Соляний дім

Ірина Яременко, Єва Григора

Розмір зображення: 800:525 піксел

Соляний дім, поч. 1417 (іст.). Вул. Ю. Гагаріна, 1. У 1703 з будівлею пов’язані події селянського повстання під проводом Томаша Есе, мешканця с. Вилок.

Есе Томаш (1666, с. Тарпа (медьє Саболч-Сатмар-Берег, Угорщина) – 27.05.1708, м. Нітра, Зах. Словаччина) – учасник антигабсбурзьких повстань 1697-98 та 1703-11 рр., кріпак. Ватажок загального виступу народних мас у Березькому комітеті проти гніту австрійської влади в Закарпатті та Угорщині. Займався торгівлею сіллю. Коли місцева влада позбавила його роботи та засобів до існування, приєднався до ополченців, які масово втікали в ліси й об’єднувалися у повстанські загони для визвольної боротьби проти свавілля іноземної влади.

Тут Т. Есе, очолив повстанський загін із селян з с. Вари Берегівського р-ну і Тарпи (сучасна Угорщина) та приєднані загони Мукачівщини, який став нападати на маєтки магнатів і дворянства, монастирі і костьоли та розправлятся з австрійськими чиновниками. Селянське повстання швидко охопило сусідні села Вилок, Беню, Мужієво, м. Берегово, а на кінець травня 1703 кількість його часників сягала вже понад 6 тис. чол., в т. ч. озброєних було не більше 800 чол.

24 травня 1703 армія на чолі Т. Есе, у складі двох загонів піхоти і сорока вершників, вчинили напад на склад солі. З варти, яка складалася з 14 мушкетерів й одного лейтенанта. Чотирьох убили, а інші перейшли на бік повстанців. Ференц ІІ Ракоці, зважаючи на зростання армії повстанців, погодився очолити армію. Під його керівництвом була сформована нова армія повстанців з числа селян, т. зв. куруців (спотворене лат. crutiatus – хрестоносець) – борців проти австрійського поневолення.

Вже 7 червня 1703 він закликав народ до антигабсбурзького повстання. З метою піднесення патріотичного духу Ференц ІІ Ракоці розіслав у міста і села Угорщини золотом шиті прапори з написом латиною «Cum Deo pro Patria et Libertate» (З Господом за батьківщину та свободу). На заклик відгукнулися переважно селяни, угорська знать залишилася осторонь боротьби повсталого народу.

15 червня 1703 неподалік с. Лавочне до армії повстанців Ференца ІІ Ракоці приєдналося тритисячне формування Есе, а згодом ще 600 польських найманців. Особисто зустрівшись з Есе, Ракоці призначив його командиром підрозділу регулярної армії. До вересня 1703 вся Угорщина до Дунаю була визволена від австрійців, до липня 1704 – Трансільванія, а до грудня 1705 і Задунайський край. На визволених територіях Ракоці всіляко сприяв розвитку економічного життя, ремесел та торгівлі, а Т. Есе – 18.04.1707, як відважному командирові своєї армії, присвоїв звання бригадира.

Для боротьби проти повстанців ішпани Північної Угорщини Шандор Каролі та Іштван Чакі в комітетах Угоч (нині Виноградівський р-н) та Берег (нині Берегівський р-н) на території сучасного Закарпаття та по всій території країни почали з найманців, яких у народі назвали лабанцями, створювати армію проти бунтарів. Армія куруців, без військової підготовки, виснажена тривалою війною, втрачала сили, зазнаючи поразку за поразкою.

Магнати, воєначальники, навіть дехто зі сподвижників Ракоці нишком схилялися до компромісу з Габсбургами. 03.08. 1708 у бою під м. Тренчин (Словаччина) Ракоці був поранений. Куруци, піддавшись паніці, здали позиції. Серйозна поразка у битві з габсбургськими військами, а також перемога лабанців у січні 1710 поблизу Ромханя змусили Ракоці відвести війська до Сатмара і Мукачева. 21.02.1711 він покинув країну і направився до Польщі по допомогу.

Але командувач військами куруців барон Шандор Карої без погодження з керівниками національно-визвольного руху вступив у таємну змову з командувачем австрійських військ, в результаті чого 30.04.1711 у Сатмарі (нині Сату-Маре, Румунія) був підписаний зрадницький мирний договір, за яким 01.05.1711 основні сили куруців – 12 000-на армія – капітулювала. Лише мужні захисники останньої контрольованої куруцами фортеці – Мукачівського замку – оборонялися до 22.06.1711. Т. Есе помер 24.03.1708, невдовзі після того, як його родині було даровано дворянство.

Двоповерхова, кам’яна, тинькована, у плані прямокутної форми будівля, зведена у 1417 під складське приміщення для зберігання солі, слугувала великим перевалочним пунктом, через який сіль сплавлялася по ріці Тисі з м. Сігета. В центрі головного фасаду розташовано вхід. Другий поверх будівлі використовувався під житлові кімнати. У різні роки будинок зазнав великих змін із-за непрофільного використання приміщень.

У післявоєнний час складські приміщення використовувались військовими, згодом тут розміщувався дитячий будинок-інтернат, школа з угорською мовою навчання, а з її переведенням в інше місце, приміщення залишилися без господарів. Будівля під замком, всередині збереглися на двох поверхах невеликі приміщення шкільних класів з партами, дошками та пічками. Мережа підвальних приміщень під будинком залишилась у первісному стані. Прибудинкова територія нагадує про наявність залишків парку. Соляний дім є одним із зразків типової будівничої архітектури часів середньовіччя у Закарпатті.

У 1992 на фасадній стіні Соляного дому в смт Вилок за ініціативи Вилоцького місцевого осередку Товариства угорської культури Закарпаття й літературного т-ва «Гармошготар» ( «Трикордоння») встановлено меморіальну дошку (розм. 0,8 х 0,4 м) з чорного граніту, що увічнює один з епізодів початку визвольної війни угорського народу 1703-711-х рр. проти феодального гніту династії Габсбургів. Зліва викарбувано портрет Т. Есе, праворуч – напис угорською мовою:

«Ebben az épületben sóház volt, melyet 1703. május 24-én reggel 7 órakor gyalogos csapattal és 40 lovassal Esze Tomás kurucvezér megtámadott. A 14 muskétásból és egy hadnagyból álló örségból négyet levágtak, a többi kozéjük esküdott. Ǎllittatta a KMKSZ Tiszaújlaki alapszervezete »

(Переклад українською мовою: «У цій будівлі був склад солі, на який 24 травня 1703 року о 7 годині напали куруци на чолі Есе Томаша з 40 вершниками та 2-ма загонами піхоти. З вартових 14-ти мушкетерів й одного лейтенанта, чотирьох убили, а інші перейшли на бік повстанців»).

Площа, на якій стоїть будинок теж носить ім’я Т. Есе.

В цьому будинку часто відвідував своїх родичів відомий угорський письменник Жігмонд Моріц (29.06.1879, Тисачече, медьє Саболч-Сатмар-Берег, на північному сході Угорщини–04.09. 1942, м. Будапешт, Угорщина). Прототипами героїв його творів були й мешканці Вилока.

Автор оповідань, новел і романів – збірка «Сім крейцарів» (1908), «Брудне золото» (1911), «Самородок» (1911), «За спиною Бога» 1911) «Глушина» (1911), «Бідні люди», «Факел» (1917), що розкривають соціальні конфлікти, проблеми бідності на селі, просякнуті щирим співчуттям до простих людей, роману «Будь чесним до самої смерті (1920) (українский переклад Ю. Шкробинця), повістей – «Метелик» (1925), «До самого досвітку» (1924), «Панська гулянка» (1927), творів «Родичі» (1930), «Жаркі поля» (1929), «Стосунки» (1932), «Щаслива людина» (1935). У 1922-1933 рр. написав історичну трилогію «Ердей». У 1936 спільно с австрійським режисером Г. Хьоллерінгом створили фільм «Хортобадь» (за оповіданням Komor ló). У 1937 вийшов роман «Бетяр», а в 1939 – автобіографічна праця «Роман мого життя». Історичний роман «Шандор Рожа» (1941- 1942) про боротьбу селян з поміщиками і чудові оповідання та п’єси, пронизані демократичними тенденціями, демонструють бунтарський дух творів письменника.

Сміливість та відданість народові, життєва правдивість створених ним літературних образів ставлять творчість Ж. Моріца на одне з чільних місць в угорській літературі 20 ст. Помер в Будапешті, похований на кладовищі Керепеші.

У 1992 на фасадній стіні будівлі Соляного дому на пошанування письменника встановлена меморіальна дошка з чорного мармуру (0,85 х 0,4 м), на якій зображено портрет Ж. Моріца і присвятний напис угорською мовою.

Джерела і література

Історія міст і сіл Української РСР. Закарпатська область. – К.: Голов. ред. Української радянської енциклопедії АН УРСР, 1969. – С. 123; Лучкай М. М. Історія карпатських русинів: у 6-ти т. Т. 3: Історія карпатських русинів церковна і світська (давня і нова аж по наш час) написана на матеріалі достовірних авторів, королівських грамот та архівних документів Мукачівської єпархії Михайлом Лучкаєм, придворним настоятелем храму п.д.м. в італійському м. Лукка, ужгородським священиком, перед тим єпархіальним секретарем/ науч. изд. УжНУ. – Ужгород: Закарпаття, 1999. – С. 97; Супруненко Олег. Соляний дім– одна з найстаріших будівель Закарпаття. – Новини Закарпаття. – 2012. – 6 січня; Нариси історії Закарпаття. – Ужгород: Госпрозрахунк. ред.- вид. від. упр. у справах преси та інформації, 1993. – 1: (з найдавніших часів до 1918 року) / ред.: проф. І. Гранчак, проф. Е. Балагурі, М. Бабидорич, проф. В. Ілько, проф. І. Поп. – 2003. – С. 113, 122; Esze Tamás // Keresztyén Balázs. Kárpátaljai művelődéstörténeti kislexikon / B. Keresztyén. – Bp. – Beregszász : Hatodik Síp Alapívány – Mandátum Kiadó, 2001. – O. 85-87; Щур В.І. Нариси історії Севлющини: історич. вид. / В.І. Щур. – Ужгород: Медіум, 2004. – 164 с. – С. 25; Sándor László. Móricz Zsigmond és Kárpátontúl: (az író születésének 85. évfordulójára) / L. Sándor // Naptár, 1964. – Uzshorod: Kárpátaljai Területi Kiadó, 1963. – O. 88; Gortvay Erzsébet. Az író rokonai219 területünkön: 1OO éve született Móricz Zsigmond / E. Gortvay // Kárpáti Igaz Szó. – 1979. – júl. 1. – O. 3. – fotó; Gortvay Erzsébet. Móricz Zsigmond rokonai területünkön / E. Gortvay // Kárpáti Kalendárium, 1984. – Uzshorod: Kárpáti Kiadó, 1983. – O. 90-91; Zimomrja Mikola. Móricz Zsigmond munkássága egy szovjet irodalomkutató szemével / M. Zimomrja // Kárpáti Igaz Szó. – 1986. – febr. 1. – O. 4.

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. . – К.: 2017 р., с. 216 – 219.