Історія

24 січня 1977 р. я () записав у своєму робочому зошиті :

Не позбавлена інтересу думка про створення якогось зводу відомостей про пам’ятки архітектури в Україні. Основні засади створення зводу :

1. Джерела. Г.Н.Логвин, “Історія міст і сіл”, жовта серія; всі інші не мають значення.

2. Включаються усі пам’ятки, як існуючі, так і ті, які зникли в давнину або недавно.

3. Розміщуються відомості у хронологічному порядку, по століттях, у кінці кожного століття – пам’ятки із загальним датуванням.

4. Включаються дані :

4.1. Назва

4.2. Дата

4.3. Місце

4.4. Посилання на джерело

4.5. Найстисліша характеристика – якщо можливо; вказівка на існування докладного опису

4.6. Вказівки на існування фотографій

Оце був перший ескіз великої бази даних, яка мала охопити всі пам’ятки України. Зауважу, що цей проект був сформульований ще до того, як був оголошений “Звід пам’яток історії і культури СРСР” (1980 р.), ще до виходу в світ таких довідників, як “Памятники градостроительства и архитектуры УССР” (1982 – 1985 рр.), “Памятники истории и культуры УССР” (1987 р.). За час, що минув від 1977 року, створена потужна , відзнято біля 80 000 фотографій, переважну частину яких ви побачите на цьому сайті.

Імперіалісти теж не дрімали: за цей час вони винайшли персональний комп’ютер (1980 р.), операційну систему Windows (1988 р.), технологію Інтернет-публікацій World wide web (1993 р.). Всі ці винаходи створили технологічну базу даної роботи.

За 35-річну (2012 – 1977 = 35) історію підготовки цієї бази даних до публікації мені довелось бачити багато різних «віянь» у цій галузі. Часами мені здавалось, що задумана мною робота буде виконана іншими людьми і Україна проживе без моєї допомоги.

В 1980 р. радянське начальство оголосило амбіційний і претензійний проект видання «Зводу пам’яток СРСР» у вигляді серії книг (про комп’ютерну версію тогочасні кремлівські мрійники навіть не мріяли). Але виявилось, що всіх ресурсів велетенської супердержави не достатьно для його виконання.

Далі, в 1991 р. А.Сериков опублікував у журналі «Пам’ятки України» (№ 5) цікаву статтю «Старовина без дідівських методів», де зокрема писалось:

Власне, автоматизована система інформації (АСІ) має відправну точку – облік пам’яток, але не має меж у застосуванні. ЕОМ дає не тільки інформаційну поживу, але й виступає рушієм пам’яткознавчої теорії і пам’яткоохоронної практики, на принципах логічних побудов змагається із людським інтелектом.

Проте, не ідеалізуючи, треба зазначити, що шлях до означених перспектив нелегкий. Відсутність багаторозрядних ЕОМ, комп’ютерна безграмотність – лише перші проблеми. В десятки, а то й сотні разів складніша, дорожча за самі ЕОМ спеціалізована програма по їхньому керуванню, а розробити її Інститут кібернетики АН УРСР може бодай за 5-8 років. Розрізнені спроби Держбуду УРСР та Міністерства культури УРСР, їхніх київських підрозділів успіхом не увінчались. Не вироблено остаточної програми, навіть моделі, облікової АСІ Міністерством культури СРСР. Про сумісність з міжнародними базами даних, уніфікацію не йдеться взагалі.

Мушу сконстатувати, що минуло не тільки п’ять, але й усі вісім років – а омріяна «облікова АСІ» так і не з’явилась. Мабуть, і сам автор уже забув, що він пропонував більше 20 років тому…

Далі, із здобуттям Україною незалежності пізньобрежнівський бюрократичний шедевр – «Звід пам’яток СРСР» – отримав друге життя (реінкарнацію) у вигляді «Зводу пам’яток України». Була написана нова інструкція, згідно якої треба було викреслювати пам’ятники В.І.Леніну і записувати пам’ятки боротьби за незалежність України. Тобто ідейне спрямування зводу без проблем змінилось на 180 °, але організація лишилась та сама. Як наслідок – і цей проект благополучно вмер (за перші 20 років його реалізації оброблено тільки том «Київ», тобто повна версія буде видана через 20 * 27 = 540 років). І все це – не зважаючи на укази президента і постанови Кабінету міністрів, котрі зобов’язують підготувати звід…

В 1995 році Міністерство культури створило Інститут пам’яткоохоронних досліджень, який мав плановим завданням розробити базу даних пам’яток України. За 9 років під моїм керівництвом була розроблена концепція бази даних, була написана оригінальна комп’ютерна програма (слід знати, що таких спеціалізованих програм немає й нині, тим більше їх не було в 1995 році; так що придбати чи запозичити готове ми не могли – не було предмету купівлі / запозичення). База даних почала успішно наповнюватись.

В 2004 році в Інститут було призначено нове керівництво, котре брутально виставило мене за двері. Ні підсумкового звіту, ні експертної оцінки виконаної роботи, ні доповіді на вченій раді Інституту, ані розгляду питання про базу даних на колегії Міністерства не було. Нікого не цікавило, що я встиг зробити за ці роки. Україна разом з Інститутом (чи Інститут разом з Україною) вирушили іншим шляхом. Офіційної державної бази даних наших пам’яток немає й досі.

Тобто розуміння проблеми було, і були спроби її вирішення, але весь час чогось не вистачало. Так і хотілось повторити слідом за класиком: «Не до того професора звернулись».

Тепер, починаючи публікацію бази даних, котра зараз налічує біля 170 тис. записів, хочу нагадати користувачам: те, що ви бачите – результат моєї праці, результат десятків тисяч годин, проведених у походах, в бібліотеках, за фотозбільшувачем, за сканером, за комп’ютером… Я щиро вдячний всім партнерам проекту, які допомагали його наповнювати, і сподіваюсь, що з виходом в Інтернет число друзів проекту ще побільшає.

6 лютого 2012 р., в Києві.

Микола Жарких