Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Здобудеш Українську державу
або згинеш у боротьбі за неї!

Богдан Хмельницький

?

2011 р. Від дохристиянських печер техніка глючить

Галина Вдовиченко

Дата: 22.04.2011

Дослідник історико-культурного комплексу X-XIII ст. із центром у с. Стільському Миколаївського району Львівщини Орест Корчинський розповів, чому рештки унікальних печерних храмів в урочищі Чорної Гори не поступаються єгипетським пірамідам.

Поїздкою до комплексу Миколаївських печер наша мобільна жіноча група із трьох осіб відкрила новий сезон краєзнавчих досліджень. У печері поблизу села Стільського та на каменях давнього святилища села Дуброви ми побували минулої осені. Цього разу вирушили ближче до районного Миколаєва. Навколо нього – чимало печер, але чимало з них підірвали у воєнні та післявоєнні роки, затопили водоймами та засипали, прокладаючи автошляхи.

Вже після повернення до Львова познайомилась з багатолітнім дослідником пам’ятки національного значення історико- культурного комплексу VIII-Х століть з центром у с. Стільському Миколаївського району на Львівщині, археологом, кандидатом історичних наук Орестом Корчинським – і він поділився надзвичайно цікавою інформацією.

Результати його тривалої співпраці з ученими- геофізиками Національної академії наук України дають підстави вважати, що печерні комплекси в урочищі Чорна або Лиса Гора на північній околиці м. Миколаєва є рештками печерних храмів другої половини VIII-Х ст. Ці об’єкти мають ще й іншу унікальну властивість – випромінюють магнітні хвилі аналогічної довжини, як єгипетські піраміди чи унікальний Стонхендж в Англії.

Письменниця Галина Пагутяк в юності мріяла стати археологом – вона побувала вже не в одній миколаївській печері, і у цих, на пошуки яких ми вирушили, теж вже була. Тому й показала, як до них дістатися. Треба на трасі Львів-Миколаїв, не доїжджаючи до райцентру, повернути від перехрестя праворуч. І піти вгору від новобудов на околиці міста.

Перед очима на схилі плоскогір’я по стає величний храм, що має сім залів та штучно спорудженим перед ним майданом-подвір’ям, оточеним довкола ритуальним земляним валом. Усе це – плід людської думки й праці.

Заходимо у крайню праву печеру. З усіх вона збереглася найгірше, щоб просуватися вперед, доводиться згинатися до землі і навіть ставати навколішки. У деяких місцях купи піску, що насипався згори, загороджують прохід. Через отвір у стіні потрапляємо з однієї довгої зали в іншу, і тепер можемо роздивитися. Ми – у довгому приміщенні, схожому на тунель, з одного кінця у нього вхід-вихід, з іншого – туПамятники истории и культуры Украинской ССР: каталог-справочник. – К.: Наукова думка, 1987 г..

Над головою – аркове склепіння стелі. Стіни схожі на листковий пляцок: темні шари породи чергуються зі світлими. Під ногами – пісок. У стінах де-неде – різної форми ніші. В одній з них бачимо залишки сучасних згорілих свічок. З цієї печери можна через бокові двері потрапити до наступної, а можна вийти назовні.

При вході до кожної з семи печер-тунелів – пази, їх видно на внутрішніх стінах, стелі та долівці. В них кріпилися рами вхідних дверей, у цьому не доводиться сумніватися. А от для чого слугували ніші?

Як пояснив мені Орест Корчинський, є кілька типів ніш. Один призначався для встановлення ікон. Ніші іншого типу, ті, що мають напівциліндричне склепіння і розміщені вздовж стіни, ймовірно, призначалися для зберігання мощей святих.

Проходимо усі печери, вони приблизно однакового розміру. На стінах – сліди грубого інструмента, яким видовбували породу. На думку науковців-дослідників, печери вирубували у вапняку залізним долотом у вигляді прямих косих ліній завдовжки 57 сантиметрів. Усе виконано «одним почерком», отже, з каменем працював один майстер. Або усі працювали як один. Результати наукових досліджень свідчать, що об’єм вибраного під час спорудження цього комплексу каменю сягає 1157,42 куб. м. Цим каменем давні майстри виклали майдан перед печерами.

Спілкування з Орестом Корчинським вивело на справжню сенсацію. Виявляється, дотепер не існує жодних писемних чи інших джерел, які вказують на час запровадження християнства на землях карпатського регіону України.

Погляди учених з цього питання розділилися. Одні стверджують, що християнство на Прикарпатті поширилося з Русі після офіційного його прийняття у 988 році, коли князь Володимир, онук княгині Ольги, охрестив Русь. Інші схиляються до думки, що воно прийшло сюди з сусідньої Великоморавської держави приблизно на півстоліття раніше. Існує ще одна думка – в окремих місцях карпатського регіону України язичництво як релігія існувало ще досить довго після офіційного запровадження християнства на Русі.

– Перші спроби християнізації слов’янського населення карпатського регіону України могли запроваджувати місіонери з хорватської Далмації (сучасна територія Хорватії, Боснії та Герцеговини), – пояснює Орест Корчинський. – Саме туди на початку VII cт. переселилася частина східнослов’янського населення літописних, тобто карпатських, хорватів, які незабаром прийняли християнство.

На користь цієї думки свідчить повідомлення візантійського імператора Костянтина Порфірогенетa, вміщене у його книзі «Про управління імперією». Він пише, що хрещені хорвати, які живуть у країнах Далмації, походять від нехрещених хорватів, що живуть за турками (уграми), і це означає, що вони були одним народом з єдиною мовою і культурою. Відомо, що далматинські хорвати прийняли християнство у VII ст. Частина хорватів могла повертатися на прабатьківщину – Українське Передкарпаття, і проповідувати тут прийняту ними християнську релігію.

– А печери тут до чого?

– Окремі печери – йдеться про досліджуваний нами регіон – були споруджені саме напередодні офіційного прийняття християнства на Русі. Це підтверджує зібраний археологічний матеріал. Початок існування цих печер – друга половина VIII ст. У такому стані пробули, поки ними не заволоділи перші монахи-християни, можливо, наприкінці Х ст. На ознаки християнізації цих комплексів вказують вирубані у їх західних залах ніші, призначені для вівтарів та костниць.

Християни використовували печерні комплекси до ХV ст. На початковій стадії ці об’єкти виконували функцію печерних храмів. Думаю, арабський географ Х ст. аль Масуді, згадуючи про печерні храми на Чорній Горі в районі Карпат, мав на увазі саме ці печери.

…Не знаю, чи можна пояснити подальші події простим збігом чи випадко вістю. Після повернення додому в однієї з нас на цифровій камері зникла частина фотографій, зроблених того дня. У другої заглючила уся техніка – від фотоапарата до ноутбука. Третій вдалося перекинути фото на флешку лише з третьої спроби. Я розповіла про це Оресту Корчинському. Не варто довго перебувати у тих печерах, відповів він, там занадто сильна енергетика…

Джерело: “Високий Замок”