Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи

Богдан Хмельницький

?

2011 р. Звід пам’яток Києва

Ольга Лялюшко, Лілія Пивоваренко, Ірина Труш

503.19. Соборний (дияконський) флігель 1879, в якому проживали Дурдуківський О. Ф., Косинка Г. М., Мороз М. Н. (архіт., іст.).

Біля південної в’їзної вежі з якою контактує та наріжною частиною південно-східного торця, вздовж проїзду з вул. Володимирської до Софійського собору. Споруджений за проектом губернського арх. М. Іконникова, який був виконавцем робіт. Змурований підрядчиком І. Єрохіним. Роботи виконали муляри М. Горлов та І. Шульгін, вкривальник і маляр О. Борисенко, тесляр Г. Чуєв, столяр Ф. Івашкевич, тинькар М. Гвоздєв, пічники М. Матвеєв і М. Михайлов та ін. Будівельні матеріали надіслали купці Булишкін (будівельну цеглу), І. Багрєв (червону цеглу), А. Лупєв (білу цеглу), Гребень (червону цеглу для груб), Холоденко (деревину), Л. Митницький (браїловське вапно), Роговцев (шалівку), селяни І. Поліщук і Г. Барабан (межигірську цеглу) тощо.

Використано матеріали та вироби з крамниць купців Чернова (бляха, цвяхи), Дихтерьова (гачки, цвяхи, рогачики), В. Кречмера (олія), Шевтрева (повсть), Репика (рейки), торгового дому Могилевцева та Роговцева (деревина). У муруванні фасадів на вапняному розчині застосовано кілька видів цегли.

Нижній уступ цоколя тиньковано та пофарбовано у темний колір (на зразок цоколя південної в’їзної вежі). Підлоги приміщень нижнього поверху замощено цеглою. Під час будівництва сплановано прилеглу ділянку, тротуар перед флігелем замощено каменем, влаштовано дерев’яний паркан з воротами у двір, який влітку 1899 замінено цегляною огорожею (до малого собору) з новими воротами. 1880 до будинку підведено водогін. 1894 у дворі прокладено каналізацію.

Мав житлове призначення: первісно на першому поверсі розплановано дві трикімнатні дияконські квартири з кухнями у підвалі, у цокольному – житлові приміщення для церковнослужителів та сторожі собору. Восени 1879 у флігелі мешкало шість родин священнослужителів, причетники та сторожа.

Неодноразово ремонтувався без зміни зовнішнього вигляду. 1975 – 77 переплановано приміщення, на тильному фасаді розібрано дерев’яні ганки, частково замуровано відкриті веранди, до яких з двору влаштовано зовнішні залізобетонні сходи, дерев’яні перекриття замінено на залізобетонні. 1995 стіни корпусу укріплено металевим поясом-стяжкою, встановлено грати на вікна.

Одноповерховий на цокольному напівповерсі, мурований, у плані прямокутний з трьома невеликими ризалітами з тилу, вкритий низьким двосхилим дахом з бляшаною покрівлею. Симетричний принцип побудови відносно центральної осі властивий планам і фасадам будинку. Горищне та міжповерхове перекриття пласкі, залізобетонні; над приміщеннями у південно-західній частині цокольного поверху – цегляні коробові склепіння. Дах – по дерев’яних кроквах.

На оформленні чолового семиосьового фасаду позначився вплив стилю класицизм. Метрично розташовані віконні прорізи класицистичних пропорцій, облямовані профільованими лиштвами; ширше вікно акцентує центральну вісь.

По вертикалі фасад членують високий двоуступчастий цоколь, вузенькі гурти під вікнами верхнього поверху та на рівні фриза, вінцевий профільований карниз із лекальної цегли. Лицьове цегляне мурування стіни з розшивкою швів зімітовано на цементному тиньку.

Фасад пофарбовано у три кольори. На відміну від площинного рішення чолового фасаду північно-східний має виразнішу пластику, що утворена невеликими виступами трьох ризалітів. Між ризалітами влаштовано дві веранди, на які виходять вікна та вхідні двері. До веранд з подвір’я ведуть одномаршові залізобетонні сходи з поруччями. До центрального ризаліту прибудовано вхід у підвал. Другий вхід у підвал з зовнішніми сходами – біля північного ризаліту. Центральний ризаліт у рівні першого поверху має віконний проріз.

У 1920-х рр. в корпусі проживали представники кліру Української автокефальної православної церкви, якій 1919 було передано собор Святої Софії.

У 1920-х рр. тут мешкав Дурдуківський Олександр Федорович (1882 – ?) – один з фундаторів Української автокефальної православної церкви. 22 травня 1919 брав участь у першому урочистому богослужінні українською мовою в Микільському військовому соборі, де утворилася перша українська парафія, разом з майбутнім митрополитом УАПЦ В. Липківським. У ці роки – диякон Софійського собору. На церковному Соборі Київщини 22 – 26 травня 1921 висвячений у сан протодиякона.

1924 – 31 і 1933 – 34 в квартирі № 1 (нині № 2) на верхньому поверсі в лівому крилі будинку з вікнами на територію Софійського заповідника проживав Косинка Григорій Михайлович (справж. – Стрілець; 1899 – 1934) – письменник. Виходець з незаможної селянської сім’ї, з малих років наймитував. У Києві – з 1914. Навчався у Київському вищому інституті народної освіти на історико-філологічному факультеті (1919 – 22). Його дружина Т. Мороз-Стрілець (1905 – 94) – письменниця, мемуаристка, дочка голови парафіяльної ради УАПЦ М. Мороза, який мешкав у цій же квартирі.

Г. Косинка був редактором журналів «Нова громада» та «Всесвіт» (1924 – 26), відповідальним секретарем і редактором сценарного відділу Всеукраїнського фонду кінофікації (1927 – 31), стилістичним редактором Державного видавництва України (1927 – 28), редактором Харківської фабрики кінохроніки та Харківського радіокомітету (1932), редактором і директором Київського радіокомітету (1933 – 34). Друкувався з 1919 (оповідання «На буряки» в газеті «Боротьба»). Був членом літературних груп і організацій «Гроно» (1920 – 21), «Аспис» («Асоціація письменників»; 1923 – 24), «Ланка» [1926 – 28; – МАРС («Майстерня революційного слова»)]. У цьому помешканні збиралися талановиті київські літератори, серед яких – Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, В. Підмогильний, Є. Плужник. Своїми вчителями називав В. Винниченка, В. Стефаника, з якими листувався.

На поч. 1930-х рр. видання творів Г. Косинки було заборонено. 5 листопада 1934 заарештований у своїй квартирі за звинуваченням в «куркульській ідеології» та «націоналізмі», приналежності до контрреволюційної терористичної організації, ув’язнений в Лук’янівській тюрмі. 18 грудня того ж року розстріляний разом з 28 українськими митцями в приміщенні колишнього Інституту шляхетних дівчат (нині Міжнародний центр культури і мистецтв).

За деякими відомостями, страчених було поховано в братській могилі на Лук’янівському цвинтарі. Реабілітований 1957.

Один із фундаторів новітньої української новелістики. За півтора десятка років творчої діяльності написав понад 30 творів. Серед них збірки новел і оповідань: «На Золотих Богів» (1922), «Анкета», «Постріл» (усі – 1924), «За ворітьми», «У хлібах», «Товариш Гаврило», «Мати» (усі – 1925), «В житах», «Оповідання без моралі» (усі – 1926), «У степу (Анархісти)», «Політика» (обидві – 1927), «Циркуль» (1930), «Гармонія» (1933), роман «Перевесла» (1934, не опубл.). Основна тематика творчості пов’язана з життям українського села, особливо в післяреволюційні роки. Твори відзначені ліризмом, психологізмом, реалістичністю художніх деталей. Опублікував низку статей з питань літератури та мистецтва, перекладав українською мовою твори М. Гоголя, М. Горького, А. Чехова, М. Шолохова.

1920 – 24 на другому поверсі жив Мороз Михайло Наумович (1876 – 1938) – голова Другої Всеукраїнської православної церковної ради (1919 – 24), організатор українського церковно-визвольного руху в 1920-х рр., голова президії Першого Всеукраїнського церковного собору УАПЦ в Києві 14 – 30 жовтня 1921, митрофорний протоієрей УАПЦ. Був обраний почесним головою всіх українізованих парафій. Відійшов від УАПЦ 1924 через внутрішній конфлікт всередині ВПЦР і перейшов на роботу держслужбовця. На процесі СВУ 1930 виступав свідком проти УАПЦ. Заарештований 15 квітня 1938, 29 серпня засуджений до розстрілу з конфіскацією майна. Розстріляний 28 вересня 1938.

1971 на фасаді будинку встановлено бронзове погруддя Г. Косинки, закріплене на фігурній консолі з меморіальним написом (ск. Г. Кальченко, арх. А. Ігнащенко.

Література:

ДАК, ф. 3, оп. 1, спр. 250, 255, 258, 267; oп. 2, спр. 118, 166; ЦДАГОУ, № 42180; ЦДАМЛМУ, ф. 798, оп. 2, спр. 17 – 20, 22, 24, 32; Костюк Г. Зустрічі і прощання: Спогади. – Едмонтон, 1987; Митрополит Василь Липківський. Історія Української Православної Церкви. – Вінніпег, 1961; Мороз-Стрілець Т. Голос пам’яті: Спогади. – К., 1989; Наєнко М. Григорій Косинка. – К., 1989; Про Григорія Косинку: Спогади. – К., 1969.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1536 – 1537.