Битва за Нижній Дніпро, 1941 р.

Загиблим в заслонах та ар’єргардах присвячується…

«Руський солдат переважає нашого супротивника на Заході своєю зневагою до смерті. Витримка та фаталізм змушують його триматися до того часу, поки він не вбитий в окопі чи не падає мертвим в рукопашному бою»

«Фелькишер беобахтер» 29 червня 1941 р.

Полюбила чорнобрива

Козака дівчина

Полюбила не спинила:

Пішов та й загинув…

Тарас Шевченко «Тополя»

Пролог

18 серпня 1941 року двокілометрова смуга Дніпра від Каховки до Херсону кипіла. Баржі, плавучі пристані, човни. Все що могло триматися на воді використовували для переправи. Відступали війська виснажених 18-ї та 9-ї армій Південного фронту. Коні 2-го кавалерійського корпусу переправлялися вплав. Напружено працювали три паромні переправи, втім на один рейс уходило до години. З тривогою поглядали солдати та командири у небо. Але воно на щастя залишалося чистим. Аж раптом вода в Дніпрі почала швидко прибувати…

В цей же день околиці Запоріжжя пронизав страшний вибух. Злетіла в повітря підірвана радянськими спецзагонами гребля Дніпрогесу. Вогняний серпанок палав над містом. Цей вибух ознаменував початок першої в історії другої світової війни битви за Дніпро. Південно-Західний фронт розпочав смертельну битву за Київ. Південніше, на Дніпровському рубежі став Південний фронт. Діям останнього присвячено цю статтю.

Палає степ

Енергійні дії з’єднань німецької групи армій «Південь» проти військ Південного фронту вже 8 серпня 1941 р. призвели до того, що Приморська армія відійшла на одеські рубежі та розпочала запеклу оборону міста. Південний фронт покотився на схід. Після загибелі 6-ї та 12-ї армій в Уманському котлі його з’єднанням довелося боронитися не тільки з заходу, але й з північного заходу.

Ліс біля Підвисокого у Умані, де було оточено частини Південного фронту, німецький солдат-художник А. Люйдке, 1941 р.

Forest near Pidvysoke (Uman vicinity) where soviet troops of Southern front were captured, German soldier-painter A. Ludecke, 1941

Битися за Нижнє Придніпров’я та оборонятися на Нижньому Дніпрі випало солдатам 9-ї та 18-ї армій. Розтягнутим вздовж такого величезного фронту з’єднання ніяк не вдавалося зупинити просування німців. В становищі, що склалося радянські війська мусили будь що закріпитися хоч на якомусь водному рубежі західніше Дніпра. Натомість, сили 1-ї танкової групи генерала Е. Клейста та 11-та німецька армія не дають їм цього зробити. Концентруючи в певному місці, як правило на стику двох радянських з’єднань, ударну групу, німці постійно рвуть фронт та пускають на оперативний простір танки. Головна мета – стрімким просуванням танкових колон до Дніпра відрізати шляхи до відступу радянським військам, що чіпляючись за Буг та Інгул, все ще намагалися втримати оборону на Правобережжі.

До 10 серпня війська 18-ї армії генерал-лейтенанта А. К. Смірнова переправилися через Буг та зайняли оборону північніше Миколаєва. Тим часом гітлерівці накопичують сили в районі Кривого Рогу, щоб довести свій задум оточення до кінця. 12 серпня командуючий Південним фронтом генерал І. В. Тюленев звертається до Ставки з проханням терміново дозволити відхід 18-й та 9-й арміям фронту на рубіж р. Інгулець. Він також ставить питання про екстрене приготування дніпровської лінії оборони. Радянським воєначальникам стає добре зрозуміло чим може закінчитися зволікання на Миколаївщині. Саме тому повністю втрачала сенс оборона Миколаєва. Поки приймалося рішення німецькі танки вже топтали степи на південний-схід від р. Інгулець…З відходом тягнути було не можливо. По єдиному наплавному мосту через Бузький лиман відступають частини 9-ї армії генерал-полковника Я. Т. Черевиченко. Для евакуації використовуються всі наявні плавзасоби, навіть плавучий док з миколаївської верфі. А з 12 по 14 серпня війська 18-ї армії переправилися через Інгул, втім німці мобільними танковими з’єднаннями перехоплюють і цей маневр.

Розуміючи усю серйозність становища на фронтах радянське командування форсує мобілізацію та створення нових частин та з’єднань. Частина їх у вигляді так званої Резервної армії, концентрується на правому крилі Південного фронту в районі Дніпропетровська з наказом нанести удар у фланг німцям, що рвалися до Дніпра. На 6 серпня у складі двох радянських танкових дивізій, що готувалися до реваншу налічувалося 178 танків, з них 112 БТ та Т-26, а також 10 КВ та 56 Т-34.

Тим часом 9-й та 18-й арміям вже доводиться вириватися з поки що не щільного оточення. Здається ось-ось сили 1-танкової групи наглухо замкнуть кільце оточення біля Чорного моря. Але в критичний момент на шляху німців стають з’єднання Резервної армії. Долаючи проблеми пов’язані з озброєнням, налагодження управління, вчасним виходом на позиції, все нові й нові радянські дивізії втягуються в бої. Під тиском методичної «німецької машини» вони відкатуються до Дніпропетровська, проте вдало використовують розсічений ярами правий берег Дніпра для постійного жорсткого опору. Поспіхом готується до оборони Дніпропетровський плацдарм. До 18 серпня було закінчено формування ударного угруповання Резервної армії. На жаль, танковий контрудар в Інгулецьких степах, що мав забезпечити визволення Кривого Рогу, закінчився провалом. Втрати в танках оцінювалися як спустошливі. Причина таж, що і в випадку Приграничної битви: танкові та кавалерійські частини вводилися в бій без підтримки піхоти. Адже командуючий Південним фронтом І. В. Тюленев в останній момент виключив з плану наступу дві стрілецькі дивізії. Внаслідок цього нікому було закріплювати захоплені позиції. І які б не були переваги в радянських танків, піхотні підрозділи німців, використовуючи проти Т-34 зенітні гармати, могли з ними упоратися. Зауважимо також, що головний удар наносився якраз проти німецького ударного угруповання, що в свою чергу наступало на Запоріжжя. Проте, справедливість вимагає визнати: удар Резервної армії допоміг 9-й та 18-й арміям відійти до переправ через Дніпро.

16 серпня німці підійшли до Запоріжжя. Радянські війська втримати Запорізький плацдарм (правобережну частину міста) не змогли. Ось тоді в момент евакуації на лівий берег Дніпра частин Південного фронту і відбувся вибух Дніпрогесу описаний на початку статті. Зведений зусиллями усієї країни цей символ індустріалізації, було в одну мить знищено двадцятитонним зарядом тротилу.

З-за розливу Дніпра на острові Хортиця затримався один полк, що змушений був деякий час тримати оборону, поки й йому не вдалося переправитися. Більша частина Запоріжжя розташована на лівому березі Дніпра, тож оборона міста тривала до 4 жовтня 1941 року…

Бої за Дніпропетровськ

17 серпня за наказом главкома Південно-Західного напрямку С. К. Тимошенко, війська Південного фронту починають відходити за Дніпро. Після двох днів невдалих боїв війська Резервної армії перейшли до оборони проти насідаючих з півночі та заходу німців. Станом на 23 серпня частина сил опинилася в оточенні в Дніпродзержинську, інші частини вели важкі бої на західній та південно-західній околиці Сухачівки (тоді пригороду Дніпропетровська). Крім того, радянські війська обороняли південні підступи до міста, а також лівий берег Дніпра нижче за течією. Таким чином, в районі міста існував достатньо великий правобережний плацдарм. 24 серпня частини, що билися в оточенні біля Дніпродзержинська переправилися на лівий берег Дніпра. Війська ІІІ німецького моторизованого корпусу Е. фон Маккензена рвалися до висот на південно-західній околиці міста. З високого вододілу річок Дніпра та Мокрої Сури майже весь Дніпропетровськ опинявся під обстрілом. Протягом 24 серпня німцям це вдалося, отже результат битви за правобережну частину міста був визначений. Під прикриттям частин дніпропетровського гарнізону та випускників артучилища, основні частини Резервної армії в 1.30 залишають правобережну частину міста. Обидва дніпропетровські мости злітають в повітря. Втім, поспіхом відступаючі, частини 275-ї дивізії не подбали, щоб невеличкий наплавний міст яким вони переправилися був знищений вчасно.

Е. фон Маккензен так описує, що було далі: «Розбитий супротивник протягом ночі скрився на інший берег, обидва мости було підірвано. Тільки один наведений ним же і, зрозуміло, дуже слабенький місток росіянам не вдалося зруйнувати. Не довго розмірковуючи передові частини 13-ї танкової дивізії прорвалися на інший берег Дніпра та створили плацдарм, щоправда не дуже великий». Плацдарм під Ломівкою став ще однією точкою, що відтягувала і без того розтягнуті вздовж Дніпра радянські сили.

Розповідаючи про Дніпропетровські події 1941-го хотілося б згадати про всіх тих, хто загинув затримуючи німців та даючи можливість основній масі військ переправитися через Дніпро. Вже після війни в районі Криворізького шосе будуть знайдені проіржавілі залишки озброєння та зітлілі фрагменти амуніції. Наразі вони зберігаються в Дніпропетровському історичному музеї, як пам’ять про солдат так званих заслонів – загонів, що з відчайдушністю приречених затримували просування німецьких частин. В той час таких заслонів були тисячі. Імен їх бійців ми вже ніколи не узнаємо….

В окупованому місті

Слідом за німцями, до Дніпропетровська просочилися і похідні групи українських націоналістів бандерівського крила. От що згадує один з керівників Василь Регей: «Коли дісталися до Дніпропетровська. Почули гарматні стріли і цокотання скорострілів з лівого берега Дніпра. Недалеко вибухали бомби. Більшовики були ще по той бік Дніпра, коли моя підгрупа зв’язку увійшла до міста. Отаборилися в передмісті в якійсь глибокій балці, де стояла якась італійська частина. Були обережними. Малими групами перебралися в центр міста на заздалегідь підготовані помешкання. Ніхто нас не зупиняв, коли ми навіть підводами заїхали в центр міста. Я зупинився в помешканні по вул. Лібкнехта, 13 у художника Тараса Максименка.

Регей Василь (Кіт) — перший голова Дніпропетровського обласного відділення ОУН

Інші зупинилися на проспекті Карла Маркса та його провулках недалеко від Дніпра. Місто було бомбардуванням знищене (це перебільшення – авт.) В невеличкій кам`яничці розмістився штаб Похідної групи, а в дворі розташувалися вози з вантажем. Ми везли друкарські машинки, зброю, харчі, папір, літературу та інше майно Похідної групи, в тому числі і ліки, якими опікувалася моя сестра Амалія.

Частина населення покинула місто. Нам було неважко розмістити своїх людей у цих залишених помешканнях. Ми вибирали кімнати в партерах і внизу, щоб забезпечитися від обстрілів. В цьому першому помешканні відбулася святкова нарада Штабу Південної Похідної групи з нагоди закінчення походу. Це було 3 вересня 1941 р. Тоді Зенон Матла (псевдо – Святослав Вовк), офіційно перебрав провід над Південним Краєм.

Дніпропетровськ був зросійщеним. В розмові з людьми. З якими ми хотіли нав’язати елементарний контакт, не легко було довести що ми українці. Нашу мову вони вважали польською, нас уважали за перебраних німців, що погано навчилися розмовляти по-українському. Ми їм пояснили, що такими різними нас зробив окупаційний режим: у нас польський, а у них – московський. В розмовах ми наголошували, які то нові «визволителі» і з яким «новим порядком» до них прийшли, кого ми представляємо і чого хочемо. Ми бажали оглянути усе в місті: університет, гірничий інститут, мости на Дніпрі, станцію, вулиці, пам’ятники. Заходили до помешкань, в яких жили робітники та інтелігенція, шукаючи причин для розмови. Це нам було потрібно для подальшої праці. Довелося уточнювати, що ми не проти росіян чи російського народу, а проти російсько-більшовицької імперії, проти комуністів та їх режиму.

Оглянули також тюрму, де недавно господарями були енкаведісти, будинок Обкому партії, з якого кілька днів тому втік Брежнєв, і в якому ми офіційно думали розмістити Обласне Державне Правління. В тюрмі, яку я оглядав, кількома днями пізніше був сам увезений, а з будинку Обкому, де розмістилося Державне Правління, мене 16 вересня 1941 р. «Айзвцомандо-6» арештувало…При допомозі місцевих мешканців нам вдалося примістити наших людей на лівому березі Дніпра. Переходити Дніпро було поки що заборонено. Ми свідомі були того, і навіть знали, що за нами стежить більшовицьке підпілля. Яке скрізь мало своїх агентів: і в міській раді і в поліції, і в різних службах».

На Москву чи Україну?

Згідно директиві № 21 – плану «Барбаросса» радянські сили на Україні мали бути знищені ще до їх відступу до Дніпра. Рішучим успіхом як в політичному так і економічному відношеннях було визначено захоплення Москви. Але зважаючи на все зростаючий опір Червоної армії, в кінці серпня перед німецьким командуванням чітко встала неможливість виконання директиви, адже одночасний розгром радянських сил в Україні та захоплення Москви до наступу зимових холодів вже були неможливі. В кінці серпня Гітлер прийняв рішення призупинити наступ на Москву, та активізувати зусилля проти радянських військ в Україні. Командувач 2-ю танковою групою генерал Г. Гудеріан отримав наказ повернути свої сили на південь, в обхід Києва, а група армій «Південь» – розгромити радянські сили на лівобережжі та захопити Крим. Цей півострів Гітлер вважав особливо небезпечним «радянським авіаносієм». Літаки, що піднімалися з його аеродромів сильно бомбили нафтові поля Плоешті в Румунії. Багато істориків вважають це рішення фатальним, для усієї російської компанії вермахту. Нагоду взяти Москву в найтяжчий для Червоної армії період було згаяно. Бої за Київ, Дніпро та Крим, безумовно врятували Москву.

Реве та стогне Дніпр широкий…

Після втрати Дніпропетровська Резервну армію було розформовано, а замість неї створено дві 6-ту та 12-ту замість загиблих під Уманню частин. До 22 серпня частини Південного фронту повністю відійшли за Дніпро.

Українське село Дар`ївка на Інгульці, німецький солдат-художник А. Люйдке, 1941 р.

Ukrainian village Dar`ivka on Ingulets river, German soldier-painter A. Ludecke, 1941

Втім німці будь-що прагнули не дати Червоній армії закріпитися на цій потужній водній перешкоді. Після відходу за Дніпро з’єднання 9-ї та 18-ї армій знову розтягли свої частини вздовж річки, що було абсолютно неприйнятно для стійкої оборони. Не було створено мобільних резервів для реагування на ворожий штурм в якійсь конкретній точці. Результат не забарився. Після невдалих спроб форсування Дніпра в районі Херсона та Нікополя, рано вранці 30 серпня в районі м. Берислава солдати 22-ї дивізії німців подолали річку та знов порвали оборону радянських частин. В першому ешелоні вони застосували штурмові катери. Не дивлячись на протидію двох радянських дивізій німцям вдалося не тільки втримали плацдарм, а й розширити його до лінії Каховка – Мала Каховка. Ввечері гітлерівці були шалено контратаковані. «Супротивник розвідав наші позиції та плани та перейшов переважаючими силами в контрнаступ. За піхотою залишалася смуга землі не більше 300 м до річки… З криком «Ура» росіяни проникли на позиції та протягом 3-х годин тривав запеклий рукопашний бій. Після цього супротивник відступив…» – так описуються події в історії 22-ї німецької дивізії. Вже вранці 1 вересня гітлерівці навели понтонний міст довжиною майже 450 м, яким стрімко перекидали сили. Незважаючи на всі зусилля радянської авіації, розбомбити переправу не вдалося.

Берислав на Дніпрі, німецький солдат-художник А. Люйдке, 1941 р.

Berislav on Dnieper river, German soldier-painter A. Ludecke, 1941

Тож на початку вересня частинам Південного фронту довелося вести запеклі бої проти німецьких Дніпропетровського а також Каховського (чи Бериславського як його називали німці) плацдармів. Подальша ситуація на них склалася кардинально протилежно. Командуванню 6-ї армії, що стримувала німців на лівому берегу біля Дніпропетровська вдалося знайти нестандартне рішення. Німці зайняли лівобережну територію міста до гирла Самари, втім внаслідок характеру місцевості їх переправи на плацдарм повністю прострілювались з правого берега Самари, що й було використано Червоною армією. Результат – подальший наступ тут захлинувся. Зовсім по іншому розвивалися події у Берислава. Тут, незважаючи на численні контратаки, німців в Дніпро скинути не вдавалося. Наявність наплавного моста дозволила їм підтягнути артилерію, зокрема зенітні гармати для боротьби з танками, та дивізіон САУ «Штурмгешюц» SdKfz 142 StuG ІII. Після їх появи шанси ліквідувати плацдарм стали ілюзорними.

Втім, війська 18-та та 9-та армії також володіли значними артилерійськими силами, що при вдалому маневрі могли б зробити оборону перед плацдармом недосяжною для німців. На жаль цього не відбулося.

Користуючись рукавами Дніпра в бій було спрямовано бронекатери Дунайської військової флотилії, що підходили впритул до німецьких переправ відкриваючи по них точний вогонь. В цей же час друга частина бронекатерів та монітор «Мартинов» підтримували оборону 18-ї армії біля Нікополя, канонерські човни «Буг» та «Днепр» оперували в Дніпробузькому лимані, а монітор «Ударний» в Ягорлицькій затоці, прикриваючи одеські комунікації з боку Тендрівської коси та Залізного порту.

Але незважаючи ні на що до 3 вересня німецькі війська розширили каховський плацдарм до 5 км в глибину та 20 км по фронту. Виконуючи наказ Гітлера, вони готувалися до швидкого ривка в Крим.

У воріт Криму

Німці діяли на Південному напрямку блискавично і рішуче. 2-га танкова група Гудеріана повернувши на південь, виходила в тил військам Південно-Західного фронту, що все ще билися за Київ. 1-ша танкова група Клейста, форсувавши 8 вересня Дніпро біля Кременчука, 12 вересня прорвала оборону на Кременчуцькому плацдармі з виходом на тилові комунікації Південно-Західного фронту. Каховський плацдарм в таких умовах був надзвичайно небезпечним, адже на його утримання довелося виділити майже 7-м дивізій, кожна з яких була так потрібна, щоб припинити назріваюче оточення Південно-Західного. Проте, численні контратаки проти Бериславського плацдарму успіху не мали. За це командувача 9-тою Черевиченка було знято, замість нього призначено генерал-майора Ф. М. Харитонова. Ворог же стрімко накопичував сили для наступу. Коли на плацдарм було перекинуто основні сили 11-ї німецької армії та гірського корпусу Кюблера, 11 вересня німці перейшли в наступ.

Прорвавши фронт 9-ї армії та оточивши ряд її з’єднань вони попрямували до кримських перешийків. Бої за плацдарм в ході яких Червона армія втратила 24 700 людей, 50% загиблими та пораненими, а решту пропалими без вісті, закінчилися. До 16 вересня радянські частини відходять на завчасно підготований оборонний рубіж від Дніпровських плавнів до Молочного лиману, відомий як «протитанковий рів». Німці ж захоплюють Геніческ та Новоолексієвку, перериваючи зв’язок Південного фронту та 51-шої армії у Криму. На в’їзді на Арабатську стрілку наразі височіє монумент артилеристам 127-ї батареї Чорноморського флоту, вогонь яких заступив гітлерівцям подальше просування.

Епілог

Програвши Прикордонну битву, війська Південно-Західного фронту з розсіченим фронтом відійшли до Дніпра. Їх відхід змусив відступати і Південний фронт, що в протилежному випадку був би оточений у Чорного моря. Втім незважаючи на невигідну конфігурацію, що займали частини Південного фронту, в них було достатньо ресурсів, щоб зупинити просування ворога в своїй смузі. Адже німці тут діяли типово – концентруючи сили на вузькому відрізку, рвали фронт та намагалися оточити радянські підрозділи. Втім, радянське командування тоді так і не перейшло від тонкої лінійної оборони до системи ешелонованого розміщення резервів, щоб дозволяло вчасно концентрувати ударні групи та відбивати удари супротивника. Сил для таких ударів було достатньо. Це яскраво показав контрудар Резервного фронту потужний за силами та неграмотний за реалізацією.

На Дніпровському рубежі радянське командування, забувши про загрозу розтягнення частин по фронту, знов розпорошило війська вздовж річки. За таких умов вона не стала для гітлерівців неприступною перешкодою. Втім, там де командири знаходили нестандартні рішення, німці пробуксовували, як в випадку Дніпропетровського плацдарму, де з-за досконало побудованої системи артвогню, їм прийшлося несучи великі втрати топтатися на місці.

Війна стрімкими темпами набирала нові оберти. Про те як розвивалися події читайте в наступних статтях.

При написанні статті використано праці:

О. В. Ісаєва «От Дубно до Ростова», зокрема фото, а також мемуари Д. І. Рябишева, працю Ю.Щура та А. Середіна Дніпропетровська ОУН у боротьбі з німецькою окупацією, 2010.

Див. також

Іван Парнікоза, НІАМ «Київська фортеця»

Вперше опубліковано: