2010 р. Чи бути Макарову духовною Меккою?

Дата: 24.03.2010

Макарівська картинна галерея заснована у 2003 році з нагоди 80-річчя утворення району. Ідея створеня галереї належить заслуженому художнику України, академіку Академії геральдики України, уродженцю Макарівського району Анатолію Марчуку. Окрім колекції картин, в галереї збирається мистецька бібліотека, упорядковується бібліографія та наочні матеріали.

– Анатолію Петровичу, а Ви знаєте, що тепер у Вашій картинній галереї виставка-продаж взуття?

– Якого взуття? У картинній галереї? Хто дозволив?

– Не знаю хто. Напишіть скаргу.

– Яку скаргу, я ж подарував свою колекцію громаді. Тепер це відома картинна галерея…

(З діалогу голови Макарівської районної Ради Миколи Вараницького та засновника Макарівської картинної галереї заслуженного художника України Анатолія Марчука)

Про картинну галерею або чоботи з бугая

Новий мистецький заклад став популярним осередком культурного життя району. У галереї регулярно проводилися художні виставки, заняття із учнями дитячої школи мистецтв, творчі зустрічі, круглі столи та інші заходи. Надзвичайний інтерес до галереї проявило тодішнє керівництво району. Завдяки активності заступника голови районної Ради Анатолія Соломенка, в найкоротший час було підібрано відповідне приміщення, зроблено якісний ремонт.

Вріз: У 2005 році Марчук офіційно подарував власну збірку картин, яка нараховувала 80 мистецьких творів шестидесяти українських художників. Ця колекція, яку Анатолій Петрович збирав протягом 30 років і стала постійнодіючою експозицією галереї. Щороку вона регулярно поповнюється роботами, створеними на мистецьких пленерах у будинку творчості “Садиба Марчука”.

– Даруючи свою колекцію, я свято вірив, що вона буде розбудовуватися й за підтримки місцевої влади переросте у повноцінний музей образотворчого мистецтва, – говорить Анатолій Марчук. – Але, як відомо, успіх такої справи багато в чому залежить від складу керівництва, від того, які особисті приорітети і цінності має кожна людина “при посаді”.

– Тодішнє керівництво району, – продовжує Анатолій Петрович, – складалося переважно з фахівців, які мали педагогічну освіту. Працювати з ними було легко й приємно. Я вічував довіру та повагу і кожна моя пропозиція як ініціатора проекту жваво обговорювалася та активно підтримувалася. З того часу політичний клімат країни змінив у районі чотири склади керівництва. І на даний момент одне лиш нагадування про картинну галерею викликає у місцевого начальства відразу…

Теперішні керманичі – це люди від бізнесу і, на жаль, будь-яка спроба діалогу з ними з приводу картинної галереї нагадує скоріше конфлікт ніж співробітництво.

На сьогоднішній день колекція нараховує близько двох сотень картин серед яких твори класиків українського образотворчого мистецтва: Георгія Якутовича, Андрія Чебикіна, Василя Лопати, Василя Чебаника та інших. На даний час галерея вже не спроможна вмістити всі експонати, бо відсутнє фондосховище – картини народних та заслужених художників стоять просто на підлозі!

Натомість на території галереї розміщено приватну (?) студію звукозапису. Іноді під час екскурсій звідти доноситься голосна музика. А на томість приміщення студії могло би слугувати фондосховищем. Тепер галерея перетворилася у “прохідний двір” і ніхто не гарантує, що твори видатних митців не будуть вкрадені чи понівечені. Та й сама постійнодіюча експозиція не має належних умов зберігання: відсутня охоронна та протипожежна сигналізація, не дотримується температурний режим, немає пристроїв для контролю вологості.

Засновник галереї неодноразово звертався до керівництва району з приводу повноцінної роботи галереї та отримував лише банальні бюрократичні відписки.

– Уявіть собі, – говорить Анатолій Марчук, – я прошу голову адміністрації допомогти придбати вітрини для експонатів галереї, а той каже: “Та навіщо вони Вам потрібні?” А коли його запросили на прямий ефір радіо “Культура”, то він сказав, що не піде, бо це радіо ніхто не слухає… Часом ловлю себе на думці, чи не навмисно це все робиться?

Звідки таке брутальне ставлення? – продовжує Анатолій Петрович. І сам відповідає – що ці люди далекі від культури і тому не спроможні достойно оцінити значимість Макарівської картинної галереї. Я переконаний, що вони зовсім не відвідують музеї чи театри. А, як відомо, звичка ходити в музеї притаманна культурній людині. Цим же начальникам ніяк не зрозуміти, що в галереї не просто “висять” картини. Галерея – це мистецьке середовище, діючий культурно-освітній заклад, але потенціал його не використовується належним чином. Більш того, за таких обставин наявна колекція картин взагалі може просто загинути…

Вріз: Коли ми говоримо про розвинену країну, то згадуємо у першу чергу про мистецьких геніїв та культурну спадщину, а не правителів. Наприклад, Італія – це Мікеланджело, Рафаель, Леонардо да-Вінчі, Франція – це Ван-Гог, Вольтер, Німеччина – це Гьоте, Дюрер, Австрія – це Моцарт…

Анатолій Марчук: “Понад 15 років поспіль я проводжу мистецькі виставки у Європі. В одній тільки Німеччині їх відбулося понад п’ятдесят. Свого часу я був вражений, коли побачив, що у цій країні кожен (!) населений пункт має свою власну картинну галерею чи музей. Наприклад, у селі Ворпсведе (Земля Нижня Саксонія), де є лише кілька сотень дворів, кожен будинок – то музей чи картинна галерея.

Містечко Куксхавен з населенням 60 тис. чол. має біля тридцяти картинних галерей та муніципальний художній музей. Шкільна програма німецьких шкіл передбачає вивчення не тільки історії мистецтва, а і всіх його стилів, технік та напрямків. А чи багато українців зможуть із впевненністю відрізнити акарель від гуаші, офорт від ліногравюри, живопис від графіки? Мене часто запитують, чому я подарував свою колекцію, навіщо мені такий клопіт з картинною галереєю? Поїдеш у Європу, надивишся як люди живуть, і хочеться, щоб і у нас так було. Хочеться, щоб звичайні люди у невеличкому містечку вважали природнім, що в них є своя художня галерея чи музей.

Вріз: У районних центрах Київської області існує п’ять картинних галерей: у Яготині, Білій Церкві, Іванкові, Ржищеві та Макарові. З моменту заснування Макарівської картинної галереї витрати на її утримання жодного разу не були окремою статтею бюджету району”.

Музей у резервації

Макарівський район. Дата утворення: 1923 рік. У складі району селищ міського типу – 2, сільських населених пунктів – 67, чисельність населення (станом на 01-01-2005) – 44,5 тис. чол., кількість кінозалів – 1, сільських клубів 17, дитячих шкіл мистецтв – 1, музеїв (включаючи філії) – 2. Районний історико-краєзнавчий музей давно привертає увагу не байдужих макарівців.

Річ у тому, що цей заклад існує виключно номінально – за відсутності елементарного електроосвітлення та опалення ніяких екскурсій та відвідувань, відповідно не відбувається. Освічена громада б’є на сполох – за таких умов псуються і назавжди втрачаються безцінні експонати. А на тлі умираючого музею виблискує новенький стадіон, на побудову якого витрачено сотні тисяч гривень. В той же час річний бюджет на утримання “музейної справи” району становить кілька тисяч гривень.

Якщо поставити на ваги Духовності музей та стадіон, то без сумніву музей переважить – музейні експонати та коментарі фахівців наближують нас до коренів родової пам’яті. Адже люди без знання своєї давнини втрачають майбутнє, перетворюється у керований натовп. Що неминуче нас очікує, якщо будувати лише стадіони, де виховуються фізично здорові яничари – істоти без пам’яті та поваги до своєї історії і культури, гравці чужинської гри, бездумні виконавці побажань зіпсованого менталітету.

Фестиваль чи ресторан?

У 2006 році в Макарові був започаткований фестиваль духовної музики ім. Данила Туптала (св. Дмитрія Ростовського). Зініціював це свято заслужений діяч мистецтв України, почесний громадянин Макарівського району, композитор Віктор Степурко.

На сцені районного Будинку культури звучали твори класиків духовної музики у виконанні всесвітньовідомих колективів: Академічний муніциальний камерний хор “Київ” (художній керівник лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Микола Гобдич), лауреат міжнародних конкурсів муніципальний хор “Хрещатик” (художній керівник Павло Струць), академічний хор “Академія” (художній керівник Мстислав Юрченко).

Успіх заходу надихнув організаторів і фестиваль запланували на наступний рік. У грудні 2007 року в день початку Другого фестивалю вібулося відкриття пам’ятника Святителю Дмитрію Ростовському (Автор проекту – Анатолій Марчук ). На довгоочікуваному заході були присутні гості та делегації з країн дальнього та ближнього зарубіжжя, запрошене керівництво столичної області.

На урочистій церемонії було сказано багато слів про великого Макарівця – Данила Туптала, про традиції та духовність, але чомусь забули згадати про… автора проекту, який протягом п’яти років “пробивав” ідею встановлення монументу, про скульптора та архітектора – для цих людей тоді не знайшлося ні слів на мітингу, ні літер на пам’ятній дошці. І лише у 2009 році після звернень депутатів і діячів науки й культури була встановлена ця плита (на власні кошти автора проекту).

Тож, після відкриття монументу місцеве начальство разом із поважними гостями направилося до… ресторану, проігнорувавши свято духовної музики. Не було меж здивуванню організаторів фестивалю, коли у відповідь на неодноразові нагадування та запрошення на концерт можновладці просто не відреагували.

Що змусило їх проміняти фестиваль на ресторан? Чи не показуха та нестримне бажання вислужитися перед своїм начальством? Бо що їм та духовна їжа…Доки ці гоголівські персонажі будуть дозволяюти собі зневажливе, а часом просто хамське відношення до людей, які фактично формують культурний імідж району?

Все ж не завдяки, а всупереч свято відбулося. І з гірким минулорічним осадком організатори відкрили наступний фестиваль і переконалися як зростає зацікавленність поціновувачів високого мистецтва, незалежно від того, як до цього ставиться місцеве керівництво.

З великим піднесенням відкривався фестиваль у 2009 році, коли світова громадскість вшановувала 300-ті роковини з дня смерті Дмитрія Ростовського. Але кошти, які місцева влада обіцяла надати на проведення фестивалю не були виділені! Ганебна відмова підтримати традиційне мистецьке свято змусила керівника оргкомітету фестивалю Віктора Степурка звернутися з відкритим листом до громади Макарівщини: “Не маючи відповідної підтримки в організації фестивалю духовної музики імені Данила Туптала, я твердо заявляю про свій вихід з оргкомітету”.

Ще одним яскравим прикладом “сприяння” мистецтву є “підтримка” голови районної ради Макарова пана Вараницького виставки живопису. Кожного разу по завершенню мистецького пленеру в “Садибі Марчука” проходять звітні виставки у столиці. Цього року експозиція була запланована в Українському Фонді культури, в найкращому виставковому залі Києва.

Провести такий захід справа не проста – потрібно мати хист організатора і кошти на оренду залу, рекламу тощо. Допомогти фінансами пообіцяв пан Вараницький. Про що й домовилися. Видруковані (в борг) афіші так і повідомляли: ”Під патронатом голови Макарівської районої Ради Миколи Вараницького”. Разом з патроном на урочисте відкриття мали прибути земляки-макарівці. Але обіцянка-цяцянка від начальства прозвучала так, як і на традиційному фестивалі духовної музики, традиційно… Тож організатори мусили покрити всі витрати на виставку із власної кишені.

Уявіть, як було чути Анатолію Марчуку питання від Героя України, академіка Бориса Олійника, який відкривав виставку: “Анатолію Петровичу, а де ж Ваш патрон, де макарівці?”

– Пане Анатолію, тож який Ви бачите вихід із такої ситуації? Чи стане Макарів духовною Меккою, і коли?

– Я бачу вихід тільки в зміні районного керівництва. Ці керманичі повністю себе дискредитували у своєму відношенні до культури й мистецтва, до духовної спадщини Макарівщини. На їх місце мають прийти освічені люди. А поки що такий стан справ мене неабияк тривожить, бо це моя батьківщина, мій рідний край. Та особливо болить за моє дітище – Макарівську картинну галерею. Чи є сенс поповнювати колекцію й далі?

Я подарував свою збірку громаді і відповідальність за збереження картин повністю несе керівництво району. А ті картини, що додалися й офіційно ще не подаровані, я маю намір забрати назад. Сподіваюся, що тим самим я вбережу їх. До кращих часів.

“Те, що робиш для себе – піде в небуття, а те що для людей – залишиться у Вічності”. Чи знають про це добродії від влади, що голосно нехтують мистецтвом, тихенько будуючи собі високі вілли на “низенькі” зарплати.

Джерело: “Народний оглядач”