Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань

Богдан Хмельницький

?

2008 р. Приватний музей у Славському

Ірина Стрижевська

Дата: 04.11.2008

У Славському, що на Сколівщині, на одному з численних місцевих горбів поміж вічнозелених смерек є невеличкий будиночок на дві кімнати. У ньому мешкає 84-річний пан Юрій Микольський, колишній викладач “Львівської політехніки”, будівничий канатних доріг у горах, а нині – власник та упорядник приватного Карпатського музею визвольної боротьби, автор шести книг на цю тематику. Музей розташований теж у цьому дерев’яному будиночку. Свою колекцію ентузіаст збирає ось уже майже сорок років.

Подивитися тут справді є на що. А ще цікавіше – слухати екскурсію, яку провадить пан Юрій – доступно, ерудовано, інтелігентно, толерантно. До речі, екскурсія безкоштовна. Однак про неї треба домовлятися заздалегідь – телефоном.

Зуб мамонта, шоломи й безліч книг

Зайшовши через хвіртку, потрапляємо на подвір’я. Кілька дерев’яних східців – і ми вже в музеї – одна кімната, простора, але місця в ній дуже мало. Праворуч під стіною – стелажі з книгами. Тут найрізноманітніша література. Однак здебільшого видання про національно-визвольну боротьбу, зокрема історію Української Повстанської Армії. Книги є й українською, і російською мовами. Над вхідними дверима до кімнати – роги оленя, а поміж них висять бойківські гірські зимові черевики зі спеціальними підошвами, які не дозволяли своїм господарям провалюватись у сніг.

Ліворуч від дверей біля пічки висить помаранчева куртка. Пан Юрій каже, що має її з часів Майдану, а там її двічі вдягав Віктор Ющенко. Власник музею розповідає, що, ставши Президентом, пан Ющенко приїжджав у його господу й навіть власним джипом вивіз його на легендарну гору Маківку. З книги відгуків видно, що гості в пана Микольського бувають часто, – з найрізноманітніших країн і континентів.

Екскурсію музеєм господар починає зі стенду, присвяченому Тарасові Шевченку. На ньому є дві великі гордості власника колекції – перше посмертне видання творів Кобзаря та його посмертна маска. Книгу-раритет, видану російським шрифтом у Санкт-Петербурзі, пан Юрій придбав в антикварному магазині у Празі за 500 чеських корон. Маска ж – подарунок Ліни Костенко.

Наступний стенд присвячено 100-річчю від дня народження Романа Шухевича. До його ювілею пан Микольський також написав книгу.

Є в музеї чимало експонатів часів Першої світової війни. Пан Юрій полюбляє підніматися на Маківку, каже: “Не було такого дня, щоб мій металошукач не “співав” там”. Відтак окремий стенд присвятив побуту вояків часів Першої світової. Є все: ложки, виделки, ножі й навіть медичні шприци. Є і холодна зброя січових стрільців, у тому числі траншейні ножі.

Перш ніж поселитися у Славському, пан Юрій, син сотника армії Симона Петлюри, мешкав на Полтавщині, потім викладав у “вишах” у Дніпропетроську та Львові. Не без гордості розповідає, що виконав передсмертне прохання батька – побував на могилі Симона Петлюри. І показує фото.

А нещодавно до музею свого колишнього викладача завітала поважна пані з Дніпропетровська. Вона навчалася в Юрія Микольського. І подарувала йому цінний експонат – командирський годинник англійського офіцера.

Завершує екскурсію музеєм пан Микольський, демонструючи німецьку та радянські радіостанції, різноманітні відзнаки українських вояків часів різних воєн, оригінали підпільних видань. А ще на підвіконні в нього – велетенський цілком здоровий зуб мамонта.

Бідон із підпільною літературою Української повстанської армії до музею Юрія Микольського потрапив торік зі Страдча, що на Яворівщині. Перед смертю тамтешня 94-річна бабуся точно вказала на місце, де його заховали, й попросила викопати. Поряд із цим бідоном у музеї і портрет цієї жіночки. Щоправда, на ньому вона ще юна дівчина. Автор малюнку – Роман Шухевич, який гостював у її домівці.

У криївці все, як у Другу світову

Однак екскурсія на цьому не завершується. Є тут щось дуже інтригуюче. Щоправда, вже не в будинку пана Микольського, а на подвір’ї. Ззовні, наче звичайна дровітня. Аж ні – за двома дверми, надійно замаскованими, облаштовано справжню криївку.

Перше враження – шок. За столом навпроти вхідних дверей сидять дві постаті. Одна – у формі. Інша – молода дівчина у вишиванці. Одразу ж, зайшовши з денного світла, хочеться привітатися. Це – майстерно виконані муляжі Романа Шухевича та його референта Галини Дидик. Вона й нині в цій криївці сидить за тією самою друкарською машинкою, на якій працювала за життя. Неподалік столу – в повний зріст муляж Василя Кука.

Юрій Микольський розповідає, що для облаштування криївок не було єдиного стандарту. Однак існували чотири обов’язкові елементи. Найперше – люк, через який потрапляли до неї. До речі, заходили лише босими, щоб не залишати слідів. А правильно зачиняти криївку тренувалися довго й наполегливо.

Другим обов’язковим елементом була криниця. Вона підтримувала життєдіяльність тих, хто перебував у схованці. Завдяки колодязю, а отже, воді, вижили повстанці в бережанських лісах, які не могли три місяці вийти на білий світ. Щоправда, залишилися без зубів – постраждали від цинги.

Третя необхідна річ – буржуйка. Адже гаряча їжа мала величезне значення для бійців. І четвертий обов’язковий елемент – вентиляція. Її називали по-різному: віддуха, продух чи люфта. А сигналом про погане повітря був вогонь у гасовій лампі.

На стінах криївки – образи, вишивані рушники, карта Карпат, протигази, зброя та портрети Тараса Шевченка й Лесі Українки.

Кожного гостя пан Юрій Микольський проводжає за ворота. І з нетерпінням чекає на нових. Каже, що хоч живе один, проте щодня й голиться, й ліжко застеляє. Бо гості до нього приходять часто.

Джерело: “Львівська газета”