Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи

Богдан Хмельницький

?

2009 р. Микола Васильович і два його полковники

Володимир Панченко

Дата: 01.04.2009

Приблизно рік тому одна з українських газет вирішила передрукувати повний текст першої редакції повісті М. Гоголя «Тарас Бульба» (1835 р.). Читачам нагадували, що канонічна версія повісті (друга її редакція – 1842 р.) має разючі розбіжності з первинним текстом. До зіставлення двох редакцій справа не дійшла, а зробити це варто, адже інакше важко збагнути ту світоглядну еволюцію, яку пережив Микола Гоголь між 1835 і 1842 роками.

Повість «Тарас Бульба» в редакції 1835 року засвідчувала неабиякий інтерес М. Гоголя до «Історії русів», козацьких літописів, народних пісень та дум, «Опису України» Боплана (згадка в тексті твору про «французького інженера», який, беручи участь у битві на боці поляків, переживає, як «истинный в душе артист», стан близький до натхнення, – щось та означає!). Він довірився поезії народного епосу, полемічному духу безіменного автора «Історії русів», драматургії української історії, що дихала відчайдушною козацькою героїкою, – і написав дивну поему в прозі.

Тарас Бульба та його сини живуть тут у якомусь розмитому історичному часі – і марно П. Куліш колись прискіпувався, шукаючи в повісті історичної достеменності, і дратувався, не знаходячи її. У фіналі твору бачимо Бульбу серед козацьких полковників, поруч із Остряницею й Гунею (згідно з хронологією, то мали б бути 1637-1638 роки). Проте головне в повісті – все ж не «буква» історії, а її дух. Головне – поетизація дивовижного Січового колориту, який витворився протягом кількох віків на берегах Дніпра, і загалом козацької України, яка бореться за волю і віру.

Переробляючи повість у 1842 р., Гоголь не просто доповнив її новими епізодами й сценами – він серйозно змінив акценти. Іншим стало його бачення історії. Україна тепер постає в повісті як частина «Русской земли». Поетизація козацької вольниці зберігається, проте саме козацтво, по суті, втрачає під пером Гоголя свій український вимір.

Уже в першій главі (після сцени, в якій Тарас Бульба зустрічає своїх синів-бурсаків), автор, роблячи екскурс у минувшину, трактує козацтво як «широкую, разгульную замашку русской природы», «необыкновенное явление русской силы», а землі, на яких воно вкоренилося, – як «южную первобытную Россию».

У першій же редакції Гоголь писав про Україну як частину «полукочующего Востока Европы», землі якої стали «каким-то спорным, нерешенным владением», оскільки то було «время правого и неправого понятия о землях». Відповідно, й Тарас Бульба із захисника кордонів «Украйни» перетворюється в «защитника православия» і «русского дворянства» (!).

Йому, пише автор, «было не по сердцу» те, що «влияние Польши начинало уже сказываться на русском дворянстве» («многие перенимали уже польские обычаи, заводили роскошь, великолепные прислуги, соколов, ловчих, обеды, дворы»). Важко сказати, про яке «русское дворянство» мова, якщо «надворі» – заявлений Гоголем «тяжелый ХV век». Маємо ніщо інше, як факт переназивання: «русское дворянство» – це насправді українська шляхта, яка й справді полонізувалася, але вже після унії, в ХVІІ ст.

Можна заперечити: Самійло Величко в своєму літописі (а це початок ХVІІІ ст.) також постійно вживає топонім «Русь». Проте вся річ у тім, що у Величка Русь фактично є синонімом України. Він пише про утиски Русі поляками в 1333-1648 рр.; про «козацько-руські вольності»; козаків називає «україно-малоросійськими»; місцевий подніпровський люд – «русами», вживає поняття «малоросійський народ» і «малоросійська шляхта», часто оперує поняттям «Україна», – але за всієї неостаточності й невиробленості подібних понять ніде у Самійла Величка «Русь» не означає щось таке, що виходило б за межі України-Малоросії, чи «Козакаріуму», як у Боплана. Русь Величкова – це Русь-Україна.

Не те у Миколи Гоголя. Його Русь центром має столицю Московії, яка з волі Петра І стала називатися Росією, Російською імперією. «Русское» – взагалі головний концепт нової версії повісті, тоді як у першій редакції твору це слово не зустрічалося. У редакції 1835 р. Тарас Бульба, звичайно, також воює за «Христову веру и отечество», – проте як змінився контекст цієї його боротьби в другій редакції! Жорстокий месник Тарас Бульба тепер виявляється оборонцем усього «русского».

Показовими є два «програмові» монологи полковника Тараса Бульби – про «товарищество» і про царя «Русской земли». Це, власне, «пряма мова» автора, публіцистика. Мотив козацького побратимства трансформувався у Гоголя в ідею споконвічного «товарищества», що зародилося ще в княжі часи й утвердилося як вияв «русской души» і «русского чувства». Про силу «товарищества» Тарас Бульба говорить козакам (і читачам Гоголя!) із пафосом, а водночас – і з погрозливими інтонаціями в бік різних «бусурманів».

У його пристрасно-патетичному монолозі відчувається слов’янофільська риторика, – так само, як і в останніх, передсмертних словах Бульби. Якщо в редакції 1835 року полковник Тарас Бульба, прив’язаний до палаючого дуба, прощався з козаками, закликаючи їх повернутися наступного літа, щоб славно погуляти («будьте-здоровы, паны-браты, товарищи! Да глядите, прибывайте на следующее лето опять, а погуляйте хорошенько!»), – то тепер він віщує славу «Русской земли», запорукою якої є… цар і православ’я!

«Постойте же, – гукає Бульба, – придет время, будет время, узнаете вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!»

Звичайно, це – «фальшивий тон» (як висловився автор дослідження «Палімпсести Гоголя» Ярослав Поліщук). Гоголь ставав проповідником. Його Україну поглинула Русь, абстрактна православна Русь із її месіанським призначенням. У повісті з’явився дух офіційної уваровської тріади «православие, самодержавие, народность», проголошеної міністром освіти Росії Сергієм Уваровим у 1832 р.

Народжувалася тріада в гарячих дискусіях на тему «Росія і Європа», у лихоманкових пошуках російськими інтелектуалами особливого, «истинно-русского» шляху для своєї держави. Ідея державності, могутньої імперії, великої, «єдино-неділимої» Росії була центральною в уваровській формулі. Страх перед революційними потрясіннями, духом яких віяло з Європи, перед матеріалізмом і раціоналізмом спонукав Уварова покладатися на православ’я та «офіційну народність»: монархічне начало уявлялося йому головною умовою політичного існування Росії, православна церква ж – опорою держави.

Цар – батюшка для народу; його волею здійснюються всі необхідні реформи, причому реформи «згори» – обережні й повільні. Відміну кріпосного права слід готувати довго, щоб не розхитати основ держави, вважав Уваров. Що ж до народності, то він розумів її як патріотизм, як данину старовині, як консервативну доктрину, спрямовану на зміцнення великодержавного статусу Росії.

Уваров розумів значення європейської освіти; він тільки вважав, що її потрібно вмонтувати в «російську систему». Російська ж система, за С. Уваровим, передбачала, що велика Росія має стати «матінкою» для всіх народів. «Оскільки ідея державності була головною в концепції Уварова, – зазначає американська дослідниця Ц. Віттекер, – то він не сумнівався, що можна силоміць прищепити російську культуру полякам, прибалтам, євреям, азіатським племенам і таким чином зробити їх гідними громадянами, кажучи іншими словами, – неросіян перетворити в росіян».

Очевидно, Микола Васильович Гоголь із його еволюцією в бік «общерусизма» міг би вважатися втіленням уваровської мрії. Передсмертні слова Тараса Бульби про «православную русскую веру» і «русского царя», могутності якого боятимуться всі народи й держави, – хіба це не було саме те, що передбачала тріада С. Уварова?

Джерело: “День”