2011 р. Звід пам’яток Києва

Ольга Друг, Елла Піскова, Людмила Рилкова, Ірина Тарутінова

563.21. Садиба кін. 19 – поч. 20 ст., в якій проживали Бабель І. Е., Горецький Л. К., Івасюк М. І., родина Богрових, містились Український геологічний комітет і Український науково-дослідний геологічний інститут ВУАН, в яких працював Різниченко В. В. (архіт., іст.).

Бульв. Т. Шевченка, 4. З історичної забудови на ділянці збереглися п’ятиповерховий будинок на межі з вулицею, двоповерховий флігель та одноповерхова службова споруда.

У серед. 19 cт. садиба належала подружжю А. та Л. Горецьким, киянам польського походження. 1858 на прохання власників складено план земельної ділянки пл. 900 кв. сажнів (0,41 га), який зафіксував на ній два одноповерхові дерев’яні будинки на межі з вулицею та сад за ними. 1874 Л. Горецький подав до Міської управи прохання про дозвіл збудувати двоповерховий особняк-флігель та цегляну службову споруду. Автор проекту й відповідальний за будівництво – арх. О. Шіле. Садиба належала Горецьким бл. 40 років. Після смерті власників нерухомість перейшла у спадок старшому синові, лікарю Л. Горецькому, який у квітні 1896 продав її Г. Богрову. У цьому ж році новий власник садиби провів будівельні роботи. За проектом техніка-будівельника М. Клуга зроблено цегляну двоповерхову прибудову до особняка-флігеля. 1899 – 1901 Г. Богров за проектом арх. Й. Зекцера на червоній лінії забудови бульвару на місці старих споруд звів шестиповерховий прибутковий будинок з високою аркою проїзду у двір, у саду пл. 400 кв. сажнів влаштував фонтан. 7 червня 1913 садибу Г. Богрова придбав австрійський підданий К. Баксант.

На поч. 20 ст. у прибутковому будинку розташовувалося Товариство міських залізниць, приватна лікарня фізичних методів лікування лікаря О. Лур’є (у квартирі з дев’яти кімнат на першому поверсі), Польське медичне товариство, у підвалі – великий магазин; у флігелі – приватна хірургічна й терапевтична лікарня з амбулаторією, переведена 1915 у спеціально споруджений будинок на вул. Пушкінській, 22-а.

1913 – 14 приміщення садиби наймало Акціонерне товариство Південно-російських порохових заводів та ін.

У січні 1918 під час артилерійського обстрілу Києва більшовиками згоріли дерев’яні конструкції прибуткового будинку, пошкоджено внутрішні та зовнішні стіни. Зазнали ушкоджень й інші будівлі садиби.

За даними фінансового відділу Міської управи за лютий – листопад 1918 в особняку-флігелі всі одинадцять кімнат другого поверху займало польське культурно-просвітницьке товариство «Польська мацеж» («Польська мати»), кімнати першого поверху – Товариство Червоного Хреста, підвальні приміщення були житлові.

Після націоналізації будинки передано у комунальну власність міста.

Особняк-флігель, 1874, 1896.

У дворі, у другому ряді забудови ділянки. На обох поверхах первісного об’єму, сполучуваних дерев’яними сходами, було по сім кімнат, по два передпокої та по одній кімнаті для прислуги.

У підвалі містилися кухня, пральня, дров’яник, льох, комора і три житлові кімнати. Після 1896 у ньому було 22 кімнати з двома передпокоями, паркетною підлогою, ліпленням у оформленні стель та карнизів. Внаслідок ремонту приміщень оригінальне оздоблення інтер’єрів втрачене.

Двоповерховий з підвалом та горищем, цегляний, у плані Г-подібний. Планування – коридорно-секційне. Перекриття наземних поверхів пласкі. Дах двосхилий.

Фасади оформлено в стилістиці історизму з використанням елементів класицизму. Композиція чолового фасаду асиметрична. Головну вісь виявлено вузьким ризалітом первісно центральної сходової клітки. Півциркульний отвір входу фланковано лопатками, що підтримують профільований сандрик з картушем. Над входом півциркульне вікно другого поверху обрамлено широкою лиштвою і сандриком складної форми, увінчаним трикутним щипцем.

Рядові вікна першого поверху – з клинчастими перемичками, другого – з лучковими, завершені спрощеними сандриками. Підвіконні фільонки прикрашено поребриком.

Прибутковий будинок, 1899 – 1901.

На червоній лінії забудови бульвару. Первісно у підвальному поверсі було три квартири й один магазин; на першому розміщувався гідропатичний заклад на дев’ять кімнат, окрема ванна зала; починаючи з другого поверху – прибуткові дев’яти- і семикімнатні квартири (по дві квартири на поверсі). Їх оздоблення включало поліхромні ліплені плафони парадних приміщень, гурти, карнизи. Будинок було обладнано пасажирським і двома вантажними ліфтами, системами водяного опалення та електричного освітлення.

П’ятиповерховий з підвалом, цегляний, пофарбований, у плані П-подібний, односекційний. Планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень. На центральній поперечній осі – вестибюль та двомаршові парадні сходи з тильного боку. Дві чорні сходові клітки винесено у прилеглі до брандмауерів дворові об’єми. Перекриття пласкі. Дах двосхилий, покрівля бляшана.

Оформлений в цегляному стилі на основі ренесансних стилізацій. Композиція довгого чолового фасаду симетрична, триосьова, сформована центральною тридільною та двовіконними фланговими розкріповками, розділеними площинами на шість віконних осей з вертикальним рядом балконів посередині. Розкріповки акцентовано складними вінцевими аттиками з дугоподібним (у центрі) щипцем та трикутними бічними фронтонами, в які вписано круглі слухові віконця. Центральна розкріповка з отвором головного входу має додатково півциркульні арки над вікнами верхнього поверху – вища у центральному та дві нижчі у бічних пряслах. По горизонталі фасад членовано профільованими гуртами над першим – третім поверхами.

Важливе значення має форма віконних прорізів – переважно прямокутна, на другому та п’ятому поверхах центральної розкріповки – півциркульна. Вісь півциркульного отвору головного входу підкреслена смугою здвоєних вікон у центральному пряслі. Головний вхід оформлено спрощеним арковим порталом, широкий зубчастий архівольт якого спирається на рустовані модифіковані пілястри. Прямокутні рядові віконні прорізи першого – четвертого поверхів з клинчастими перемичками акцентовано замковими каменями, поличками та сандриками, віконний ряд п’ятого поверху оформлено у вигляді аркади, утвореної профільованими архівольтами, що спираються на простінки. Підвіконні фільонки заповнено цегляним декоративним муруванням. Площину стіни на рівні другого поверху оброблено під стрічковий руст. Простінки четвертого поверху оздоблено лопатками, декорованими геометричними накладками. Стіну завершує профільований карниз, підкреслений цегляним аркатурним поясом. Розташований у центрі правого крила прямокутний отвір проїзду перекривають металеві ковані грати ажурного рисунка. Цоколь облицьовано гранітними плитами сірого кольору.

На спрощено оформленому дворовому фасаді позначено дату спорудження будинку. Стіни розчленовано лопатками. На вузьких бічних ризалітах сходових кліток марші виявлено міжповерховими діагоналями профільованих гуртів та зміщенням по вертикалі віконних прорізів.

Інтер’єр центрального вхідного тамбура прикрашають ліплені гурти та «дзеркала» стін, кесонована стеля, ліплений орнаментальний фриз із рослинних елементів над входом у вестибюль.

Службова споруда, 1874.

На західній межі ділянки, торцем прилягає до прибуткового будинку. Автор проекту – арх. О. Шіле. Призначалася для каретного сараю та стайні. Частину споруди розібрано.

Одноповерхова, цегляна, у плані Г-подібна, поєднана з флігелем арковими мурованими прогонами. Дах одно-, дво-хилий.

Отвори колишніх проїздів з лучковими перемичками підкреслено трикутними сандриками. Стіни завершує простий профільований карниз.

Садиба – цінний зразок різночасової комплексної забудови за проектами відомих київських архітекторів.

Споруди садиби мають історичне значення.

1896 – 1908 в особняку мешкала родина власника садиби Г. Богрова. Потім переселилася у фасадний будинок, на четвертий поверх, з’єднавши квартири № 7 та № 8 в одну, де проживала до 1911. Особняк-флігель власник здавав в оренду за 5 тис. крб. на рік під лікарню.

Присяжний повірений Г. Богров володів нерухомістю, що, за спогадами сучасників, оцінювалася в півмільйона крб. Він був помітним членом київського громадянства, зокрема єврейського.

Сім’я Богрових мала родинні стосунки з найавторитетнішим адвокатом тогочасного Києва О. Гольденвейзером. Богрови мали двох синів: Володимира та Дмитра. В. Богров закінчив Першу Київську гімназію та юридичний факультет Університету св. Володимира, працював у Києві, 1910 – 18 – помічник присяжного повіреного у Санкт-Петербурзі – Петрограді, співробітник правничого часопису «Право». 1918 емігрував до Німеччини.

Д. Богров закінчив Першу Київську гімназію та юридичний факультет університету, 1910 був удостоєний кандидатського диплому 1-го ступеня. Певний час працював помічником присяжного повіреного у Санкт-Петербурзі, згодом вернувся до Києва. За спогадами старшого брата В. Богрова, великий вплив на формування світогляду Дмитра мав їхній двоюрідний брат С. Богров, який жив разом з ними, – переконаний соціал-демократ. З часом соціал-демократичні погляди Д. Богрова змінилися, і на початку 1907 він став анархістом. 1908 його заарештували, через місяць відпустили, схиливши до співпраці з охоронним відділенням.

1 вересня 1911, не маючи спеціального запрошення, але пред’явивши посвідчення таємного агента, він пройшов до Міського театру, де в антракті смертельно поранив голову Ради міністрів Російської імперії П. Столипіна у присутності імператора Миколи II та численної публіки. 5 вересня П. Столипін помер у клініці. 11 вересня на Лисій горі в Києві Д. Богрова стратили.

Його батьки ще з серпня 1911 були за кордоном, а після трагічних подій до Києва вже не вернулися.

1928 в особняку-флігелі проживав Бабель Ісаак Еммануїлович (1894 – 1940) – письменник, пізніше репресований, розстріляний. У цей час постійно жив у Москві, не раз приїздив у Київ на кілька тижнів попрацювати.

1874 – 85 в особняку проживав Горецький Людвіг Казимирович (1826 – 85) – лікар-дерматолог, випускник медичного факультету Університету св. Володимира (1848), доктор медицини (з 1858), секретар факультету (1856 – 61).

У роки проживання в цій садибі – доцент кафедри окремої терапії (з 1858), перший директор університетської госпітальної дерматологічної клініки (з 1864). Викладав окремий курс нашкірних захворювань. Дійсний член Товариства київських лікарів (з 1856), чл.-кор. Одеського товариства лікарів (з 1869), член-засновник Київського товариства природодослідників (з 1869).

Наукові праці присвячено питанням дерматології.

1925 – 37 у квартирі № 10 колишнього прибуткового будинку жив із сім’єю Івасюк Микола Іванович (1865 – 1937) – живописець. Народився 14 квітня 1865 у с. Заставне (тодішня Австро-Угорська імперія, тепер райцентр Чернівецької обл.). Закінчив Вищу реальну школу у Чернівцях. 1884 – 89 навчався в Академії образотворчих мистецтв у Відні, після закінчення якої у 1890 – 96 удосконалював майстерність в Академії мистецтв Мюнхена.

1898 – 1908 проживав у Чернівцях, викладав у Вищому реальному училищі та керував першою школою образотворчого та прикладного мистецтва, створеною на Буковині. В цей період особливо плідно працював над живописними полотнами на історичну тематику, написав ряд портретів українських письменників.

І. Рєпін, з яким художник був особисто знайомий, дав високу оцінку творчості М. Івасюка.

З 1908 жив у Відні. В цей період працював викладачем живопису.

1925 за посередництвом повпреда СРСР у Відні Ю. Коцюбинського переїхав на постійне проживання до Києва, прийняв українське громадянство. Причиною переїзду стало незадовільне матеріальне становище.

1925 – 27 – науковий співробітник секції українського мистецтва при науково-дослідній кафедрі мистецтвознавства ВУАН. 1927 працював у бюро друку Всеукраїнського фотокіноуправління, 1928 – 30 – у художньо-постановочному цеху при Київській кінофабриці. З жовтня 1930 – науковий співробітник підвідділу графіки картографічного відділу Всенародної бібліотеки України (тепер – Національна бібліотека України ім. В. Вернадського НАН України), потім – у Музеї українських діячів при ВУАН.

Творча майстерня М. Івасюка містилася в одному з приміщень Гостиного двору Києво-Печерської лаври.

17 вересня 1937 у НКВС підписано ордер, 18 вересня у цій квартирі стався обшук та арешт М. Івасюка. Йому було пред’явлене звинувачення як «агенту германської розвідки» та «хазяїну явочної квартири німецької та гетьманської розвідок». Проходив по справі «учасників антирадянської націоналістичної терористичної організації».

Утримувався у спецкорпусі Лук’янівської тюрми. Протоколом Трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР від 14 листопада 1937 засуджений до вищої міри покарання. Розстріляний 25 листопада. Реабілітований військовим трибуналом Київського військового округу у грудні 1980.

1939 дочка художника передала в музей Українського образотворчого мистецтва УРСР (тепер – Національний художній музей України) картину «В’їзд Богдана Хмельницького у Київ», над якою митець працював протягом 1892 – 1912.

М. Івасюк – автор ряду полотен на історичну тематику, пов’язану з визвольною боротьбою українського народу у серед. 17 ст., зокрема, «Битва під Хотином» (1903), «Богун під Берестечком»(1919), «Кубанські козаки у Львові» (1917), жанрових творів «Козак з дівчиною біля криниці», «Гуцулка під деревом», «Буковинець», «Очікування», «Жнива», портретів письменників О. Кобилянської, Ю. Федьковича, І. Франка, Т. Шевченка (повернуто в Україну 1966), співака О. Мишуги, автопортрета та ін.

З 1926 у прибутковому будинку містились Український геологічний комітет і Український науково-дослідний геологічний інститут ВУАН. 1926 – 32 у них працював Різниченко Володимир Васильович (1870 – 1932) – геолог, художник-карикатурист, поет (псевд. – Валентій, Гайд, В-й), акад. ВУАН (з 1929), член Товариства дослідників Волині (з 1918), Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (з 1929), Російського географічного товариства й багатьох інших наукових, громадських інституцій.

Старший геолог (з 1918), директор (1927 – січень 1929) Українського геологічного комітету, завідувач відділу загальної геології Українського науково-дослідного геологічного інституту ВУАН (з 1926) і Національного геологічного музею (з 1927).

Брав активну участь у діяльності підрозділів ВУАН – дійсний член науково-дослідної кафедри геології, секретар геологічної секції (згодом – геологічного товариства) при Фізикоматематичному відділі ВУАН.

З 1916 здійснював геологічно-географічні дослідження на території України, вивчаючи переважно Середню Наддніпрянщину, Канівські гори. Дав нове грунтовне висвітлення стратиграфії і тектоніки цього регіону. Вперше встановив на території України четвертинні дислокації. На поч. 1930-х рр. організував і очолив першу комплексну експедицію в район Дніпробуду, комісію з вивчення четвертинного періоду в Україні.

1944 – 58 усю садибу займав виконком Київської міської ради депутатів трудящих, який звідси переїхав у спеціально побудований власний будинок на вул. Хрещатик, 36. Виконком очолював у цей час О. Давидов.

1958 прибутковий будинок переобладнано під готель «Ленінградський», тепер – готель «Санкт-Петербург»; в особняку-флігелі містяться Акціонерне товариство «Київхліб», республіканська рада Товариства винахідників України, Центр німецької культури «Відершталь».

Література:

НА Президії НАНУ. Особова спр. Різниченка В. В.; ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 58204; Блюміна І. В. В. Різниченко (Велентій) – художник і поет. – К., 1972; Інститут геологічних наук НАН України. – К., 2001; Історія Академії наук України. 1918 – 1923. – К., 1993; Історія Академії наук Української РСР. – К., 1982; Наука и научные работники СССР (без Москвы и Ленинграда). – Л., 1928. – Ч. VІ; Наукові установи та організації УСРР. – Х., 1930.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1997 – 1999.