Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи

Богдан Хмельницький

?

1994 р. Таборова церква

Ольга Сущенко

Скраю сірого масиву будов селища Людвігсфельд, поблизу Мюнхена, стоїть баракового типу споруда – храм Української автокефальної православної церкви першоверховних апостолів св. Петра й Павла. То живий свідок часу великої української хвилі неповоротців, що перебували в таборах у повоєнні роки.

Наприкінці другої світової війни на території Німеччини утворився великолюдний мурашник, прибували щораз нові втікачі зі Сходу. Лише в американській окупаційній зоні 1946 року перебувало 104 тисячі українських біженців, зареєстрованих як “переміщені особи”.

Під опікою ІРО – міжнародної біженської організації – у таборах американської зони українці розвинули бурхливе громадське життя, заснували різні організації, видавництва, церковні парафії. 1947 року налічувалося 57 українських таборових церков.

Із припиненням 1951 року діяльності ІРО та переселенчої акції всі біженці різних національностей перейшли під німецьку опіку, почали працювати на німецьку економіку. Німецька влада побудувала для них селища, такі, як Людвігсфельд, а табори один по одному були ліквідовані. Тож до церкви, що розмістилася в бараці біля машинобудівного заводу, потрапило все позостале з таборової церкви Обершляйсгайм, іконостас із Фельдмохінгу, дещо з Ляндсгута.

1957 року, коли церковна громада УАПЦ, що збиралася в Мюнхені на Дахауерштрассе, 9, змушена була звільнити приміщення, звідти до селища Людвігсфельд перевезли ворота, виклепані з мідної бляхи в 1945-1946 роках Ярославом Корсунським. Ще перевезли бічні двері архістратигів Михаїла і Гавриїла, мальованих мистцем Михайлом Михалевичем, а також 4 великі образи писані ним на полотні. Працював маляр доброчинно. Не маючи на той час належних фарб, ані інших матеріалів, усе ж розмалював і церкву УАПЦ в Мюнхені на Дахауер-штрассе, 9, і церкву УАПЦ у величезному таборі Фрайман. На жаль, з ліквідацією того табору від церкви нічого не залишилося.

Про самого мистця відомо не багато: народився 1906 року в Києві, 1932 року втік із Совєтського Союзу разом з братом, сестрою і матір’ю в Румунію; перебравшись до Чехо-Словаччини, навчався в Мистецько-промисловій школі та Академії мистецтв у Празі, виконав мистецьке оформлення зали в Хусті, де 14 березня 1939 року було проголошено незалежність Карпатської України; у роки війни на якийсь час повернувся до Києва, потім знову еміграція – Німеччина, США; помер у Філадельфії 1984 року.

Останні 30 років парохом цієї церкви є протопресвітер отець Палладій Дубицький. Під кінець війни був капеланом першої дивізії Української національної армії, а вже влітку 1945 року просто неба правив перше богослужіння.

- Парафіян залишилося мало, – розповідає отець Палладій. – Молодь роз’їхалася з батьківських домівок, збираються люди старшого віку.

Настоятелеві церкви отцю пресвітерові Палладію вже й самому 83 роки. Час забирає щороку кілька парафіян. Крім двох десятків вірних, є люди, що приходять до церкви на великі свята або на панахиду. Дуже змалілій громаді нині бракує коштів, щоб утримувати храм.

Дотепер у цій церкві зберігаються ікони, що живлять душу вже кількох поколінь українців. Образи на полотні, мальовані Михалевичем, мають бути передані до Києва Українській Автокефальній Православній Церкві. Ікони десятиліттями перебували в сховищах, тому потьмяніли, фарба не тримається, їх треба реставрувати.

Джерело: Пам’ятки України, 1994 р., № 3-6, с. 14 – 16.