2018 р. Звід пам’яток України

Богородицька церква (дер.) 1766 р., розташована на одному із найвищих пагорбів села Бужковичі.

Церква Собора Пресвятої Богородиці і дзвіниця при ній – пам’ятки архітектури та містобудування національного значення відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР від 24.08.63 №970 (охоронний номер церкви 87/1, дзвіниці – 87/2). 13 серпня 2016 р. населення Бужковичів відсвяткувало 250-річчя храму Пресвятої Богородиці.

Це – дерев’яна, тризрубна, одноглава будівля, поділена на три частини: притвор, центральну частину та вівтар. Всі зруби рівновисокі, прямокутні у плані, витягнуті повздовж. Над центральним зрубом розташований купол.

Церква збудована без жодного цвяха. У 1856 р. прибудовані невисокі, квадратні приміщення і тамбур. При вівтарній частині з півночі є ризниця, а з півдня – паламарня. При притворі – невеликі сіни. Окрасою церкви є дерев’яний іконостас кінця XVIII ст., прикрашений різьбою по дереву.

Архітектура церкви, як видно з плану, зробленого в 1876 р., дещо відрізнялась від сучасної. З трьох сторін, на рівні нижньої частини вікон, було піддашшя. У такому ж архітектурному стилі була побудована і дзвіниця.

З моменту заснування і по даний час церква була і є діючою. Коли Волинь з 1921 по 1939 рр. була під владою панської Польщі, святиня все таки залишалась Автокефальною Православною церквою в Польщі і підпорядковувалась Волинській духовній консисторії, що знаходилась у м. Кременці.

Зараз Богородицька церква є Українською Православною Церквою (УПЦ). В 1990-х роках, після становлення України як незалежної самостійної держави, частина Українських Православних Церков стали підпорядковуватись Київському патріархату. Група парафіян нашої церкви теж виступила ініціаторами переведення Бужковичівської церкви до Київського патріархату.

Проте їх клопотання не увінчались успіхом. Активними організаторами цієї справи були Ольга Мельничук, Євген Мельничук, Марія Уляницька, Марія Драчук та ін.

Богослуження у церкві здійснюються на церковно-слав’янській мові.

Проте в 30-80-х роках ХХ ст. церковний хор співав на українській мові та Апостол і Євангеліє читали українською мовою. В описі церковного майна за 1946 р. в переліку богослужбової літератури є Євангелія велика, Апостол, Октоїх з 1-го по 8-й, Служебник Св. Іоана Златоустого, Служебник ранішньої та вечірньої, требник шлюбу і хрещення – на українській та слов’янській мовах.

Коли в 1950-х роках на Волині комуністи почали закривати церкви, Бужковичівську від закриття врятувало те, що вона є однією із найстаріших церков волинського краю. У 1951 р. її було визнано пам’ятником архітектури національного значення. Підтвердженням цього є меморіальна дошка на стіні церкви.

Цікаву історію про церкву розповідають жителі села. Кажуть, що храм збудував пан на території цвинтаря і дав «жидові» в оренду. Прийдуть люди під церкву і чекають, коли приїде «жид» Зельман і відкриє її. А коли побачать, що «жид» їде, то дуже задоволені, що накінець їде Зельман, церкву відкриє.

Чорною смугою у житті села були роки німецької окупації, а особливо ніч з 12 на 13 липня 1944 р., коли відступаюча німецька частина спалила майже всю вулицю біля церкви. І тільки одному Богу відомо, яким дивом удалося вціліти нашій святині – Храму Божому. Ось як пригадує про цей момент жителька села Ольга Мельничук:

«Як тільки почалась стрілянина, ми сховались у льох. А коли почали горіти хати у селі, то мама (Василіна Ящук) стала на коліна і почала молитись, щоб хоч церква уціліла. Вигляне з льоха – кругом хати горять, а церква виблискує куполом. Мама стає на коліна і далі молиться».

Хто зна, можливо ті молитви і відвернули біду від храму.

Визначною подією у житті церкви і прихожан був архієрейський візит Луцького єпископа Полікарпа на початку 1930-х років. Ось як про це згадує Василина Ковальчук:

«Назустріч єпископу виїхали вершники на конях. Єпископ приїхав бричкою, запряженою чотирма кіньми. На дорозі до церкви, навпроти хати Рибіцького Миколи, зробили гарну браму, дорогу застелили ряднами. Тут єпископ вийшов із брички і, у супроводі усіх присутніх, пішов до церкви. У цей час зі сторони Бубнова стала насуватись чорна хмара. Єпископ помолився, і хмара повернула. Тоді діти забили перед ним поклон і він кожного благословив».

Не менш урочисто відбувся прийом архієпископа Володимир-Волинського і Ковельського Високопреосвященнійшого Симеона 17 квітня 2002 р. Парафіяни зустріли його хлібом-сіллю на порозі церкви. Слова привітання і квіти подарували діти. Після Божественної літургії, на яку прибули також священики сусідніх парафій, Преосвященнійший Симеон сфотографувався з ними у церкві на пам’ять, а також із дітьми біля церкви.

Та самою вагомою, почесною і дорогою подією для церкви та парафіян було те, що в 1927−1928 рр. настоятелем храму був священик Петро Огризко, котрого рішенням Священного Собору єпископів православної церкви в Польщі 20 березня 2003 р. у Любліні було причислено до лику святих священномучеників. Мученицьку смерть прийняв у селі Чортовець (Замойський повіт), яке входило до його парафії. У квітні 1944 р. на Страсну Седмицю, у Великий понеділок, о. Петро служив Божественну Літургію.

Польські вояки з Армії Крайової вивели священика в церковному одязі з церкви, зірвали з нього облачення, відвели за село і жорстоко закатували.

В дорадянський період у селі існувала церковно-приходська школа, де священик регулярно 2 рази на тиждень проводив урок Закону Божого. Роль священика та церкви у житті парафіян змінилась в роки радянської влади.

Комуністична партія, комсомольська та піонерська організації вели антирелігійну пропаганду, виховували атеїстів, забороняли ходити у церкву, хрестити дітей, вінчатись, освячувати паску та ін. Це все сприяло зневажливому відношенню до священнослужителів та зменшенню кількості парафіян. Після проголошення незалежності України в 1991 р. відношення до релігії змінилось. Люди знову потяглись до церкви, в школах з’явилась можливість вивчати Біблію.

Згідно церковних архівів у 1806 р. парафіянами Богородицької церкви були жителі сіл Бужковичі, Луковичі та Лисів (нині уже неіснуючого) із загальною кількістю 115 дворів, 748 душ. У 1902 р. відійшло до Ориської парафії с. Лисів, а в Бужковичівській залишились села Бужковичі та Луковичі – 115 дворів, 893 душі.

Коли з 1962 по 1989 р. була закрита церква у с. Орищі, частина його парафіян стала ходити у Бужковичівську церкву. Закриті були у цей період і церкви багатьох інших сусідніх сіл. Тому парафіянами святині стали жителі Маркостава, Марія Волі, Нехворощ (Володимир-Волинського району), Замлич, Бермешева (Локачинського району). Але поступово у цих селах відроджувались або будувались нові церкви.

В 1920-х рр. у селі були і римо-католики. В рапорті священика Д. Жака за 1930 р. сказано:

«Сектантів у парафії 30 чоловік і молитовня їх в одній версті від церкви. Римо-католиків у парафії – 15 душ. Костьолу не мають. Інших християнських сповідувань немає».

Старожили розповідають, що колись у церкві був досить великий хор. У ньому, на відміну від сучасного, співало багато чоловіків. Важливу роль у житті церкви відіграли церковні старости, які упродовж усього існування церкви дбали про порядок у ній, займались організацією ремонтних робіт, прислуговували священикові під час богослужень.

Особливо охайно біля церкви було під час старостування Олексія Мельничука, який пробув на цій посаді досить довгий час – 15 років (доглядав він за церквою і раніше, будучи помічником старости). До речі, його жінка Євдокія пекла просфори, а після її смерті стала пекти їх дочка Віра Мартинюк (майже 40 років, до 1997 р.). Після неї короткий час просфори пекла Михальчук Галина з Лукович, після неї – Мельничук Марія.

Багато зусиль для покращення добробуту церкви приклав касир, а пізніше помічник старости Литвинчук Григорій Оверкович (з Лукович). Він не лише вів церковну документацію, а й піклувався про благоустрій на церковному подвір’ї, прислуговував під час богослужень, був дзвонярем. Завдяки його старанням було придбано для церкви багато предметів церковного ужитку, а також Голгофу та 14 ікон із серії «Страстний хід Ісуса Христа», що висять зараз у притворі на північній та південній стінах.

У даний час церква знаходиться в задовільному стані. В міру необхідності проводяться ремонтні роботи. В 1989 р. до церкви підвели електричний струм і у зв’язку з цим було придбано нове двохярусне панікадило на 18 лампочок.

Дзвіниця Богородицької церкви (дер.) 1766 р., розташована поряд із церквою.

Дзвіниця – дерев’яна, є ровеснецею церкви, двоярусна, квадратна у плані з шатровим дахом. На плані за 1876 р. верхній ярус дзвіниці був відкритим.

Зараз він обшитий дошками, як і два нижніх, і на кожній з чотирьох його стін є вікно, закрите дерев’яними віконницями. Про перші дзвони відомостей не збереглось. А в 1928 р. стараннями священика Д. Жака було придбано 4 дзвони в кредит загальною масою 140 кг, з них більший – вагою 75 кг.

Під час Великої Відчизняної війни німці хотіли дзвони зняти і забрати.

Коли вони приїхали оглянути їх, у церкві саме христили дочку місцевого селянина – Ящук Валентину. Як тільки німці поїхали, куми разом із церковним старостою зняли дзвони, а вночі закопали їх на городі селянина Олексія Мельничука, який жив поряд із церквою. До ранку Олексій заскородив город, щоб нічого не було видно. Відкопали дзвони аж після перемоги. Спочатку вони дуже погано дзвонили, бо в землі відсиріли, один із них навіть тріснув (його віддали у церкву с. Луковичі). У 1992 р. для церкви Пресвятої Богородиці на Нововолинському заводі СТО було відлито два нових дзвони.

Джерела та література:

Борисюк С. Волинське Прибужжя: крізь серце й заметіль століть: історико-краєзнавче, фольклорно-етнографічне та автобіографічне есе / С. Борисюк. – Нововолинськ, 2007. – 584 с.;

Державний реєстр національного культурного надбання: (пам’ятки містобудування і архітектури України) : Волинська область // Пам’ятки України: історія і культура. – 1999. – №2/3. – С. 46–55;

Матвіюк В. Найдревніше село Іваничівщини / В. Матвіюк // Колос. – 2012. – 27 берез;

Панасюк М. Бужковичі. Тріумф і трагедія. – Житомир: Рута, 2011. – 96 с.;

Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР: (Ил. справ.-каталог). В 4-х т. – К. : Будівельник, 1985 – Т. 2;

Стрий В. Як живеш, віддалене село? / В. Стрий // Колос. – 1996. – 9 лип.

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. Волинська область. . – К.: 2018 р., с. 134 – 141.