Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань

Богдан Хмельницький

?

2011 р. Звід пам’яток Києва

Марiя Кадомська, Михайло Кальницький, Олександр Кучерук, Лариса Панчишин, Елла Піскова, Олена Сердюк, Лариса Федорова

521.16. Садиба Терещенка О. Н. кiн. 19 – поч. 20 ст., в якій проживали Гаєвський Ю. Г., Драгомиров А. М., Христюк П. О., містився Київський рентгенінститут, де працювали відомі вчені (архіт., іст., мист.).

Вул. Л. Толстого, 7/2. На розі вулиць Л. Толстого та Горького, є виразним акцентом у різночасовій забудові, що оточує парк ім. Т. Шевченка.

Являє собою тип міської садиби, що складається з особняка та двох флігелів на подвір’ї, куди з вул. Л. Толстого веде парадна брама з хвірткою, а також невеликого саду, відокремленого від вул. Горького металевою ажурною огорожею на масивному цегляному цоколі з кам’яними стовпами. Флігелі поєднує з головним будинком пiзнiший перехід на рівні другого поверху, що спирається на наскрізну трипрогінну арку.

Власники садиби відомі з 2-ї пол. 19 ст. У 1866 наріжна ділянка з дерев’яними спорудами належала чиновнику І. Манжалі, який 1869 продав її дружині генералмайора Г. Горловій. На огородженій з усіх боків садибі розташовувались у той час півтораповерховий з мезоніном будинок на розі сучасних вулиць Л. Толстого і Горького, півтораповерховий флігель з боку вул. Л. Толстого, одноповерховий флігель з боку вул. Горького, одноповерховий службовий будинок і сад зі 100 фруктовими деревами.

1876 до будинку з боку вул. Горького зроблено двоповерхову цегляну з мезоніном прибудову, яка, ймовірно, збереглася в сучасному об’ємі. 1893 ділянку придбав О. Терещенко, молодший син одного з найбільших у Російській імперії цукрозаводчиків та поміщиків Н. Терещенка. Невдовзі було розпочато спорудження особняка за проектом та під наглядом московського арх. П. Бойцова. До 1898 будівництво закінчено. Електричне освітлення будинку влаштовано за проектом інж.-технолога Л. Геркена. Особняк мав також парове опалення і два ліфти. В ньому налічувалося 33 кімнати, з яких три на першому поверсі займала контора (з окремим входом), шість – служби. На другому поверсі було 15 кімнат та чотири – в мезоніні.

У кін. 19 – на поч. 20 ст. споруджено два цегляні флігелі на подвір’ї, з яких двоповерховий розташований паралельно вулиці в глибині ділянки, триповерховий – перпендикулярно до вулиці. В одному з них жила прислуга, містилися льохи, комори і пральня, у другому на першому поверсі – стайня, екіпажна і ще чотири кімнати, на другому – також приміщення для прислуги. Споруди вирішено в спрощених формах.

Наріжний особняк став головним будинком великої садиби: 1899 О. Терещенко придбав сусідню забудовану ділянку пл. 680 кв. сажнів на сучасній вул. Горького, що належала проф. М. Ренненкампфу, згодом – ділянку № 6 – у вдови проф. П. Алексеєва – О. Алексеєвої (на місці цих садиб 1937 – 38 зведено будинок № 4 – 6 на вул. Горького).

1910 О. Терещенко збільшив домоволодіння купівлею забудованої садиби у нащадків колишнього міського голови І. Толлі на сучасній вул. Л. Толстого, 9.

Таким чином, О. Терещенко сформував дуже велику для Києва садибу пл. 2852 кв. сажні, в якій, крім споруд, що збереглися, містилися також флігелі, стайні, приміщення для екіпажів, гараж, льодовня та інші службові будівлі, частину подвір’я пл. 0,04 га займав фруктовий сад.

1971 проведено капітальний ремонт особняка.

Особняк, 1897 – 98. З боку вул. Горького двоповерховий, з боку вул. Л. Толстого одноповерховий на цокольному напівповерсі, цегляний, тинькований, пофарбований, у плані наближений до квадрата із заокругленою наріжною частиною та ризалітами.

Круглий у плані наріжний об’єм увінчано сферичною банею (не автентична). Складної форми вальмовий дах критий бляхою, у його центрі – світловий ліхтар над внутрiшнiм безвiконним приміщенням. Планування коридорноанфiладного типу, особливістю якого є розташований у центрі плану невеликий квадратний тамбур, пов’язаний арковими прорізами з холом і трьома суміжними кімнатами. Основні репрезентативні приміщення зосереджені вздовж вул. Л. Толстого. Загальна композицiя вільна, асиметрична. Її характеризують компактність об’єму, великий масштаб, активність композиційного ядра, що акцентує наріжжя будiвлi, та виразність композиційної домінанти – парадного входу зі сходами на пiвнiчному фасаді (на вул. Л. Толстого).

Оформлений з використанням неоренесансних (характер членувань об’ємів, півциркульні прорізи, ордер, рустування) та необарокових мотивів (пишний антаблемент із подрібненим ліпленням у фризі, розкріповки карниза, люкарни, розірваний фронтон над арковим порталом, фланкований двома пiвколонами доричного ордера, пластичне поєднання фасаду та брами i т. ін.). У характері пілястр з композитними капітелями, у подрібненості гірлянд у поличках над вікнами, у фризі тощо видно порушення канонічних масштабних пропорцій, властиве зверненню до рiзнорiдних прототипів.

Чолові фасади оформлено горизонтальним рустом. Вісь ризалiту східного фасаду (на вул. Горького) підкреслено додатковим входом з балконом над ним.

Пластику фасадів збіднила втрата низки декоративних елементів – балюстради і парапетів у огородженні даху, фронтонів, люкарни. Хол розташований у двох рівнях завдяки природному нахилу вулиці. Перехід між двома рівнями здійснюється за допомогою широких дерев’яних сходів, над якими трипрогінна декоративна дерев’яна аркада з балюстрадами, декорована у верхній та нижній частинах різьбленими деталями у вигляді консолей тощо.

Дерево застосовано у кесонах стелі та панелях стін. На стелі збереглася ліплена розетка з рослинним орнаментом.

Підлога вестибюлю викладена керамічними кахлями з восьмипелюстковими голівками квіток, що ритмічно повторюються, в оточенні бордюру з меандровим орнаментом. У верхній частині холу підлога паркетна, набірна.

У розташованому в центрі будинку колишньому кабінеті господаря вздовж стін влаштовано відкриту галерею під великими вікнами світлового ліхтаря.

Ажурна огорожа галереї, куди ведуть кручені металеві сходи, складається з металевих стрижнів, закручених джгутом посередині й об’єднаних між собою нахиленими хвилястими лiнiями та горизонтальними елементами. Плафон приміщення прикрашено кесонами, стіни – фільончастими панелями.

Збереглися вмонтовані шафи та масивний стіл з різьбленими, пишно декорованими ніжками. Стіни колишньої вітальні, де тепер розміщено читальну залу, оформлено дзеркалами, в кутах – нiшi, видiленi арками, прикрашеними ліпленими деталями за мотивами античних алегорій: лук i сагайдак зі стрілами, перехрещені між собою лаврові гілки. Падуги оздоблено живописними плафонами в пастельних тонах, де зображено музичні інструменти, перевиті стрічками. Розетку виконано у вигляді великого лаврового вінка.

По периметру круглого наріжного приміщення-салону зроблено глибокі нiшi, поділені лопатками на дві частини. Декор виконано в темних тонах: брунатному, темно-зеленому, золотому.

В центрі стелі – круглий живописний плафон із зображенням неба й хмар, що створює враження відкритого простору. Навкруги плафона симетрично розміщено чотири живописні панно в шестикутних рамах із зображенням військової атрибутики, дубового листя, античних ваз. Верхню частину ніш прикрашено живописним рослинним декором, падуги – хвилястим орнаментом. У центрі – люстра, закріплена двома перехрещеними ланцюгами.

У приміщеннях збереглися двері кількох типів: одностулкові у холі з профільованою коробкою та карнизом складного профілю, прикрашені різьбленням геометричного характеру; двостулкові зі стриманим декором i коробками, оздобленими пілястрами та стилізованими фронтонами; двостулкові з різьбленням рослинного характеру та поліхромним пофарбуванням у внутрішній частині покоїв; чотиристулковi, вмонтовані в широку арку двері кабінету, напiвзаскленi, тоновані.

Підлогу службових приміщень викладено метласькими кахлями білого i синього кольорів, на сходових майданчиках підлога орнаментована, з тераццо.

Збереглися прилади відкривання вікон та дверей, решітки вентиляційних отворів, бронзова люстра э кришталевими пiдвiсками.

Інтер’єр особняка, який зберіг первісне декоративне оздоблення та частково вмеблювання, має художню цiннiсть як пам’ятка доби еклектики в архітектурі.

Будинок – яскравий зразок особняка кін. 19 ст.

1898 – 1911 в особняку проживав власник садиби Терещенко Олександр Николович (1856 – 1911) – підприємець, доброчинець. Після закінчення курсу приватної гімназії Ф. Креймана у Москві навчався в Московському університеті, потім – у київському Університеті св. Володимира, який закінчив 1879 зі ступенем кандидата юридичних наук. Разом з батьком залишив пам’ять як один з найбільших доброчинців міста. Був одним з організаторів і секретарем Товариства допомоги студентам Київського університету (з 1881), у 1883 – 95 – почесний попечитель Третьої, з 1895 – Першої Київських гімназій, на потреби яких пожертвував значні кошти.З 1883 – член дирекції, потім – товариш голови Київського відділення Російського музичного товариства.

Значні суми пожертвував лікарні для хронічно хворих дітей і лікарні для чорноробів (очолював комітет останньої) у Києві, Київському доброчинному товариству з його амбулаторією та лікарнею, товариствам швидкої медичної допомоги і Червоного Хреста тощо. Входив до складу Об’єднаного комітету зі спорудження в Києві пам’ятника Т. Шевченку. Зібрав мистецьку колекцію, доля якої невідома. Був похований на Аскольдовій могилі (цвинтар знищено у 1930-х рр.).

Після його смерті, майно за заповітом перейшло у пожиттєве володіння його дружині Є. Терещенко, у власність – сину Н. Терещенку.

За Української Центральної Ради садибні споруди, меблі, коні, екіпажі було реквізовано. Навесні 1918 родина власників займала в особняку чотири кімнати на другому поверсі, чотири кімнати для прислуги, передпокій і кухню. Решту приміщень реквізували для квартиронаймачів.

1918 у квартирі № 3 з чотирьох кімнат проживав Гаєвський Юрій Гнатович (1887 – ?) – громадсько-політичний діяч, член УПСР, співробітник газети «Нова Рада» (1917 – 19), директор адміністративно-політичного департаменту Мiнiстерства внутрiшнiх справ УНР (вересень 1917 – квітень 1918). 28 квітня 1918 заарештований німецьким воєнно-польовим судом і засуджений до ув’язнення.

1918 на другому поверсі особняка, у трикімнатний квартирі № 2 мешкав Христюк Павло Оникійович (1890 – 1941) – публіцист, літературознавець, кооперативний, політичний i державний діяч, редактор кооперативного тижневика «Комашня» (1916 – 17).

Один із засновників і активний діяч Центрального українського кооперативного комітету (з березня 1917), член ЦК УПСР, член Української Центральної Ради i Малої Ради (з квітня 1917), генеральний писар Генерального секретаріату (з червня 1917). У січні – лютому 1918 – мiнiстр внутрішніх справ УНР, з лютого 1918 – державний секретар Ради народних мiнiстрiв УНР. За Української Держави – член Українського національного союзу, брав участь у пiдготовцi протигетьманського повстання. За Директорії УНР – товариш мiнiстра внутрiшнiх справ. 1919 емігрував, 1923 повернувся в Україну, 1934 заарештований, загинув у таборі.

У вересні – листопаді 1919 в особняку проживав Драгомиров Абрам Михайлович (1868 – 1955) – генерал від кавалерії російської армії (з 1916). Син Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора у 1898 – 1903 М. Драгомирова. Здобув освіту в Пажеському корпусі і Миколаївській академії Генерального штабу в Санкт-Петербурзі (1893). Служив у кавалерії, зокрема 1910 – 12 – командир 9-го гусарського Київського полку. Учасник 1-ї світової війни. В червні 1917 звільнений у відставку за різку промову у Зимовому палаці проти демократизації армії. Переїхав на Дон, де допомагав генералу від інфантерії М. Алексеєву у формуванні Добровольчої армії. В жовтні 1918 – вересні 1919 – голова Особливої наради (фактично – «білого» уряду) при головнокомандувачі Збройних сил Півдня Росії А. Денікіні. У вересні – грудні 1919 – головний начальник і командувач військ Київської області.

Приїхав у Київ 17 вересня, відразу поселився за цією адресою. В цьому будинку проводив наради з поточних питань – воєнних, економічних, культури, роботи контррозвідки тощо; також щоденний прийом відвідувачів. При командувачі діяв штаб, який складався з двох частин – цивільного і військового, що містилися на вул. Терещенківській, 9 і сучасному бульв. Т. Шевченка, 12. На квартирі А. Драгомирова проходили засідання Ради при командувачі військ Київського напрямку.

Згідно з Тимчасовим положенням про управління Київської області, до її складу входили помічники з цивільної та воєнної частин, прокурор судової палати, попечитель Київського навчального округу і по одному представнику від управлінь внутрішніх справ, землеробства і землевпорядкування, продовольства, торгівлі та промисловості, фінансів, шляхів сполучення і державного контролю. 1 – 4 жовтня після прориву фронту більшовиками в Київ ввійшли Богунський і Таращанський полки, які захопили частину міста, у т. ч. сучасні пл. Перемоги, відтинок бульв. Т. Шевченка тощо. А. Драгомиров зі штабом перебував у цей час у Дарниці, організовував допомогу Київському гарнізону. Після звільнення Києва від більшовицьких військ 6 жовтня повернувся у цей будинок. Виїхав з міста 1 грудня 1919. Пізніше воював в армії П. Врангеля, його помічник.

1920 емігрував. Жив у Сербії, потім у Парижі. Брав активну участь у діяльності Російського загальновоїнського союзу. Похований на російському цвинтарі в Сен-Женев’єв де Буа, поблизу Парижа.

У жовтні 1941 – лютому 1942 у квартирі № 56 садиби проживало подружжя Теліг.

Теліга Олена Іванівна (1907 – 42) – поетеса, політичний діяч, член ОУН (з 1932). Прибула до Києва у жовтні 1941 разом з похідними групами ОУН. Організувала в Києві Спілку українських письменників, яка містилася на сучасній вул. Десятинній, 9 (див. ст. 92. 7). Редагувала літературно-мистецький додаток до щоденної газети «Українське слово» – «Літаври», редакція якої містилася на сучасній вул. Воровського, 24 (див. ст. 75.11). 9 лютого 1942 заарештована і разом з іншими членами організації розстріляна.

Її чоловік Теліга Михайло Якович (1900 – 42) – інженер-лісівник, бандурист, громадський діяч, учасник визвольних змагань – сотник Армії УНР, на еміграції – член Спілки інженерів і техніків українців-емігрантів у Польщі.

Страчений разом з дружиною.

На поч. 1920 садибу націоналізовано, тут зберігалися картини, перевезені з розгромлених особняків, зокрема із зібрання О. Мурашка. В 1920 – 41, 1945 – 71 у садибі містився Київський рентгенівський інститут Наркомату охорони здоров’я УСРР, який займав і сусідній особняк на вул. Л. Толстого, 9. Інститут створено 1920 на основі громадської організації «Рентгендопомога» (діяла на сучасному бульв. Т. Шевченка, 13). 1925 реорганізований на Київський рентгенорадіологічний інститут, з 1934 – Київський науково-дослідний рентгенорадіологічний та онкологічний інститут, з 1989 – Київський НДІ онкології, з 1992 – Український НДІ онкології та радіології МОЗ України, з 2009 – національний інститут раку (тепер міститься на вул. Ломоносова, 33/43).

В інституті працювали відомі вчені.

1924 – 33 – Кронтовський Олексій Антонінович (1855 – 1933) – патолог, засновник та завідувач відділу експериментальної медицини і біології інституту. Одночасно завідував кафедрою загальної патології Київського медичного інституту (1923 – 24), з 1924 працював у Київському санітарно-бактеріологічному інституті (тепер Київський НДІ епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. Громашевського).

Досліджував проблеми порівняльної та експериментальної онкології, патології спадковості, впливу рентгенівських променів на ріст тканин, зокрема, на ракові клітини; розробляв методи культивування тканин поза організмом. Саме в цьому інституті створив свою відому модель «ізольованої пухлини», проводив з цією метою дослідження на нирках тварин; започаткував вивчення феномена місцевого імунітету в культурах, методів хіміотерапії в лікуванні злоякісних пухлин.

1948 – 67 – Городецький Олексій Опанасович (1897 – 1967) – біофізик, рентгенолог і радіолог, чл.-кор. АН УРСР (з 1957), головний рентгенолог МОЗ УРСР. У зазначені роки завідував рентгенологічним відділом інституту. Одночасно – науковий співробітник Інституту клінічної фізіології АН УРСР (1946 – 52), завідувач лабораторії (1953 – 64), сектора біофізики (1965 – 67) Інституту фізіології ім. О. Богомольця АН УРСР.

Досліджував проблеми діагностики й клініки раку і захворювань крові, застосування рентгенотерапії у лікуванні онкологічних захворювань. Розробив ряд комплексних методів лікування променевої хвороби.

Працював на другому поверсі у центральній частині особняка.

1934 – 50 – Іванов Вадим Миколайович (1892 – 1962) – терапевт, акад. АМН СРСР (з 1953) і АН УРСР (з 1957), заслужений діяч науки УРСР (з 1946), голова Українського й почесний член Всесоюзного товариств терапевтів (з 1956), керівник госпітальної клініки (1951 – 58) й факультетської терапевтичної клініки № 2 (1952 – 62) Київського медичного інституту, що нині носить ім’я вченого. Під час роботи у цьому будинку – один з ініціаторів організації при інституті онкологічної клініки та її науковий консультант (з 1934), співробітник фізико-технічного відділу (1946 – 50). Одночасно – завідувач кафедри факультетської терапевтичної клініки другого Київського медичного інституту (1933 – 51) й кафедри терапії санітарно-гігієнічного факультету Київського медичного інституту (1944 – 51).

Розробляв питання клініки та діагностики раку шлунку і легенів. У 1930 – 40-х рр. разом зі співробітниками інституту вперше в СРСР почав вивчати склад ферментів шлункового соку при онкологічних захворюваннях, біохімічні зміни в організмі у хворих на рак шлунку. У повоєнний час брав участь у розробці нових методів діагностики онкохворих, зокрема томофлюорографії легенів.

1946 – 50 працював на першому поверсі у лівому крилі особняка.

1947 – 60 – Кавецький Ростислав Євгенович (1899 – 1978) – патофізіолог-онколог, акад. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки УРСР (з 1960). Завідувач відділу біології та онкології (1947 – 54) й лабораторії інституту з експериментальної терапії раку (1954 – 60). У цей же період – директор Інституту клінічної фізіології АН УРСР (1946 – 52), завідувач відділу Інституту фізіології ім. О. Богомольця АН УРСР (1953 – 60), голова Відділу біологічних наук АН УРСР (1952 – 57).

Досліджував теоретичні і практичні проблеми онкології, зокрема нервових, ендокринних та імунологічних параметрів взаємовідносин організму і пухлин. Уперше запропонував лікування онкологічних захворювань за допомогою лазерів. Займався питаннями методології та історії біології й медицини.

Засновник української школи експериментальної онкології.

Працював на першому поверсі в центральній і правій частинах особняка.

1947 – 55 – Тимофеєвський Олександр Дмитрович (1887 – 1985) – патофізіолог, чл.-кор. АН УРСР (з 1939), акад. АМН СРСР (з 1945), заслужений діяч науки УРСР (з 1947). Завідувач лабораторії тканевих культур (1947 – 55). Одночасно завідував лабораторіями Інституту клінічної фізіології АН УРСР (1941 – 53), Інституту фізіології ім. О. Богомольця АН УРСР (1953 – 55), Українського інституту епідеміології та мікробіології (тепер Київський НДІ епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. Громашевського) (1953 – 55).

Одним із перших в СРСР почав широко застосовувати метод культивування тканин. Вперше виявив вірусоподібні тільця в культурі деяких пухлин людини. Відзначений Державною премією СРСР (1948) за наукові дослідження у галузі лікування злоякісних пухлин, узагальнені в монографії «Експлантація пухлин людини».

Працював у будинку, розташованому за основним корпусом, на другому поверсі.

В особняку працював також 1945 – 68 заслужений діяч науки УРСР Шевченко Іван Трохимович (1905 – 93), з 1968 – у новому клінічному корпусі інституту на вул. Ломоносова, 33/43, де вченому встановлено меморіальну дошку (див. ст. 188).

Кабінет І. Шевченка як директора інституту містився на першому поверсі (колишній кабінет О. Терещенка).

1969 садибу передано Республіканській науковій медичній бібліотеці УРСР, створеній 1930, яка з 1980 носила ім’я Д. Ульянова.

Тепер – Національна наукова медична бібліотека України.

Література:

ДАКО, ф. 1, оп. 232, спр. 211; РДІА, ИЗО, 51006, ф-5793; ЦДІАУК, ф. 830, оп. 1, спр. 88, 181; Алексей Афанасьевич Городецкий (Некролог) // Радиобиология. – 1967. – Т. 7, вып. 2; Аронов Г. Семейное дело супругов Кронтовских // На плечах гигантов. – К., 1997; Верстюк В. Ф., Осташко Т. С. Діячі Української Центральної Ради. – К., 1998; Вылегжанин Н. Н. А. А. Кронтовский (1885 – 1933) // Патологическая физиология и экспериментальная терапия. – 1957. – Т. 1. – № 5; Значковский Н. Г. Краткий очерк истории основания и развития Киевского рентгенорадиологического и онкологического института. – К., 1959; Кальницький М., Факторович М. Терещенки // Пам’ятки України. – 1993. – № 2 – 6; Киевлянин. – 1919. – 18, 19, 25, 26, сент.; 6, 7, 22, 26 окт.; 1 дек.; Ковалинский В. В. Меценаты Киева. – К., 1998; Макаренко И. М., Полякова И. М. Биографический словарь заведующих кафедрами и профессоров Киевского медицинского института (1841 – 1991). – К., 1991; Наукові установи та організації УСРР. – Х., 1930; Профессор Александр Дмитриевич Тимофеевский (К 80-летию со дня рождения) // Вопросы онкологии. – 1967. – Т. 13. – № 5; Ревуцький Е. Л., Пелещук А. П. В. М. Іванов. – К., 1974; Ростислав Евгеньевич Кавецкий. – К., 1988; Рутыч Н. Биографический справочник высших чинов Добровольческой армии и Вооруженных Сил Юга России (Материалы к истории Белого движения). – М., 1997; Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег, 1975; Сельський Б. П. Видатний майстер архітектури // Архітектура Рад. України. – 1940. – № 11; Федорченко В. И. Императорский Дом. Выдающиеся сановники: Энциклопедия биографий. – Красноярск; М., 1997; Шевченко И. Т. К 25-летию института // Сб. трудов Киевского научно-исследовательского рентгено-радиологического и онкологического института. – К., 1947. – Т. ІІІ.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1617 – 1619.