2017 р. Звід пам’яток України
Віктор Вечерський
Святодухівський собор з теплою церквою, 1747 – 1867 (архіт). Пл. Базарна, 15.
Комплекс міського собору розташований в історичному середмісті на рівному місці біля краю високої гори на прузі правобережжя р. Сули. З південно-західного боку до соборного подвір’я прилягає Базарна площа, що існує на цьому місці з 17 ст. На південь міститься колишній давньоруський дитинець (середньовічний Замок), що зараз має вигляд вузького й високого останця. Соборний комплекс міститься на посаді города Ромна часів Київської Русі.
Комплекс складається з трьох мурованих, потинькованих і побілених споруд: Святодухівського собору, Василівської теплої церкви з дзвіницею, будинку священника та огорожі, яка вперше була зведена мурованою в 1825 і з тих пір неодноразово руйнувалася й перебудовувалася, зокрема у 1875. Завдяки розташуванню комплексу в зоні найвищої композиційної активності й виразним висотним силуетам двох храмів, він є найважливішою містобудівною та ландшафтною домінантою не тільки міста, а й усієї округи, увінчуючи мальовничі гори й прекрасно проглядаючись з віддалених видових точок в радіусі до 5 км, особливо з Засулля, прилеглих сіл та рівнинного лівого берега р. Сули.
Святодухівський собор є головною спорудою комплексу. Сьогодні це тринавовий трибанний храм. Він має дуже складну й заплутану історію будівництва: зокрема, досі остаточно не з’ясована достеменна дата його будівництва. Так, М.Цапенко вважав, не покликаючись на джерела, що мурований собор збудовано у 1689. В архівних та бібліографічних джерелах існує версія про будівництво собору в 1735 – 37 коштом місцевої поміщиці Маври Заборовської, сестри Київського митрополита Рафаїла Заборовського. Є також дати початку й завершення будівництва собору 1738 – 47. Останні дати більш вірогідні з огляду на те, що указ митрополита Рафаїла Заборовського про освячення щойно збудованого собору датовано 19 червня 1747.
Плутанина з датуванням виникла тому, що протягом 17 ст. головним у Ромнах був дерев’яний Успенський собор, який стояв поблизу теперішнього Святодухівського. Після спорудження останнього Успенський дерев’яний храм існував до сер. 18 ст. і становив єдину церковну парафію зі Святодухівським. Після 1747 дерев’яний собор розібрали й продали у приміське село Процівку (за іншою версією, Успенський собор згорів від блискавки на поч. 19 ст.). Іконостас, богослужбові книги і церковне начиння з Успенського дерев’яного собору було перенесено до Святодухівського.
Мурований собор Зішестя Святого Духа, крім головного престолу, мав ще два бічні вівтарі на хорах: св. Великомучениці Варвари та св. Пророка Іллі. У соборі був п’ятиярусний різьблений позолочений іконостас (не зберігся). У 1825 собор відремонтовано, при цьому було повністю замінено тинькування фасадів та інтер’єру. У 1875 – 76 в інтер’єрі були зроблені нові мальовання в так званому синодальному стилі. У 1897 собор ще раз ремонтували. Наприкінці 19 ст. церковним старостою в соборі був купець другої гільдії І.Курилов (1840 – 1916), автор відомої історико-краєзнавчої книги «Роменская старина», а також історико-статистичного опису Святодухівського собору. Він похований поряд з собором. За радянської доби собор закрили й влаштували в ньому 1061господарський склад, внаслідок чого пам’ятку доведено до аварійного стану.
Реставраційні роботи провадилися у 1970 – 71. Досі собор не використовується. У 2004 знову розпочато реставраційні роботи коштом Державного бюджету України.
Собор хрещато-баневий, тринавовий, чотиристовпний, з трьома апсидами й трьома банями, поставленими вздовж вісі захід-схід. Споруда належить до храмів гетьманського (державного) жанру і є контамінацією двох традиційних архітектурних типів: тринавового хрещато-баневого і тридільного трибанного. В Україні відомі лише три храми такого типу, окрім Святодухівського: собори Фролівського монастиря в Києві (1722 – 32) і Козелецького Георгіївського монастиря (1741 – 70), а також Спасо-Преображенська церква в Ніжині (1757).
Собор має підвал, перекритий системою коробових склепінь, і хори в західному боці бічних нав, куди ведуть сходи в товщі південної і північної стін. Усі підпружні арки мають стрілчасті обриси. Тридільній структурі інтер’єра, з висотним розкриттям кожного з трьох компартиментів середньої нави, суперечить екстер’єр пам’ятки – статичний, нерозчленований об’єм, фасадні лопатки й фронтони якого не пов’язані з членуваннями інтер’єру. Середній світловий підбанник циліндричний, крайні – овальні в плані. Всі бані вінчаються верхами вишуканих барокових обрисів із ліхтариками й маківками. Центральна апсида п’ятигранна ззовні і напівкругла всередині, однієї висоти з основним об’ємом храму, а понижені північна й південна в чверть кола, за шириною дорівнюють бічним навам.
Із заходу прибудований прямокутний у плані притвор головного входу, з півночі й півдня – квадратові в плані тамбури бічних входів, покриті щипцевими дахами. Вони значно нижчі, ніж основний об’єм. Притвор увінчано масивним трикутним фронтоном з декоративною маківкою. Фасади будівлі розчленовані на окремі прясла лопатками й увінчані антаблементом, над яким на поздовжніх фасадах підносяться парні трикутні фронтони, прикрашені лопатками й нішами для живопису, облямованими наличниками. Високі витягнуті віконні отвори мають прямокутну й аркову форми. У верхньому ярусі вони прикрашені трикутними сандриками.
Собор муровано з місцевої цегли на вапняно-піщаному розчині, потиньковано й побілено. Щипцеві й вальмові дахи по дерев’яних кроквах та бані по залізних кружалах укриті покрівельною сталлю.
Собор належить до типологічно унікальних споруд стилю українського відродження 1-ої пол. 18 ст. і є пам’яткою архітектури й містобудування національного значення.
Тепла церква св. Василія Великого з дзвіницею стоїть на північ від собору. Вона також має складну будівельну історію. Її первісна функція – тепла церква та дзвіниця при соборі. Зараз це самостійний парафіяльний храм.
Збудована в 1751 – 80 коштом і стараннями бунчукових товаришів Лубенського полку Андрія Павловича Полетики (1692 – 1773), його сина Андрія Андрійовича Полетики (1741 – 98) та лубенського полкового писаря Петра Лук’янова. Фундатори церкви були представниками одного з найвизначніших козацько-старшинських родів Лівобережжя доби Гетьманщини, що дав низку видатних політичних і культурних діячів України.
А.Полетика у 1727 – 29 був роменським війтом, згодом – значковим товаришем, а з 1749 – бунчуковим товаришем. Його син А.Полетика з 1758 – військовий канцелярист, з 1767 – бунчуковий товариш, у 1784 та 1797 – 98 – роменський повітовий маршалок (предводитель дворянства), протягом 1785 – 88 – чернігівський губернський маршалок. Був одним з лідерів громадського руху за права «малоросійського дворянства».
Збудована ними церква була прямокутна в плані, тридільна, зального типу, з гранчастою апсидою та дзвіницею над середньою дільницею (навою). Спершу планувалася освятити церкву як Успенську. Під усім храмом зроблено великий склепінчастий підвал господарського призначення. Двоярусний іконостас у стилі класицизму з колонами доричного ордера виконано коштом роменського купця Василя Троянського в 1810 (зберігся частково).
Споруду переосвячували в 1811, реконструювали в 1846 (перероблено західний притвор) та в 1850 (влаштовано церкву в підвалі). Протягом 1866 – 67 Василівська церква зазнала 1062радикальної перебудови за проектом академіка архітектури Є.Червінського. При цьому було розібрано дзвіницю, західний притвор, пробито нові вікна. Натомість нова дзвіниця була зведена над новим західним притвором, перед яким влаштовано ганок з арковим входом. У вівтарній частині був влаштований бічний вівтар Успіння Богородиці. Над вівтарною частиною зроблена декоративна цибуляста маківка на глухій гранчастій шиї. Така само маківка вінчає дзвіницю.
Центральне зальне приміщення перекрито дерев’яною підвісною стелею, що імітує коробове склепіння, вівтар – напівлотковим склепінням, тридільний притвор – зімкнутим і двома коробовими склепіннями. Підвал перекрито системою зімкнутих склепінь.
Фасадний декор характерний для історизму 1860-х рр. Переважають форми «російськовізантійського» стилю в своєрідній інтерпретації: використані мотиви кесонів-ширинок, аркатура, килевидні арочки, колонки з «диньками» й перехватами тощо. Церква піднята на високий цоколь. Поздовжні фасади в метричному шерегу розчленовані арковими вікнами з тягнутими наличниками й завершені фризом з кесонів-ширинок. Дзвіниця – арковий восьмерик на низенькому четверику – має досить активні членування й виразну пластику.
В інтер’єрі храму зберігся іконостас, перший ярус якого датується 1811, а другий – 1950-і рр. Мальовання в інтер’єрі виконані в 1956 та 1982.
Василівська церква є найпізнішим зразком зального типу храму, що був поширений в Україні протягом 2-ої пол. 17 – поч. 18 ст. Незважаючи на перебудови, зберегла основні особливості оригінальної розпланувально-просторової структури і є пам’яткою архітектури національного значення.
Будинок священика прилягає до соборної огорожі з південно-західного боку від собору. Своєю мініатюрністю він підкреслює значний масштаб собору. Збудований у 1876 як лавка для продажу церковних свічок. Будинок прямокутний у плані, одноповерховий, трикамерний, з прибудованим закритим ганком. Декору на фасадах немає, тільки наріжники зафіксовані лопатками. Опалення пічне. Підлога з дощок. Перекриття плоскі, по дерев’яних балках. Дах вальмовий, по дерев’яних кроквах, укритий покрівельною сталлю.
Комплекс собору Зішестя Святого Духа є унікальним в українській архітектурі як за складністю будівельної історії, так і за типологічною неповторністю двох основних споруд, що попри різну стилістику й численні перебудови формують гармонійний архітектурний комплекс, що відзначається художньою єдністю.
[Державний архів Сумської обл., ф. 1049, оп. 1, спр. 16, арк. 5, 7; спр. 18, арк. 3-15; спр. 42, арк. 1-10зв; спр. 54; ф. 960, оп. 3, спр. 651, арк. 62; Вечерський В. В. До питання типології української церковної архітектури доби Гетьманщини / В. В. Вечерський // Українська академія мистецтва: Дослідницькі та науково-методичні праці. – Вип. 8. – К., 2001. – С. 129-136; Курилов И. Роменская старина / И. Курилов. – Ромны, 1898. – С. 106-108, 227-260; Пам’ятки архітектури й містобудування України: довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В. В. Вечерський, О. М. Годованюк, Є. В. Тиманович та ін.; За ред. А. П. Мардера та В. В. Вечерського. – К., 2000. – С. 230; Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. – К., 1986. – Т. 4. – С. 16-17; Терещенко А. Статистическое описание г. Ромна. Составлено в 1859 г. / А. Терещенко // Журнал Министерства внутренних дел. – 1861. – Июнь. – С. 12-13; Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины XVII – XVIII веков / М. Цапенко. – М., 1967. – С. 164, 181.]
Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. Сумська область. – К.: 2017 р., с. 1061 – 1063.