2008 р. Храми без держави
Ярослава Музиченко
Дата: 18.04.2008
Дерев’яні церкви, яким по 200 років – чим не розкіш? У Білоцерківському районі на Київщині їх аж три, у селах Шкарівка, Сухоліси і Сорокотяги. Ольга Петрівна Денисюк, відповідальний секретар районної організації Українського товариства охорони пам’яток історії і культури, знає багато про стародавні пам’ятки свого району, має цілу бібліотечку книжечок про храми Білоцерківщини, написаних на основі досліджень місцевого історика Євгена Чернецького.
Разом із нею, на запрошення районної держадміністрації, вирушаємо на архітектурні оглядини. Авто мчить, а краєзнавець розповідає про змієві вали, тисячолітні городища, кургани, що збереглися в багатьох селах району. В’їжджаємо в Шкарівку – чисте, випещене село з трьома тисячами мешканців, де кілька успішних підприємств виробляють ковбаси і сир, вирощують печериці. Тутешній голова сільради найняв кількох працівників, які підмітають вулиці й дбають про впорядкування пам’ятних місць.
Дерев’яна церква Святого Духа у Шкарівці відома з 1706 року, у 1750-му перебудована. Церква діяла при радянській владі, тоді ж на неї почепили чавунну табличку Ради Міністрів УРСР: «Пам’ятка архітектури. Охороняється державою. Пошкодження карається законом». Утім начиння і книжки й тоді палили або ж розкрадали й перепродували. За словами настоятеля храму отця Михаїла, у 1920-ті роки тут зруйнували дзвіницю, позабирали дзвони й старовинні книги. А по ночах на церковному дворі розстрілювали селян. Років 20 тому церкву пограбували – винесли кільканадцять старовинних ікон.
«А зараз яка охорона? – риторично запитує Ольга Денисюк. – За останні 15 років держава не виділила жодної копійки ні на ремонт церков, ні на збереження начиння». Отже, майном розпоряджається громада під керівництвом священика, самі шукають робітників та іконописців. Реставраторів і мистецтвознавців, звісно ж, не запрошують – навіть не знають про їхнє існування.
«Своїми коштами ремонтуємо, – розповідає отець Михаїл. – Раніше глиною мазали й білили. А ми оббили дошками й пофарбували». У вівтарі розпис місцевого художника у російському стилі. Батюшка показує новий хрест із Розп’яттям, хвалиться, що дуже дорогий, єдиний в Україні російського стилю – з чеканкою. «А що, в Україні не знайшлось би кому зробити хреста?», – питаю. «Та яка різниця?», – сміється батюшка.
На подвір’ї нещодавно вибудували дзвіницю у вигляді стіни з отворами для дзвонів. Не стильну, з білої цегли. Але ж це вже не палиця з тарілками, як раніше. Та й дзвони новенькі придбали.
«В управлінні архітектури нам не дозволяли будувати дзвіницю коло церкви, – каже отець Михаїл. – Так ми побудували трохи далі. Приїжджали люди з Києва, папери писали, мовляв, ви зобов’язані раз на п’ять років робити ремонт, і ніяких прибудов. А вони перед нами чимось зобов’язані? Грошей на охорону не дають, так могли б зробити газ і світло безкоштовними. Он узимку кілька днів не потопили, то труби порепались».
[Далі про Сухоліси]
Джерело: “Україна молода”