2002 р. Мотронинське городище

Світлана Безсонова

Це городище міститься в одному з най-мальовничіших куточків Черкащини – серед лісового масиву Холодний Яр [1], біля села Мельники Чигиринського району. Здалека видно бані Свято-Троїцької церкви Мотронинського (Мотриного) монастиря, садиба якого займала частину території городища. Від монастиря походить і його назва. Загальна площа городища, за уточненими даними, – близько 150 га [2].

Перші відомості про це старожитнє укріплене поселення з’явилися в науковій літературі на початку XIX століття. Тогочасні дослідники вважали, що вали навколо монастиря насипано за дуже давньої доби. Зведення цих величезних укріплень пов’язували, зокрема, з стародавніми греками або варварами часів великого переселення народів [3]. Гіпотезу про Мотронинське городище як пам’ятку скіфських часів першим висловив відомий археолог О.Бобринський. На основі ретельного обстеження терену він склав план і докладний опис городища, його валів і курганного могильника [4].

Гіпотезу О.Бобринського підтвердили подальші археологічні розкопки, які в різні роки провадили на городищі В.Хвойка, Б.Ханенко, О.Тереножкін, В.Іллінська та інші. У 1988 – 1996 роках там працювала експедиція Інституту археології HAH України. За 9 польових сезонів досліджено площу 3500 кв. м у різних частинах городища, а також розкопано 10 невеликих курганів поза його валами [5].

З’ясувалося, що ця територія була досить густо заселена саме в скіфський період (від кінця VII – початку VI до V ст. до н.е.). Особливо багато виявлено об’єктів і предметів кінця VI – початку V століття до н. е. Є й пізніші знахідки – другої половини V – IV століть до н.е., але якихось тогочасних споруд не знайдено. Періодично трапляються знахідки речей черняхівської культури (III – IV ст. н.е.), але всі на ділянках з ушкодженим культурним шаром. Є також знахідки ранньослов’янського періоду (пеньківська культура, VI – VII ст.), а також давньоруських часів, зокрема житло. Численні знахідки XVII – XVIII століть, здебільшого це кераміка й кахлі. Пов’язані вони з існуванням монастиря.

Окремого дослідження потребують печери, тепер напівзруйновані. Входи до них – підвалами внутрішнього укріплення. Можливо, там були давні печерні храми, попередники пізніших наземних церков.

Більшість знахідок післяскіфських часів зроблено в північно-східній частині внутрішнього укріплення, де потім розкинулася садиба Мотронинського монастиря. Це була, мабуть, найпридатніша для забудови ділянка, досить густо заселена ще за скіфів.

Наймасштабніші розкопки проведено у зв’язку з відродженням монастиря – з метою виявити підмурки давніх будівель, оскільки передбачалося по можливості відтворити колишній монастирський архітектурний ансамбль. Планувалося звести будівлі на давніх місцях, у традиційному для церковної архітектури стилі [6]. Тоді серед іншого відкрито підмурок дерев’яної церкви Йоана Золотоустого, спаленої в 1943 році.

Відомо, що з територією Мотронинського городища пов’язані визначні історичні події часів Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького (XVII ст.), Коліївщини (XVIII ст.), Холодноярської республіки (1918 – 1922 рр.) тощо. Та передусім це пам’ятка скіфських часів, коли тут протягом кількох століть існував великий осередок місцевих племен. Такі великі городища, безперечно, – феномен не лише скіфської доби, а й давньої історії України взагалі. їх інколи називають протомістами – за великі розміри, центральне положення серед невеликих укріплених і неукріплених поселень, досконалі й складні оборонні споруди, розвинені ремесла.

Усі великі городища скіфської доби [7] дуже вдало розміщені з погляду оборонної стратегії. Це відносно ізольовані й важкоприступні місцевості: на кручах корінних берегів річок, серед ярів і лісів. Розміри оборонних споруд великих городищ і тепер вражають. Так, вали Мотронинського городища сягають 10,5 м від дна рову при ширині основи 15 – 20 м, а глибина рову – до 6 м при ширині у верхній частині 15 м. За скіфських часів глибина ровів була, звісно, значно більшою. А довжина валів лише зовнішньої лінії дорівнює приблизно 4 км.

Дослідження оборонних споруд Мотронинського городища тільки розпочинається [8]. Мають бути уточнені час їхнього зведення, особливості конструкції, зокрема характер дерев’яних будівель, обгорілі рештки яких видно в розрізах валів.

Зрозуміло, що виконати величезні обсяги робіт при зведенні оборонних споруд цих городищ могла лише дуже значна кількість робітників, причому належно зорганізованих. Нагадаємо, що відомі й далеко більші городища від Мотронинського – скажімо, Трахтемирівське в сточищі Росі (близько 500 га), Велике Ходосівське на Київщині (2000 га), Велике Більське на Ворсклі (близько 4000 га). Очевидно, були якісь надзвичайні обставини, що змушували тогочасну людність витрачати такі зусилля на будівництво оборонних споруд і тим самим надовго відриватися від господарських робіт. Більшість фахівців вважає, що до цього спонукувала поява в степах могутнього ворога – кочових скіфів, властиво посилення загрози їхнього нападу. І таке траплялося, певно, не один раз. Уперше критична ситуація склалася десь наприкінці VII століття до н.е., коли скіфські загони з’явилися в Лісостепу з теренів Північного Кавказу. У цілій низці поселень того часу виявлено сліди пожеж і руйнації оборонних споруд – дерев’яних чи невисоких дерев’яно-земляних. Величезні вали й рови – це, мабуть, результат пізніших перебудов або надбудов, зроблених у період найбільшої консолідації місцевих племен – у другій половині VI століття до н.е.

Проте існує й інше міркування, точніше, гіпотеза, згідно з якою саме зайшлі скіфи були „носіями тієї політичної влади, що спромоглася організувати та здійснити, використовуючи підкорене населення, спорудження великих городищ Лісостепу”. На думку авторів цієї гіпотези, ідея будівництва великих городищ могла зродитися в скіфів під час воєн у Передній Азії під впливом великих міських центрів Стародавнього Сходу. Ці дослідники привертають також увагу до такої особливості великих городищ, як наявність значних незабудованих ділянок, „де могли бути розташовані кибитки та юрти номадів”, а внутрішні, розмірно невеликі укріплення цих городищ порівнюють з торговельними, хліборобськими й ремісничими посадами в середньовічних містах, заснованих номадами [9].

Твердження про значні незабудовані ділянки стосується головно найбільших городищ, таких як Велике Більське, бо городища площею 100 – 200 га мали набагато менше вільних ділянок, хоч і тут, звичайно, були великі незабудовані території, зокрема яри, заплави невеликих річок тощо. їх могли використовувати для утримання худоби, а також рільництва. Щодо внутрішніх укріплень, то вони призначалися для додаткового захисту мешканців, а інколи, певно, і для розмежування етнічно або соціально різного населення.

Прихильники традиційного погляду впевнені, що існувала можливість виникнення великих городищ у результаті дальшого розвитку явищ, які окреслились у середовищі місцевих племен ще в попередні, перед-скіфські часи. Нині вчені доходять висновку, що на території українського Лісостепу в ранньоскіфські часи (у VII – VI ст. до н.е.) подекуди виникли соціальні утворення досить високого рівня. Це так звані складні вождівства, що близько підійшли до ранньокласових суспільств. А великі городища („протоміста”) були відповідно центрами таких об’єднань, які можна вважати „протокнязівствами”, за аналогією з ранньофеодальними утвореннями періоду Київської Русі [10].

На дніпровському лісостеповому Правобережжі було кілька „протокнязівств” (інша назва їх – регіональні системи): на Київщині (центральне поселення -Велике Ходосівське городище), у сточищі Росі (центр – Трахтемирівське городище), в басейні Тясмину (центр – Мотронинське городище), а також у межиріччі Росі й лівих допливів Південного Бугу (центр – майже не досліджене велике городище поблизу села Журжинці).

Міцність таких утворень неабияк залежала від їхніх розмірів, передусім від величини господарських угідь і чисельності боєздатного населення. У кожній регіональній системі мали бути, окрім центрального городища, кілька менших укріплень, навколо яких скупчувалися звичайні селища. Щодо регіональної системи скіфських часів у басейні Тясмину, то його просторова структура ще замало з’ясована. Тут нині відомі укріплені поселення-городища й неукріплені селища, а також значна кількість курганних могильників з похованнями від VII по кінець IV століття до н.е.

Географічне положення цього регіону -поблизу Дніпра і воднораз на порубіжжі зі Степом – зумовило те, що його населення одним з перших зіткнулося зі степовими номадами – спочатку кіммерійцями, а потім скіфами й опинилося в гущі історичних подій. Ще в передскіфські, так звані кіммерійські, часи (IX – VIII ст. до н.е.) тут сформувався найбільший у наддніпрянському Лісостепу осередок племен чорноліської культури з розвиненою бронзоливарною справою і ланцюжком городищ, що тягнулися вздовж дніпровської тераси від району Смілої до Чорного Лісу у верхоріччі Інгульця.

У курганах басейну Тясмину й на суміжних територіях відкрито найдавніші в українському Лісостепу поховання воїнів-вершників – кінця VIII або початку VII століття до н.е. Поява кінного війська була дуже важливою подією. Спільноти, що мали його, здобували велику перевагу над іншими. Щоправда, серед учених ще немає одностайності в питанні, чи належали згадані вище поховання місцевій аристократії чорноліських племен, а чи то були поховання зайшлих номадів – кіммерійців або найбільш ранніх скіфів. Але в усякому разі курганні поховання цих вершників лишаються одними з найважливіших джерел вивчення пізньокім-мерійського і ранньоскіфського періодів. Це кургани поблизу селища Вільшаної, сіл Костянтинівки й Великої Яблунівки (Смілянський р-н) та інші. Найвідоміші, либонь, кургани біля села Жаботина (Кам’янський р-н). Там ще на початку XX століття О.Бобринський і В.Хвойка розкопали ранньоскіфські поховання. Знахідки з них – так звані старожитності жаботинського типу – є досі еталонними при вивченні скіфської культури VII століття до н.е.

Не менш важливі дані здобуто під час розкопок поселення Тарасова Гора коло Жаботина. Це велике поселення дало назву цілому історичному етапу – перехідному від чорноліської культури до культури скіфського типу (так званий жаботинський етап, VIII – початок VII ст. до н.е.). Саме вихідці з цього поселення, на думку Є.Покровської, заснували поселення на території, яка пізніше стала Мотронинським городищем.

Отже, з VI століття до н.е. це городище стає центральним у тясминському регіоні. Це „перенесення столиці” могло відбутися з різних причин – через виснаження вгідь унаслідок тривалого господарювання або ж відчутну потребу мати добре укріплену фортецю – під захистом густих лісів, на певній віддалі од традиційних шляхів.

Мотронинське городище міститься на кінці великого лісового масиву й займає край вододільної височини розмірами приблизно 5: 2 км, яка зусібіч оточена балками та ярами. Балки з трьох боків уклинюються на територію городища. Одна з них, найбільша, досить далеко заходить з півночі. На дні її є невелике озерце, що живиться джерельною водою. Багато джерел б’є на схилах балок, особливо в східній частині городища, поблизу Гайдамацького ставу. З цих джерел витікають невеличка річка Сріблянка і її притока Креселка, яка впадає до Тясмину.

Для заснування поселення, безперечно, багато важили не лише фортифікаційні можливості місцевості. Потрібні були ще й добрі пасовища, мисливські вгіддя, родючі й „легкі” для обробітку грунти, поклади високоякісної глини, зрештою, гарні природні умови й здорове підсоння. І нині Холодний Яр славиться неповторними краєвидами, заповідними дубовими й грабовими лісами, джерелами, цілющим кліматом.

Перше поселення на місці Мотронинського городища виникло наприкінці VII або на початку VI століття до н.е. Поки що невідомо, які оборонні споруди в ньому були. Величезні земляні вали й рови, можливо, зроблено пізніше. Зовнішній вал у плані має вигляд дещо витягнутого з одного боку овала. У ньому є кілька розрізів, причому в трьох місцях вони прикриті додатковими відтинками валів. Тут, імовірно, були давні в’їзди. Інші в’їзди, напевно, пізнішого походження, але всі ці припущення ще треба перевірити, провівши розкопки валів і прилеглих до них ділянок.

Як і більшість городищ скіфських часів, Мотронинське городище мало, крім зовнішньої лінії оборони, ще й внутрішню. Площа цього внутрішнього укріплення – приблизно 70 га. Його вали були набагато нижчі порівняно із зовнішніми валами, тепер, на жаль, мало не всі вони розорані.

Цікава особливість розпланування полягала в тому, що укріплення всередині городища ділилося на дві майже рівні частини валом і ровом. Нині вони повністю розорані, але свого часу О.Бобринський бачив їх і позначив на своєму плані. Можливо, це була не лише додаткова оборонна споруда, а й межа поселень різних своїм етнічним походженням груп населення. В усякому разі на неодпорідний склад тамтешньої людності вказують деякі особливості матеріальної культури, насамперед типи жител і кераміка. Взагалі більшість великих городищ скіфських часів була заселена, як вважають дослідники, не за родоплемінним, а територіальним принципом. Тобто там оселялися представники різних родоплемінних груп і навіть різних етносів [11]. Відповідно на території городища вони (за винятком підлеглих осіб, а також ремісників) зберігали певну територіальну відокремленість. „Старшими” вважалися родові угруповання засновників поселення. З їхнього середовища висувався верховний правитель – найбільш уславлений і авторитетний серед військових ватажків.

Дотепер розкопано невелику частину території Мотрошпгського городища, тож можна окреслити лише деякі особливості цієї пам’ятки – характер забудови, типи жител, головні напрями господарської діяльності.

На Мотронинському городищі була заселена практично вся придатна для забудови територія внутрішнього укріплення й деякі ділянки між внутрішніми і зовнішніми валами в південній та західній частинах городища. Густоту забудови визначали такі чинники, як міра захищеності території, її рельєф (перевага віддавалася ділянкам з рівною поверхнею), наближеність до джерел води та доріг. Усім цим вимогам найбільш відповідала територія в північно-східній частині внутрішнього укріплення, де зафіксовано слідіг життєдіяльності різних епох, а пізніше була монастирська садиба.

Щодо характеру забудови, то переважала так звана кущова забудова – з безсистемним розташуванням кущів-садиб з кількадесятиметровими проміжками між ними. Така забудова характерна для поселень як лісостепової, так і степової смуг Північного Причорномор’я за раннього залізного віку. „Садиби” („кущі”) мали великі площі й складалися з кількох господарств, у кожному з яких було житло й господарські споруди.

Найцікавіші дані одержано під час дослідження „садиби” на розкопі VI (його площа 531 кв. м) – на ділянці між Троїцькою церквою і внутрішнім валом. Тут відкрито чотири невеликі приміщення напівзем-лянкового типу, два наземні приміщення, 28 господарських споруд, а також невеличкий попільник. Усі господарства групувалися з деякими інтервалами навколо „вулиці” – незабудованого простору від 4,6 до 6 м завширшки і не менш як 40 м завдовжки. Площу „садиби” реконструйовано в межах близько 700 кв. м (на жаль, цілком розкрити ми не мали змоги).

Серед господарств одне – найбільше – було головним. Воно складалося з досить великої оселі площею близько 30 кв. м, трьох господарських ям і льоху біля нього. У межах житла були невелика вогнищева ямка, ямка на відходи од вогнища, а також на глиняній долівці – вівтар у вигляді витиснутого на глиняній обмазці кола. Це житло знищене пожежею на початку V століття до н.е. Під руїнами його згорілих стін знайдено 15 розтрощених землею посудин, залізне шило, брусок, два глиняні прясельця й пласку кам’яну плитку із зашліфованою поверхнею. Після пожежі руїни чогось не розібрали, сюди скидали всіляке сміття: битий посуд, кістки тварин, каміння, уламки зернотерок, зужиті дрібні знаряддя з каменю, глини й кості. Виявлення цілого комплексу речей під руїнами житла – рідкісна удача. Винятковий інтерес становить знахідка в привогнищевій ямі зооморфної глиняної статуетки з відбитими головою і кінцівками, можливо, бика або коня. Це перша така знахідка на городищі.

Важливі інші відкриття, що стосуються ритуальної діяльності мешканців городища. Це уламки не менш як 30 глиняних „коржів”, знайдені в одній ямі з відходами од вогнища. „Коржі” були зверху накриті великими уламками горщика. Певно, їх скинули в яму після обрядів, здійснених біля вогнища або розташованого поряд з ним жертовника.

Скільки таких „кущів” було на городищі, наразі важко визначити, бо ж розміри „кущів” і відстань між ними могли бути різними. За теоретичними обрахунками густоти населення, на городищах скіфських часів жило приблизно 10000 чоловік. Звісно, ця кількість гранична, але в усякому разі населення Мотронинського городища перевищувало умовну „міську величину”, що становила 5000 чоловік [12]. Найзаселеніше було городище в період свого розквіту – в кінці VI – на початку V століття до н.е.

Житла Мотронинського городища, як і інших тогочасних поселень, належали до так званої центральноєвразійської традиції домобудування. їй відповідали будинки двох основних типів: дерев’яно-зрубні та каркасно-стовпові, обмазані глиною. Вони були різною мірою заглиблені в грунт і мали двосхилу гребеневу або пірамідальну покрівлю. Перший варіант знаний за знахідками глиняних моделей в енеолітичних культурах Наддунайщини і Наддніпрянщини (трипільська культура, V – III тис. до н.е.). У домобудуванні широко застосовувалися глина й легкі органічні матеріали (очерет, хмиз, солома).

На Мотронинському городищі з його різнорідним населенням типи жител (усього їх відкрито близько 30) також були різні. Але здебільшого це невеликі, заглиблені у ґрунт, площею 9-12 кв. м приміщення, у плані близькі до кола або овала. Стіни, певно, були земляні або з якогось легкого органічного матеріалу. У центрі іноді мають одну або кілька ямок для стовпів конічної покрівлі. Зрідка трапляються оселі такого самого типу, але більші, площею до 18 кв.м. Лінії невеликих стовпів поділяли їх на кілька частин.

Інший поширений тип жител – наземні (точніше, трохи заглиблені в Грунт) приміщення підпрямокутної форми. Нам пощастило дослідити лише одне таке житло, що збереглося порівняно непогано. Це згадане вище житло № 5 з розкопу VI площею близько 30 кв. м, у якому простежуються деякі конструктивні деталі. Головна частина приміщення, з жертовником і вогнищем, була заглиблена в грунт на 0,7 – 0,9 м від поверхні. Речей тут майже не виявлено, долівка земляна, пише в північно-східному кутку збереглися рештки глиняної трохи випаленої обмазки, на якій заглибленими потрійними лініями окреслені контури жертовника діаметром близько 1 м (від нього лишилася тільки невелика частина). Із західного боку цієї частини житла прилягала вузька (1,4 – 1,6 м завширшки) „тераса”, відокремлена од неї лінією стовпів і уступом заввишки 0,3 м. На цьому уступі знайдено рештки 15 посудин – горщиків, мисок, черпаків тощо. Від стін зосталися купи обгорілої до червоного, а інколи й до фіолетового кольору обмазки з відбитками дерев’яних плах і лозин.

Таких жител на городищі було чимало, їхні рештки збереглися набагато гірше порівняно із заглибленими землянками та напівземлянками. Річ у тому, що більшу частину території городища інтенсивно розорювали після вирубу тут лісів і садів на початку 1980-х років. А що рівень давнього горизонту, тобто поверхні грунту скіфських часів, був на глибині всього 35 – 50 см, то під час оранки руйнується не тільки він, а й рештки трохи заглиблених у грунт наземних жител. Врешті лишається шар перетрощених плугом глиняних уламків, які важко відрізнити од будівельного сміття. Тільки на території монастирської садиби трапляються рештки жител з ділянками неушкодженої долівки. Іноді вона вкрита шаром ретельно загладженої і випаленої глиняної обмазки.

Серед уламків згорілих будівель є деякі, поки що не зовсім зрозумілі, деталі: невеликі пласкі бордюри, іноді заокруглені, гребені з відбитками балок перекриття. Видно, що стіни зсередини ретельно загладжували и нерідко білили, кути заокруглені. Основу стін, певно, становили дерев’яні рами, у яких закріплювали жердини 1,5-2 см завтовшки. Деякі оселі, ймовірно, мали стіни у вигляді дерев’яних зрубів. Але загалом це було характерніше для півночі Лісостепу. Щодо південних регіонів, то тут дерево використовували досить ощадливо.

Важливою етнографічною рисою вважається конструкція і розміщення вогнищ і печей. На Мотропинському городищі вогнища, на яких готували їжу, були поза житлами. Лише в одному випадку можна реконструювати округлу в плані піч зі склепінням, інші вогнища – відкриті. А всередині осель лише зрідка трапляються невеликі вогнища, щоб освітлювати й обігрівати їх. Частіше для цього використовували жарівні – звичайні горщики або товстостінні вироби на кшталт пателень з низькими стінками.

З інших деталей інтер’єру відзначимо невеликі, круглі або овальні в плані підвищення з материкового суглинку, із трохи обпаленою поверхнею. їх вважають вів-гариками або „столиками” чи „стільцями”.

Крім уже схарактеризованого житла з розкопу VI, у решті речові знахідки – поодинокі: у двох на долівці було по корчазі, в одному – горщик та ще в трьох – один або два роги зубра. Значення цих рогів не зовсім зрозуміле. Найімовірніше, їх зберігали в приміщеннях з магічною метою.

У житлах не було побутового сміття, зокрема шару попелу на долівці, що характерне для лісостепових поселень в інших регіонах. Оселі ретельно прибирали, і взагалі, як можна припустити, більшу частину свого часу люди проводили поза приміщеннями. Відходи од вогнищ, а також інше сміття скидали або в спеціальні привогнищеві ями, або в господарські ями чи покинуті землянки та напівземлянки. Власне розкопки ям дали найбільшу частину знахідок. Це насамперед численні уламки ліпного й гончарного посуду, кістки тварин, знаряддя праці, наконечники стріл, уламки глиняних жертовників, керамічні й металеві шлаки і навіть людські поховання. Деякі ями були заповнені рештками глиняної обмазки від згорілих жител.

Ями взагалі були універсальними господарськими спорудами тих часів. Усього відкрито 90 ям різних розмірів та форм і відповідно різітого призначення. На деяких ділянках, наприклад, на розкопах IV і XV знайдено до 10 і більше великих ям. Можливо, це були громадські сховища або – ширше – господарські ділянки окремих великих „садиб”. Ями викопані в сухому суглинку, їхня глибина сягає 2 – 3 м. Найчастіше стінки їх поступово розширюються згори донизу. У великих ямах зберігали необмолочене зерно. Просушували його на дерев’яних решітках над ямами, у яких розпалювали невелике вогнище. Над ямами сушили ягоди й фрукти, в’ялили або вудили м’ясо. Більшість великих ям призначалася для тимчасового зберігання харчів, деякі з них мали форму невеликих льохів. Були також ями-хліви, де тримали молодняк.

Значний інтерес становлять знайдені у двох великих ямах людські поховання. Одне відкрито на периферії великої „садиби”, в розкопі 1. На материковому дні ями поховано чоловіка зрілого віку й жінку 25 – 30 років, покладені долілиць, головами в протилежні боки. Над похованими Грунт насичений включеннями відходів од вогнищ, але в ньому також були такі культові речі, як чотири глиняні „коржі” и частина „чаші” з людського черепа. Цей звичай – зберігані черепи та інші кістки померлих родичів або інших осіб і взагалі особливе ставлення до людських кістяків – притаманні багатьом давнім народам. Так, Геродот розповідає про скіфський звичай виготовляти чаші для вина з черепів найненависніших ворогів, а також деяких своїх родичів, переможених на „царському суді” [13]. Знахідки „чаш” із черепів трапляються в грунті заповнення жител на Більському городищі в сточищі Ворскли.

На Мотронинському городищі в різних місцях також виявлено фрагменти людських кісток – стегнових, а також щелеп і лицьових кісток черепів. Друге людське поховання знайдено в господарській ямі під насипом центрального полільника: кістяк чоловіка зрілого віку, в напівзігнутому положенні, долілиць. Ґрунт під ним і вище наповнений рештками від вогнища або офірувань. Обидва ці поховання були, найімовірніше, жертвопринесеннями. Адже долілиць у давнину ховали „небезпечних” небіжчиків, зокрема чаклунів.

Один з найважливіших об’єктів на Мотронинському городищі, без сумніву, – центральний попільник (розкіп IV). Цей великий, знівельований часом і оранкою, пагорб діаметром близько 30 м був у центрі внутрішнього укріплення, на найвищій ділянці городища. Саме такі місця обирали для відправлення громадських культів. Під пагорбом виявлено комплекс об’єктів, який дає підстави припускати, що це була священна ділянка всіх мешканців городища або найдавнішої територіальної громади. До комплексу належить котлован площею 28 кв. м з довготривалими скидами – рештками ритуальних трапез і офірувань, вогнищ, поховань черепів жертовних тварин тощо. До котловану прилягало приміщення з кількома дуже випаленими вогнищами або жертовниками – очевидно, для приготування ритуальних трапез чи спалення жертвопринесень. Поряд з цим приміщенням були загороди, можливо для утримання жертовних тварин, і приміщення на припаси, де знайдено багато уламків амфор. До комплексу входили також великі господарські ями, більшість яких була заповнена „кухонними рештками”. У трьох ямах, крім того, відкрито: вже згадане людське жертвопринесення, горщик-курильницю, вкопану в дно ями, три заячі кістяки в ямі з прямокутним глиняним вівтарем у куті. Утворення полільника почалося із заповнення котловану, а потім попіл та інші відходи, що утворилися під час функціонування комплексу священної ділянки, заповнили всі ями й перекрили значну частину святилища.

Оскільки виникнення попільників пов’язане з особливим ставленням до попелу з вогнищ, то вони були в кожній „садибі”. Інколи попільник містився лише біля одного, головного господарства в межах „садиби”, що підкреслювало чільне становище її господаря. На території Мотронинського городища – у тій частині, що розорюється, ще років з десять тому було видно близько 20 попільних плям – від попільних пагорбів або невеликих підвищень над покинутими житлами та великими ямами. Тепер, за кількома винятками, вони вже не простежуються.

На центральному полільнику відбувалися моління. Колективні ритуальні трапези, в яких брали участь, мабуть, старійшини родів, супроводилися жертвопринесеннями, здійснюваними просто неба або в спеціальному приміщенні. Можливо, саме в такому приміщенні чи біля нього був орнаментований глиняний жертовник, що його відкрив В.Хвойка 1899 року десь неподалік від центрального попільника [14]. Це споруда у вигляді стовпа 90 см у діаметрі й 70 см заввишки. Верхня його частина – кругла випалена площинка із заглибленням у центрі та вісьмома концентричними заглибленнями навколо нього. У грунті біля жертовника було багато зітлілих органічних решток, серед них кістки коня і кабана, а також попіл і вуглинки. Поодинокі уламки таких жертовників не раз траплялися під час розкопок городища, головно в заповненні ям і жител. Та лише в ямі на розкопі II знайдено багато уламків, з яких удалося реконструювати жертовник. Його діаметр дорівнював приблизно 1,2 – 1,25 м, а орнаментація була дещо складнішою, ніж в описаного вище жертовника. Орієнтовно його можна зарахувати до VI століття до н.е. Він, певно, стояв у якомусь наземному (не заглибленому в грунт) приміщенні й після руйнації був спеціально „похований” в ямі.

Жертовники цього типу можна вважати елементом тогочасної протоміської культури, адже вони трапляються лише на великих городищах. їх можна розглядати як дальший розвиток круглих жертовників, орнаментованих концентричними колами й спіральними орнаментами, витиснутими на глиняній обмазці долівки святилища. Святилище VII століття до н.е. зі схожим жертовником відкрито 1958 року на поселенні Тарасова Гора біля села Жаботин.

У культурному відношенні такі жертовники належали до кола культових споруд Східного Середземномор’я й похідних від них жертовників Балкано-Наддунайщини початку доби заліза. В українському Лісостепу вони з’явилися разом з вихідцями із згаданих регіонів (так зване населення культур фракійського гальштату). Скіфська навала перервала культурні зв’язки з цими регіонами, але спорудження жертовників з коловим концентричним орнаментом утрадиційнилося. Щоправда, стовпоподібні жертовники VI століття до н.е. почасти скидаються й на античні вівтарі, тому деякі вчені вважають їх виявами саме античної, грецької культури на лісостепових городищах.

Наявність тут античного населення, зокрема торгівців, цілком імовірна. Проте маємо більше підстав твердити про давніше походження цього елементу культури. Образотворча символіка пов’язана із згаданими жертовниками, у лісостеповій Наддніпрянщині була дуже поширена ще в племен трипільської культури. Тому не виключено, що деякі традиції збереглися до скіфських часів.

Колекцію ліпного посуду становлять приблизно 43000 фрагментів і близько 50 цілих і частково реставрованих посудин. Є й багато інших керамічних виробів – накривки, прясельця, так звані котушки, ґудзики, „коржі”, ливарні форми тощо. Різноманітний асортимент ліпного посуду. Більшість його форм і орнаментів існувала ще в передскіфський період, але наприкінці VI – на початку V століття до н.е. з’являються зразки так званого кизил-кобинського посуду, характерного для населення гірського Криму. На початку V століття трапляються зразки, що за деякими ознаками нагадують ліпні горщики нижньобузьких поселень. Можна припустити, що в той час на городищі мешкали вихідці з цих поселень, розташованих поблизу Ольвії, з якою в населення Середньої Наддніпрянщини існували дуже тісні торговельні зв’язки. Про це, зокрема, свідчать численні знахідки античного посуду. До них належать здебільшого амфори з Хіосу, Клазомен, Лісбосу, Фазосу, а також інших центрів. Досить різноманітні знахідки неорнаментованого (звичайного) столового посуду (глечиків, кубків), виготовленого переважно в Ольвії, а також у більш віддалених (можливо фракійських) осередках. VI століттям до н.е. можна датувати фрагменти мальованого посуду схід-ногрецького походження. Чорнофігурний і чорнолаковий посуд надходив з аттичних центрів у третій чверті VI – першій чверті V століття до н.е. Найбільше його знайдено в розкопі на центральному попільнику.

Ознаки витопу металів трапляються на різних ділянках, але найбільше їх виявлено в південно-східній частині Мотронинського городища, де, можливо, був якийсь ремісничий осередок. Відомо, що в сточищі Тясмину гамарництво й ковальство були на досить високому рівні ще за передскіфських часів. Цьому відповідає якість металевих речей, знайдених на Мотронинському городищі: 84% виробів VI – V століть до н.е. виготовлено з високоякісного металу. Застосовувалися такі операції, як цементація, пакетування, гартування, значною була кількість сталевих виробів [15]. Це ножі, шила, пробійники, свердла, серпи, теслоподібне знаряддя тощо. З бронзи виготовляли насамперед наконечники стріл, деталі кінської вуздечки, шпильки, сережки, браслети та інші прикраси.

Важливі дані одержано про основні галузі господарства. Оскільки навколо городища було не надто багато придатних для хліборобства земель, розвивалося скотарство. Це підтверджують археологічні знахідки. Під час розкопок лише за 1988 -1994 роки знайдено понад 21000 кісток тварин. Серед них визначено 996 особин, з яких 901 – свійські тварини, а 95 – дикі. Переважали кістки великої і дрібної рогатої худоби (відповідно 27,1% і 27,3%). На третьому місці – кістки коней (21,1%), четвертому – свині 18,4% [16]. Більшість тварин забивали в зрілому віці, отже кормова база була непоганою (крім природних кормів, ще й продукти рільництва).

Скотарство, мабуть, було придомно-відгінне. Взимку худобу, за винятком молодняку, тримали просто неба або в сховищах, споруджених у балках чи в лісі. Коні були різних порід – транспортні і верхові. Знайдено й кістки волів, шо є ознакою орного хліборобства. Полювали переважно заради м’яса на диких тварин – благородного оленя, косулю, вепра, лося, зубра, бобра, ведмедя, зайця (їхні кістки становлять приблизно 10% усіх знахідок). Рослинність навколо городища була подібною до сучасної – лісостепи із значними масивами лісів, водоймищами. Проте рибальство майже не мало значення, як і лови диких птахів. Кістки птахів, черепах і риб – дуже рідкісні знахідки.

Тривалий час вважалося, що в сточищі Тясмину, а отже й на Мотронинському городищі, мешкали згадані Геродотом скіфи-орачі, які вирощували збіжжя на продаж у грецькі причорноморські міста. Справді, осілий спосіб життя, поселення із зерновими ямами, численні знахідки обвуглених зерен або відбитків зерна на кераміці, велика кількість античного імпорту – усе промовляло на користь цієї версії. Але останніми роками її піддають сумніву. Річ у тому, що саме „імпортні”, тобто придатні для вивезення до античних міст, голозерні сорти пшениці і ячменю трапляються на поселеннях дуже рідко. Не є винятком і Мотро-нинське городище. Тут переважали традиційні для Лісостепу від епохи бронзи просо і ячмінь. Знахідки пшениці, зокрема голозерної і вівса – поодинокі [17]. До того ж свідчення Геродота стосувалося середини V століття до н.е., тобто періоду, коли життя на Мотронинському городттщі або зовсім припинилося, або ледве жевріло. Найімовірніше, скіфи-орачі – якийсь етнос з місцевостей біля Південного Бугу, на півдні Лісостепу, а в сточищі Тясмину жили згадані Геродотом неври чи гелони або якесь велике плем’я, назва якого залишилася невідомою. Воно входило до великої егно-культурної спільноти, що охоплювала лісостепову територію від Південного Бугу до Дніпра, а на Лівобережжі – сточища Орелі, нижньої і середньої течії Ворскли, частину сточища Псла. В археології ця культура відома як „культура правобережно-ворсклинського типу”.

Насамкінець варто торкнутися ще одного аспекту дослідження Мотронинського городища – взаємин місцевого осілого населення зі скіфами. Ми вже згадували цю проблему у зв’язку з потрактуванням перших курганних поховань воїнів-вершників кінця VIII – першої половини VII століття до н.е. За скіфських часів від кінця VII – початку VI століття й пізніше кількість їх значно зростає, причому великі курганні могильники виникають і поряд з валами городищ. Хто в них похований і коли – відповіді на ці питання ще попереду, бо розкопки тільки починаються. Особливо важливі дослідження великих курганів-,,лідерів” заввишки понад 7 м, адже це – поховання верхівки військової аристократії. Багато хто з дослідників уважає, що в таких курганах поховано скіфів – підкорювачів або союзників лісостепових „прогокнязівств”. Як відомо, кочові суспільства не можуть існувати без щільної взаємодії з осілими рільниками й скотарями, а власне, без пограбування їх, і рано чи пізно номади з’являються під стінами фортець своїх осілих сусідів.

На Мотронннському городищі, як і на інших лісостепових поселеннях, нерідко трапляються рештки згорілих жител, причому частину з них спалено в останній період існування поселень – на початку V століття до н.е. Цілком імовірно, що це наслідки скіфських нападів. Десь близько 480 року до н.е. античні автори повідомляють про початок скіфської агресії щодо чорноморських міст, підтверджують це й археологічні розкопки. Напевне, у цей самий час починається скіфський наступ і на лісостепові спільноти, що призводить до загибелі або розпаду деяких з них, особливо на Правобережжі. Пізніше, наприкінці V – у IV столітті до н.е. життя відроджується лише в невеликих городищах на самому суміжжі зі Степом. Це, наприклад, Пастирське городище, площею 18 га на річці Сухий Ташлик, яке, очевидно, стає новим „центральним місцем” на півдні лісостепового Правобережжя.

Примітки

1. Загальна площа масиву – близько 30 тисяч гектарів. Найбільші яри – Холодний, Поташний, Гайдамацький, Січовий і Кириківський (Ушета І.І. Стежками Холодного Яру. – К., 1988. – С.4).

2. У літературі фігурують і інші дані – близько 200 га.

3. Докладніше про історію вивчення городища див.: Бессонова С.С., Скорый С.А. Мотронинское городище скифской эпохи: (По материалам раскопок 1988 – 1996 гг.). – Киев; Краков. 2001. – С. 3 – 6.

4. Бобрпнскнй A.A. Курганы и случайные археологические находки близ местечка Смелы. – Санкт-Петербург, 1894. – Т.2.

5. Скорий CA.. Безсонова С.С. Кургани скіфської доби біля Мотронинського городища // Археологічні дослідження на Черкащині. – Черкаси, 1995. – С.68 – 78.

6. Проект відродження монастирського ансамблю розробила в 1995 році група архітектів Науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури і містобудування Держбуду України С.Кілессо, М.Андрущенко, Т.Бажанова. Т.Жаворонкова. Ескіз-проект затверджено на всіх рівнях і передано монастирським властям. На жаль, вони відмовилися від науково обгрунтованого проекту й побудували за власним проектом будинок Братського корпусу, який аж ніяк не гармоніює з храмом і більше нагадує „замки” нових заможних громадян.

7. У літературі нерідко трапляється термін „великі скіфські городища”. Він не надто відповідний, бо створює враження, що саме скіфи збудували ці городища або принаймні були основними їхніми мешканцями. Краще вживати термін „городища скіфських часів”.

8. Розкопки оборонних споруд Мотронинського городища почала вести влітку 2001 року спільна експедиція Інституту археології HAH України, Інституту археології при Яґеллонському університеті (Польща) та Національного історико-культурного заповідника „Чигирин”.

9. Мурзін В.Ю.. Ролле Р. Скіфські міста у Лісостепу: (До постановки питанняі // Більське городище в контексті вивчення пам’яток раннього залізного віку Європи. – Полтава, 1996. – С. 181 – 182.

10. Бойко Ю.Н. Социология восточноевропейского города I тыс. до н.э.: (По материалам Бельского городища и Ворсклинской региональной системы скифского времени) // Древности: Харьковский историко-археологический ежегодник. – X., 1994. – С.29 – 42; Павленко Ю.В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. – К., 1994. – С.145 – 147, 150 – 153.

11. Тут і далі цим терміном означуємо різні етнічним походженням групи людей, незалежно від рівня їхньої соціальної організації.

12. Шрамко Б.А. Энгельс и проблема возникновения городов в Скифии // Фридрих Энгельс и проблемы истории древних обществ. -К.. 1984. – С.218 – 230. На підставі наведених у цій праці даних зроблено дуже приблизні обрахунки чисельності населення Мотронинського городища.

13. Геродот. Історії в дев’яти книгах. – К., 1993. – С. 194 – 195.

14. За В.Хвойкою, жертовник знайдено „неподалік монастиря”, ймовірно, поблизу монастирської огорожі, що відповідає місцезнаходженню полільника.

15. Визначення канд. техн. наук Д.Недопако.

16. Визначення канд. іст. наук О.Сєкерської.

17. Визначення д-ра біол. наук Г.Пашкевич.

Джерело: Пам’ятки України, 2002 р., № 2, с. 22 – 32.