1974 р. Чортківська округа
Загальна поверхня 1526 га, (в тому числі 683 двірської посілости), з того 1415 орного поля. Число домів: 1921 р. – 235, 1931 – 305. Число населення: 1900 р. – 1397, 1910 – 1478, 1921 – 1333, 1931 – 1559. За австр. статист. 1900 р. в громаді 1114 гр. кат., 42 р. кат,, 77 мойс.; на фільварках 43 гр. кат., 62 р. кат., 59 мойс. Мова: в громаді 1121 укр., 112 поль., на фільв. 38 укр., 126 поль. Пошта і залізн. станція Товсте. За Австрії в селі була жандармерія, за Польщі поліц. станиця.
Школа за Австрії 1-клясна з українською мовою навчання, за Польщі 3-клясна утраквістична.
Село мало вигляд ланцюгової оселі, що тягнулася вздовж головної вулиці приблизно на 3 км. Село положене в долині невеличкої річки Дупи під безлісною скелистою горою. Ліс починався приблизно на 3 км за селом; називався Головчинський. На захід від села був ліс Пужирниця.
Назви частин села і присілків: Середина (села), на північ від неї – Слобода і Брідок (де був брід, перехід через річку), на схід – Підгора, на захід Загороди, на південь Жирманівка і Границя. Долини: на захід від села Панська долина, де були поля дідичів, Попова долина, де було 70 моргів ерекц. поля, та Могили, де були селянські поля. На схід від села під горою була невеличка долина «Вербова». В самому селі було два яри: Ковалів яр та Чортів яр. На селянських полях «Могили» були три кургани; старі люди оповідали, що це козацькі могили з часів Б. Хмельницького. На одній із тих могил був хрест із нечитким написом, але рік 1647 можна було відчитати.
В селі були каменоломні, копальні піску та глини на виріб цегли-сирівки, але тільки для місцевого вжитку.
Найчастіші прізвище в селі: Навізівський, Лисак, Безкоровайний, Сов-сун, Олексишин, Ухналь.
В селі була мурована церква, побудована, мабуть, у 1734 р., а після того, як погоріла, відбудована 1879 р. коштом дідича Скульського, завдяки чому родина колятора мала в церкві окрему лавку. Церква – стилю готичного, з двома вежами. Дзвіниця теж була мурована (5 дзвонів). Церква з дзвіницею на горі домінували над усім селом. Побіч них стояв гарний Дім священика з господарськими будинками, великим садом і пасікою. Священики змінялися впродовж півстоліття; вони були переважно не тільки добрими душластирями, але й громадськими діячами.
В селі не було костела, а невелика група латинників приходила на богослуження до церкви; тільки на Різдво та Великдень ходили до костела до сусіднього сена Гиньківців. Коли в 20-их роках XX стол. до села прибули польські колоністи, з гробівниці дідичів Скульських зроблено каплицю, куди доїздив польський священик з Угриньківців. Автохтони латинники завжди говорили українською мовою, і за Австрії, і за Польщі. Після приходу до села польських колоністів т. зв. «мазурів» настали напружені відносини між ними і місцевим населенням.
На початку століття жив у селі жидівський рабин і в його домі була божниця. В 1915 р. солдати царської армії вивезли кудись рабина з родиною, а будинок спалили.
На початку століття в селі були аж три фільварки. Найбільший із них, на півночі села, належав ще з половини ХІХ стол. до родини Скульських. Власники здебільшого перебували за кордоном (переважно на Рів’єрі), а фільварком завідували економи. Кінець-кінцем маєток родини Скульських купив жид Рот, але по кількох літах (коло р. 1928) мусів його розпарцелювати між колоністів із Польщі. Два інші фільварки (на півдні села) належали до жидів Мердінгера та Голенберга. Мердінгер не мав щастя, бо його збіжжя в стодолі хтось постійно палив; отже коло 1931 р. він розпарцелював усі поля між місцевих селян. Голенберг вдержався до 1939 р. На початку 1940 р. большевики перемінили фільварок у Радгосп, а Геленберга вивезли.
Нещастям села були колись корчми. На початку століття було їх аж 5; їх власниками були виключно жиди. Корчми розпивали селян, що, заборгувавшися на горілку, тратили худобу та поля. Після першої війни було ще три корчми в селі. Заліщицькі семінаристи коло р. 1924 зорганізували при читальні гурток «Відродження». В результаті в р. 1930 залишилася тільки одна корчма Берка Голенберга, але й він мусів її звинути і перенестися до міста, бо не було охочих до горілки.
Подавляючу більшість населення (коло 95%) становили малоземельні селяни, що посідали від пів до трьох моргів землі; тому мусіли ще додатково заробляти на фільварках. Проте вже в березні на переднівку позичали збіжжя у лихварів-жидів, що його потім віддавали інколи на 100% більше. Недостатки гнали селян також на еміграцію, переважно до Канади, частинно до ЗСА, менше до Аргентіни та Бразілії.
Селяни займалися головно рільництвом, але були теж сільські шевці, столяри, боднарі, теслі, колодії, олійники, кушнірі. В селі була своя повитуха з ліцензією, що помагало також недужим ставленням баньок, п’явок тощо. Селяни в рідких випадках посилали дітей до середніх шкіл. П’ять покінчило вчительську семінарію в недалеких Заліщиках, один гімназію в Чорткові,
Організаційну роботу в селі вели свідоміші селяни, священики та студенти. Читальня «Просвіти» існувала в Ворвулинцях від 1905 р. Збори засновників відбулися в присутності двох делегатів матірнього товариства в домі члена матірнього тов. «Просвіта» Матея Малюка, що працював тоді дяковчителем та урядовцем українського асекураційного товариства «Дністер». М. Малюк закупив усі видання товариства «Просвіти», що стали основою гарної читальної бібліотеки. Читальня передплачувала тоді «Діло» і «Свободу». По війні, 1922 р. читальня відновила свою діяльність. Тодішній голова читальні Микола Малюк, син Матея, зорганізував театральній гурток і хор, що співав також у церкві. Театральний гурток давав вистави, а хор виступав із концертами не тільки в своїм селі, але також і в довколишніх та в містечку Товстім. Від 1908 р. була зорганізована каса Райфайзена, що її керівником був селянин Іван Христоріз. А по війні в 1930 р. засновано коперативну крамницю та товариство «Сільський Господар», де працювали з посвятою Василь і Богдан Навізівські (батько і син), Василь Совсун, син Петра, Юрко Лисак, Дмитро Миронюк, Осип Марцинюк, Василь і Петро Безкоровайні та о. В.Лозовий.
До 1914 р. існувало в селі товариство «Січ», що його отаманом був Лука Навізівський. По війні, мабуть, 1926 р. засновано пожежно-гімнастичне товариство «Луг», що в 1938 р. нараховувало понад 400 членів молоді; його головою до вибуху другої війни був Микола Малюк.
Перед першою війною відбувалися віча, як велике передвиборче віче на площі біля школи 1911 р. За Польщі українські віча бували заборонювані. Українські селяни Ворвулинців на заклик українських організацій збойкотували перші польські вибори до сойму та сенату, як це діялося і в інших селах заліщицького повіту. В других польських виборах (1926 р.) українські виборці взяли зорганізовану участь, голосуючи на список ч.18 (УНДО).
В селі існувало теж українське підпілля з 1922 р. Польська адміністрація арештувала хлопців за приналежність до УВО-ОУН, але, не добувши доказів, згодом звільняла їх.
Большевики арештували і вивезли до Чорткова Миколу Малюка, Василя Совсуна, Василя та Петра Безкоровайних і Богдана Навізівського. Всіх їх 22 червня 1941 р. враз із іншими 720 в’язнями чортківської тюрми вивезено до Уманя і, як зізнав д-р Турула, розстріляно. В 1944 р. в лісну долини Вербової большевики знищили Ворвулинський відділ УПА. Згинули там тоді також батьки та матері, що принесли харчі хлопцям; між ними Богдан Малюк із матір’ю, син Миколи, розстріляного в Умані.
В селі збереглася була до другої війни народна одіж і чоловіків, і жінок.
Відомості подав Іван Малюк.
Джерело: Чортківська округа. – Нью-Йорк: 1974 р. – Український архів, т. 26.