Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства і простору
Української держави

Богдан Хмельницький

?

Бакотський Михайлівський печерний монастир

Бакотський Михайлівський печерний…

Скельний монастир 14 ст. [Постанова Ради міністрів УРСР “Про доповнення списку пам’яток містобудування і архітектури УРСР, що перебувають під охороною держави” № 442 від 6.09.1979 р.].

Скельний монастир 14 ст. (ур.Монастирище) [Державний реєстр національного культурного надбання: пам’ятки містобудування і архітектури України (проект). – Пам’ятки України, 1999 р., № 2-3].

Скельний печерний монастир (колишнє с. Баката, урочище “Монастирисько”) – пам’ятка археології (розвинуте середньовіччя, Київська Русь) [Постанова Кабінету міністрів України № 1761 від 27.12.2001 р. “Про занесення пам’яток історії, монументального мистецтва та археології національного значення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України”].

Скельний печерний монастир (с. Гораївка, урочище Монастириське) – пам’ятка археології (9 – 13 ст.) [Постанова Кабінету міністрів України № 928 від 3.09.2009 р. “Про занесення об’єктів культурної спадщини національного значення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України”].

Під час археологічних досліджень у селі Бакоті (тепер село Хмельницької області) було знайдено кістяні піхви шабель з викарбуваними на них колами в стилі, що властивий пізнішим народним оздобам галицьких гуцулів [В.К.Гульдман. Памятники старины в Подолии. Каменец-Подольский, 1901, стор. 35]. [Історія українського мистецтва. – К.: Наукова думка, 1967 р., т. 2, с. 107]

Розміщення:

Хмельницька обл., Кам’янець-Подільський р-н, поблизу колишнього села Бакота. Село Бакота нині затоплене Дністровським водосховищем. Найближчий населений пункт – село Гораївка, яке знаходиться у 3 км на схід від пам’ятки. Під’їхати до пам’ятки можна польовою дорогою (довжиною 4 км), яка відгалужується від шосе Кам’нець-Подільський – Стара Ушиця між селами Грушка і Стара Ушиця.

Мікротопографія:

Монастир знаходиться в урвищі берега Дністровського водосходища (колишнього лівого берега Дністра) – так званої Білої гори. Урвище утворене твердими сілурійськими вапняками, в яких Дністер прорізав каньйон глибиною до 120 м. На західному схилі Білої гори приблизно на третині висоти схилу знаходиться горизонтальна площадка, на якій розміщено монастир (з вертикального розрізу схилу, наведеного Винокуром і Горішнім, випливає, що площадка знаходиться на висоті біля 40 м над рівнем води, а повна висота урвища – 160 м, що є перебільшенням; рівень площадки в 70 м, слід гадати, відноситься до рівня Дністра перед утворенням водосховища).

Життя тут було можливе завдяки природному джерелу води, яке знаходиться поруч з монастирем.

Монастир розміщувався на віддалі 1 км на південний захід від дитинця давньоруського міста Бакота і перебував з ним у візуальному зв’язку. Найближчими аналогами для такого розміщення давньоруського монастиря виступають Єлецький монастир у Чернігові та Спаський монастир у Новгороді-Сіверському. Довкола давнього Галича в межах візуального зв’язку також розміщувалось кілька монастирів (дуже погано збережених).

Відомості про дослідження:

В 1883 р. професор Київського університету В.Б.Антонович обстежив на вершині Білої гори підземний хід, який заглиблювався в скелю як гвинтові сходи. На дні ходу було виявлено дві невеликі келії. Вчений відніс цю споруду до решток монастиря. (Пізніше ця споруда не обстежувалась).

В 1889 р. зацікавлення монастирем виявили місцева церковна влада (єпископ Дмитрій) та поміщик К.І.Шиманський, який просив Імператорську археологічну комісію провести наукові дослідження монастиря.

В 1891 – 1892 рр. В.Б.Антонович з доручення Імператорської археологічної комісії провів розкопки на площадці Білої гори, виявивши основні печерні споруди, давньоруський напис і зібравши значну колекцію знахідок. Ці дослідження до сьогодні лежать в основі наших знань про монастир.

В 1962 р. історик академік М.М.Тихомиров оглянув в натурі давньоруський напис.

Опис пам’ятки:

Майданчик монастиря має розмір 40:10 м; печери заглиблені в товщу гори ще на 7..9 м; таким чином, загальна площа пам’ятки сягає 760 кв.м. Основні споруди монастиря складаються з 3 печер (на плані № 1 – 3) та ніші (№ 4), розміщених в два яруси. З них на першому ярусі знаходиться печера № 1, а решта споруд знаходиться на другому ярусі, на висоті 4..4.5 м над першим ярусом. В давнину перший і другий яруси було об’єднані двоповерховою дерев’яною прибудовою; зараз на другий ярус ведуть сходи по верху підпірної стіни, вимурованої в 1893 р.

Печера № 1 має довжину 8.5 м, ширину 1.6 м, висоту 2.1 м. В кінці печери розташоване приміщення розміром 2.1:2.1 м.

Печера № 2 має довжину 6 м, ширину 1.5 м, висоту 2.1 м. До неї прилягає невелике приміщення розміром 2.1:1.2 м.

Печера № 3 має довжину 10 м, ширину при вході 1.6 м, в глибині розташоване приміщення розміром 4:4.5 м. На кожній бічній стіні проходу цієї печери виявлено по дві щілини, які призначались для кріплення дощатих перегородок.

У стінах печер вирубано довгасті ніші довжиною на зріст людини (1.6..1.7 м). Всього таких ніш виявлено 17. В деяких з цих ніш простежено залишки поховань у дерев’яних домовинах.

В скельній підлозі печер вирубано гробниці, в яких зафіксовано перемішані людські кістки. Таких гробниць виявлено 19.

Ніша № 4 має розміри довжину 3 м, ширину 2.5 м. У вертикальному перерізі вона має яйцеподібний профіль висотою до 4 м.

Таким чином, загальна площа печерних споруд становить приблизно 65 кв.м, а об’єм вирубок – 136 куб.м.

Печери № 1 – 3 інтерпретуються дослідниками як келії, хоча велика кількість гробниць в них змушує вважати їх спорудами печерного цвинтаря. Ніша № 4 вважається вівтарем печерної церкви. В книзі “Памятники градостроительства и архитектуры УССР” печери № 2 і 3 вважаються бічними нефами церкви, яка в такому разі мала тринефну структуру при загальній ширині 9 м.

Речовий комплекс:

Речі, знайдені під час археологічних досліджень, виразно розподіляються на три групи.

1. Залишки художнього опорядження церкви.

1.1. Фрескове зображення на уламку каменя: в центрі молодий святий воїн-мученик з хрестом у правиці, у червоному плащі, застібнутому на правому плечі й накинутому на панцир. Зліва і справа від нього – дві жіночі постаті в чорних убраннях, з яких права тримає перед грудями хрест мучениці.

1.2. На розбитому камені зображення облич двох святих – жінки й чоловіка.

1.3. Горельєфне розфарбоване зображення обличчя богоматері, у 3/4 натуральної величини; справа збереглася частина німба над головою немовляти з літерами “Хс”. на окремому уламку каменю збереглася монограма “Мр”. Це – залишки композиції “Богородиця з немовлям”.

1.4. Зображення частини жіночого обличчя у червоному покривалі та убранні.

1.5. Шматок стіни з вертикальним написом “Васи[лій]”.

2. Предмети монастирського вжитку.

2.1. Низька й широка олов’яна чаша.

2.2. Дискос у вигляді блюда без підставки.

2.3. Залізний світильник.

2.4. Залізні підсвічники у вигляді костилів або цвяхів, що вбивалися в стіни.

2.5. Мідна лита іконка богоматері “Всіх скорботних радості” (знайдено в печері в 1889 р.).

2.6. Мідний хрест-енколпіон (знайдено біля печери в 1898 р., датується 2 половиною 12 – початком 13 ст.).

3. Предмети озброєння і спорядження вояків.

3.1. Довгий залізний меч з руків’ям у вигляді хреста.

3.2. Залізний ніж, гострий з одного боку, з мідною насічною на дерев’яному зогнилому руків’ї, у піхвах.

3.3. Два менші ножі.

3.4. Кинджал з піхвами, які мали орнаментований наконечник з кістки.

3.5. Кілька наконечників списів.

3.6. Залізні наконечники стріл – ромбовидні, з зазубриною і виделкоподібні.

3.7. Залізне стремено і пряжка від сідла.

3.8. Дві залізні шпори і підківка від чобота.

3.9. Чотири мідні деформовані казанки.

3.10. Чавунна картеч.

Ці знахідки з розкопок буле передані до Подільського єпархіального давньосховища; в перші роки радянської влади давньосховище було ліквідоване і вся колекція загинула.

Письмові свідоцтва:

На стіні, яка обмежує площадку монастиря з півдня, вирізано два написи. Перший з них читається так:

“Благослови Христос Григорья игумена давшаго силу святому Михаилу”

Другий напис зроблено меншими літерами і розміщено нижче:

“Григорий уздвиглъ место сие”

На думку М.М.Тихомирова, палеографія першого напису дозволяє датувати його кінцем 11 – початком 12 ст., а другого напису – відповідно кінцем 12 – початком 13 ст. Слід пошкодувати, що ці зразки давньоруської епіграфіки не стали предметом спеціального вивчення.

Іпатіївський літопис, в якому кілька разів згадується Бакота, не дає ніяких конкретних вказівок на існування монастиря.

“Хроніка Биховця” (білорусько-литовський літопис, складений в 1 половниі 16 ст.), розповідаючи про перехід Поділля під владу князів Коріатовичів, пише:

“Перш за все вони [князі Коріатовичі] знайшли собі кріпке місце на ріці Смотричі і тут заклали собі місто Смотрич. В іншому місці, в горі, жили ченці, і в цьому місці [князі] створили місто Бакоту”.

Це єдина конкретна згадка про монастир в письмових джерелах.

Бакота згадана в “Списку руських міст” (пам’ятці кінця 14 ст.) в числі інших подільських міст; потім знову в 1431 р. в умовах перемир’я між польским королем Ягайлом і великим князем литовським Свидригайлом (в ході польсько-литовської війни за Поділля брати домовились під час перемир’я не відновлювати замок Бакоту); потім в люстраціях 2 половини 16 ст. і пізнішого часу. Всі ці згадки також не містять конкретних вказівок на монастир.

Історія пам’ятки:

На підставі всього викладеного історія монастиря вирисовується так: в 1140-х роках Галицьке князівство поширює свою владу на середнє Подністров’я, тут виникають опорні пункти князівства – міста Бакота, Ушиця, Калюс. Оскільки християнство в давній Русі поширювалось згори, заходами князівської влади, то заснування монастиря в Бакоті слід датувати часом не раніше середини 12 ст.

Напис на стіні вказує посвяту монастиря архангелу Михаїлу і називає ім’я засновника і першого ігумена – Григорій. Ці дані є дуже важливими, бо для багатьох давньоруських монастирів ми не маємо і таких скупих даних.

Монастир був досить значною за розмірами спорудою, розміщеною в схилі гори принаймні на двох ярусах (відношення пам’яток, знайдених на плато Білої гори, до монастиря поки що не з’ясоване).

Монастирська церква мала вирубану в скелі апсиду, орієнтовану на схід. Західна частина церкви була прибудована з дерева. Церква була прикрашена фресковими розписами і поліхромними горельєфами.

Поруч з церквою знаходились три печери; по аналогії з Києво-Печерським монастирем можна припускати, що спочатку ці печери були житловими спорудами (келіями), а потім використовувались як місця поховань. Наявність у деяких похованнях перемішаних кісток говорить, що поховальні споруди використовувались повторно, тобто цвинтар функціонував протягом тривалого часу.

Згадка в “Хроніці Биховця” показує нам, що на момент приходу литовських князів на Поділля монастир функціонував. У нас нема підстав говорити, що в період золотоординської влади на Поділлі була якась перерва в його функціонуванні.

Занепад монастиря дослідники пов’язують з подіями польсько-литовської війни за Поділля 1431 – 1434 рр. Обережно припускається, що монастир зазнав воєнного розгрому і після цього не відновлювався. На нашу думку, занепад монастиря слід пов’язувати не з воєнними руйнуваннями (для чого немає певних підстав), а зі зміною загальної політичної ситуації на Поділлі. Після остаточного переходу Поділля під владу Польщі польська влада і підтримувана нею католицька церква зосередились у Кам’янці-Подільському. Місцевий адміністративний центр у Бакоті був зліквідований, монастир втратив своїх світських покровителів православного сповідання і внаслідок цього занепав. Якщо все це правильно, занепад монастиря стався не пізніше середини 15 ст.

Можливо, до цього останнього етапу функціонування монастиря (чи тільки цвинтаря) слід відносити виразний комплекс озброєння з поховань вояків. Але це – тільки гіпотеза, і характер зв’язку цього комплексу з монастирем потребує спеціального з’ясування.

Часто повторювані в літературі припущення, що монастир був знищений татарами, в даному конкретному випадку не мають підстав; їх треба відкинути.

Значення пам’ятки:

Таким чином, православний Бакотський Михайлівський монастир функціонував протягом 300 років з середини 12 до середини 15 ст. Він є найбільшим і найкраще збереженим серед усіх печерних монастирів Подністров’я. Він є найдавнішою пам’яткою поширення православія на Поділлі. Тому він безперечно становить загальнонаціональну цінність.

Реставраційні роботи:

В 1889 р. силами місцевих селян під керівництвом священика Е.Праницького була проведена розчистка території монастиря.

В 1893 р. на площадці була споруджена підпірна стіна висотою 4 м; на ній поруч зі скельною апсидою збудовано дерев’яну наву, покриту гонтою, і цю церкву освячено під іменем церкви Спаса. Ця дерев’яна прибудова зруйнована в 1960 р.

Десь в останніх роках 20 чи перших роках 21 ст. (точна дата не з’ясована) над апсидою влаштовано дерев’яний навіс, який слугує вівтарем під час богослужінь під відкритим небом, які відправляються там час від часу.

Характер сучасного використання:

Інколи проводяться богослуження під відкритим небом. Ці богослужіння організовує Кам’янець-Подільське єпархіальне управління УПЦ. Інколи пам’ятку відвідують туристичні групи. Екскурсії проводять туристичні фірми з Кам’янця-Подільського та співробітники Національного природного парку “Подільські Товтри”.

Облікова інформація:

Взято під охорону згідно постанови Ради Міністрів УРСР № 711 від 21.07.1965 р.

Занесено до Державного реєстру національного культурного надбання згідно постанови Кабінету міністрів України № 1761 від 27.12.2001 р.

Охоронний № : 111 (669).

Межі охоронної зони і зони регулювання забудови: Згідно розпорядження Виконавчого комітету Хмельницької обласної Ради депутатів трудящих № 143 від 05.05.1974 р. установлено границю охоронної зони в радіусі 50 м від пам’ятника.

Охоронна документація: Охоронне зобов’язання № 2 від 26.08.1969 р.; з 21.08.2002 р. по 21.08.2007 р. згідно “Охоронному договору на пам’ятку культурної спадщини №_1/02” охорону та богослужіння покладено на Кам’янець-Подільське єпархіальне управління УПЦ.

Бібліографія, архівні дані:

Хроника Быховца. – М.: Наука, 1966 г., с. 56.

Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета, 1901 г., т. 9, с. 921 – 926.

Памятники градостроительства и архитектуры УССР. – К.: Будівельник, 1986 г., т. 4, с. 208 – 209.

Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наукова думка, 1993 р., т. 4, с. 199 (угода 1431 р.).

Антонович В.Б. О скальных пещерах на берегу Днестра. – “Труды 6-го археологического съезда”, М., 1886 г., т. 1, с. 87 – 102.

Сецинский Е.И. Бакота – древняя столица Понизья. – Подольские епархиальные ведомости, 1889 г., № 46, с. 1130 – 1137; № 47, с. 1175 – 1184; № 48, с. 1202 – 1212; № 49, с. 1235 – 1241.

Сецинский Е.И. Раскопки древнего скального монастыря в с.Бакота Ушицкого уезда. – Подольские епархиальные ведомости, 1891 г., № 46, с. 1213 – 1221.

[Антонович В.Б.] А.В. Бакотский скальный монастырь. – Киевская старина, 1891 г., № 10, с. 108 – 116.

Antoni I. Bakota jako stolica Ponizia w 13 st. – Biblioteka Warszawska, 1891, t. 4, № 1, s. 524 – 537.

Сецинский Е.И. Раскопки Бакотского монастыря в 1892 г. – Подольские епархиальные ведомости, 1892 г., № 39, с. 706 – 708.

Антонович В.Б. Дополнительные раскопки в Бакотском скальном монастыре. – Чтения в историческом обществе Нестора-летописца, 1893 г., т. 7, отд. 1, с. 17 – 18.

Викул П. Освящение пещерной церкви в Бакоте. – Подольские епархиальные ведомости, 1893 г., № 38.

Широцький К.В. На руїнах Бакоти. – Літературно-науковий вісник, 1912 р., № 1, с. 71 – 79.

Якубовський В. Понизянська столиця. – Жовтень, 1970 р., № 3, с. 139 – 145.

Винокур І., Горішній П. Бакота: столиця давньоруського Пониззя. – Кам’янець-Подільський: Центр поділлєзнавства, 1994 р. – 363 с.

Винокур І.С. Скелі й печери в історії Бакоти. – “Скелі й печери в історії та культурі стародавнього населення України”, Льв., 1995 р., с. 16 – 19.

Plamenicka E., Plamenicka O. Mănăstirile în stîncă din zona Nistrului de Mijoc: cercetare în baza mănăstirii Mihalovca din s.Bakota (sfîrsitul secolului al 11-lea – începutul secolului al 15-lea). – Sud Est: artă – cultură – civilizaţie (Chişinau), 1997, № 4, p. 36 – 41.

Паспорт складено Миколою Жарких 10.02.2004 р. за літературними даними та особистими спостереженнями 1995 р.

Маярчак С. Бакотський скельний монастир // Стародавній Меджибіж в історико-культурній спадщині України: науковий вісник з проблем регіональної історії та пам’яткознавства (Науковий вісник «Межибіж») / Упр. культури, національностей, релігій та туризму Хмельницької ОДА, Держ. історико-культ. заповідник «Межибіж», Хмельн. обл. орг. Нац. спілки краєзнавців України. Хмельницький: ПП Мельник А.А., 2016. №1. С. 79–83. academia.edu

Нечитайло П. та ін. Поховання другої половини 12 – першої половини 13 століття поблизу Бакотського печерного монастиря. – «Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині», 2018 р., вип. 22, с. 256 – 277.

Велику серію фотографій монастиря, виконаних Міхаом Греймом у 1880 році (і, здогадно, в наступних роках до 1895) опублікував Дмитро Бабюк 12 липня 2015 р. dmytro-babyuk.livejournal.com

Ще 11 фото (частково з попередньої серії), датовані 1891 роком [Ю. Сіцінського?], опублікував Андрій Майхер 31 серпня 2021 р. facebook.com