2007 р. Тарасову землю знову «дерибанять»

Наталка Іванченко

Дата: 02.04.2007

Садиба відомого українського вченого та громадського діяча, друга Т.Шевченка М.Максимовича на Михайловій горі та околиці села Прохорівки Канівського району не один рік перебуває в центрі уваги науковців та громадськості. Прохорівка знаходиться на лівому березі Дніпра, звідти відкривається унікальний краєвид Чернечої гори.

Високо над селом розкинувся хутір Михайлова Гора, де у 1859 році зупинявся Тарас Шевченко в садибі свого друга Михайла Максимовича. У Максимовича Шевченко пробув майже два тижні, з 13 по 16 червня, але господарі його бачили тільки ввечері, коли він приходив ночувати. Весь час Тарас Григорович проводив у полі, на берегах Дніпра, писав пейзажі, портрети господарів Максимовичів, працював над поемою «Марія», спілкувався з місцевими жителями, мандрував околицями села.

Кобзар любив Канівську землю, Дніпро, його береги і кручі. І свою рідну домівку планував побудувати саме на цій землі. 12 липня 1859 Шевченко разом із службовцями економічної контори Межиріча в село Пекарів поїхав для обмірювання ділянки землі під свою майбутню садибу. Наступного дня він виїхав до свого друга Максимовича. Через Дніпро переправився, але не дійшов. Заарештували.

На сьогодні будинок Михайла не залишився – згорів наприкінці 70-х років минулого століття. Від маєтку залишився добротний погріб, могила господаря та старий парк, який посадив сам Максимович.

Тут бував і М.Гоголь. Колись на горі стояла козацька дерев*яна церква. Її описав письменник в своїй повісті «Вій». Тієї церкви теж нема – згоріла. Залишилася, як пам*ять, стара сосна М.Гоголя та улюблений дуб Шевченка.

Територія історично садиби М.Максимовича рішенням виконкому Черкаської обласної ради народних депутатів від 15.02.1988 року за №40 визнана охоронною зоною Канівського заповідника. Зараз вся земля навколо Прохорівки, санітарна зона Дніпра навпроти Чернечої гори, забудовується. Краєвиди лівого берега поступово спотворюють сучасні «хатинки» нуворишів, приватизують береги Дніпра. Природний ландшафт, який має історичну та культурну цінність, знищується.

Для збереження унікальної місцевості необхідно терміново ввести мораторій на відведення земельних ділянок та передати Михайлівську гору і околиці с. Прохорівна до складу Шевченківського національного заповідника. Це питання вже неодноразово піднімалося.

За свідченням сина академіка М.Біляшевського , «у 1930-1931 роках за указом Ради Народних Комісарів УРСР було створено лісостеповий заповідник». Провідні вчені України розглядали цей заповідник як значний науково-освітній центр з різноманітнішими науковими закладами, такими як археологічний, геологічний, історичний, астрономічний, меліоративний, метеорологічний та охорони Шевченківської могили.

На жаль, указ не зберігся. Але вдалося знайти «Витяг з протоколу №22 засідання Бюро Українського Комітету Охорони пам*яток природи з 18 вересня 1930 року», який підтвердив це рішення.

В наші дні ідею включення території історичної садиби М.Максимовича на Михайлівській горі до складу Шевченківського національного заповідника було підтримано Науково-методичною радою з охорони культурної спадщини Мінкультури у травні 2005 року та у червні того ж року на засіданні Комітету Верховної Ради України з питань культури та духовності. Але все так і залишилось на папері… Необхідні більш рішучі дії.

Треба покласти край земельним проблемам навколо Чернечої гори, зберегти природно-екологічний ландшафт святої української землі для своїх нащадків.

Р.S.Арештом Шевченка на канівській землі керував земський справник В.Табачников. Саме він послав станового з м. Мошни Ф.Добржинського з кількома десяцькими, соцькими, які затримали поета, не пояснюючи причини. Арешт був останній. Шевченка було знищено. Не приведи Боже, щоб сучасні Табачникови знищили ще й землю Великого Кобзаря!

Прем’єр-Міністру України Януковичу В.Ф.

Шановний Вікторе Федоровичу!

Місця, де жив та перебував Тарас Шевченко, є святими для всіх нас. Одним із таких місць є Канів і Канівщина. і не тільки через те, що це місце останнього спочинку Великого Кобзаря. Саме тут, під Каневом, у селі Пекарі він обрав землю, де збирався оселитись. Саме тут, у Прохорівці, він неодноразово гостював у першого ректора Київського університету Михайла Максимовича. Саме тут, на старій дорозі, що і зараз веде від переправи через Дніпро, між історичними селами Пекарі і Прохорівка. Тараса Григоровича заарештовували. Вже востаннє…

Це місце дороге не тільки через те, що тут були зроблені останні кроки Кобзаря по цій землі як вільної людини. Ці місця поки що залишилися незайманими: місце переправи і дорога-дамба. збудована ще за часів цариці Єлизавети, і маєток Максимовича із сосною Гоголя, і дубом Шевченка – все це чи не останній куточок історії, сплетеної з природою, який, до того ж, знаходиться в охоронній зоні природного заповідника і Шевченківського національного заповідника. Ці місця за останні роки стали об’єктами зазіхань і претензій бажаючих незаконно захопити цю землю.

На жаль, місцева влада не може, а інколи і не хоче протистояти беззаконню, і, перебираючи на себе компетенцію вищих органів влади – Кабінету Міністрів та Верховної Ради, роздає землі природоохоронного фонду та історико-культурного призначення вже навпроти могили Кобзаря в селі Прохорівка.

Просимо Вас, шановний Вікторе Федоровичу, терміново втрутитись, накласти мораторій на «прихватизацію» берегів Дніпра, зробити так, щоб Дніпро не був відгороджений від Тараса Шевченка ні з правого, а ні з лівого берегів єдиної України. Тарасова дорога з правобережних Пекарів до лівобережної Прохорівки, яку Він пройшов востаннє в Україні – це шлях єднання українців, це Голгофа, яку Він здолав в ім’я єднання всіх нас на нашій і своїй землі. Вважаємо за доцільне оголосити цю територію заповідною і включити її до складу Національного Канівського заповідника Т. Шевченка.

Петро Тронько, Олесь Силин, Борис Олійник, Петро Толочко, Михайло Іщенко, Микола Жулинський, Павло Мовчан, Юрій Іллєнко, Анатолій Гайдамака, Світозар Сосюра, Максим Рильський, Юрій Макій, Микола Кочубей та інш.

Джерело: “Музеї України”