Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи

Богдан Хмельницький

?

2008 р. Монастир, якого вже не існує

Михайло Фарбота

Дата: 03.08.2008

Я згадую Маняву мого дитинства. Старенький ЛАЗ із трикутними передніми дверима, завинуті у хустки бабки з клунками, смак і запах дорожнього пилу і розпеченого двигуна, що іноді натужно ревів на гірських підйомах. Саме словосполучення Манявський скит – як звук дерев’яного намиста, від якого віє таємницею і майбутніми пригодами, розбурхує дитячу уяву, а гірський краєвид за склом – з кряжами, дебелими смереками і дубами тільки підсилює святкову винятковість події.

Подорож до Манявського скита сталася в моєму далекому дитинстві. Чому мої батьки вирішили раптом відвідати Маняву, прихопивши з собою двох малих дітей, я не знаю. Спонтанний експромт чи наперед запланована акція ціною в один радянськоінженерський вихідний – то була одна з тих поїздок, які трапляються випадково, завдяки дещо дивним збігам сприятливих обставин і чомусь запам’ятовуються на все життя.

Та ось, нарешті, дитячі капчики стали на обкришене асфальтове узбіччя сільської зупинки, автобус зник за поворотом, і тиша, одвічна тиша старечих карпатських кряжів ошелешила дітей. Увірвалося в легені свіже гірське повітря, розчесане хвоєю велетенських смерек і соковитою лісовою травою. Проминули дерев’яний міст через річку Манявку – і ось ми вже в таємничому лісі, де за холодним кришталевим потічком Батирсом з хиткою кладкою відкривається раптом таїна, дбайливо прихована від випадкових очей невігласа.

Утоптана стежка, прямуючи в лісову гущавину, за одним-другим поворотом веде на підвищення, і там, десь наче вгорі, серед гіллястих тіней і шелесту листя, постає раптом минуле, незбагненно горде і зворушливе у своїй самотності. Потьмяніла від часу кам’яна кладка, залишки штукатурки з незрозумілими написами, ніби взятими з давньослов’янських манускриптів – крок за кроком око вихоплює в гущавині химерні обриси надбрамної дзвіниці легендарного Манявського скиту…

Старенький дідок охоче пішов назустріч, давши цілковиту волю нам, пришельцям, з однією умовою – нічого не ламати, і там, у зруйнованих вежах – пообережніше. Сидячи на величезній дерев’яній колоді, плоско стесаній зверху під лавку, і підставляючи боки літньому сонцю, він був очевидно радий несподіваним гостям, котрі хоч якось скрасили самотність цього так сильно подібного на всі інші дня. І невеличка карпатська корова, що здавалася дітям ну просто велетенською, цілком погоджувалася з добродушною поблажливістю господаря, мирно пасучись на зеленому моріжку, що розбуяв на залитому сонцем майдані посеред руїн.

Товсті кам’яні мури з теплого, почорнілого від часу каміння оточили обитель чудернацькою вервечкою, де-не-де непогано зберігшись, а десь зруйновані до метра над землею. Та найбільше вражали вежі. Самотні і добряче пошарпані часом, вони височіли серед лісу, з мовчазною гідністю демонструючи гостям свої облуплені стіни з невеличкими вікнами – бійницями, захоплюючи уяву вузькими коридорами з округлими склепіннями та покришеними кам’яними східцями.

Кажуть, скит пережив не одну татарську навалу. Монахи в давнину були вправними не тільки у молитві. Не раз доводилося виходити на монастирські мури і демонструвати іншу вправність – вправність у володінні зброєю… Легенда також твердить, що набат найбільшого монастирського дзвону, який бив на сполох, було чути навіть у далекому Станіславові…

Роки стерли з пам’яті інші деталі поїздки. Пам’ятаю ще відпочинок на лісовій галявині: синє небо у верховітті дерев, легенькі брижі вітру на колоссях пахучого лісового різнотрав’я, що з таємничим шелестом оточило розстелений коц, а ще – кування зозулі, що справді відлунювало в цій неймовірній, напоєній літом тиші. Один із незабутніх спогадів того щасливого дитинства, котрий не дано пережити ще раз. Нікому і ніколи. Час не тільки якось на диво хутко приплюсував тридцятку до мого віку, але ще й безжально кинув Манявську перлину у вир бурхливих подій, що поклали край забуттю, спокою, тайні…

Засновниками обителі на початку XVII століття була легендарна особистість. Уродженець Тисмениці (можливо – села Княгинин, що входить тепер до меж Івано-Франківська) преподобний Іов (Іван) Княгиницький зі своїм товаришем по Афону і Острогу Іваном Вишенським, за легендою, зустріли провісника, який передрік їм створення «обителі велия во славу Христу Богу». В пошуках тихого, благодаттю і спокоєм напоєного місця, придатного для молитви та роздумів, після довгих і нелегких пошуків преподобний Іов обрав цей закуток мальовничих Карпат, надійно захищений від суєти та пристрастей світу чудернацьким, плутаним гірським рельєфом для усамітнення і заклав тут основу майбутньої монастирської общини, що справила неабиякий вплив на розвиток релігійної думки, освіти та культури всього краю.

Заснування монастиря давалося нелегко. На початках схимник Іов Княгиницький не ставив собі за мету створення скиту, шукаючи усамітнення в саморобній «кущі під смеречієм» для молитви і спілкування з Господом, живучи, фактично, просто неба. Але згодом невичерпна і беззастережна віра Іова Княгиницького та перших монахів, більшість із яких були його колишні учні з Унівського та Угорницького монастирів, а також підтримка урядника місцевих соляних промислів Петра Ляховича дали змогу розпочати облаштування монастиря і згодом завершити його будівництво.

Періодом заснування монастиря є 1606 – 1613 роки, оскільки в 1606-му була заснована монастирська громада й укладений усний Устав, а в 1611-му на теперішню територію монастиря, до щойно збудованої та освяченої церкви були перенесені монаші келії «щоб скитствувати общежительно». Відтоді і аж до закриття в 1785 році монастир стає оплотом християнської науки, духовним еталоном, своєрідною кузнею кадрів, що відіграли згодом неабияку роль у розвитку християнської літератури, зокрема полемічних творів щодо поширення унії на західноукраїнських землях.

Адже ж монастир так і не прийняв греко-католицьку віру. Будучи ставропігійним, тобто підпорядкованим безпосередньо константинопольському патріархові, він порушував тодішнє австрійське законодавство щодо заборони чернецтву зноситися з іноземними релігійними центрами і був закритий у 1785 році австрійською владою як останній православний монастир на західноукраїнських землях.

Є у монастиря і свої величні легенди. Хіба не тут був навернутий у православ’я легендарний козацький полковник Морозенко, котрий на відзнаку цієї події пожертвував монастиреві отриману від облоги Львова свою частку викупу, за рахунок якої і була, власне, збудована надбрамна дзвіниця? Хіба не тут похований визначний український гетьман Іван Виговський? Та й, зрештою, хіба не тут спостерігаються незбагненні атмосферні аномалії?

Адже ж навіть місцеві не пам’ятають, щоб на Івана (храмове свято монастиря) тут падав дощ. І водночас нездорові антирадянські чутки в епоху «розвинутого соціалізму» породжувала інша дивна закономірність – щойно на облаштоване тут співоче поле приїжджала серпасто-молоткаста молодь, майоріючи всіма видами червоних відтінків, небо затягували хмари, а з першими акордами комуністично-ленінських пісень починалася злива…

Однак ні спроба перетворити занедбані руїни на співоче поле, ні перепрофілювання в музей не змінили обличчя монастиря так, як це зробила, нібито благородна і по-людськи цілком зрозуміла кампанія – спроба повернути монастиреві його самого.

Рішення про передачу монастиря у користування котрійсь із православних конфесій ухвалювалося в ті часи, коли утримувати на території скиту музей ставало дедалі важче. Зважаючи на ініціативи керівництва держави щодо повернення і передачі у користування культових споруд релігійним громадам, та з огляду на брак коштів і поступовий занепад музею, було вирішено повернути монастир у користування одній із православних конфесій області.

Рішення, що, здавалося б, відновлювало історичну справедливість, стало передумовою хижацького, варварського поводження з величезним культурно-духовним скарбом, яким був Манявський скит для всієї України, воно відкрило дорогу для руйнації древньої пам’ятки під приводом ремонту та пристосування для потреб нової монастирської общини.

Тому – приїжджайте в Маняву і побачте те, чого там уже нема: древній монастир, здатний очищувати душу спокій, що надихав колись манявських схимників. Око вже не відпочине на старанно припасованій темній дерев’яній гонті, що покривала ще недавно монастирські вежі в час функціонування тут музею. Далеко-далеко навколо видно тепер блиск куполів, обшитих жовтою, під золото, бляхою.

Спробуйте доторкнутися до священних старовинних стін, похованих під товстим шаром синтетичної штукатурки та акрилових фарб, ідеально рівних стін «типу євроремонт», що нагадують офісні бокси. Безумовно, око порадує «древній» чернечий зруб. Складений із колод, філігранно обточених на велетенському суперсучасному токарному станку, для надійності посаджених на монтажну піну. Може, серед сучасної братії непопулярні трудові звершення?

Це колись дерева, зрубані неподалік у лісі, волоком тягнули на подвір’я, зчищували гілки, рівняли, смолили… Тепер можна використати сучасні «розумні» будівельні технології та матеріали, що взимку не замерзають, у вогні не горять і в воді не тонуть: виточили ідеально рівні велетенські олівці, просякнули якоюсь імпортною субстанцією «даби не гнило», посадили на монтажну пінку – от тобі й зруб чи келія. Економія часу і сил. Для молитви, без сумніву…

Досить, напевне, про стіни та про зруби… В монастирі все ще можна долучитися до ціннішого – до глибокої мудрості древніх, увіковіченої колись монахами на стінах монастиря у вигляді химерних старослов’янських надписів. Принаймні ви можете спробувати зробити це у своїй уяві… Крик душі, а може, результат багаторічних духовних пошуків – хоч би чим були ці древні надписи, вони були старанно забілені, а де-не-де просто здовбані працелюбними монахами. Оскільки письмена були ще й на дзвіниці, то там їх вирішили просто підмалювати чорною фарбою. Акриловою, водостійкою. Думаю, що можна було одразу писати переклад – хто тепер ту старослов’янську знає?

Кажуть, що почуття смаку – риса великою мірою вроджена. Він або є, або нема і не буде. Відчуття цінності свого духовного спадку має ту ж особливість, але є значно важливішим, адже дає нам змогу ідентифікувати себе, побачити свій народ в історичній перспективі. Чи повинно існування безцінних скарбів нашого минулого залежати від розвинутості чи, радше, недорозвинутості членів однієї з релігійних громад?

Чи має держава моральне право вручати свої духовні надбання в руки людей, котрі не розуміють що отримали, історичних чи археологічних інститутів не закінчували, а за знищення цих надбань не несуть жодної відповідальності? Якщо не вважати за таку адмінштраф у сотню-другу гривень. Як бути з розумінням цінності древнього, з пошаною до праці далеких наших предків-монахів – подвижницької праці духу, віри, розуму і, зрештою, праці рук, котрі пиляли, мурували, малювали, переписували для блага і спасіння наступних поколінь?

То чим же ти є для нас, Ските Манявський? Скарбом дібр духовних, яким були наповнені твої руїни, джерелом благодаті і спокою душевного, призначених для всіх християн, кожен з яких міг побачити в давніх руїнах свій неповторної краси скит і власною молитвою воздати хвалу Господу? Чи монастирем певної конфесії, побудованим на древніх стінах зі склопакетів, гіпсокартону, монтажної піни й акрилових фарб, де духовну пораду схимника замінено актом придбання іконки в монастирській крамниці, запах хвої поступається запаху хімічних розчинників, а колишній високий духовний сенс існування скиту зведений до елементарної фінансової експлуатації туристів і прочан?

Якщо останнє, то чи не варто було використати для такого, без сумніву, достойного підприємницького проекту іншу, ближчу до туристичних маршрутів ділянку, залити там фундаменти з добротного залізобетону і на них будувати «потьомкінські хатки», замість того, щоб тривожити древні руїни?

А їх таки тривожать, адже ж на монастирському майдані (зауважте – в охоронній зоні пам’ятки архітектури національної ваги) вже завершується будівництво каплиці, зведеної без будь-яких документів і погоджень, і планується будівництво цілого нового храму! Декому може здатися, що автор навмисне згущує барви, тому наведу цитату з одного офіційного документа. Це «Протокол про вчинення правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 46 Закону України «Про охорону культурної спадщини», складений 13.02.2007 року відділом музейної роботи головного управління туризму і культури Івано-Франківської облдержадміністрації, в якому оцінені наслідки ремонту, проведеного на пам’ятці національного значення «Скит Манявський».

Згідно з цим документом «…Внаслідок непрофесійного проведення ремонтних робіт пам’ятці національного значення Скит Манявський завдано непоправних пошкоджень…

1. В охоронній зоні пам’ятки, біля в’їзної брами проводиться нове будівництво, яке є дисонуючим і спотворює зовнішній силует і образ пам’ятки.

2. На території комплексу споруджені об’єкти з новітніх будівельних матеріалів, що візуально спотворює пам’ятку. Стіни автентичних веж пофарбовані акриловими фарбами «під шубу», що призвело до знищення фрескових розписів ХVII ст. Деякі автентичні розписи вульгарно підмальовані чорною фарбою.

3. Покриття дерев’яною ґонтою веж… ґонтове покриття більшості споруд замінене на оцинковану бляху.

4. Вікна та двері замінені на пластикові… формою, що не відповідає проймам».

Шкода, що органам охорони культурної спадщини, які чомусь узялися заважати творчому польоту архітектурної думки новітніх господарів скиту, завжди можна заткнути рота дзвінком відповідних відомств із Києва. Адже ж патріарша канцелярія УПЦ КП, як відомо, має дуже тісні зв’язки з найвищим керівництвом держави! І телефонне право, як виявилося, в нашій державі «живіше всіх живих».

* * *

Зважаючи на практику повернення культових споруд – давніх пам’яток архітектури у користування релігійним організаціям, із проведенням останніми євроремонтів цих пам’яток та подальшого пристосування їх під свої житлові та культові потреби, автор виступає з ініціативою повернення древніх руїн Херсонесу та Ольвії грецькій національній меншині України для подальшої відбудови греками на цих руїнах повноцінних житлових котеджів, інших об’єктів міської інфраструктури, закладів культури, освіти та місцевого самоврядування.

Кажуть, один із греків, а саме Вселенський патріарх Варфоломій, нещодавно відвідав нашу країну. Чи не розповіли йому як приклад наших давніх спільних культурних зв’язків сумну історію про монастир, якому один із його далеких попередників надав ставропігію?

Джерело: «Дзеркало тижня»