2003 р. Звід пам’яток Києва
Ірина Абрамова, Лариса Гаврилюк, Марія Кадомська, Олександр Кучерук, Елла Піскова, Василь Шепелюк
459.23. Садиба 1894–95, в якій містилися клуб Київського літературно-артистичного товариства, правління Київського товариства повітроплавання, Український науковий інститут книгознавства, проживали відомі представники науки, культури, військової справи (архіт., іст.).
Вул. Пушкінська, 8. Складається з головного будинку на червоній лінії забудови вулиці й флігеля на подвір’ї (обидва під № 8).
З 1894 садиба належала М. Михайлову – оперному співаку, солісту санкт-петербурзького Маріїнського театру. На його замовлення ділянку забудовано за проектом арх. А. Краусса.
З 1897 вона належала різним київським домовласникам: М. Барсукову, з 1905 – В. Рибникову, з 1916 – К. Терещенко. У радянський час націоналізована. На початку Великої Вітчизняної війни в 1941 головний будинок зазнав значних ушкоджень під час пожежі в центрі міста. Відбудований 1946–49.
Головний будинок. Чотириповерховий, цегляний, тинькований, у плані прямокутний, односекційний, з незначним ризалітом у центрі дворового фасаду. Первісне секційне планування (замінене в ході відбудови) передбачало на першому поверсі дві квартири й магазин, на інших – по дві семикімнатні квартири з кухнями, що виходили на чорні сходи. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям.
Композиція головного фасаду симетрична, триосьова. В художній пластиці фасаду використано мотиви т. зв. віденського ренесансу. Вертикальні осі виділено напівколонами та пілястрами, завершено аттиками та фронтонами з круглими вікнами-люкарнами, обрамленими пишним декором з листя аканта. Центральну вісь увінчано масивним аттиком з накладним розірваним фронтоном, що складається з двох волют, між якими прямокутна нішка. Первісно центральна та бічні осі фіксувалися також завершеннями у вигляді декоративних бань (втрачені).
В центрі розташовується парадний вхід, ліворуч – проїзд на подвір’я. Прямокутний отвір входу фланковано пілястрами, над ним кругле вікно в обрамленні двох лаврових гілок. Проїзд перекриває двостулкова гратчаста брама, плафон проїзду оздоблений прямокутними й квадратними кесонами з профільованим внутрішнім контуром, розділеним смугами меандра. Своєрідно трактований у цеглі декор, скульптурні та ліплені деталі, що збереглися, створюють неординарний образ фасаду з насиченим світлотіньовим моделюванням. На сьогодні втрачено ефектні завершення, огородження парапету, скульптурні деталі, а також оздоблення інтер’єрів (голландські груби, набірну паркетну підлогу, мармурові підвіконня), змінено форми балконів та збільшено їхню кількість. Будинок – один з вдалих варіантів прибуткової споруди кін. 19 ст., що відбиває стильові особливості архітектури свого часу.
Флігель. Паралельно головному будинку, з яким має однакову довжину на всю ширину ділянки.
Чотириповерховий, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний, двосекційний, з проїздом у лівому крилі.
Перекриття пласкі, дах вальмовий, з бляшаним покриттям.
Оздоблений у цегляному стилі з елементами ренесансної архітектури.
Композиція чолового фасаду симетрична, триосьова: в центрі неглибокий одновіконний ризаліт, на флангах одновіконні розкріповки. Вікна прямокутні й лучкові, розділені вертикальними лопатками. Входи до сходових кліток архітектурно не виділено. Між другим і третім поверхами горизонтальний карнизний гурт. Зубчастий вінцевий карниз характерний для цегляного стилю. Вплив стилю ренесанс простежується в декоративних арках над вікнами верхнього поверху, в які вписано круглі нішки, подекуди заповнені стилізованими квітами (в ризаліті та розкріповках). На фасаді чотири ряди балконів з простими металевими гратами. Будинок – зразок раціонального підходу до вирішення другого ряду забудови вулиці.
Комплекс садиби репрезентує забудову центру міста кін. 19 ст.
У кін. 1895 – на поч. 1896 у головному будинку містився клуб Київського літературно-артистичного товариства, заснованого у листопаді 1895 з ініціативи відомих діячів науки і культури. У цей період головою товариства був арх. В. Ніколаєв, членами правління – актор і режисер М. Соловцов, композитор і педагог В. Пухальський, художник І. Селезньов. На першому вечорі, що відбувся 3 січня 1896, свої оповідання читав письменник О. Купрін.
З лютого 1896 товариство орендувало приміщення на вул. Рогнідинській, 1/13.
На поч. 20 ст. у садибі розташовувалися контори і правління Ситковецького та Шрамківського цукрових заводів.
У 1909–11 у квартирі № 2 головного будинку діяло правління Київського товариства повітроплавання, заснованого 1909 з ініціативи О. Захаріяшевича, В. Мержанова, Б. Решетилова. Складалося переважно з членів повітроплавального гуртка Київського політехнічного інституту. Одним з організаторів і науковим керівником гуртка, а потім і товариства був професор КПІ М. Делоне. 1 червня відбулися установчі збори, 21 жовтня затверджено статут товариства. При ньому діяли науково-технічний і спортивний комітет, декілька комісій.
Членами товариства були відомі вчені, інженери, конструктори та льотчики: Г. Адлер, Ф. Андерс, Ф. Билінкін, Д. Григорович, В. Григор’єв, В. Йордан, О. Карпека, брати А., Є. та І. Касьяненки, О. Кудашев, П. Нестеров, О. Свєшников, А. Серебренников, І. Сікорський, Ф. Терещенко, начальник Південно-Західної залізниці К. Немешаєв та ін. В лютому 1910 було ухвалено власні відзнаки – нагрудну емблему, золоті, срібні та бронзові медалі. У квітні 1910 першою срібною медаллю за популяризацію повітроплавання було нагороджено авіатора С. Уточкіна, який 21 і 24 квітня здійснив польоти над Києвом.
Згодом золотими медалями було нагороджено М. Жуковського й П. Нестерова. Велику роль у пропаганді авіації відіграли повітроплавальні виставки, влаштовані товариством: перша – в січні 1911 в будинку Міської публічної бібліотеки (сучасна вул. М. Грушевського, 1); друга – в березні 1912 в будинку залізничного вокзалу (не зберігся). 1913 в Києві демонструвалася Всеросійська повітроплавальна виставка.
За час існування товариства в Києві було створено кілька десятків нових типів літаків. Професор КПІ О. Кудашев 23 травня 1910 вперше в Російській імперії здійснив у Києві політ на літаку, виготовленому ним з вітчизняних матеріалів (за винятком двигуна), у 1911 за літак власної конструкції отримав велику срібну медаль на Першій міжнародній повітроплавальній виставці у Санкт-Петербурзі.
Авіаконструктор Ф. Андерс побудував 1911 перший в Російській імперії дирижабль м’якої конструкції цивільного призначення «Київ», на якому здійснив понад 160 польотів над містом. І. Сікорський до свого переїзду в Санкт-Петербург сконструював у Києві два вертольоти й дев’ять літаків шести модифікацій, на одному з яких встановив світовий рекорд швидкості з екіпажем й отримав велику золоту медаль на Другій міжнародній виставці повітроплавання у Москві в 1912. Д. Григорович – автор гідролітаків М-5 й М-9 (1915) й гідролітака-винищувача (1916), що використовувалися під час 1-ї світової війни та вважалися кращими в світі.
Льотчик П. Нестеров 27 серпня 1913 вперше в світі здійснив у небі над Києвом т. зв. мертву петлю – найскладнішу фігуру вищого пілотажу, що з часом була названа його ім’ям. Товариство діяло до 1916, співпрацювало з Сьомою повітроплавальною ротою та авіаційними загонами, які дислокувалися в Києві.
Ряд його членів мав власні майстерні, зокрема В. Йордан – на сучасній вул. Артема, 5, О. Карпека – на вул. Володимирській, 64 й на Сирецькому полі, О. Свєшников – на вул. Лабораторній, 7, І. Сікорський – на вул. Ярославів Вал, 15. Офіційним органом товариства з 1914 був журнал «Автомобильная жизнь и авиация» (видавався на вул. Прорізній, 14; будинок не зберігся). Канцелярія містилася на сучасній вул. Вєтрова, 7 (квартира № 5) і 15 (квартира № 3; з 1914), збори проходили на вул. Прорізній, 20 (квартира № 4; з 1912) і 2 (квартира № 68; з 1914) (усі будинки не збереглися).
1924–36 помешкання № 8 на другому поверсі головного будинку займав Український науковий інститут книгознавства (УНІК), створений 1922 на базі Головної книжкової палати (заснована 1919) і Українського бібліографічного інституту при ній. Спочатку містився на бульв. Т. Шевченка, 14. Складався з чотирьох секцій: історії книги, соціології та економіки книги, мистецтва і техніки книги (пізніше – книговиробництва), бібліографії. При інституті на правах секції працював Кабінет вивчення книги й читача, формувався музей книги, діяли курси книгознавства.
Науковий колектив досліджував проблеми книгознавства, бібліотекознавства, бібліографії, готував бібліографічні покажчики за матеріалами преси України. УНІК мав власне видавництво.
Видавав журнал «Бібліологічні вісті» (1923–31), «Науково-популярну бібліотеку книгознавства» (1925–26), «Труди Українського наукового інституту книгознавства» (1926–30, т. 1–4), «Наукові записки» (1933–35). Зібрав унікальну колекцію україністики 1917–24 (тепер у збірці Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського НАНУ).
Директор інституту – Ю. Меженко (1922–31), учений секретар – М. Іванченко. Обов’язки керівників секцій виконували Д. Балика, С. Маслов; комісій – С. Єфремов, М. Макаренко, С. Маслов.
У цьому ж приміщенні містилася редакція журналу «Бібліологічні вісті».
Часопис висвітлював питання книгознавства, зокрема його історії, поліграфічної справи, бібліографії та бібліотекознавства, мистецтва книги, друкував інформацію про поточні книжкові видання, статті на теми творчості М. Гоголя, М. Коцюбинського, П. Куліша, І. Манжури, Т. Шевченка тощо. Окремий випуск було присвячено 350-річчю українського книгодрукування. З часописом співпрацювали М. Возняк, О. Дорошкевич, М. Зеров, С. Маслов, В. Перетц та інші вчені.
Працівники УНІКу зазнали репресій і переслідувань, їх було звинувачено в буржуазному націоналізмі, відриві від практики книжкової справи. Інститут спочатку докорінно реорганізовано і перетворено на Український науководослідний інститут книгознавства та видавничої справи, 1936 ліквідовано.
1924–31 у цьому будинку мешкав і працював Меженко Юрій (Георгій) Олексійович (справж. – Іванов; 1892–1969) – бібліограф, книгознавець, літературознавець, колекціонер, голова Ради ВБУ (1920–22), організатор і директор УНІК (1922–31), директор Бібліотеки АН УРСР (1945–48). Редагував журнал «Бібліологічні вісті», випуски «Трудів» інституту та «Науково-популярної бібліотеки книгознавства». 1931, звинувачений у буржуазному націоналізмі і буржуазному формалізмі, вимушений піти з інституту і переїхати в Росію (жив у Ленінграді).
Заснував в Україні традицію практичного бібліографування, створив незалежну школу теоретичного книгознавства. Автор праць з книгознавства, бібліотекознавства, бібліографії, історії українського театру, ряду бібліографічних покажчиків. Протягом життя зібрав унікальну колекцію «Шевченкіани» (понад 15 тис. одиниць), яку заповів Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР; велику збірку іконографічних матеріалів про східнослов’янських бібліографів – українських, російських, білоруських.
У 1936–41 у квартирі № 6 головного будинку проживала Азарх-Опалова Євгенія Еммануїлівна (1900–85) – актриса театру і кіно, народна артистка УРСР (з 1969). В 1936–77 працювала в Київському державному академічному російському драматичному театрі ім. Лесі Українки, в якому зіграла понад 100 ролей у виставах класичного й сучасного репертуару. Після повернення театру з евакуації мешкала на сучасній вул. Б. Хмельницького, 26, квартира № 6 (1944–49) і вул. Саксаганського, 24/27 (з 1949).
1953–61 у квартирі № 9 головного будинку мешкав Герасименко Василь Пилипович (1900–61) – військовий діяч, генерал-лейтенант, командувач КВО (вересень–листопад 1939), під час Великої Вітчизняної війни командувач 21-ї армії Центрального фронту, помічник начальника тилу РКК (1941), командувач військ Сталінградського ВО (1941–42), 28-ї армії (1942–43), Харківського ВО (1944), нарком оборони УРСР (1944–45) і командувач КВО; після війни заступник командувача Прибалтійського ВО (1945–47), член ЦК КП(б)У (1940–46). З 1953 на пенсії.
1978–84 у квартирі № 36 на другому поверсі флігеля жив Григор’єв Сергій Олексійович (1910–88) – живописець і графік, народний художник УРСР (з 1951) і СРСР (з 1974), дійсний член АМ СРСР (з 1958), заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1948). Писав портрети, пейзажі, жанрові картини, присвячені дітям та юнацтву.
Разом з ним тут мешкала його дружина Григор’єва Любов Гнатівна (Стелецька; 1910–91) – графік і живописець.
Автор живописних пейзажів, ілюстрацій до дитячих книжок. Подружжя мешкало також на вулицях Хрещатик, 13 (1957–78) і Пушкінська, 20 (1984–88).
У 1900–10-х рр. в садибі мешкав Миклашевський Йосип Михайлович (1882–1959) – музикознавець, піаніст, педагог. У ці роки навчався у Музичному училищі Київського відділення Російського музичного товариства (закінчив 1911, учень В. Пухальського), Санкт-Петербурзькій консерваторії (закінчив 1913); написав праці «Українська музика і Лисенко» (1908), «Нарис діяльності Київського відділення імператорського Російського музичного товариства (1863–1913)» (1913). З 1919 жив у Харкові.
На поч. 20 ст. у садибі також проживали: С. Богданов – видавець «Киевской газеты», член ради Київського доброчинного товариства; Є. Гарнич-Гарницький – лікар, громадсько-політичний діяч (див. ст. 5 і 19); І. Дараган – голова Другого цивільного департаменту Київської судової палати; З. Ланге – викладач танцю Колегії Павла Галагана, Першого комерційного училища та інших навчальних закладів; С. Ленчевський – викладач пластики і танцю Музично-драматичної школи М. Лисенка, Другої гімназії, Володимирського кадетського корпусу, Музично-драматичного училища М. Лєсневич-Носової.
Тепер на першому поверсі головного будинку установи, магазин.
Література:
ДАК, ф. 100, оп. 1, спр. 2415; Центральний державний архів-музей літератури та мистецтва України, ф. 567, оп. 2, спр. 831; Київський міський військовий комісаріат (Особова спр. Герасименка В. П.); Базилівський М. Життя присвячено книзі // Вітчизна. – 1964. – № 3; Гуменюк М. П. Біля джерел української бібліографії. – К., 1991; Дашкевич Я. Нескорений лицар української книги // Слово і час. – 1992. – № 6; Касинець Е. Юрій О. Іванов-Меженко // Книжник. – 1992. – № 4; Киевлянин. – 1895. – № 320, 349; 1896. – № 1, 5; 1912. – 29 нояб.; Киевская мысль. – 1911. – 8 мая; Мистецтво України: Біогр. довідник. – К., 1997; Савин В. С. Авиация в Украине: Очерки истории. – Х., 1995; Сороковська С. Про бібліографічну діяльність Ю. О. Меженка // Бібліотекознавство і бібліографія. – Х., 1969. – Вип. 6; Уся Київщина: Довідна книга на 1928 рік. – К., 1928; Юрій Олексійович Меженко (1892–1969): Матеріали до біографії. – К., 1994.
Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 1010 – 1012.