2009 р. Ювілей не для вузького кола

Оксана Миколюк

Дата: 24.04.2009

У листопаді минулого року Віктор Ющенко підписав Указ «Про відзначення 60-річчя Національного музею Тараса Шевченка». Як вказується в документі, «враховуючи вагомий внесок Національного музею Тараса Шевченка у справу збереження, вивчення та популяризації творчої спадщини Тараса Григоровича Шевченка», постановляється провести цілу низку заходів та урочистостей, виконати комплекс робіт з ремонту й благоустрою музею та його філій, провести певну науково-пошукову роботу, викарбувати ювілейну монету, запустити в обіг ювілейний конверт з маркою, а також вирішити питання щодо закріплення в державній власності будинку разом зі флігелем по бульвару Тараса Шевченка, де, власне, розміщено музей.

Очевидно, приклад Національного музею Тараса Шевченка – один з небагатьох позитивних, коли розпорядження перших осіб держави виконується: нині працівники музею у більшості задоволені тим, що вдалося зробити для відзначення круглої дати. Особливо – вирішенням земельного питання.

Сьогодні, 24 квітня, Національному музею Тараса Шевченка виповнюється 60 років. Нині тут зберігається понад 85 тисяч експонатів-оригіналів (32 тисячі – з основного фонду), які розповідають про життя і творчість Кобзаря. З нагоди святкування ювілею тут відкрилася виставка особистих речей Тараса Шевченка. Вона – «двокрила» (розміщена по два боки музею).

В одному крилі – особисті речі Кобзаря (малярське та гравірувальне приладдя, ужиткові речі, солдатська сорочка, медальйончик з його волоссям тощо), у другому – Шевченкові краєвиди, які він малював, коли мандрував у складі археографічних комісій та їздив по Україні, та полотна художників ХХ та ХXІ століть, зроблені у шевченківських місцях (на малій батьківщині Тараса Григоровича, в Каневі, Седневі, Качанові тощо). Й невідомо, що більше вражає – те, що дивишся на годинник, який зупинився в день смерті Кобзаря в його петербурзькій майстерні, на його ще майже нову палітру й стільчик, а чи те, з якою бережливістю поставилися до речей Тараса Шевченка друзі після смерті.

«Голубчику любесенький, щира душа козацька, Василь Васильович! Як Бог погодить нашій любій милій козацькій неньці-Україні діждать того часу, що вона збудує в себе національне хранилище (музей), то потужтесь усе збіжжя Тараса Григоровича Шевченка – офорти, ящик з інструментами для офортів, ящик з красками, кистями для живописі, роговою шпатлею, двома стальними мастихінами, мольбертом, муштабелем, чорнильницею, перами, карандашами, першою маскою, знятою з Шевченка бароном Петром Карловичем Клодом, і хрустальним покарбованим боклажком, із котрого Тарас Григорович пив горілочку «збіса добру» – усе оце, що доглядав я у себе після смерти Тараса Григорієвича Шевченко як святую пам’ять, – тепер передам вам, дорогий козаче, – оддайте в те хранилище на вічну пам’ять кобзаря Тараса», – так писав друг Шевченка Григорій Честахівський Василю Тарновському, передаючи зібрані після смерті поета речі до його музею української старовини. Власне, всі ці речі можна нині побачити на виставці.

– Тарас Шевченко помер у майстерні в Петербурзі. Родичі погодилися взяти за речі Кобзаря в грошовому еквіваленті, й, аби зробити ці виплати, друзі Шевченка організували три закриті аукціони. Не продавалося лише малярське приладдя і його малярські твори. Українці Петербурга, які тоді гуртувалися навколо журналу «Основа», вирішили що всі вони залишиться в них – таким чином їх можна буде зберегти.

Вони дуже дорожили речами Тараса Шевченка – хтось взяв ложки, хтось постіль… Вся його спадщина оцінювалася у 150 рублів 15 копійок сріблом. Найціннішими були золотий кишеньковий годинник (у нас його немає) і годинник в дубовій рамі з майстерні Кобзаря. Потім ці речі почали акумулюватися в одних руках – хтось комусь передаровував.

Дуже багато речей зібралося в друга Тараса Григоровича Григорія Честахівського. 1888 року він передав ці речі Василю Тарновському, який був одним із найвідоміших колекціонерів ХІХ століття, зібрав велику шевченкіану, котра нараховувала понад 700 екземплярів, – розповіла головний зберігач Національного музею Тараса Шевченка Юлія Шеренко.

Як розповіли працівники музею, ця частина речей до 1926 році зберігалася у Чернігівському історичному музеї. Коли ж у Києві організували Інститут Тараса Шевченка, почали перевозити в столицю речі, живописні твори, рукописи – все, що було. А 60 років тому все зібрали в колишньому палаці Миколи Терещенка.

До речі, в музеї – прекрасні умови для збереження, тому що будинок, який будували в середині ХІХ століття, за словами його працівників, має унікальну архітектуру і працює за всіма сучасними вимогами: тут необхідна температура, яка підтримується цілий рік без особливої допомоги, нормальна вологість. Для раритетів на паперових носіях створили особливі умови, а пензлі й усе решта зберігають у спеціально зроблених березових шафах.

Цікаво й те, що ще років 100-150 тому багаті, освічені промисловці України так будували будинки, щоб вони легко й не одне століття могли служити музеями для нащадків. Очевидно, один із найвідоміших українських благодійників-бізнесменів Микола Терещенко дуже б утішився, якби дізнався, що в його київському палаці в стилі ренесансу на розі нинішнього бульвару Шевченка та вулиці Терещенківської, розміститься музей Кобзаря.

Реліквіями колекції працівники музею вважають, зокрема, автографи поезії «Чи не покинуть нам, небого…» та уривку з поеми «Царі», прижиттєві видання «Кобзаря» (1840 та 1860 рр.), поем «Гайдамаки» та «Тризна» з дарчими написами поета.

Василь Портяк, вчений секретар Національного музею Тараса Шевченка:

– Ми можемо втішитися вирішенням земельного питання, бо дуже довго, і з боями, ми домагалися того, щоб землю, на якій стоїть музей та його філії у Шевченківському провулку та на вулиці Вишгородській, віддали в наше постійне користування, і щоб у нас був на це документ. Раніше вирішувалося питання з музеєм на бульварі Шевченка й у провулку Шевченка, але надзвичайно довго тягнулося питання із музеєм на Пріорці (на вулиці Вишгородській), де Шевченко востаннє 1859 року жив в Україні.

Ми провели велику роботу над документами, неодноразово зверталися до влади… Думаю, що президентський указ та допомога кількох депутатів спричинилися до того, що сесія міської ради нарешті розглянула це питання позитивно. Залишилися формальності – підпис Черновецького, а сам акт на землю ми вже ось-ось повинні отримати. Окрім того, карбується ювілейна монета – напевно, 24 квітня вже буде результат. Має бути ще марка…

На жаль, із фінансуванням ситуація сумна, але колектив підготувався до святкувань – зробив виставку, буде проведено наукові читання, також вже готовий путівник по музею. Що стосується відвідувачів, то вони нині примхливі. Єдине, що спостерігається, то це великий наплив людей у Шевченківські дні 9-10 березня, кілька днів перед тим та кілька – після. Тоді справді було багато людей, притому, не лише організовані групи, а й окремі зацікавлені особи.

Також у рамках відзначення 60-річчя нашого музею канал «Культура» відзняв фільм про Національний музей Тараса Шевченка, його історію, сучасність, режисером якого є Борис Квашньов.

Мирослав Попович, директор Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди, академік НАН України:

– Вивчати та популяризувати Шевченка потрібно, оскільки постать його велика і має бути завжди присутньою в національній свідомості. Справа ж полягає у тому, що різні ювілеї – це лише спосіб привернути увагу. Далі потрібно щось робити таке, щоб ця людина сприймалася як наш сучасник – як людина, як поет. Всі знають кілька його творів, але розхожий матеріал – він сам по собі вже не говорить.

Треба відкрити такий матеріал, такі рядки Шевченка в, скажімо, поезії, які би мовили самі за себе – які б говорили, що це великий поет. Треба відкрити в його живописі такі сторони, які невідомі людям. Наприклад, намагатись популяризувати його малюнок Ісуса Христа – це дійсно зразок модерну, абсолютно новітнього способу художнього мислення. Тобто, не можна просто-напросто відбувати чергові ювілеї.

Вони самі по собі тільки дратують, бо такі нагадування людям набили оскому, вони не складають справжнього враження і можуть викликати негативну реакцію. Якщо дійсно наближається ювілей, то має бути показано щось таке, чого раніше люди не знали, а це дуже важко зробити.

Також думаю, що й вивчення творчості Шевченка в школі є малоцікавим для дітей, бо цю програму побудовано так само, як створювалися всі попередні радянські програми. Вона – виховна, не йде через серце, а йде через нагадування якихось істин. У тій програмі не видно Шевченка як людину з його болями, стражданнями – люди не знають, що він помер у 47 років…

Микола Жулинський, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, академік НАН України:

– Національний музей Тараса Шевченка – це унікальний духовно-культурний центр, який має велике значення для популяризації творчості Шевченка, для пізнання його долі, духовного світу. Тому я вважаю, що відзначення таких ювілеїв є доцільним і навіть необхідним, оскільки привертає увагу до цього центру культури.

Безперечно, є якісь проблеми, які необхідно вирішити, тож цілком зрозуміло, що керівництво музею намагається такими ювілейними вшануваннями стимулювати розв’язання тієї чи іншої проблеми. Найголовніша для них – це відведення земельної ділянки, що, я вважаю дуже правильним, оскільки вона має бути закріпленою за музеєм.

Крім усього іншого, цей музей має велику перспективу, якщо зважати на те, що він має статус науково-дослідної установи. Ясна річ, що там треба вести наукову роботу, а не тільки екскурсійну діяльність. На мою думку, нині вона ведеться не інтенсивно й недостатньо… Я переконаний, що цей ювілей має якоюсь мірою стимулювати керівництво музею та Міністерство культури та туризму України до більш реального оцінювання своїх можливостей і продумування, як далі має діяти цей музей, як він має працювати і яка перед ним відкривається перспектива.

Джерело: «День»