений на фізико-хімічну основу. Був заступником голови Київського фізико-хімічного товариства. 1919 – професор Київського комерційного інституту.
Фіалков Яків Нафтулович (1895 – 1958) – хімік, чл.-кор. АН УРСР (з 1945), співробітник, завідувач відділу, лабораторії Інституту загальної та неорганічної хімії АН УРСР (1930 – 41, 1944 – 58).
Доцент (1934 – 41) та професор кафедри неорганічної хімії університету (1944 – 55).
Францевич Іван Микитович (1905 – 85) – вчений у галузі фізичної хімії і матеріалознавства, акад. АН УРСР (з 1961), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1965), Герой Соціалістичної Праці (1969), засновник і перший директор Інституту проблем матеріалознавства АН УРСР (1955 – 73, тепер носить ім’я вченого), фундатор наукової школи.
Професор (1944 – 63) і завідувач кафедри фізичної хімії університету (1945 – 57).
Шапошников Володимир Георгійович (1870 – 1952) – хімік-технолог, органік, акад. ВУАН (з 1922), завідувач кафедри Київського політехнічного інституту (1899 – 1918, 1947 – 49), засновник і перший директор Інституту органічної хімії та технології (1934 – 38, тепер Інститут органічної хімії АН УРСР).
Приват-доцент, професор кафедри хімії університету (1910-і рр.).
Шилов Євген Олексійович (1893 – 1970) – хімік-органік, акад. АН УРСР (з 1951), завідувач кафедри ІвановоВознесенського хіміко-технологічного інституту (1930 – 47), завідувач відділу Інституту органічної хімії АН УРСР (1947 – 70).
Викладав на хімічному факультеті університету.
Яворський Володимир Полікарпович (1876 – 1942) – хімік-органік, акад. ВУАН (з 1934), заслужений діяч науки УСРР (з 1934), завідувач сектора Інституту хімії ВУАН (1931 – 38), директор Інституту органічної хімії і технології АН УРСР (1939 – 42) і об’єднаного Інституту неорганічної і органічної хімії АН УРСР (1941 – 42, в Уфі).
Закінчив природниче відділення фізико-математичного факультету 1901, асистент хімічної лабораторії (1905 – 21), викладач, завідувач кафедри органічної хімії університету (1935 – 39).
У цьому корпусі навчалися відомі вчені і громадсько-політичні діячі.
Гороховатський Ярослав Борисович (1925 – 76) – хімік, чл.-кор. АН УРСР (з 1972), заступник директора (1962 – 74) і завідувач відділу Інституту фізичної хімії АН УРСР (1966 – 76).
Закінчив хімічний факультет університету 1950.
Затонський Володимир Петрович (1888 – 1938) – державний і політичний діяч, хімік, акад. ВУАН (з 1929), нарком освіти УСРР (1922 – 24, 1933 – 38), голова ЦКК КП(б)У і нарком РСІ УСРР (1927 – 33), репресований, розстріляний.
Закінчив фізико-математичний факультет 1912.
Кульський Леонід Адольфович (1903 – 93) – хімік, акад. АН УРСР (з 1969), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1968), керівник лабораторії, заступник директора Інституту загальної та неорганічної хімії АН УРСР (1938 – 65), керівник Сектора хімії й технології води АН УРСР (1965 – 68), заступник директора Інституту колоїдної хімії та хімії води АН УРСР (1968 – 73), один із творців нової галузі науки – хімії та технології води.
Закінчив Вищий інститут народної освіти 1925.
Холодний Петро Іванович (1876 – 1930) – хімік, художник, громадськополітичний діяч, викладач, професор Київського політехнічного інституту (1899 – 1917), член Української Центральної Ради (1917 – 18), товариш генерального секретаря (міністра) народної освіти (1917 – 21) УНР і Української Держави.
Закінчив фізико-математичний факультет університету 1898.
У кін. 1941 – на поч. 1942 тут містилася конспіративна квартира Організації українських націоналістів, в якій бували керманич ОУН О. Ольжич (проживав на вул. Л. Толстого, 15; див. ст. 521.14), Я. Гайвас, який після арешту О. Ольжича виконував його обов’язки, та інші провідні діячі ОУН.
У новому корпусі біля аудиторії № 316 на третьому поверсі встановлено меморіальну металеву дошку, що увічнює пам’ять випускника факультету 1939, аспіранта, комсорга університету в 1940 – 41 Ященка Федора Семеновича (1915 – 41), який 24 червня 1941 з групою добровольців пішов на фронт і загинув під час оборони Києва.
На увічнення пам’яті вчених, іменами яких названо лабораторії, встановлено меморіальні дошки з написами: А. Бабку – з чорного граніту біля аудиторії № 324 у новому корпусі на третьому поверсі; А. Голубу – з чорного граніту біля аудиторії № 213 на другому поверсі; А. Пилипенку – бронзову дошку біля аудиторії № 312 у прибудованому корпусі; С. Реформатському – з чорного чавуну біля аудиторії № 415 у новому корпусі.
Література:
Алексеев П. Материалы для истории химической лаборатории Университета св. Владимира (1834 – 1884). – К., 1884; Историко-статистические записки об ученых и учебно-вспомогательных учреждениях императорского университета св. Владимира. 1834 – 1884. – К., 1884; Історія Київського університету. 1834 – 1959. – К., 1959; Киевлянин. – 1903. – 20 июня; Очерки по истории органической химии в Киевском университете / Под ред. А. И. Киприанова. – К., 1954; Реформатский С. Н. Материалы для истории химической лаборатории университета св. Владимира // Ломоносовский сборник: Материалы для истории развития химии в России. – М., 1901; Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег, 1975; Сторінки історії: Видатні вчені. – К., 1999; Хіль В. П., Ковтуненко В. О. З історії кафедри органічної хімії Київського національного університету імені Тараса Шевченка // Біологія і хімія в школі. – 2003. – № 3; Хіміки Київського університету: 70-річчю хімічного факультету присвячується / М. С. Слободяник та ін. – К., 2003.
Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1676 – 1679.