2009 р. Як Довбуш у Борщеві гостював

Володимир Мороз

Дата: 04.02.2009

“Містечко Борщів розміщене на красивій рівнині: родючі поля дають багаті врожаї, збіжжя різного ґатунку, особливо кукурудзи; лісів є в достатку; придатну для вживання воду подають кілька джерел. Місцеві жителі є підданими (поміщика). Вони відробляють панщину та сплачують податки (чинші). Ремісники, а саме: шевці, кравці, ковалі, слюсарі, ткачі і сукінникі (або гнапи) мають свої окремі цехи”.

Так описав Борщів у 1841 році місцевий римо-католицький священик Ляп Паняк, розповідь якого про містечко можна прочитати у № 4 збірника “Літопис Борщівщини”. У першій чверті ХХ століття у Борщеві жило 5 тис. 100 чоловік, причому багато було євреїв. Тепер же Борщів – центр найпівденнішого району Тернопілля і живуть тут 11 тис. 400 людей.

Чисте містечко досі зберегло трохи шарму ХІХ і початку ХХ століть: кам’яні будиночки, що вилаштувалися довгим рядом у центральній частині, старий костел, Народний дім, парк… А от невелика церква з’явилася тут уже в 90-х роках. Загалом Борщів – компактне, стиснуте місто, якщо не враховувати нових околиць. Найбільша річка – Нічлава.

– Борщів розпочинався з місця, де тепер ринок і костел, – розповідає директор Борщівського обласного краєзнавчого музею Михайло Сохацький. – Саме тут був замок.

Останній у XVIII столітті перетворили у палац. Вежі тоді розібрали і тільки одну з них перетворили у дзвіницю костелу. Від твердині залишилися тільки підземелля.

Перша писемна згадка про Борщів з’явилася у 1456 році. Це був запис про те, що поселення належить шляхетській родині Дудинських. Проте ще на початку ХІХ століття отець Ляп Паняк бачив на місцевому цвинтарі надмогильний хрест із цифрою 1330 і написами кирилицею. Тож Борщів є набагато старшим, ніж йдеться в офіційній версії. Це підтверджують і залишки давньоруських городищ на його території.

Щодо назви міста, то традиційно її походження пов’язують зі стравою борщем. Справді, одна з легенд розповідає, що в часи частих ординських нападів місцеві жителі втопили татарина у казані з борщем. Правдивішою, одначе, може бути історія про те, що містечко отримало ймення від назви рослини борщівник, яку використовували для приготування зеленого борщу, юшки чи салатів. Загалом борщівник – приправа.

– Борщів у давнину не був значним торговим центром, оскільки торгові шляхи його оминали, – розповідає Михайло Сохацький. – Місто розпочало розростатися особливо тоді, коли сюди провели залізницю.

Це сталося у 1897 році, коли провели залізничну лінію Чортків-Іване-Пусте. Вказана гілка колії діє досі.

Загалом же Борщів протягом віків був вотчиною розмаїтих шляхетських родин. Місцевим селянам-кріпакам несолодко доводилося, витримуючи забаганки цих господарів. Але чи не найжорстокішим паном був полковник Кость Золотницький. Люди не витерпіли його знущань і поскаржилися до великого коронного гетьмана Йозефа Потоцького. Той, згідно з легендою, вичитав полковнику Золотницькому про необхідність милостиво поводитися з підданими.

Принижений пан, повернувшись додому, наказав знущатися з селян ще гірше, незважаючи, що ті мали охоронну грамоту. Людей били палицями, пекли тіло свічками… А під час одного з бенкетів п’яний Золотницький вирішив показати свою вправність зі стрільби: Ясесі – малому сину кухарки Мокрини, поставили на голову келих із вином, і пан запросив гостей до змагання на влучність.

Гості відмовилися. Тоді господар вистрелив сам, але, будучи нетверезий, поцілив у голову. Мати скрикнула, та полковник спокійним голосом запевнив гостей, що підстав турбуватися про наслідки немає. Мовляв, він знає, кому заплатити, щоб інцидент забули. І справді, панові нічого, та не забули біди люди, а, особливо, Мокрина. Вона, згорьована, дісталася на Покуття до Олекси Довбуша і попросила покарати душогубця.

Опришки, втім, добре знали Костя Золотницького, адже він на чолі урядових загонів багато часу вганявся за їхніми ватагами по полонинах. Зловити Довбуша було для шляхтичів не лиш честю, а й справою безпеки життя. Повстанці будь-коли могли навідатися до пана і запитати про знущання з простих людей.

– Аби-сте знали, браття, йдемо не по гроші й здобич. Їх в іншому місці знайдемо, – сказав опришок, вислухавши жінку. – Підемо пана карати. Просимо, Мокрино, ведіть нас.

Месники йшли ночами, щоб ніхто не бачив їх, дивних озброєних людей в гуцульському одязі. Пройшли поблизу Заліщиків, Монастирка… Зрештою, 4 травня 1744 року опришки дісталися до Борщева. Пан спав. Ця ніч була останньою в його житті, як не просився, не пропонував усіх своїх багатств. Вигубили всю родину, а маєток підпалили. Всі чули, як судили пана, бачили, як горів палац, але ніхто не вийшов. Люди добре пам’ятали знущання Золотницького.

Опришки щасливо дісталися у Карпати, а жителі Борщева й околиць назвали на честь Довбуша скелі і дуб.

– Документів, що підтверджували б такий похід Довбуша до Борщева, немає. Але серед власників містечка тих часів справді був Золотницький, – коментує Михайло Сохацький.

Невизначеності легенді додає і те, що поселення Борщів існує також на Пруті, що значно ближче до районів, де діяли опришки. До речі, Олексі Довбушу після борщівського походу судилося жити трохи більше року: 24 серпня 1745 року його підступно вбили.