1966 р. Історія українського мистецтва
Утвердження Києва як об’єднуючого східнослов’янського культурного осередку посилювало процес створення місцевої іконографії, пов’язаної з київськими «святинями». Культ Бориса й Гліба не був єдиним у Київській Русі. З Києва походить також ікона «Свенська богоматір», знайдена в Свенському монастирі під Брянськом, яка, за легендою, «явилася» в Києво-Печерській лаврі в 1288 році чернігівському князю Романові Михайловичу (зберігається в Державній Третьяковській галереї). Створена, очевидно, після монголо-татарської навали, вона немовби говорила про непохитність київських твердинь. Ікона зображує богоматір, коли вона сидить на престолі з немовлям на руках. Обабіч неї – засновники Києво-Печерської лаври Антоній і Феодосій. Така композиція виникла в Києві й дістала назву «Печерської богоматері». Вона поширилась ще в XI столітті, ставши згодом дуже популярною в українському мистецтві. Починаючи з XVI століття ця композиція стала символом прихильності київським традиціям, вірності ідеям єдності українських земель. Вона широко застосовувалась в іконописі, монументальному малярстві, а також у гравюрі.
Стилістично ікона «Свенська богоматір» знаменує новий етап у розвитку київського живопису. Деяка спрощеність, що виявилася головним чином в малюнку, не спричинилася до сухості твору: він вирішений скоріше в монументальних традиціях і, можливо, пов’язаний з тим зображенням Печерської богоматері, що, як можна гадати, існувало на стіні Успенського собору. Богоматір, одягнуту в темно-червоний мафорій, вміщено в центрі композиції і немовби трохи піднесено вгору. Немовля, що сидить у неї на руках, благословляє, широко розвівши рученята. Блакитний гіматій спускається з його плечей м’якими бганками, які зливаються із складками нижнього одягу богоматері. На блакитній тканині розлито багато світла. Червоний мафорій Марії, кіноварний хітон Христа з темно-блакитним гіматієм створюють декоративну напруженість змістового центру композиції. Витягнуті, подовжені постаті Антонія і Феодосія стоять обабіч богоматері і служать немовби підпорою її престолу. Гармонійні барви їхнього одягу – коричневі з зеленим і блідо-блакитним – стримані й благородні. В образах Антонія і Феодосія риси традиційного виразу іконної канонічності поєднуються з незвичайною для ікони індивідуалізацією обличчя. У них немає й натяку на ту умовність, якою позначено обличчя Бориса й Гліба. Подібна образна характеристика не властива малярству XIII століття, але, безперечно, й не випадкова – далі вона стане характерною для українського мистецтва.
Джерело: Історія українського мистецтва. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 1, с. 337 – 338.