Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі твоєї нації

Богдан Хмельницький

?

2003 р. Звід пам’яток Києва

Михайло Кальницький, Ярослав Тинченко

478. Садиба 1890-х рр., в якій містився 168-й Миргородський піхотний полк (іст.).

Вул. Немировича-Данченка, 2. Поблизу пл. Печерської. У плані має неправильну форму, обумовлену фронтом вул. Немировича-Данченка та суміжними ділянками.

Одна з них (вул. Панаса Мирного, 9) раніше складала спільне володіння з цією садибою. З півночі прилягає територія колишнього цвинтаря Ольгинської парафіяльної церкви (зруйнована). 1882–97 садибою володів підполковник артилерії О. Стемпіовський, 1897–1909 – купець Л. Чорнояров.

Забудова ділянки склалась у 1890-х рр. У спорудженні капітальних будівель брав участь, зокрема, арх. В. Ніколаєв, який 1897 звів на подвір’ї чотириповерховий з підвалом флігель (пізніше реконструйований, частково розібраний).

Нині найзначнішими спорудами садиби є триповерховий з підвалом цегляний будинок вздовж фронту вул. Немировича-Данченка та прилеглий до нього три–п’ятиповерховий цегляний будинок вздовж північної межі ділянки. На подвір’ї збереглися також одноі двоповерхова службові споруди.

Будівлі мають просте раціональне архітектурне вирішення, основний елемент їхнього декоративного оздоблення – цегляне мурування.

Садиба призначалася для розміщення військовослужбовців. Міська влада орендувала будівлі у приватних власників і від себе надавала їх у розпорядження військового відомства, виконуючи т. зв. військову квартирну повинність. Приміщень садиби майже цілком вистачало для забезпечення потреб одного полку. У чоловому будинку розміщувалися чотири роти з канцеляріями та їдальнями, команда зв’язку, офіцерське зібрання та полкова церква, у прилеглій споруді – вісім рот з канцеляріями та їдальнями, навчальна, музична та кулеметна команди (під час 1-ї світової війни сюди було переведено церкву), у чотириповерховому флігелі – чотири роти з канцеляріями та їдальнями, полкова пекарня, в інших будівлях – стайні, майстерні, службові приміщення.

На поч. 20 ст. у садибі перебував 168-й Миргородський піхотний полк російської армії, який вів свою історію з 1877, а родовід – з Київського залогового полку, що дислокувався в Києві з часів воєн з наполеонівською Францією.

У Миргородському піхотному полку до 1-ї світової війни служили відомі у майбутньому воєначальники. 1902–04 ротою командував Духонін Микола Миколайович (1876–1917) – вихованець Володимирського кадетського корпусу в Києві (1894), Московського військового училища (1896), Академії Генштабу (1902), генерал-лейтенант (з 1917), останній головнокомандувач російської армії на фронті 1-ї світової війни (похований на Лук’янівському цвинтарі в Києві). Командиром батальйону полку був майбутній генерал царської армії і радянський командарм О. Самойло, деякий час служили відомі воєначальники Білого руху – генерал-майор Б. Геруа і генерал-лейтенант М. Кальницький. Лікарями полку працювали відомі вчені-медики – терапевт О.-А. Зіверт, мікробіолог М. Нещадименко.

Під час 1-ї світової війни 168-й Миргородський полк воював на Південно-Західному фронті. З ініціативи офіцерів невеликим накладом видавалася хроніка його бойових дій. У березні 1918 рештки полку повернулися в Київ, де були демобілізовані. Деякі офіцери вступили до української армії. В їх числі підполковник Б. Мазур-Ляхівський, який викладав в Інструкторській школі старшин, потім – у Спільній юнацькій школі Армії Української народної республіки (помер від тифу восени 1919).

Основна маса кадрових офіцерів не приєднувалася до жодної з ворогуючих сторін, доки в серпні 1919 не дочекалася приходу в Київ денікінців. Від імені миргородців останній командир полку генерал-майор М. Савищев подав на ім’я білогвардійського командування лист з проханням про відродження Миргородського полку у складі Добровольчої армії. Не отримавши позитивної відповіді, більшість офіцерів вступила до неї приватним чином. По закінченні громадянської війни частина офіцерів повернулася в Київ. Майже всіх їх було репресовано 1931 за т. зв. справою змови колишніх офіцерів організації «Весна».

Після Великої Вітчизняної війни в садибі розмістили дослідне виробництво Київського технологічного інституту легкої промисловості (тепер Державна академія легкої промисловості).

Література:

ДАК, ф. 100, оп. 1, спр. 2663, 2664; Политические деятели России 1917: Биогр. словарь / Гл. ред. П. В. Волобуев. – М., 1993; Рутыч Н. Биографический справочник высших чинов Добровольческой армии и Вооруженных Сил Юга России (Материалы к истории Белого движения). – М., 1997.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 1086 – 1087.