2007 р. Ave Maria! Над київською оселею Заньковецької знову піднято дамоклів меч
Валерій Томазов, Наталія Гончаренко
Дата: 06.10.2007
Незатишно нині культосередкам у центрі столиці. То рейдери, то будівельники, то інші напасті. Як і раніше, в епіцентрі тривоги – доля знаменитого Будинку-музею Марії Заньковецької (вул. Червоноармійська, 121). Уже сьогодні його бере в щільну облогу відоме казино із стриптизом. Стіни цього будинку-музею розмальовують любителі графіті (інакше як вандалізмом це й не назвеш).
А зовсім недавно по вікнах музею стріляли гумовими кулями… Це при тому, що поруч розташований міліцейський пункт. І, звісно ж, просто злочином перед нащадками стане будівництво чергової безликої багатоповерхівки на місці священного куточка національної культури – у дивом уцілілому зеленому кутку навколо музею. Можливо, багато хто просто не знає, що означають для історії культури ці місця?
Колись у зеніті своєї слави Заньковецька відмовилася від привабливих пропозицій петербурзьких і московських театрів тільки заради того, щоб в Україні існував свій національний стаціонарний театр. Актриса пройшла нелегкий шлях. Виступала в непридатних холодних приміщеннях, вокзалах, сараях. Надірвала здоров’я. Це актриса, перед якою схилялися Чайковський, Чехов, Толстой…І саме сьогодні в незалежній Україні пам’ять про неї потребує захисту.
Над київською садибою Марії Заньковецької постійно висить дамоклів меч: жадібні очі забудовників бачать тут не затишний зелений куток, а ласий «шмат» – будівельний майданчик у самому центрі Києва. Один проект змінює інший. Чи буде цьому край? Адже і будинок-музей, і зелений острівець біля нього – залишок колишньої присадибної ділянки, – цілісний світ, у якому жила і творила геніальна українська актриса, народжувався і розвивався український театр. Це своєрідний «зелений автограф», залишений місту на добру і, сподіваємося, довгу пам’ять.
Марія Костянтинівна переїхала на постійне місце проживання до Києва у 1918 році. І оселилася в будинку по вулиці Великій Васильківській (нині Червоноармійська, 121), який належав її родичу Володимиру Георгійовичу Карнаухову. Тут актриса прожила до самої смерті. І весь цей час липи, старий каштан, яблуні прожили разом із нею. Поруч із ними з’явилися деревця, посаджені актрисою власноруч.
Усі знали, що Заньковецька любить квіти. У будинку квіти були скрізь – у вазах, на жардиньєрці. Засушені польові букетики (особлива любов актриси) припасовані до вишивок, килимів. Якось після спектаклю хтось підніс вазончик із паростком білого (улюблений колір) бузку. Цей паросток актриса посадила біля дому, і згодом він перетворився на прекрасний бузковий кущ із запашними гронами квітів. Кожен гість Марії Костянтинівни ішов від неї з розкішним букетом бузку. Така була в неї традиція.
Якби ми могли здійснити подорож у часі, то, опинившись на Великий Васильківській тоді, коли там жила актриса, побачили б, що будинок оточує сад, у якому угадуються риси давньої української садиби: кущі і квіти ростуть вільно і природно.
У Заньках, у Ніжині, у Жердівці та в останньому будинку Заньковецької на колишній околиці Києва «образ» садиби майже не змінюється. Як писала одна з біографів: «обкладений цеглою будиночок, який стоїть серед зеленого чистого подвір’я, поруч – сад». І завжди є своя «родзинка» – або тераса (як у Жердівці), або ставок, оточений тополями (як у садибі батьків), або дикий, запущений куток саду з непрохідними заростями терну, майже як у гоголівському «Вії».
Зрозуміло, це не англійський парковий дизайн (хоча спільні риси є) – це частина української природи, надзвичайно романтичної і загадкової. Ім’я Гоголя тут згадується недаремно: романтизм і містика ходять по садибі Заньковецької пліч-о-пліч. І сама вона начебто уже не стільки хазяйка, скільки невід’ємна частина цієї природи: співає пісні квітам, збирає трави, розмовляє з птахами.
У цих таємничих розмовах народжуються образи великої актриси. І та перетворює сліпу матір із «Уріеля Акости» на пораненого птаха з такою ж, як у пораненого птаха, ходою… Пронизлива метафора.
Будинок Заньковецької завжди був притулком акторського братства. Так би мовити, аналогом «Марусиного куреня» у Жердівці. Тут бували Садовський, Кропивницький, Саксаганський, Мар’яненко, Хутірна, Ужвій. Тут постійно жили Борис Романицький, Тетяна Садовська. Найкращі голоси України – Іван Козловський, Михайло Донець, Оксана Петрусенко звучали на музичних вечорах Заньковецької.
Ім’я Івана Козловського посідає особливе місце ще й тому, що завдяки його турботі будинок на Великій Васильківській, 121, став музеєм. Саме київська садиба – німий свідок фіналу драматичної історії кохання двох кумирів української сцени – Заньковецької і Садовського. Сюди приходив, повернувшись з еміграції, «зрадливий і коханий» і довго стояв, просив впустити, і так і йшов непробачений… Тут біля воріт зупинилася і похоронна процесія з домовиною Садовського, яка прямувала на Байкове кладовище. Вже тяжко хвору Марію Костянтинівну підвели до вікна попрощатися…
У 1960 р. у будинку було відкрито меморіальний музей, який увічнює пам’ять видатної актриси, першої народної артистки України. Проте, на жаль, музей згорів. І тільки завдяки самовідданості музейних співробітників удалося врятувати унікальні експонати.
Тоді ж серед киян ходили наполегливі чутки про невипадковість пожежі в будинку Заньковецької… Про бажання київської влади забудувати цю територію. Та обурення міської громадськості було дуже великим. А тоді, хоча й зрідка, але усе ж таки зважали на думку української інтелігенції.У 1982 р. почалася робота з відтворення музею. Його будівництво велося відповідно до планів згорілої садиби.
Відповідно до розробленого тоді проекту планувалося навколо музею створити меморіальну зону, встановити пам’ятник актрисі, розмістити сквер, прикрашений фонтанами і газонами. Тоді ж під приводом упорядкування музейної території було знесено сусідні садиби, ровесники згорілого особняка. Вони вважалися такими, що не становлять архітектурної й історичної цінності. І про них сьогодні нагадують лише кілька старих дерев.
Проте задуму архітектора не судилося здійснитися. Замість пам’ятника видатній актрисі вирішили обмежитися меморіальним барельєфом на фасадній стіні музею. Позначена територія не була упорядкована відповідно до початкового плану. І причиною цього, очевидно, стало бажання влади побудувати-таки житловий будинок на прилеглих до музею територіях. Саме на місці дивом збережених столітніх дерев.
На щастя, цей намір не був втілений у життя. Будівництво поруч із музеєм Заньковецької просто неможливе, оскільки заступає особняк і відсуває його з червоної лінії вглибину, у подвір’я. По-друге, воно просто знищить сквер навколо музею, звичне місце відпочинку киян. Цей сквер практично єдиний зелений куточок уздовж усього непарного боку вулиці.
Наше місто, яке пишалося славою «найзеленішого», поступово перетворюється на кам’яні джунглі. І коли раніше вікові дерева були для киян повсякденним явищем, то сьогодні вони стали вже раритетом. Кожне з них потребує захисту й особливої уваги.
Зелений ареал музею має, без сумніву, стати заповідною зоною. І потрібно встановити пам’ятник видатній актрисі. А можливо, створити на базі музею і скверу музей українського театру, який би увічнив пам’ять про інших видатних корифеїв – Садовського, Кропивницького, Мар’яненка…
Джерело: “Дзеркало тижня”