2010 р. Париж у Селезнівці
Михайло Бублик
Дата: 02.12.2010
Минувшина нагородила Луганщину не такою вже й значною кількістю видатних архітектурних та історичних пам’яток. Та й ті ховаються у глибокій провінції, «замаскувавшись» для надійності зеленню своїх старовинних парків.
Які з часом встигли перетворитися мало не на лісові хащі. Не виключено, це їх і врятувало від остаточного зникнення.
Дворянський інтернаціонал
Важко сказати, чому дворянин Подільської губернії, поляк і католик Казимир Мсциховський, вирішив облаштуватися посеред вогнедишного Донецького степу. Статки, які він заробив на розробці покладів кам’яного вугілля, цілком дозволили б інженеру-залізничнику придбати віллу десь у популярній серед тодішнього російського бомонду Ніцці або в Парижі. А він чомусь вирішив відтворити Париж у Селезнівці.
Селезнівка сьогодні – селище міського типу, що знаходиться кілометрів за десять на південний захід від Алчевська з його знаменитим металургійним комбінатом. У створенні якого, до речі, Мсциховський теж брав участь своїми капіталами, а також постачав туди вугілля з Селезнівського рудника. Слід гадати, місцина Казимира Людвиговича привабила тим, що тут зливаються відразу три річки-невеличкі: Утка, Селезень і Біла. До того ж маєток з усіх боків обступили нехай майже іграшкові, але все ж гори: тут відчувається особливий мікроклімат.
Достатньо сказати, що зарості дикого хмелю можна зустріти не лише в маєтку – він увиває кам’яні паркани багатьох обійсть місцевих мешканців. До речі, як і належить справжньому гірському поселенню, селище стоїть на камені-пісковику. Тут навіть сходи прорубані в камені; він же був застосований для будівництва панського будинку, а також школи-церкви, що стоїть навпроти входу до маєтку.
Цікаво, що католик Мсциховський власним коштом збудував православний храм Олександра Невського. Взагалі навколо цього польського прізвища зосередився цілий інтернаціонал, причому з осіб, для свого часу доволі відомих. Приміром, збереглося свідоцтво про те, що у 1882 році «звільнений у товариство Курсько-Харьківсько-Азовської залізниці інженер шляхів сполучення колезький секретар» Казимир Мсциховський «повінчаний першим шлюбом з румунською підданою дівицею Агатою Михайловою Ніколіч, православною».
Цікавий склад поручителів цього акта цивiльного стану. З боку нареченого – його компатріот, подільський поміщик Едмонд Стецький, а також генерал-лейтенант Михайло Черняєв. Цей генерал знаменитий тим, що завоював для імперії Туркестан. А ще він «уславлений» у класичній російській літературі як представник т.зв. «ташкентства». У романі Михайла Салтикова-Щедріна «Современная идиллия» Черняєв виведений під ім’ям «странствующего полководца» Полкана Самсонова Редеді.
З боку ж нареченої поручителем виступила особа не менш колоритна – «действительный статский советник Самуил Соломонов Поляков». Свого часу дуже відомий залізничний концесіонер єврейського походження, який теж потрапив на перо до Щедріна як «син Сірахов». До речі, саме з родини Полякових походить Марина Володимирівна Полякова-Байдарова, більш відома як Марина Владі. А ви кажете: «Париж, Париж…»
Дiм сирiт i будинок вiдпочинку
Маєток сім’ї Алчевських знаходиться усього за кілька верств від Селезнівки. Казимір Людвигович, напевно, часто відвідував свого ділового партнера Олексія Кириловича в його садибі й міг – теоретично – познайомитися в Олексіївці з учителем місцевої сільської школи Борисом Грінченком. Над будинком, який по собi залишив у Селезнівці поляк, час і природа (в тому числі місцева фауна у вигляді бродячих собак) добряче попрацювали, але зберiгся його зовнішній вигляд.
Петербурзький архітектор Сергій Гінгер зводив його в модному на той час (початок XX століття) стилі модерн, додавши до загального образу деталі італійської замкової архітектури, головною з яких є квадратна башта, що домінує і над власне домом, і над усіма спорудами маєтку.
Гінгер використав місцевий камінь-пісковик, тільки для панського дому його особливо ретельно обтесували, а потім, під час кладки, щільно підганяли. Таке враження, буцімто між шліфованими кам’яними блоками немає взагалі ніякого розчину. Всередині збереглися чотири каміни (з шістьох). Причому всі залишилися в робочому стані після довгої перерви, а найбільший із них навіть не втратив багатий дубовий декор.
Будинок, після того як його залишила родина Мсциховських, активно використовувався: спочатку як Дім сиріт (подейкують, сам батько Махно в періоди короткого перемир’я з більшовиками привозив дітям гроші й подарунки). Пізніше в маєтку відкрився будинок відпочинку «Ворошиловський» – очевидно, тому, що Алчевськ на той час звався Ворошиловськом, і відпочивали тут металурги. Хоча й гірник Стаханов якось оздоровлював тут свій богатирський організм. Збереглося чимало фотографій післявоєнної доби з білими написами по чорному полю: «Ворошиловский д.о.» І датами: 47 рік, 48-й, 51-й, 56-й…
Відпочивальники з якимись наївно-суворими обличчями, а на задньому плані – будинок. Практично такий самий, як і нині. Тільки від фонтана залишилася купа каміння та немає дорогих чавунних чаш, що прикрашали головний вхід. Чаші на замовлення Мсциховського відлили в Парижі; це – копії вазонів, які зберігаються в Луврі. Литво дуже складне, адже прикрашені вазони ликами давньогрецьких богів, а ручки по боках у виглядi переплетених між собою змій…
Чаші не втрачені, хоча до цього було недалеко – їх в останній момент знайшли в одному з пунктів приймання металолому. А от від античних скульптур, що прикрашали собою парк, не залишилося й сліду. Як і від різного флорентійського бюро, гобеленів iз сюжетами на теми байок Лафонтена, картин Маковського та Сверчкова…
Почiм опіум для начальства?
Не можна сказати, що геть нічого не робиться для збереження архітектурної перлини. Автор цих рядків навіть бачив усередині мішки з якимись будівельними сумішами. Але вже практично не відновити господарчі споруди і колишню панську бібліотеку – пристойних розмірів будівлю, у якій ще вгадується минула розкіш. Ні, все ж «штатському» начальству треба повчитися спритності в осіб духовного звання. Тобто в попів Московського патріархату.
Храм Олександра Невського, створений молодим Львом Руднєвим, колись мав подвійне призначення. Коли в церкві не служили службу Божу, її інтер’єр iз допомогою спеціальних механізмів швидко перелаштовували на два класи, і починалися заняття для селезнівських дітлахiв.
Веду до того, кому мають належати подібні культові споруди. Московські попи жодної копійки не вклали в руднєвське творіння, та й саме воно використовувалося як храм-школа. Тож управління освіти має на нього не менше прав, ніж Московський патріархат. Але попи підметушилися… Сьогодні храм огороджений цілком сучасним капітальним парканом, а дві церковні брами надійно зачинені. Принаймнi були, коли кореспондент «УМ» недільного дня опинився в Селезнівці.
Попи, хоч і відгородилися від власних вірних парканом із воротами, теж до ладу руднєвський шедевр довести не змогли. Розкiшна ж колись садиба потроху заростає бур’янами, й нiкому нема дiла до збереження селезнівського дива.
Джерело: “Україна молода”